ПАКУНОК
Останнім часом кожної ночі Стефці снився один і той самий сон. Над її подвір’ям, над високими ясенами у сизих хмарах кружляє білий літак. Отак кружляє, кружляє з гуркотом. А потім з літака падає великий пакунок. Ну, коли сон приснився раз, то вона якось не надала тому значення, а коли вже другий і третій, то подумала: «Хм, що ж то за сон такий? Може, направду який пакунок на моє подвір’я впаде?»
Розказала сусідці, а та тільки посміялась над нею:
-Ой, Стефуню, та ціле життя при тих совітах ми прожили в бідності. За копійки в колгоспі працювали, ти ще трохи собі що шиттям підробила, а я на тій фермі гарувала як проклята. Як розпався радянський союз, то думали, що стане якось легше. А тепер в тих дев’яностих, то така бідося всюди, жи страшне. Моя донька має четверо дітей, на роботі виплачувати перестали, то не може кінці з кінцями звести. Добре, що ми в полі зі своїм старим орем, сієм, то так і живем.
-Та так, повернулись старі часи. В магазині полиці пусті, а навіть як привезуть що, то в хаті гривні нема. Свою внуку відіслала недавно за хлібом, бо мали привезти. А вона по дорозі ту гривню загубила. Одну-єдину, що була в хаті. Так ми і без хліба лишились. Чи думали ми, що ще такі часи прийдуть? Але добре, що є ще хоч трохи тої господарки. Курка, гуска ходять по подвір’ю, то може ще якось протягнемо. Але і ту птицю треба чимось годувати.
В неділю пополудню Стефка обійшла всю господарку та й вже збиралась йти трохи відпочити, аж тут почула , як на місток повернула якась легкова машина, засигналила і зупинилась. З машини вийшов мужчина, отакий собі старший пан у сірому костюмі.
-Слава Ісусу Христу, то Ви пані Стефа?
-Так.
-А чи має пані Стефа яку родину в Америці?
-Маю. Братову в Канаді. Брат давно помер, а братова десь є, але ми сі давно не переписували, бо навіть не маю її адреси. Певно, вже з п'ятнадцять років.
-Ну то приймайте гостю з Канади!
Пані Дарця вийшла з машини неквапливо. Але ж яка вона була гарна! В білому костюмі, в чорних окулярах, біле волосся виблискувало золотом на сонці, сумочка через плече. Стефка подивилась на себе і на неї. Вони були однолітками, але пані Дарця виглядала ще як дівка.
-Боже, Дарцю! Де ж ти тут сі взяла? Люди добрі! Яка дорога гостя! Та чим я маю таку гостю приймати?
-Стефцю, я хотіла дуже побувати в тій хаті, звідки походив мій Славко. Прожили ми душа в душу ціле життя. То як тепер випала така нагода, я скористалась з неї. Вийшло так, що гостюю у своїх родичів недалеко від Львова. Не відчепила ся від них –везіть мене до Славкової хати! Пам’ятала м тільки назву села і що має сестру Стефу. То ми так їхали і вздовж дороги зупинялись, все питали, як трафити до того обійстя. Нічого не знала м, може вже і тої хати нема. Люди добрі, то він вродився і виріс тут?
-Так, так, Дарцю. Шкода, що так швидко помер бідака, ще не старий був. Міг би пожити. Ви там в таких добрах живете.
Дві жінки розплакались, обійнялись, потім посідали у хаті та й довго собі розмовляли. Бо було чим поділитись. Життя пройшло, колись всі були молоді, то не могли так просто подорожувати. А тепер можна, а вже старість на порозі. Отак воно буває!
Смішно, але через місяць до брами Стефки приїхало авто і з нього винесли величезний пакунок! То була посилка з Канади! Отакі вони бувають чудеса! Сон був віщим!

17.06.2017