
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.23
22:47
Парк перебудовують,
здирають асфальт,
знищують старі споруди.
Скільки спогадів поховано
під уламками
старих конструкцій!
Минуле вже ніколи
не повернеться, хіба що
здирають асфальт,
знищують старі споруди.
Скільки спогадів поховано
під уламками
старих конструкцій!
Минуле вже ніколи
не повернеться, хіба що
2025.10.23
21:56
Я звертаюсь до спільноти:
Досить лаятись, агов!..
Є незіграні ще ноти
Їм потрібна буде кров…
І не тільки на сьогодні
І не тільки для бійців…
Ми усі… усі Господні
А ще ці… оці… і ці,
Досить лаятись, агов!..
Є незіграні ще ноти
Їм потрібна буде кров…
І не тільки на сьогодні
І не тільки для бійців…
Ми усі… усі Господні
А ще ці… оці… і ці,
2025.10.23
20:59
У вербові коси заплітав волошки.
Небо усміхалось, стало синьо трошки.
У кленовім листі заспівав тихенько.
Шепотіли хмари: "Гарно як, рідненький!"
У гіллі ялини таємниче дуже.
Вітер віти гладив: "Мій колючий друже."
Небо усміхалось, стало синьо трошки.
У кленовім листі заспівав тихенько.
Шепотіли хмари: "Гарно як, рідненький!"
У гіллі ялини таємниче дуже.
Вітер віти гладив: "Мій колючий друже."
2025.10.23
20:53
Лежав дідусь з відкритими очима,
в яких осколок смерті задубів.
В їдкій задусі плакала дитина
і не знаходила своїх батьків.
Вона запам'ятає, Боже правий,
до потойбіччя моторошну ніч,
як дім палав у вогняній заграві,
в яких осколок смерті задубів.
В їдкій задусі плакала дитина
і не знаходила своїх батьків.
Вона запам'ятає, Боже правий,
до потойбіччя моторошну ніч,
як дім палав у вогняній заграві,
2025.10.23
20:14
Від гір Алтайських тягнуться степи
Попід Уралом, повз Каспійське море,
Понад Кавказькі неприступні гори
В Карпатський упираючись тупик.
Коли Карпати з півдня обійти,
То можна у Паннонію дістатись.
А далі гори – нікуди діватись.
Тут можна трохи дух
Попід Уралом, повз Каспійське море,
Понад Кавказькі неприступні гори
В Карпатський упираючись тупик.
Коли Карпати з півдня обійти,
То можна у Паннонію дістатись.
А далі гори – нікуди діватись.
Тут можна трохи дух
2025.10.23
17:49
Приснилась велика дерев’яна хата. Простора і світла. Але всі меблі в домі були розбиті. Я стояв серед цього дерев’яного хаосу і усвідомлював, все це розтрощив і перетворив полички, ліжка, шафи і комоди в невпорядковану купу дощок саме я. Я вийшов на подві
2025.10.23
13:27
Ну нащо їм ділити простір?
Удав внизу, Лелека зверху.
За їжею не треба в чергу.
Та несподівано – як постріл –
Страшна лунає лісом звістка,
Що на галявині Лелеку
Удав прийняв за небезпеку,
Схопив і душить «терористку».
Удав внизу, Лелека зверху.
За їжею не треба в чергу.
Та несподівано – як постріл –
Страшна лунає лісом звістка,
Що на галявині Лелеку
Удав прийняв за небезпеку,
Схопив і душить «терористку».
2025.10.23
10:29
Хімія змін – променем лазера –
Твій бурштиновий стоп-сигнал
Збуди тпло
Дай побачити як ти переходиш
Із усмішкою – до кімнати
І поселяєшся мені у думках
О забагато тебе
Твій бурштиновий стоп-сигнал
Збуди тпло
Дай побачити як ти переходиш
Із усмішкою – до кімнати
І поселяєшся мені у думках
О забагато тебе
2025.10.23
10:20
П’ять відсотків позитиву…
Ну а ті, що у повітрі,
Переродяться на ксиву
І пірнуть у харакірій?!
П’ять відсотків… а де решта,
У якій вони одежі?
Може знов змінили мешти,
Щоб піти за світла межі?
Ну а ті, що у повітрі,
Переродяться на ксиву
І пірнуть у харакірій?!
П’ять відсотків… а де решта,
У якій вони одежі?
