Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.14
16:16
Це просто сон. Не менше і не більше.
Невиліковний надважкий склероз.
Тобі ганебна смерть, якщо ти інший!
Народжуються з порожнечі вірші -
Чи захист від світанку, чи наркоз.
Здаля усі - біленькі та пухнасті,
Колючому шепочуть: "Не кричи..."
Невиліковний надважкий склероз.
Тобі ганебна смерть, якщо ти інший!
Народжуються з порожнечі вірші -
Чи захист від світанку, чи наркоз.
Здаля усі - біленькі та пухнасті,
Колючому шепочуть: "Не кричи..."
2026.03.14
13:57
Співала самотність про зграйну дружбу.
Співала, аж серце злітало з словами
І в звуках тремтіло.
Здіймалося вище і вище.
Як жайворон, висло
Та й впало, мов грудка...
Нараз обірвалася пісня.
На серце людина поклала руку.
2026.03.14
13:32
Мавпочка Зіна — улюблениця і талісман підрозділу бойових медиків. Вона обожнює борщ і чай із молоком «по-англійськи».
Її господар — 50-річний колишній вчитель історії, який завів Зіну після того, як втратив на війні родину та дім. Мавпочка стала його від
Її господар — 50-річний колишній вчитель історії, який завів Зіну після того, як втратив на війні родину та дім. Мавпочка стала його від
2026.03.14
11:31
Так можна геть усе проспати:
І суд Страшний, й зорю Полин,
Доживши в камері до страти,
Яку здійснить нестримний плин.
Так можна геть усе проспати,
Проживши в сні нове життя
І продираючись крізь ґрати,
І суд Страшний, й зорю Полин,
Доживши в камері до страти,
Яку здійснить нестримний плин.
Так можна геть усе проспати,
Проживши в сні нове життя
І продираючись крізь ґрати,
2026.03.14
02:38
Не розказуй мені про любов,
Лиш кохай мене палко, без тями!
Ти повернешся ще в мій альков,
І торкнешся волосся вустами!
.
Ніжноковзанням віллєш снаги,
Біострумів сяйнуть блискавиці,
Вдарить спалах миттєвий жаги,
Лиш кохай мене палко, без тями!
Ти повернешся ще в мій альков,
І торкнешся волосся вустами!
.
Ніжноковзанням віллєш снаги,
Біострумів сяйнуть блискавиці,
Вдарить спалах миттєвий жаги,
2026.03.14
00:59
Олександр Жаров (1904—1984)
Сяйте багаттями, синії ночі!
Ми – піонери, діти робочих.
В радісну еру
мчим стрімголов,
клич піонера –
«Завжди будь готов!»
Сяйте багаттями, синії ночі!
Ми – піонери, діти робочих.
В радісну еру
мчим стрімголов,
клич піонера –
«Завжди будь готов!»
2026.03.13
22:31
Професор дрімав
під час
засідання кафедри
але всередині нього
вирувала запекла дискусія
між виноградною силою кавказу
та галицькою стриманістю
та чача була не просто рідиною
під час
засідання кафедри
але всередині нього
вирувала запекла дискусія
між виноградною силою кавказу
та галицькою стриманістю
та чача була не просто рідиною
2026.03.13
21:53
Гуаш весни чарує спраглі очі,
Мов перший дотик лагідних долонь.
В твоїй душі займається вогонь.
Прибравши холод, йде тепло уроче.
Блакить небес, прозора та пророча
Впадає в плеса синіх ручаїв.
Проміння, наче золотий курсив
Мов перший дотик лагідних долонь.
В твоїй душі займається вогонь.
Прибравши холод, йде тепло уроче.
Блакить небес, прозора та пророча
Впадає в плеса синіх ручаїв.
Проміння, наче золотий курсив
2026.03.13
20:00
І
Немає з ким у спокої дожити
свої три літа на своїй землі...
ну як вас уму-розуму навчити,
помітні українські москалі
і не помітні інде посполиті?
Уперся рогом за своє корито
чужий по духу рід мій у селі.
Немає з ким у спокої дожити
свої три літа на своїй землі...
ну як вас уму-розуму навчити,
помітні українські москалі
і не помітні інде посполиті?
Уперся рогом за своє корито
чужий по духу рід мій у селі.
2026.03.13
19:57
За Росією, навіки втраченою,
Бо нова –тюрма ще гірша.
