Недавня поїздка у своє рідне село була коротенькою, але плідною на спілкування і враження: позитивні і не зовсім. Коли я сорок п’ять років тому, приїхала по направленню після закінчення інституту працювати у Дніпропетровськ, то часто у розмові з місцевими жителями повторювала фразу, порівнюючи життя у своєму рідному краї і Дніпропетровщині: - Хіба у вас є Радянська влада? Ні, її немає, вона уже розкладається і гниє, а от у нас на Західній Україні вона є. Я була, молоденькою, наївною і як усі тоді свято вірила у те, що нам впарювали з усіх засобів інформації, тим більше, що альтернативи тим засобам не було. Туман в голові почав потроху танути, коли почала порівнювати життя не у ідеологічному вимірі, а придивлятися до матеріальної сторони і якою ж була разючою різниця. Кожного року везучи дітей на канікули до мами уривала руки важкими сумками, бо коли у Дніпрі можна було хоч «Отдельную» купити довго постоявши у черзі, то у Рівному цього уже зробити було неможливо і хоч у бабусі онуки голодними не були б, але ковбаси, чи ще чогось подібного там було не знайти. Але люди у порівнянні з голодними 50-ми і 60-ми і те що було уже вважали раєм, бо слава Богу нікого уже в Сибір не везли і не знущалися фізично.
У 80-х вражало уже інше, як змінилося моє село з огляду на біблейську заповідь – «не укради». Пам*ятаю, як сусідка мамина бідкалася, що не може піти у колгоспний садок вночі і украсти мішок яблук через біль у спині, бо усі мішками несуть, а вона не може. І крали відрами, мішками, машинами, хто чим міг і при тому умовляли себе, що це не гріх, а відновлення соціальної справедливості.
Думати і аналізувати відучили ще раніше, коли масово убивали і вивозили в Магадан, Хабаровськ, Караганду, Якутію і результат не забарився. Байдужість на землі щедро политій борцями за незалежну і вільну Україну сьогодні через край. Одні рвонули у Польщу, Чехію, Італію, інші у Санкт-Петербург і Москву і їм наплювати, що у нас в Україні війна за ту ж таки незалежність, за яку гинули кращі сини і доньки краю у 40-ві роки. Роки посиленого зомбування і перетворення гордого і волелюбного народу на покірне і не думаюче стадо не пройшли даремно. Підвалини для деградації нації закладалися десятки літ хитрим і підступним ворогом, який тепер задоволено потирає руки і радіє, що ми так легко клюємо на найменшу його наживку.
Коли сиділа у колі друзів, одна з подруг зверхнім тоном запитала: - Ну коли уже закінчиться усе це на Донбасі? І тут мене прорвало: - А коли Ви по справжньому полюбите Україну і станете свідомо на сторону світла, заявите про свою позицію, не побоїтеся сказати правду, почнете чинити опір усьому свавіллю на місцях, не будете бігти, аж спотикатися у МП, полюбите свої Збройні сили і почнете їх підтримувати морально, бо найважче сьогодні їм, дорікаєте, що вони отримують уже заробітну плату, а чи задумувались над тим, що це ціна їх життя і чи відпустили б ви свою дитину за таку плату під кулі? Забороните в кінці кінців на території хоч би своєї області остогидлий «Шансон», бо усі, хто загинув за волю України уже в гробах перевертаються від цієї наруги. У нас же скільки прекрасних патріотичних українських пісень, але їх свідомо олігархічні радіостанції не пускають у ефір, бо навіщо їм Патріотична Україна. І ще багато чого болючого виплеснулось у тій розмові.
А на ранок я завітала у родину Кравців, яка була виселена у Сибір з першою хвилею у 1947році за участь їх старшої доньки Тані Кравець у УПА. Невістка найменшого сина Павла – нині дуже немічна жінка тьотя Надя показала мені сімейні альбоми, частину світлин я пере фотографувала. Усі вони зроблені у засланні. Родину Кравців: Степана, Саньку і четверо дітей – Івана, Петра, Павла і Марійку висилали першим. Марійці біло всього шість років. Біля нашого могутнього і знаменитого дуба чекали підводи на які грузили свій нехитрий скарб жертви, там же був і цілий загін енкеведистів. Провулок Кравців якраз напроти дуба. Коли виходила родина з хати Санька штовхнула найменшу Марійку і бік сусідки Марії Галайко і та швиденько заховала малу на печі прикидавши старим ганчір’ям. Коли родина підійшла до дуба і катюги вгледіли, що серед них немає дівчинки, то повалили Саньку на землю і били ногами куди попало у живіт, по обличчю, поки знесилена мати не попросила привести доньку. Цю історію мені розповіла моя родичка Ольга Доманська, на очах якої усе це звірство відбувалося, Їй було сім років – це її мама ховала маленьку Марійку на печі. На жаль немає світлинм Тані, після магаданських таборів вона вийшла заміж за азербайджанця і переїхала жити у Азербайджан , як і її подруга та односельчанка Марія Бусел. Там Вона народила двох доньок-красунь, світлини яких прикрашають сімейний альбом Кравців. Я пам*ятаю, коли тітка Санька і дядько Степан повернулися з найменшими Павлом і Марійкою у село. Тітка Санька худенька і уся зсутулена виходила на люди рідко, бо у селі культивувалася ненависть до усіх хто був у УПА і їх родин і приписували їм злочини, яких вони не скоїли. Сьогодні уже відкриті архіви і усі знають, скільки загонів «ястребків» було створено на території західних областей і які не тільки охороняли колгоспні поля, а ще робили і злочини під видом УПА, щоб повністю дискредитувати цей визвольний рух.
Хочу, щоб мої земляки прокинулися і почали шанувати своє історичне минуло і гідно вшанували своїх героїв, бо не можна спогадами за більш-менш десять років відносно ситого життя при Брежневу, зраджувати усю свою славну, героїчну історію визвольної боротьби, яка продовжується століттями і яка нині сягнула найвищої точки напруги . Бути чи не бути залежить від нас – українців, де вони не були – чи в Україні, чи поза її межами. Якщо по-справжньому любиш, то знайдеш спосіб, як їй допомогти і підставити своє незрадливе плече.

27.07.2017р. Надія Таршин