Світлана була рудоволосою, усміхненою дівчинкою з великими смарагдовими очима. А волосся, волосся-збожеволіти можна! Густе, блискуче, нижче поясу! Просто чудове! За оті чудові коси її ще зі школи прозвали Мавкою. А ще любила блукати полями, збирати оберемками квіти, гойдатись у травах. Чиста тобі Мавка. У школі вчилась дуже гарно. Після закінченні всі радили вибрати якусь престижну професію. Піти вчитись на юриста, економіста, чи, наприклад, піти у якийсь там туристичний бізнес, а вона захотіла стати філологом, бо були такими близькими їй Шевченкові твори, які читала зимовими вечорами, поезія Лесі Українки, твори сучасних авторів. Отака вона - Мавка зі смарагдовими очима!
Коли після університету потрапила у районну школу на роботу, то дуже переживала. Хотілось стати доброю вчителькою та наставницею для дітей. А ще передати із захопленням усі знання, якими володіла. Світлана поселилась на квартирі у досить привітної господині, круглолицьої жіночки років під шістдесят. Якось зразу знайшли вони спільну мову. Ну, і слава Богу!
Перше вересня пахло за вікнами айстрами, спілими яблуками та ностальгією за безтурботним літом. Небо покривалось такими ніжними, мережаними хмарками, які пропливали від краю до краю так поволі та тихо, ніби хотіли усіх заразити своїм спокоєм. Спішила до школи, вицокуючи по асфальту своїми каблучками. Отак собі цок-цок, цок-цок. Тепер уже достеменно все і не пам’ятає, але пам’ятає, що швидко опинилась на урочистій лінійці, вбраній в оберемки барвистих квітів, білих бантів та чудових вишиванок. Пригадала свої шкільні роки, перший та останній дзвінок, а ще шкільний вальс та ранкову зустріч сонця. Ніби так недавно це все було, і ніби так давно! Вже пролетіли її університетські роки. І ось – вона сама вчителька! Вчителька Світлана Богданівна! Якось ще себе не дуже уявляла у цій ролі. Була сама ще дівчиськом, а треба було виховувати і навчати отих чудових дітлахів, які з цікавістю і з острахом оглядали нових вчителів. Бо так було, є і буде – все що нове, то трохи страхає. Сама Світлана Богданівна теж приглядалась до нового колективу. Вчителів було багато. Усі такі урочисті, гарно вдягнені, виглядали і радісними, і схвильованими.
Її погляд впав на молодого, елегантного красеня. Отут серед дітей, вчителів, на звичайній шкільній лінійці що може робити такий красень? Він був високим, чорнявим, у чудовому чорному костюмі. Сорочка білосніжна і модний галстук. Світлана ще трохи затримала очі на ньому і відвела погляд, ніби засоромилась, хоча красень в її бік навіть не дивився. «Невже вчитель?»- промайнула думка у Світланиній голові. «Що ж він може робити у школі? Тепер усі ж зі школи тікають. Бо кому воно потрібне? Зарплати невеликі. А праці скільки треба вкласти у дітлахів! Хоча, кажуть, що не всі вкладають…» Тоді Світлана Богданівна подумала, що повинна стати якнайкращою вчителькою і навчити дітей не тільки літератури та мови, але і людяності. А ще навчити почуватись щасливими, бо це є найважливішим у житті.
Зайшли у вчительську. Директор привітав весь колектив з початком нового навчального року, представив Світлану, побажав, як завжди успіхів у роботі та доброго здоров’я до роботи. Світлана сіла за свій учительський стіл. За нею за своїм столом сидів отой красень. «І все-таки він учитель!»-подумала дівчина. Красень тепер уже розглядав її своїми великими карими очима, а потім не витримав: «То Вас звати Світлана Богданівна? Ха-ха! А я подумав, Ви - Мавка! Ота лісова! З «Лісової пісні»! Світлана зашарілась.
-Мене звати Василь Сергійович. То ж будемо знайомі.
Світлана подала йому свою маленьку ручку і відчула, що отак, коли її рука в його руці, просто так можна бути спокійною завжди, усеньке життя, і ніколи не хвилюватись. Василь Сергійович ще раз усміхнувся і пішов на урок.