Рахманінов плаче в зарубіжжі,
На розраду слів уже нема.
Бо ж не тільки слово, а й музику
Душать в обіймах невігласи…
Бо Росія голодна й загнуздана,
І до смаку їй оди й оглушливі марші.
Бо нова –тюрма ще гірша.
Рахманінов плаче в зарубіжжі,
На розраду слів уже нема.
Бо ж не тільки слово, а й музику
Душать в обіймах невігласи…
Бо Росія голодна й загнуздана,
І до смаку їй оди й оглушливі марші.
2026.03.13
19:40
Хто ти, жінко? Яка ти, квітко?
Солод серця гірким полином...
Ой яка ж бо летка, лелітко...
Гай хіба ж то твоя провина,
що вродилась у мамки слічна,
крихту гойна? Усе полова...
Вроди - капка, та й та не вічна,
Солод серця гірким полином...
Ой яка ж бо летка, лелітко...
Гай хіба ж то твоя провина,
що вродилась у мамки слічна,
крихту гойна? Усе полова...
Вроди - капка, та й та не вічна,
2026.03.13
19:39
Поворожу на чистих сторінках
сліпучо білих - білим і на біло...
Зіллю свій жаль і все, що наболіло -
хай чистість та вбере і біль, і страх...
На білім болю пам'ять настою,
зіп'ю лиш раз і виллю, щоб забути...
Так розірву прокляття чорні пута,
сліпучо білих - білим і на біло...
Зіллю свій жаль і все, що наболіло -
хай чистість та вбере і біль, і страх...
На білім болю пам'ять настою,
зіп'ю лиш раз і виллю, щоб забути...
Так розірву прокляття чорні пута,
2026.03.13
11:42
Не віриться, що перше серпня
До нас навшпиньках підійшло,
Встромивши вістря прямо в серце,
Нахмуривши сумне чоло.
Воно прийшло, як піхотинець
Крізь огорожі та рови.
Воно пропхалось попідтинню
До нас навшпиньках підійшло,
Встромивши вістря прямо в серце,
Нахмуривши сумне чоло.
Воно прийшло, як піхотинець
Крізь огорожі та рови.
Воно пропхалось попідтинню
2026.03.13
11:36
Щоденно поїзди гудками плакали,
Коли везли вигнанців по землі,
Котра пахтіла кров'ю вурдалакові,
Що жадібно від галасу хмелів.
Хватав жінок, дітей, і люто бавився,
Незнаний звір залісенських боліт,
Гонимий і жадобою і заздрістю
Коли везли вигнанців по землі,
Котра пахтіла кров'ю вурдалакові,
Що жадібно від галасу хмелів.
Хватав жінок, дітей, і люто бавився,
Незнаний звір залісенських боліт,
Гонимий і жадобою і заздрістю
2026.03.13
05:57
Пересохли джерела натхнення
І озер задоволень нема, -
Маячить за плечима у мене
Без ніяких здобутків сума.
Повисає, мов прапор поразки,
Мов безсилля і слабкості знак, -
Мов закінчення доброї казки,
Яке щойно дошкрябав сяк-так...
І озер задоволень нема, -
Маячить за плечима у мене
Без ніяких здобутків сума.
Повисає, мов прапор поразки,
Мов безсилля і слабкості знак, -
Мов закінчення доброї казки,
Яке щойно дошкрябав сяк-так...
2026.03.13
05:08
Осипався із підборіддя мій грим
Занурю печалі у віскі & джин
Приборкувач занапастив свій батіг
І леви замовкли і тигри притихли
Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ей
О вип’єм усі адже клоун помер
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Занурю печалі у віскі & джин
Приборкувач занапастив свій батіг
І леви замовкли і тигри притихли
Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ей
О вип’єм усі адже клоун помер
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Наталія Ярема Стисло (2017) /
Проза
Пані їмость
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Пані їмость
Славка ішла в поле сапати буряки, аж раптом почула, як хтось плаче. Плач було чути з подвір’я панотця. А плакала…пані їмость. «Йой, Боже,-подумала Славка,-що ж там таке сі стало? Треба зайти запитати. Може, пані їмость потребує якої допомоги?»