Може знов змінили мешти,
Щоб піти за світла межі?
2025.10.23
09:26
Не сумнівався в унікальності своїй,
Немов вулкан розлись гавайський спритний,
Ти лавою по тілу до тендітних вій,
І очі видавали ненаситність.
А чи спроможна вирватись з гарячих пут,
Коли вогнем пашіло сильно тіло.
- Хіба мені навішаєш раби хомут?
Немов вулкан розлись гавайський спритний,
Ти лавою по тілу до тендітних вій,
І очі видавали ненаситність.
А чи спроможна вирватись з гарячих пут,
Коли вогнем пашіло сильно тіло.
- Хіба мені навішаєш раби хомут?
2025.10.23
06:14
Призабулися дати, події, місця,
В темноті забуття розчинилось минуле, -
Лиш надіям на краще немає кінця
І вуста сьогодення нічим не замкнуло.
Непривітно стрічає світання мене,
Синє небо ясниться в промінні й щезає, -
То димами пропахчений вітер вій
В темноті забуття розчинилось минуле, -
Лиш надіям на краще немає кінця
І вуста сьогодення нічим не замкнуло.
Непривітно стрічає світання мене,
Синє небо ясниться в промінні й щезає, -
То димами пропахчений вітер вій
2025.10.22
22:21
Світ спускає собак,
старість дихає в спину.
Ти без мене ніяк,
я без тебе загину.
Кажуть, що лиходій
на чуже зазіхає,
та мені лиш одній
старість дихає в спину.
Ти без мене ніяк,
я без тебе загину.
Кажуть, що лиходій
на чуже зазіхає,
та мені лиш одній
2025.10.22
21:52
Свідомість розпадається
на частинки. Вона
анігілюється. Свідомість
стає окремими свідомостями,
окремими світами,
відіованими один від одного.
Так розпадається
особистість, так розпадається
на частинки. Вона
анігілюється. Свідомість
стає окремими свідомостями,
окремими світами,
відіованими один від одного.
Так розпадається
особистість, так розпадається
2025.10.22
17:22
Наші вільні козацькі дрони –
Це і шаблі, і наші очі.
Захищають життя й кордони
Від до наших скарбів охочих.
Їм не схибити при потребі.
Наші вільні козацькі дрони
Під землею, у морі, в небі
Це і шаблі, і наші очі.
Захищають життя й кордони
Від до наших скарбів охочих.
Їм не схибити при потребі.
Наші вільні козацькі дрони
Під землею, у морі, в небі
2025.10.22
15:49
Так я пам’ятав:
Падолист-спудей
Мандрує в кам’яну Сорбонну
Битою стежкою чорних вагантів:
Замість богемської лютні
У нього в хатині-келії
Платанова дошка
(Приємно до неї тулитися –
Падолист-спудей
Мандрує в кам’яну Сорбонну
Битою стежкою чорних вагантів:
Замість богемської лютні
У нього в хатині-келії
Платанова дошка
(Приємно до неї тулитися –
2025.10.22
13:09
Голова.
Багатокутник відображень.
Утроба релігій
і символ
якоїсь причетності.
Намалюю античну голову,
і чи я знатиму, що в ній?
було
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Багатокутник відображень.
Утроба релігій
і символ
якоїсь причетності.
Намалюю античну голову,
і чи я знатиму, що в ній?
було
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.09.04
2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Наталія Ярема Стисло (2017) /
Проза
Мама
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Мама
Літо тільки починалось. Зелень на городі і в саду була ще такою ніжно-салатовою. Легенько шелестів вітерець, і співали превесело пташки. Цю пору Ольга любила найбільше. Бо ще трішечки і в усіх університетах закінчиться навчання, настануть канікули. Приїдуть її Михайлик і Оленка. А вона дітьми тішиться-не натішиться. Сьогодні п’ятниця - ще трішечки і будуть вдома. Ольга наварила смачного борщу, накрутила голубців з молодої капусти і спекла духмяний пиріг. Присіла на кухні відпочити і пригадалось їй минуле.
