Кожен Катьчин день починався з одного і того ж : дзеленчав скажено будильник, Катька прокидалась, хапала мобільник в руки, переставляла будильник на десять хвилин пізніше і знову поринала у міцний сон. Через десять хвилин будильник знову шаленів і надривався, як тільки міг. Катька знову хапала його у руки, переставляла на п’ять хвилин пізніше і знову засинала міцним сном немовляти. Але коли отой клятий будильник давав про себе знати знову, то що вже було робити? Треба було спускати ноги у тапочки і починати свій нелегкий робочий день.
Сьогодні зранку було те ж саме. Катька два рази засинала, три рази прокидалась, протирала очі, кривилась на будильник, а потім з швидкістю світла зіскочила з ліжка. Після усіх вранішніх процедур вона кинулась швиденько одягатись. І еххх! Новенькі Катьчині колготки отак просто взяли і порвались. Через всю Катьчину ніжку пішла довжелезна і ненависна стрілка. Колготок вже не могло врятувати нічого: ані голка з ниткою, ані навіть червоний з блиском лак для нігтів.
-Халепа!-крикнула Катька і кинулась до шафи шукати щось інше. Вся шафа була перевернута з ніг на голову, але то було безуспішно. У жодні штани після відпустки вона не влазила. «Отак воно жерти солодке!»-картала себе Катька. Нарешті їй вдалось щось таки знайти в тій божевільній шафі і тепер вона на зламану голову бігла щосили до дверей. Катька крутнула два рази ключем і помчала кулею до автобусної зупинки. На цей раз вона не поверталась аж три рази назад, не відчиняла десять разів двері, щоб сто разів перевірити, чи вимкнена праска, вода у ванній і світло на кухні. Все залишилось так, як є.
По дорозі на роботу Катька зустріла дванадцять вуличних псів, всіх з чіпами у вухах і тепер вже швидко кинулась тікати від тих псів в інший бік. Ого! Таки-так! Їй треба було обійти аж три будинки. Шлях до автобусної зупинки був тяжким і з перепонами , як саме Катьчине життя. «Напевно, кілометрова черга на маршрутку стала двокілометровою»- подумала Катька і ще пришвидшила і так найшвидшу у світі ходу.
Ага! Черга розрослася вже не на два, а на цілих три кілометри! Студенти - дійсно кмітливий народ! Так було кожного ранку. Один представник того народу займав чергу, а потім до нього швидко та весело підходило ще з десяток представників того народу, при тому усі щасливо здоровкались, обнімались і сміялись, і тоді весь нещасний люд у черзі розумів, що йому уже не світить потрапити у маршрутку. Катька оцінила ситуацію і зрозуміла, що, можливо, сяде у третю. Але це у найкращому випадку!
-Ехх! Сьогодні мій начальник мене вже точно звільнить з роботи, - подумала Катька і стала тупо і безнадійно дивитись на той цирк.
У маршрутку Катька запхалась з горем наполовину. Перед тим вона пройшла всі кола пекла, у якому народ кидався сюди-туди та репетував: «Водій, задні відчиніть!» Весь розпашілий водій горланив з маршрутки: «Знаю я вас усіх-ніхто грошей не передає!» Після усіх божевільних маніпуляцій Катька стояла на останній сходинці однією ногою і боялась, аби часом не випасти. Інша нога була високо піднятою у повітрі, Катьчин капюшон білосніжної, чудової, щойно купленої за останню зарплату куртки, їхав за дверима.
-Пане водій, відчиніть двері! Ви притиснули мені капюшон!-верещала Катька на цілий салон хвилин дванадцять. Через дванадцять хвилин до водія дійшла її просьба і він таки змилосердився над пасажиркою.
Маршрутка жила своїм життям. Якийсь пан став старшій пані на ногу – і тут почалась сварка, в когось пропав гаманець, дві пенсіонерки обговорювали Надьку Савченко – одна її повністю підтримувала, а інша раз у раз кричала : «Та відкрийте очі! То – агент Кремля!» І тільки студенти в нірвані слухали сучасну музику, натягнувши навушники на вуха, аби не чути того всього.
Тепер уже Катька точно розуміла –вона запізнилась на роботу на цілих тридцять чотири хвилини. Їй точно буде сьогодні кінець. Начальник їй такого не пропустить.
В коридорі вона зустріла спокійну як удав Анастасію Павлівну і кивнула їй : «Доброго дня!»
Анастасія Павлівна була взірцем для Катьки. Завжди спокійна, виважена. Напевно, все життя її було чітко і строго розкладене на полички. Вона ніколи не запізнювалась, у неї завжди було все здано вчасно, вона ніколи не панікувала. « І як їй це вдається? Треба ж бути такою мимрою!»- подумала Катька. «Мимра» кивнула у відповідь.
-Степан Романович у себе?-запитала Катька.
-Та ні. Його ще немає. Він телефонував, що перед роботою має заїхати ще на якесь підприємство, точно не знаю.
-Дякую, Анастасіє Павлівно! – вона була готова тепер розцілувати занудну «мимру».
«І все-таки я - везуча жінка!»-подумала Катька.



11.08.2017