-Слава Ісусу Христу, пані їмосте, що сі стало? Чого так гірко плачете? Не дай Боже, дитина захворіла чи з панотцем що? Чи з Вами? Я перепрошую, може, лізу не в свої справи, але…
Пані їмость підняла очі. Їй стало трохи ніяково, що почули, як вона плаче. Вже рік минув, як приїхали вони з отцем в оце село на парафію. Глухе село, до якого з обласного центру їхати і їхати. В селі ні школи, ні сільради, ані лікарні. Люди майже всі тут працюють у полі. Отакі прості сільські люди. А вона, вона ніяк не може звикнути тут. Ніколи в житті не могла подумати, що життя закине її в село.
Ліля від народження жила у великому місті. Там закінчила університет. Там минуло її дитинство та юність. Там зустріла вона Тараса, голубоокого юнака, який любив її всім своїм серцем. Не розлучались вони ні на секунду! Завжди були разом. Друзі називали їх нерозлийводою, а потім вже і сім’єю! Розмовляти вони могли годинами. Їм ніколи не було скучно. Все життя її було заповнене Тарасом. Ну так підійшли одне одному. Вона вже у думках, у своїх дівочих мріях майже збудувала з Тарасом сім’ю, аж раптом…одного разу він прийшов до неї весь якийсь чужий. То вже був не її Тарас, голубоокий хлопець з чарівною усмішкою і гарним почуттям гумору. Говорили, був якийсь неуважний, інколи перепитував її про щось двічі. Вона не могла зрозуміти, що коїться, але боялась запитати. А він, здається, боявся їй про щось розповісти. Так тягнулося, певно, з тиждень. Ліля відчувала щось недобре, щось підказувало її серце. І Тарас все-таки зізнався, що покохав іншу.
-Лілю, я не знаю, як так вийшло. Ми п’ять років були разом. Я був впевнений у своїх почуттях. Я кохав тебе, але, вибач, я покохав іншу. Ще раз вибач мені.
Для Лілі тоді вмерло усе. Чорні тіні поселились у її серці, душі і душили, душили так, аж ставало геть зле і вона валилася з ніг. Вже й не пам’ятає добре, як пережила це все.
А весною родичі познайомили її з Андрієм. Андрій вчився у духовній семінарії. Гарний, спокійний, вихований, толерантний. А ще він був чесним. Коли запропонував Лілі вийти заміж, вона погодилась. На Тараса уже перестала чекати. Знала точно, що назад дороги нема. Перед висвяченням Андрія відгуляли весілля. У місті парафію знайти було неможливо. Андрія направили у село. І він дуже швидко погодився. Знав завжди, що хороший пастир потрібен усюди. Люди любили свого панотця. Він вмів завжди вислухати людину та розрадити у горі.
Імость не могла признатись Славці, чого вона плаче.
-Ну, добре, пані їмосте. Не плачте. Дивіться, як гарно сонечко світить! Не варто плакати, за плачем не помічаєш добра! Піду я сапати буряки.
Їмость дивилась їй вслід і думала: «Боже, ну що я могла розповісти тій жінці? Чи вона може зрозуміти мене? Вона все життя прожила тут, у свому рідному селі. Нігде не виїжджала, не треба було звикати до чужих людей. Любить землю. Певно, ще й має чоловіка і п’ятеро дітей, як майже всі селянки.»
Славка ішла полем і думала: «Боже, та чого ж вона така молода, здорова, красива плаче? Вона ж така пані, люди їй в ноги кланяються. Чоловік, дитина. Та то я маю плакати. Батьки повмирали давно. Заміж не вийшла, дітей не маю. Вже й старість прийшла. А ложку води подати нікому. Але жити треба! Раз бог дає життя, то треба жити! І дякувати Богу за все.»
До обіду повернувся панотець. Їмость розказала, що до них приходила пані Славка.
Панотець вислухав, задумався і мовив:
-Знаю паню Славу, гарна парафіянка. А самотня, не має ні дітей, ні чоловіка. Треба було б, може, чим помогти.
Їмость прислухалась і тільки тепер зауважила, що Андрій цікавиться парафіянами, знає майже усе про кожного, живе церквою та життям села. І раптом подивилась на нього зовсім іншими очима. До неї по травичці бігла донечка. Тільки тепер вона зрозуміла, що насправді щаслива!
Поле зеленіло веселими бурячками, вітерець дихав на диво легко. То ж як гарно! Бог посилав знову людям усю цю красу! Пані Слава ішла полем і усміхалась до неба.