Була ще молодою. Всю ніч Ользі снився сон: входить вона до церкви нареченою, стоїть між образами у білому довгому платті, починається гроза, гримить і блискає довкола неї. Грім гуркоче так, наче Земля має розколотись надвоє. Ольга у тому білому платті промокає до нитки, переляканими очима блукає по образах, все просить якої допомоги. А виходить уже з церкви в червоному платті, здивовано оглядаючи себе з усіх сторін. «Свят, свят, свят,»-перехрестилась жінка, прокинувшись зранку, опустила ноги з ліжка і тихенько почала молитись до Богородиці. Ще кілька хвилин отак посиділа, втупивши очі у вікно: «Не до добра той сон, не до добра». Дмитро сьогодні мав деякі справи у місті, а їй треба обійти господарку. Мовчки вдягалась, заплітала коси, але той сон не відступав від неї ні на крок, усе муляв їй серце. Може, би так і не перейнялась, але вже з півроку до неї доносились чутки, нібито її Дмитро впадає за Настею, молодою дівчиною, яка живе на краю села.
З Дмитром поженились давно, років з п'ятнадцять тому. Як він її любив, як любив! Певно, світ ще не бачив такої любові! На руках носив, жалів і все до себе пригортав. В багатьох на другий день після весілля вже закінчується то кохання. А у них ні. Певно, ще з рік Ольгу так носив на руках, що аж люди з них сміялись, а, може, швидше ті люди заздрили, бо у них такого в житті не було. Добре вони з Дмитром жили, але Господь діточок не посилав. А чоловік дуже хотів дітей. Завжди казав: «Ось народиться у нас, Ольго, син, то й будемо ми щасливими!» Роки минали один за одним, час спливав як ріка, а син усе не народжувався. Почалась сіра буденщина – і між ними уже була ціла відстань, відстань якої так просто не пройти, не подолати.
Десь півроку тому сусідка Параска прибігла до Ольги якась спантеличина, розчервоніла. Спочатку не знала, як то Ользі повісти, а потів таки відважилась: «Ольго, кажуть, твій Дмитро ходить до Насті Бабійової.» Ольга навіть не поворухнулась, завмерла на ходу і тихо запитала: «Хто каже?» «Та люди,» - відповіла сусідка і опустила голову. Не знала, що має казати далі, бо очікувала якої іншої реакції. А тут не зрозуміла, чи то Ольга не повірила, чи їй все одно. Сусідка зніяковіла, якось перекрутилась та й боязко попрямувала до дверей. Дмитра в хаті не було, Ольга тоді ходила як примара. Вешталась з одного кутка в другий, не знала, що має робити. Взяла дзеркало, довго вдивлялась у нього. Звідтам дивилась на неї жінка років тридцяти п’яти, все ще красива, з великими чорними очима, гарними бровами, русявим хвилястим волоссям, але разом з тим вся та краса була якоюсь сумною, вже не такою як колись. Та й хіба можна зрівнятись з двадцятирічною? Дмитро тоді повернувся додому, а вона так і не відважилась щось його питати. Може, боялась сполохати ото, що є. Подумала, що все в житті минає та й то мине.
Після сну ходила сама не своя. Робота їй не йшла до рук, валилось все з них. Чи то такими слабими стали ті руки? А ввечері повернувся Дмитро. Він вже давно здавався їй чужим, не рідним, не таким, як був колись. Сьогодні це відчуття було в сто раз сильнішим. Вона глянула на чоловіка. Чоловік зайшов у хату якось похмуро, мовчки сів за стіл, нічого довго не говорив. Ольга почала подавати вечерю.
-Я не голодний, Ольго. Сама повечеряй.
А через хвилю якось видушив із себе:
-Маю до тебе розмову.
Ользі перевернулось серце. Недарма снився їй той страшний сон, після якого ніяк не могла прийти до себе.
-То кажи. Що сталось?
-Ольго, вибач.
-Що ж тобі вибачати?
-Ти знаєш, як я хотів дітей. Але не судилось нам з тобою їх мати. Ольго, в мене буде дитина.
-Яка ще дитина?
-Я мушу розвестись з тобою. Настя Бабійова чекає від мене дитину.
Тоді Ольга не знала, що з нею робиться, вона мовчки опустилась на стілець. Губи їй пересохли, серце скажено забилось, вся зблідла як стіна, тільки спромоглась запитати:
-А я тепер що? Мені ж нема де йти.