Перед першим уроком Світлана Богданівна таки хвилювалась. Ну як тут бути спокійною? Це ж як перший раз у перший клас! Зайшла у клас - на неї дивились великими цікавими очима двадцять вісім дітлахів. Як себе вести? Бути строгою? Стати другом? Чи знайти просто золоту серединку? А як її знайти? Перший урок пройшов гарно. У Світлани була ота чудова риса - знаходити спільну мову з усіма. Дітям вона сподобалась! У вчительську летіла як на крилах!
А потім, потім вона таки потонула в отих безмежних очах Василя Сергійовича, вчителя математики та інформатики, і для неї він став просто Васильком! Василько! Тепер вона вже і дня не могла прожити без нього. Виявилось, що у Василька дуже заможні батьки. Багато хто називав його вчителювання у звичайній школі просто забаганкою. А він усім повторював, що стати вчителем було його мрією з дитинства! А мрії повинні здійснюватись! Та ще й обов’язково! Невідомо, як там було насправді, але учителем він був гарним. Світлані було все одно. Вона просто хотіла, щоб він був поруч. Вони часто готувались разом до уроків, обговорювали твори сучасних письменників, ходили в кіно. А коли він сміявся і називав її Мавкою, то у відповідь чув : «Ти - мій Лукаш!»
Тепер їх впізнавали тільки разом, бо окремо уже їх майже і не бачили. Маленька на зріст Світлана і чудовий велетень Василь так органічно дивились разом, що з них можна було писати картину.
Біда прийшла несподівано. Мама Василя, лікар районної лікарні з сорокарічним стажем була ну вже дуже великою цяцею, чи таку із себе корчила? Хоча спеціалістом теж була таки чудовим. Не раз витягала з того світу хворих. Світла блондиночка, висока та худорлява, виглядала дуже ефектно. А так, як сина мала одного, то він став її світом чи навіть Всесвітом! Одного ранку за сніданком вона заговорила:
-Ну що там, сину, в тебе на любовному фронті? Чула, що захопився ти якоюсь молоденькою вчителькою. Це серйозно?
-Так, мамо. Я люблю Світлану і думаю одружуватись.
Мама нічого не відповіла на це, подивилась просто у вікно, кудись у далечінь. І криво усміхнулась. Василь зрозумів, що це нехороший знак.
-Вона чудова, мамо. Я познайомлю вас! Вона тобі точно сподобається.
-Василю, вона мені точно не сподобається. Моєю невісткою має стати Оленка, дочка нашого заввідділу Анатолія Олеговича. Ми вирішили вас посватати.
-Як це посватати? Що це за традиції сімнадцятого століття? Ніколи! Я ніколи не залишу свою Мавку!
Мавку таки Василь залишив. Через місяць після отої розмови його з батьками запросили на ювілей до Анатолія Олеговича, заввідділу хірургії районної лікарні. Там він познайомився з Оленкою. Мала вигляд моделі. Струнка, висока, вся у модному вбрання, життєрадісна, весела. Вона усіх заряджала своєю енергією. Легкий флірт, музика, танці, вино. Ще одна зустріч, а потім наступна. Так буває. Напевно, так буває.
-Мавко, Мавко, сонце ти моє рудоволосе, прости мене, пробач! Я одну люблю тебе!
Мавка таки не пробачила. А що тепер вже було пробачати? Оленка чекала дитину від Василя. Її Василя! Світлана написала заяву на звільнення і поїхала в далеке село до своєї цьоці, яка жила за купу кілометрів.
Там влаштувалась у сусідньому селі вчителювати. Село геть забите. У класах по сім учнів. Фахівців нема. Світлана Богданівна стала викладачем не тільки мови та літератури, але ще й історії та географії. Довгими вечорами їй довелось перечитувати стоси історичних книжок. Інколи сміялась, що мусить вчити історію сама, а потім переповідати дітям. Якби не те навчання, певно, поїхала б мозками. Вже Бог так дає, видно - підкидає людині якусь проблему, задачу чи нову перешкоду, щоб забути старе.