14.06.2017
-Слава Ісусу Христу, пані їмосте, що сі стало? Чого так гірко плачете? Не дай Боже, дитина захворіла чи з панотцем що? Чи з Вами? Я перепрошую, може, лізу не в свої справи, але…
Пані їмость підняла очі. Їй стало трохи ніяково, що почули, як вона плаче. Вже рік минув, як приїхали вони з отцем в оце село на парафію. Глухе село, до якого з обласного центру їхати і їхати. В селі ні школи, ні сільради, ані лікарні. Люди майже всі тут працюють у полі. Отакі прості сільські люди. А вона, вона ніяк не може звикнути тут. Ніколи в житті не могла подумати, що життя закине її в село.
Ліля від народження жила у великому місті. Там закінчила університет. Там минуло її дитинство та юність. Там зустріла вона Тараса, голубоокого юнака, який любив її всім своїм серцем. Не розлучались вони ні на секунду! Завжди були разом. Друзі називали їх нерозлийводою, а потім вже і сім’єю! Розмовляти вони могли годинами. Їм ніколи не було скучно. Все життя її було заповнене Тарасом. Ну так підійшли одне одному. Вона вже у думках, у своїх дівочих мріях майже збудувала з Тарасом сім’ю, аж раптом…одного разу він прийшов до неї весь якийсь чужий. То вже був не її Тарас, голубоокий хлопець з чарівною усмішкою і гарним почуттям гумору. Говорили, був якийсь неуважний, інколи перепитував її про щось двічі. Вона не могла зрозуміти, що коїться, але боялась запитати. А він, здається, боявся їй про щось розповісти. Так тягнулося, певно, з тиждень. Ліля відчувала щось недобре, щось підказувало її серце. І Тарас все-таки зізнався, що покохав іншу.
-Лілю, я не знаю, як так вийшло. Ми п’ять років були разом. Я був впевнений у своїх почуттях. Я кохав тебе, але, вибач, я покохав іншу. Ще раз вибач мені.
Для Лілі тоді вмерло усе. Чорні тіні поселились у її серці, душі і душили, душили так, аж ставало геть зле і вона валилася з ніг. Вже й не пам’ятає добре, як пережила це все.
А весною родичі познайомили її з Андрієм. Андрій вчився у духовній семінарії. Гарний, спокійний, вихований, толерантний. А ще він був чесним. Коли запропонував Лілі вийти заміж, вона погодилась. На Тараса уже перестала чекати. Знала точно, що назад дороги нема. Перед висвяченням Андрія відгуляли весілля. У місті парафію знайти було неможливо. Андрія направили у село. І він дуже швидко погодився. Знав завжди, що хороший пастир потрібен усюди. Люди любили свого панотця. Він вмів завжди вислухати людину та розрадити у горі.
Імость не могла признатись Славці, чого вона плаче.
-Ну, добре, пані їмосте. Не плачте. Дивіться, як гарно сонечко світить! Не варто плакати, за плачем не помічаєш добра! Піду я сапати буряки.
Їмость дивилась їй вслід і думала: «Боже, ну що я могла розповісти тій жінці? Чи вона може зрозуміти мене? Вона все життя прожила тут, у свому рідному селі. Нігде не виїжджала, не треба було звикати до чужих людей. Любить землю. Певно, ще й має чоловіка і п’ятеро дітей, як майже всі селянки.»
Славка ішла полем і думала: «Боже, та чого ж вона така молода, здорова, красива плаче? Вона ж така пані, люди їй в ноги кланяються. Чоловік, дитина. Та то я маю плакати. Батьки повмирали давно. Заміж не вийшла, дітей не маю. Вже й старість прийшла. А ложку води подати нікому. Але жити треба! Раз бог дає життя, то треба жити! І дякувати Богу за все.»
До обіду повернувся панотець. Їмость розказала, що до них приходила пані Славка.
Панотець вислухав, задумався і мовив:
-Знаю паню Славу, гарна парафіянка. А самотня, не має ні дітей, ні чоловіка. Треба було б, може, чим помогти.
Їмость прислухалась і тільки тепер зауважила, що Андрій цікавиться парафіянами, знає майже усе про кожного, живе церквою та життям села. І раптом подивилась на нього зовсім іншими очима. До неї по травичці бігла донечка. Тільки тепер вона зрозуміла, що насправді щаслива!
Поле зеленіло веселими бурячками, вітерець дихав на диво легко. То ж як гарно! Бог посилав знову людям усю цю красу! Пані Слава ішла полем і усміхалась до неба.
14.06.2017
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