Через два місяці по подвір’ю Дмитра Гайдука ходила молода господиня. Прала та вивішувала білизну. З Ольгою Дмитро розійшовся. Вона поселилась у старій хаті, що стояла на тому ж подвір’ю, тільки вище, ближче до поля та саду. Та де ж мала вертатись? Тато з мамою повмирали. У батьківській тісній хаті жила сестра з чоловіком та їх шестеро дітей. «Може, то тимчасово? А далі якось собі раду буду давати» - журилась Ольга. Що їй зоставалось робити?
Навесну у Дмитра таки народився син. Дмитро дуже радів сину, не спускав його з рук. Насті допомагав у всьому. І на руках носив, і забавляв, і колисав. Хлопченя геть чисто вдалось у нього. Інколи Дмитру здавалось, що навіть має його характер. Якось так вперто дивиться, а потім усміхається. Так гарно посміхається!
Ользі дивитись на то було гірко і прикро. Вона обжила стару хату. В тій хаті тепер було навіть досить затишно. Вела господарство, працювала в полі та якось собі потроху раду давала. Дмитра та його молодої жінки уникала.
Михайлик ріс спокійною та веселою дитиною. Дивина, але малого весь час тягнуло до Ольги. Отак собі бігає по подвір’ю, бігає, а потім раз – і забіжить до цьоці Ольги. Настя вже його і сварила, і пальчиком махала: «Не можна, Михайлику, туди ходити.» Але потім всі собі дали спокій, бо до того звикли. А Ольга прив’язалась до дитини. Та так прив’язалась, що як малого довго нема, то вже його виглядає. Напече пиріжечків – Михайлику, нарве яблучок – то найкраще для Михайлика, накрутить маківничків – теж дитині.
Як минуло Михайлику років чотири, то Настя знову завагітніла. Дмитро ходив гоноровим – є син, а тепер ще буде донька або другий син. Як вже живіт Насті добре округлився, на вигляд стала геть хворобливою. Чогось зжовкла, очі випуклі та завжди втомлена. Люди спочатку казали, що, певно, доньку чекає – то та всю красу в мами забрала. А потім вже якось з острахом на неї позирали. Настя всю вагітність слаба ходила. Нездужала молода жінка – сама не знала, чого.
-Ольго, Ольго, рятуй мене! – кричала Настя з самого ранку. В неї почались перейми. В хаті нікого не було, один Михайлик бавився якимись цяцьками. Дитина настрашилась, заплакала. Ольга почула крик, кинулась до Насті.
-Що Насте?
-Ольго, біжи до докторки, бо народжую. Дуже мені зле, геть зле, помираю…
Ольга бігла городами і не знала, що робиться. Прибігла до докторки вся засапана, розчервоніла:
-Швидше, швидше, пані докторко, там щось зле. Геть зле. Настя народжує.
Докторка спочатку хотіла пожартувати, мовляв, чи то Ользі тре, що так бігає. Якось навіть і смішно. Чоловік привів другу жінку, а та її рятує. Але подивилась на Ольгу і зрозуміла, що то не до жартів зараз. Тепер вже обидві бігли городами до хати.
Настя кричала на всю хату і все хапала Ольгу за руку:
-Ольго, прости, бо я грішна! Не мала я права такого робити! Тепер мене Бог карає. Я знаю. Ольго, прости!
Дмитро біг полем додому, бо послали за ним сусідського хлопчика. Ноги підкошувались, ледве добіг до обійстя. Прибіг - було вже по всьому. Ольга тримала на руках дитину – дівчинку. Дитинча голосило так, ніби знало, що залишилось сиріткою, і від того йому було гірко-гірко. Дмитро стояв розгубленим посеред хати і плакав. Отак залишилась Ольга з двома діточками. А що робити? Дітям треба мами. І стала мамою.
-Мамочко, ми приїхали. О як пахне борщ!-засміявся з дверей Михайло. Оленка підбігла до Ольги і пригорнулась до неї. Тільки перший рік вчилась в університеті, то дуже їй мами бракувало. В хату зайшов Дмитро:
-Як добре, що діточки приїхали. Ми з мамою вас зачекались.
В неділю після церкви Михайлик з Оленкою несли свічечку на цвинтар, бо тут була їх друга мама - мама Настя. Зелень літа шелестіла, дихала в унісон з легеньким вітерцем. Було світло і сонячно – початок літа ж.
