Я прокинулася від жахливого дзвінка будильника, мобільного телефону. Більше ніколи не буду ставити цю мелодію, як будильник. Початок дня з такого не зрозуміло-голосного набору різних звуків не віщує нічого доброго. Хоча, перше що я побачила, щойно розплющивши очі - неймовірну красу „червоного золота” у вікні. Так, вже справді прийшла Осінь...
Осінь! Ця пора року завжди наводила на мене якийсь депресивний стан, бажання чогось не зрозумілого, або, чесно кажучи, взагалі забирала бажання жити! І кожен рік були різні причини цих бажань-не бажань, різна реакція на них, різна поведінка. Спільним залишався лише єдиний „житель моєї душі” – сум.
Мене завжди цікавило, чому люди сумують?! За спогадами минулого, яке вже ніколи не зміниться, страхом про майбутнє, яке, можливо, буде ще гірше минулих помилок, одноманітністю сьогодення, що ховає нас під своїми „крилами” і навчає лише одній формулі життя: „дім – робота - дім”. Життя одне, і в ньому стільки подій, трагедій, комедій, емоцій, почуттів, думок... та саме зараз з усього спектру слів, якими можна „описувати” життя, на думку мені приходить лише одне слово – СУМ!
Знову погляд впав на чарівний осінній клен! Але навіть в цій красі, я бачу це жахливе відчуття. Тому що, краса через місяць пропаде, розтане, полетить високо-високо, а на її місці залишиться старе чорне дерево, без жодного листочка!
Сумно...


Зима в цьому році дивна. Хоча, якщо сказати чесно, її немає взагалі. Мабуть, в цьому році Сніжна Королева вирішила не радувати нас соєю неймовірною красою. Образилася...
Як би я була маленькою дівчинкою, я б написала Зимі листа, попросила б подарувати мені святковий настрій, червоні щічки, гру в сніжки, красу засніженого дерева і сніг, лапатий – лапатий, який спочатку трішки „кусається”, а потім плаче. Заради цього, я б пообіцяла їй, наприклад, цілий місяць не дивитися телевізор чи не їсти солодощів, а можливо, вигадала б ще щось. Я так люблю на своєму обличчі відчувати сльози снігу...
Чому, коли людина дорослішає вона втрачає відчуття казки, вона забуває загадувати бажання на Новий Рік, вона не вірить в існування Діда Мороза, вона забуває мріяти, просто так ... ні про що...
- Загадай бажання, до тебе на щічку впала вія!!! – попросила я одну знайому.
- Наталко! Не вигадуй різну дурню! Скільки тобі років?
Білі сніжні коні не привезуть до нас Королеву Зиму. У вікні ми будемо бачити лише голі дерева, які постійно здіймають свої чорні холодні „руки” вгору. Вони просять зігріти їх білесенькою ковдрою, пригостити ванільним морозивом із снігу, послухати нову пісню морозу... Їм дуже холодно, тому що люди не вміють дивитися і слухати красу, не вміють кохати і плакати, просто так, не вміють зігрітися сльозами снігу.
Сумно...


Весна – любить плакати! Вона плаче не тільки всім своїм „тілом”, а всім своїм „Я”: душею, серцем, річками, озерами, талим снігом, молодою травою, першими квітами, ранковим сонечком, вечірнім дощем, запахом надзвичайної свіжості і деяким соромом в очах закоханих. Просто ридає...
Весна плаче по різному: красиво – коли зустріне перший підсніжник; швидко – коли тане крига у воді, весело – коли співають радісно пташки, повертаючись на Батьківщину, розкуто – коли люди змінюють свій зимовий гардероб, тяжко – коли приходиться поступатися троном зі своєю сестричкою Літом.
Я чомусь, ніколи, не можу зловити настрій Весни, усвідомити її красу, впевненість і теплоту, по – дружитися з нею. Не можу... Дивно, але я не бачу себе в ній, не відчуваю себе... Саме тому я теж плачу, всім своїм тілом, всім своїм „Я”. Ридаю...
Чому, інколи, так хочеться плакати, десь загубитися, далеко – далеко, на краю світу в „повній самотності” і відчувати свої сльози, обертатися назад, бачити, мов в дзеркалі, свої помилки, жаліти себе, ненавидіти своїх образників і ... жити, по – новому, обіцяючи собі змінити весь світ, здійснити всі мрії, злетіти високо – високо і ... плакати.
Ось, моя весна!
Сумно...

Я прокинулася від жахливого дзвінка мобільного телефону. Підірвавшись із стільця боляче вдарилася коліном об стіл, з’явився не дуже симпатичний синець. Так, це вже не дуже смішно. Завтра йти на свято, я хотіла одягти нову літню сукню...
Літо...
В мене лише одне запитання до Літечка: „ Як ти так швидко прилетіло?”
Всі вважають, що найшвидше, що є в світі це - думка. А як же час? Він летить так швидко, що, навіть, не можна не тільки подумати, а й представити...
Летять хвилини, години, дні, місяці, роки, життя... Все летить з неймовірною швидкістю.
„Де ти взялося, Літечко? Як так швидко можна змінити сніг на літні квіти? Розтопити і нагріти зимову кригу до такої плюсової температури, що здається вода в річці зараз огорнеться червоним полум’ям? Так розжарити своїми поцілунками сонце, що воно може так зігрівати землю? Так безжалісно знімати з дерев зелене хутро і дозволяти перевдягати їх своїй сестрі в золото? Знаєш, я думаю, зелений колір їм більше до лиця! Це все таки колір молодості!”
А Літечко лише посміхається сонечком, але з кожним днем, якось все не так...
Сумно...



... перше що я побачила, щойно розплющивши очі - неймовірну красу „червоного золота” у вікні. Так, вже справді прийшла осінь...