Славка ішла в поле сапати буряки, аж раптом почула, як хтось плаче. Плач було чути з подвір’я панотця. А плакала…пані їмость. «Йой, Боже,-подумала Славка,-що ж там таке сі стало? Треба зайти запитати. Може, пані їмость потребує якої допомоги?»
-Слава Ісусу Христу, пані їмосте, що сі стало? Чого так гірко плачете? Не дай Боже, дитина захворіла чи з панотцем що? Чи з Вами? Я перепрошую, може, лізу не в свої справи, але…
Пані їмость підняла очі. Їй стало трохи ніяково, що почули, як вона плаче. Вже рік минув, як приїхали вони з отцем в оце село на парафію. Глухе село, до якого з обласного центру їхати і їхати. В селі ні школи, ні сільради, ані лікарні. Люди майже всі тут працюють у полі. Отакі прості сільські люди. А вона, вона ніяк не може звикнути тут. Ніколи в житті не могла подумати, що життя закине її в село.
Ліля від народження жила у великому місті. Там закінчила університет. Там минуло її дитинство та юність. Там зустріла вона Тараса, голубоокого юнака, який любив її всім своїм серцем. Не розлучались вони ні на секунду! Завжди були разом. Друзі називали їх нерозлийводою, а потім вже і сім’єю! Розмовляти вони могли годинами. Їм ніколи не було скучно. Все життя її було заповнене Тарасом. Ну так підійшли одне одному. Вона вже у думках, у своїх дівочих мріях майже збудувала з Тарасом сім’ю, аж раптом…одного разу він прийшов до неї весь якийсь чужий. То вже був не її Тарас, голубоокий хлопець з чарівною усмішкою і гарним почуттям гумору. Говорили, був якийсь неуважний, інколи перепитував її про щось двічі. Вона не могла зрозуміти, що коїться, але боялась запитати. А він, здається, боявся їй про щось розповісти. Так тягнулося, певно, з тиждень. Ліля відчувала щось недобре, щось підказувало її серце. І Тарас все-таки зізнався, що покохав іншу.
-Лілю, я не знаю, як так вийшло. Ми п’ять років були разом. Я був впевнений у своїх почуттях. Я кохав тебе, але, вибач, я покохав іншу. Ще раз вибач мені.
Для Лілі тоді вмерло усе. Чорні тіні поселились у її серці, душі і душили, душили так, аж ставало геть зле і вона валилася з ніг. Вже й не пам’ятає добре, як пережила це все.
А весною родичі познайомили її з Андрієм. Андрій вчився у духовній семінарії. Гарний, спокійний, вихований, толерантний. А ще він був чесним. Коли запропонував Лілі вийти заміж, вона погодилась. На Тараса уже перестала чекати. Знала точно, що назад дороги нема. Перед висвяченням Андрія відгуляли весілля. У місті парафію знайти було неможливо. Андрія направили у село. І він дуже швидко погодився. Знав завжди, що хороший пастир потрібен усюди. Люди любили свого панотця. Він вмів завжди вислухати людину та розрадити у горі.
Імость не могла признатись Славці, чого вона плаче.
-Ну, добре, пані їмосте. Не плачте. Дивіться, як гарно сонечко світить! Не варто плакати, за плачем не помічаєш добра! Піду я сапати буряки.
Їмость дивилась їй вслід і думала: «Боже, ну що я могла розповісти тій жінці? Чи вона може зрозуміти мене? Вона все життя прожила тут, у свому рідному селі. Нігде не виїжджала, не треба було звикати до чужих людей. Любить землю. Певно, ще й має чоловіка і п’ятеро дітей, як майже всі селянки.»
Славка ішла полем і думала: «Боже, та чого ж вона така молода, здорова, красива плаче? Вона ж така пані, люди їй в ноги кланяються. Чоловік, дитина. Та то я маю плакати. Батьки повмирали давно. Заміж не вийшла, дітей не маю. Вже й старість прийшла. А ложку води подати нікому. Але жити треба! Раз бог дає життя, то треба жити! І дякувати Богу за все.»
До обіду повернувся панотець. Їмость розказала, що до них приходила пані Славка.
Панотець вислухав, задумався і мовив:
-Знаю паню Славу, гарна парафіянка. А самотня, не має ні дітей, ні чоловіка. Треба було б, може, чим помогти.
Їмость прислухалась і тільки тепер зауважила, що Андрій цікавиться парафіянами, знає майже усе про кожного, живе церквою та життям села. І раптом подивилась на нього зовсім іншими очима. До неї по травичці бігла донечка. Тільки тепер вона зрозуміла, що насправді щаслива!
Поле зеленіло веселими бурячками, вітерець дихав на диво легко. То ж як гарно! Бог посилав знову людям усю цю красу! Пані Слава ішла полем і усміхалась до неба.

14.06.2017