25.07.2017
Була ще молодою. Всю ніч Ользі снився сон: входить вона до церкви нареченою, стоїть між образами у білому довгому платті, починається гроза, гримить і блискає довкола неї. Грім гуркоче так, наче Земля має розколотись надвоє. Ольга у тому білому платті промокає до нитки, переляканими очима блукає по образах, все просить якої допомоги. А виходить уже з церкви в червоному платті, здивовано оглядаючи себе з усіх сторін. «Свят, свят, свят,»-перехрестилась жінка, прокинувшись зранку, опустила ноги з ліжка і тихенько почала молитись до Богородиці. Ще кілька хвилин отак посиділа, втупивши очі у вікно: «Не до добра той сон, не до добра». Дмитро сьогодні мав деякі справи у місті, а їй треба обійти господарку. Мовчки вдягалась, заплітала коси, але той сон не відступав від неї ні на крок, усе муляв їй серце. Може, би так і не перейнялась, але вже з півроку до неї доносились чутки, нібито її Дмитро впадає за Настею, молодою дівчиною, яка живе на краю села.
З Дмитром поженились давно, років з п'ятнадцять тому. Як він її любив, як любив! Певно, світ ще не бачив такої любові! На руках носив, жалів і все до себе пригортав. В багатьох на другий день після весілля вже закінчується то кохання. А у них ні. Певно, ще з рік Ольгу так носив на руках, що аж люди з них сміялись, а, може, швидше ті люди заздрили, бо у них такого в житті не було. Добре вони з Дмитром жили, але Господь діточок не посилав. А чоловік дуже хотів дітей. Завжди казав: «Ось народиться у нас, Ольго, син, то й будемо ми щасливими!» Роки минали один за одним, час спливав як ріка, а син усе не народжувався. Почалась сіра буденщина – і між ними уже була ціла відстань, відстань якої так просто не пройти, не подолати.
Десь півроку тому сусідка Параска прибігла до Ольги якась спантеличина, розчервоніла. Спочатку не знала, як то Ользі повісти, а потів таки відважилась: «Ольго, кажуть, твій Дмитро ходить до Насті Бабійової.» Ольга навіть не поворухнулась, завмерла на ходу і тихо запитала: «Хто каже?» «Та люди,» - відповіла сусідка і опустила голову. Не знала, що має казати далі, бо очікувала якої іншої реакції. А тут не зрозуміла, чи то Ольга не повірила, чи їй все одно. Сусідка зніяковіла, якось перекрутилась та й боязко попрямувала до дверей. Дмитра в хаті не було, Ольга тоді ходила як примара. Вешталась з одного кутка в другий, не знала, що має робити. Взяла дзеркало, довго вдивлялась у нього. Звідтам дивилась на неї жінка років тридцяти п’яти, все ще красива, з великими чорними очима, гарними бровами, русявим хвилястим волоссям, але разом з тим вся та краса була якоюсь сумною, вже не такою як колись. Та й хіба можна зрівнятись з двадцятирічною? Дмитро тоді повернувся додому, а вона так і не відважилась щось його питати. Може, боялась сполохати ото, що є. Подумала, що все в житті минає та й то мине.
Після сну ходила сама не своя. Робота їй не йшла до рук, валилось все з них. Чи то такими слабими стали ті руки? А ввечері повернувся Дмитро. Він вже давно здавався їй чужим, не рідним, не таким, як був колись. Сьогодні це відчуття було в сто раз сильнішим. Вона глянула на чоловіка. Чоловік зайшов у хату якось похмуро, мовчки сів за стіл, нічого довго не говорив. Ольга почала подавати вечерю.
-Я не голодний, Ольго. Сама повечеряй.
А через хвилю якось видушив із себе:
-Маю до тебе розмову.
Ользі перевернулось серце. Недарма снився їй той страшний сон, після якого ніяк не могла прийти до себе.
-То кажи. Що сталось?
-Ольго, вибач.
-Що ж тобі вибачати?
-Ти знаєш, як я хотів дітей. Але не судилось нам з тобою їх мати. Ольго, в мене буде дитина.
-Яка ще дитина?
-Я мушу розвестись з тобою. Настя Бабійова чекає від мене дитину.
Тоді Ольга не знала, що з нею робиться, вона мовчки опустилась на стілець. Губи їй пересохли, серце скажено забилось, вся зблідла як стіна, тільки спромоглась запитати:
-А я тепер що? Мені ж нема де йти.
