-Зосю, чули сте, жи сі Леська – Параньчина внука видає?
-То та жи там сі десь вчить у великих університетах?
-Та кажуть, вже скінчила сі вчити. І знайшла там в тім університеті самого доцентого!
-О то хто таке каже? Паранька? Паранька, Мільцю, як ти наговорить , то ти волосі дибки стане!
Розказувала, що як ї виліз чиряк під самим оком, то у Львові ї лікували аж три професори. І все до неї звертались: «Прошу пані Парані, такого особливого чиряка ніхто не мав, як Ви! То на ньому можна цілу науку робити! Та то ще ми Вам маєм заплатити за той чиряк.» Не знаю, чи Парані що заплатили, але розказувала про то ще довго і нудно. Аж сі людям в селі вже вприкрило то слухати. А як розказувала, що три ксьондзи їй з її Микольцьом шлюб давали, то то була ціла історія! Всім шлюб дає їден ксьондз, але вони з Микольцьом такі вже святі були і так сі сподобали ксьондзу, що покликав з сусідніх сіл ще двох. А шлюб тривав аж штири години. Отаке!
-Та я то тиж чула по кілька раз. Знаю. Ну але з тим доцентим, то, певні, вже каже правду. Бо Леся – дійсно файна дівка. Трохи сі заходила, але, кажуть, що ті доценти всі сі женять геть старі. Ні одного молодого нема між ними. То вже внуків тре хрестити, а вони щойно до шлюбу йдуть. Та то всьо та наука. Хто засів за ту науку, то ніц перед собов не видит.
-А що ж то воно є той доцентий? Чим сі займає?
-Та чим сі займає? Вчит студентів десь в університетах. То таке, як прохвесор! Але, кажут, що ще вище за прохвесора! Отак!
-Ого! То навіть вище шось за прохвесора? Думала м же прохвесор – то вже найвище, що може бути. Йой, кажут, жи то такі мудрі люди, нам сі тра ще породити зо сто раз, жи би до того розуму дойти.
-Йой, як розуму нема-жи би сі двісті раз родив, то не буде.
-То кажете він старий? Скільки ж має літ? Бо Лесьці десь, певно, з двадцять п’єть буде. Та так - дівка на виданню. Ще яких два роки, і не буде за кого йти.
-Та, певні, жи старий. Виділи сте коли яку знимку в газеті тих професорів? Вони там всі такі сиві і бородаті, в капелюхах, з палицями. То, певні, і той такий приїде. Від Леськи, певні, сорок, років старший.
-Йой. Та то щось задуже. Де ж то сі хлопові в такому віці женити? То внуків тре ю женити. А вони сі самі женят.
-Що зробиш? Такий світ зара пішов. Старі женят сі на молодих, молоді на старих. Світ на місці єдному не стоїть. То не так, як ми ту з Вами. Дальше свого села і не виїжджели.
В суботу Леська - Параньчина внука мала приїхати з нареченим додому. То вже всьо село гуділо і ніяк сі не могли дочекати того доцентого. Одні казали, жи дуже багатий, такий багатий, що приїдуть на великій машині, і в автобусі їх ніхто не побачить. Другі розказували, що вже мав три жінки, а Леська буде четвертою. І так му сі та Леська сподобала, що кинув свою останню жінку і троє дітей. Інші осуджували вже Леську, як могла таке зробити. Отак нагло влізти в чужу сім’ю до того доцентого. Розбити сім’ю і спокійнісінько жити. І то сі дівка Бога не побояла!
Паранька разом з донькою і зятем ладували сі до зустрічі з тим доцентим. І мали всьо в носі. Люди потріпають язиками і перестануть, а їх дорога Лесуні скоро буде замужем.
В суботу, як мав приїхати навечір автобус, Зосі з Мількою через ціле село великими кроками йшли сі дивити на того доцентого. А як питали, куди йдуть, то всім відповідали, жи мають справу на цілий мільйон, аби сі не питали.
Як навернув автобус і запипчев, то вони дві аж поприсідали.
-Може, то сі, Мілько, трохи де скрити чи як? А то будут казати, жи ми дві цікаві Варвари. А кажут, жи цікавій Варварі ніс відірвали.
-Зосько, стійте вже і не базікайте. Ліпше сі дивіт вперед, а то перейде коло нас той доцентий, і навіть не будем знати, як то мудрі люди виглядают. Отак і проживемо з Вами до самої смерті так.
З автобуса все виходили люди. Бо в п’ятницю всі їхали додому. Войтиків Місько приїхав зі Львова, робив там на заводі. Ніс дві великі торби, то думали жи там шо накрав. Приїхав Наконечний Вітько. Вчив сі в інституті. То гнав голодний як вовк додому. Зоряна Мундикова йшла геть розфуфирина. Модна зачіска, золотий браслет, пальці всі в перстенях, джинсова сумка. Її називали-перша дівка зі Львова. Доцентого ніякого нігде не було видно.
Правда, з автобуса вийшов якийсь незнайомий хлопчина, подавав дівчині руку. Угу! То точно була Леська Параньчина. Вона! Зоська з Мількою добре сі приглядали і не могли ніц зрозуміти. Хлопець був вдягнений у джинси і чорну футболку, через плече закладена сумка, симпатичний і ще молодий!
-Ні! Точно не доцентий! А що я Вам казала? Послухайте тільки Параньку, – розвела руками Зося.
-А звідки знаєш, що то не доцентий?
-Та майте Бога в серці, Мільцю. Та хіба вони такі бувають?
Дві жінки великими кроками попростували додому геть розчаровані в тих всіх доцентих та прохвесорах.

26.07.2017