Але ні! Світлана нічого не забула! Темними ночами їй снився Василько. Її Лукаш! І темна чорна зрада! Та зрада темною потворою огортала її душу та серце, а потім сміялась так рвучко, так істерично, так важко! І тоді здавалось Світлані, що серце її таки вискочить з грудей. Вона тоді ловила його своїми маленькими ручками, а з очей капали сльози. Отак кап-кап на білий чистий папір, на подушку, на землю.
Роки спливали, а Світлана Богданівна залишалась одна. Завжди в роботі, в оточенні учнів, зошитів, журналів. Діти любили її. Скільки усього цікавого навчила їх Світлана Богданівна! У самої не було дітей, то всі чужі діти ставали їй рідними. Через кілька років директор маленької сільської школи пішов на пенсію. Світлані запропонували посаду директора – і вона погодилась.
Наша директорка - тепер так називали її в селі. Мавкою вже ніхто. Останній раз так ще в далекому минулому називав її Василько. Таки відлягло трохи від серця. Минають роки, біль потроху вщухає. Він вже не такий гострий. Він тупий. Він майже ніякий. До директорки сваталось кілька сільських парубків, але чомусь вже ніхто не припав їй до душі. Школу за час свого керівництва директорка відремонтувала. Класи стали світлими та чистими. На клумбах шкільного подвір’я цвіли барвисті айстри і знову нагадували, що за вікном блакитноокий вересень і він запрошує дітей до рідної школи.
Цього ранку директорка виглядала стурбованою. До її школи їхала інспекторська перевірка. Два тижні Світлана Богданівна готувалась - перевіряла усе сама, аби бути спокійною потім. Але нерви її таки потроху підбирали. Бо хто любить оці перевірки?
На роботу Світлана Богданівна прибігла заздалегідь, ще о восьмій ранку, а тепер сиділа у своєму кріслі та гортала ще деякі папери. Строгий чорний костюм, туфельки на каблучках, гарно вкладене волосся. З хвилини на хвилину тут мала бути перевірка. Світлана поглядала на двері, трохи заспокоюючи себе розкішним пейзажом у вікні. «І все-таки природа здатна лікувати людські душі»-подумала жінка. У той час в двері постукали.
-Прошу,-намагаючись триматись спокійною, запросила Світлана.
Двері відчинились. Світлана Богданівна дивилась і не вірила своїм очам. Вона не могла повірити в це. Вона знала точно, що ніколи в житті більше не зустрінеться з ним. Вона дала собі слово ніколи в житті не бачити його. А тут…Перед нею стояв Василь Сергійович, її Василько, її Лукаш. Вона стояла розгубленою посеред кабінету. Він дивився на неї і тільки мовив одне-однісіньке слово: «Мавка!"
Як виявилось, у Василя не склалось життя з Оленкою. Можливо, вона відчувала, що він все життя любив свою Мавку. Хтозна, але одного дня молода жінка покинула його. Просто сказала, що тепер зустріла любов усього свого життя. Дочку обіцяла через деякий час забрати, минуло років два – таки не забрала. Та й Василь, певно, ніколи б не міг віддати дитину. Софійка була тепер єдиною радістю у його самотньому житті. Інколи вона нагадувала йому Мавку-таке ж чудове волосся, розсипане по плечах. робило її незвичайною, казковою, чарівною дівчинкою.
-Мавко, прости. Я зробив помилку в житті, - просив Василь Світлану пробачення.
Мавка дивилась на нього своїми смарагдовими очима. У тих очах переплітались сум і надія, радість та любов, віра та спокій. Чомусь тепер ті очі стали надзвичайно мудрими, тихими та спокійними.
А через два роки полем між житами ішли Василь та Світлана. Софійка радісно бігла перед ними наввипередки з вітром. На руках у Василя сиділо мале рудоволосе диво, найменша Мавочка Катруся!
-Тепер у мене аж три Мавки-то я щасливий чоловік!-сміявся голосно Василь. Світлана глянула на нього смарагдовими очима і теж усміхнулася.


10.08.2017