Через два місяці по подвір’ю Дмитра Гайдука ходила молода господиня. Прала та вивішувала білизну. З Ольгою Дмитро розійшовся. Вона поселилась у старій хаті, що стояла на тому ж подвір’ю, тільки вище, ближче до поля та саду. Та де ж мала вертатись? Тато з мамою повмирали. У батьківській тісній хаті жила сестра з чоловіком та їх шестеро дітей. «Може, то тимчасово? А далі якось собі раду буду давати» - журилась Ольга. Що їй зоставалось робити?
Навесну у Дмитра таки народився син. Дмитро дуже радів сину, не спускав його з рук. Насті допомагав у всьому. І на руках носив, і забавляв, і колисав. Хлопченя геть чисто вдалось у нього. Інколи Дмитру здавалось, що навіть має його характер. Якось так вперто дивиться, а потім усміхається. Так гарно посміхається!
Ользі дивитись на то було гірко і прикро. Вона обжила стару хату. В тій хаті тепер було навіть досить затишно. Вела господарство, працювала в полі та якось собі потроху раду давала. Дмитра та його молодої жінки уникала.
Михайлик ріс спокійною та веселою дитиною. Дивина, але малого весь час тягнуло до Ольги. Отак собі бігає по подвір’ю, бігає, а потім раз – і забіжить до цьоці Ольги. Настя вже його і сварила, і пальчиком махала: «Не можна, Михайлику, туди ходити.» Але потім всі собі дали спокій, бо до того звикли. А Ольга прив’язалась до дитини. Та так прив’язалась, що як малого довго нема, то вже його виглядає. Напече пиріжечків – Михайлику, нарве яблучок – то найкраще для Михайлика, накрутить маківничків – теж дитині.
Як минуло Михайлику років чотири, то Настя знову завагітніла. Дмитро ходив гоноровим – є син, а тепер ще буде донька або другий син. Як вже живіт Насті добре округлився, на вигляд стала геть хворобливою. Чогось зжовкла, очі випуклі та завжди втомлена. Люди спочатку казали, що, певно, доньку чекає – то та всю красу в мами забрала. А потім вже якось з острахом на неї позирали. Настя всю вагітність слаба ходила. Нездужала молода жінка – сама не знала, чого.
-Ольго, Ольго, рятуй мене! – кричала Настя з самого ранку. В неї почались перейми. В хаті нікого не було, один Михайлик бавився якимись цяцьками. Дитина настрашилась, заплакала. Ольга почула крик, кинулась до Насті.
-Що Насте?
-Ольго, біжи до докторки, бо народжую. Дуже мені зле, геть зле, помираю…
Ольга бігла городами і не знала, що робиться. Прибігла до докторки вся засапана, розчервоніла:
-Швидше, швидше, пані докторко, там щось зле. Геть зле. Настя народжує.
Докторка спочатку хотіла пожартувати, мовляв, чи то Ользі тре, що так бігає. Якось навіть і смішно. Чоловік привів другу жінку, а та її рятує. Але подивилась на Ольгу і зрозуміла, що то не до жартів зараз. Тепер вже обидві бігли городами до хати.
Настя кричала на всю хату і все хапала Ольгу за руку:
-Ольго, прости, бо я грішна! Не мала я права такого робити! Тепер мене Бог карає. Я знаю. Ольго, прости!
Дмитро біг полем додому, бо послали за ним сусідського хлопчика. Ноги підкошувались, ледве добіг до обійстя. Прибіг - було вже по всьому. Ольга тримала на руках дитину – дівчинку. Дитинча голосило так, ніби знало, що залишилось сиріткою, і від того йому було гірко-гірко. Дмитро стояв розгубленим посеред хати і плакав. Отак залишилась Ольга з двома діточками. А що робити? Дітям треба мами. І стала мамою.
-Мамочко, ми приїхали. О як пахне борщ!-засміявся з дверей Михайло. Оленка підбігла до Ольги і пригорнулась до неї. Тільки перший рік вчилась в університеті, то дуже їй мами бракувало. В хату зайшов Дмитро:
-Як добре, що діточки приїхали. Ми з мамою вас зачекались.
В неділю після церкви Михайлик з Оленкою несли свічечку на цвинтар, бо тут була їх друга мама - мама Настя. Зелень літа шелестіла, дихала в унісон з легеньким вітерцем. Було світло і сонячно – початок літа ж.
25.07.2017
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію