Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.10.07
23:29
Залишилась хата самотиною
на поталу хижим ворогам,
стала передчасно вона сивою,
на глумління кинута димам.
Тіло їй поранено осколками.
Вікна, ніби очі без зіниць.
Розтинає небо понад Конкою
на поталу хижим ворогам,
стала передчасно вона сивою,
на глумління кинута димам.
Тіло їй поранено осколками.
Вікна, ніби очі без зіниць.
Розтинає небо понад Конкою
2026.10.07
19:40
Жовтневий день дістав свої пуанти.
Коли дощі почнуть сумний балет,
Самотнім стати може навіть Данте,
Уперше не допише свій сонет.
Втомилися виносливі атланти,
Десь непримхливий гине очерет.
Які для долі знайдуть варіанти
Коли дощі почнуть сумний балет,
Самотнім стати може навіть Данте,
Уперше не допише свій сонет.
Втомилися виносливі атланти,
Десь непримхливий гине очерет.
Які для долі знайдуть варіанти
2026.10.07
18:07
Шипшина достигає в тиші листопаду,
П'є залишки тепла із вицвілих небес.
І знає: все минає - біль і час чудес.
Вона вже не шукає весняну розраду,
Крізь голі колючки і рани є принади,
Дух визріває попри сутінки і стрес.
Шипшина достигає в тиші лист
П'є залишки тепла із вицвілих небес.
І знає: все минає - біль і час чудес.
Вона вже не шукає весняну розраду,
Крізь голі колючки і рани є принади,
Дух визріває попри сутінки і стрес.
Шипшина достигає в тиші лист
2026.10.07
15:20
Багряний плющ і жовті клени
сумують в сутінках черлених.
На бузиновому причілку
не видно ні джмеля, ні бджілки.
Город врожай віддав господі,
твердінь небесна хмари родить,
паливода блукає ревно
у білосніжних хризантемах.
сумують в сутінках черлених.
На бузиновому причілку
не видно ні джмеля, ні бджілки.
Город врожай віддав господі,
твердінь небесна хмари родить,
паливода блукає ревно
у білосніжних хризантемах.
2026.10.07
14:41
Нехай минають ця сльота,
Сюїта зливи, фуга вітру.
І буде чиста, як сльоза,
Поема істини і віри.
Ми крізь багнюку пропливем
До чистих берегів свободи.
Не треба інших од, поем.
Шукаємо крізь вічність броду.
Сюїта зливи, фуга вітру.
І буде чиста, як сльоза,
Поема істини і віри.
Ми крізь багнюку пропливем
До чистих берегів свободи.
Не треба інших од, поем.
Шукаємо крізь вічність броду.
2026.10.07
11:37
Граматика – моя коняка
і це не заперечить Даль.
В поезії я з’їв собаку,
якій на виставці, в подяку,
мені вручили би медаль.
Мене і бджоли не кусають,
і осам я не до смаку...
і це не заперечить Даль.
В поезії я з’їв собаку,
якій на виставці, в подяку,
мені вручили би медаль.
Мене і бджоли не кусають,
і осам я не до смаку...
2026.10.07
06:49
Немов на нитку чисті перла,
У ряд нанизую слова
Про те, що щирість не померла
І віра в щастя теж жива.
І кожен звук, і кожна фраза
Тримає в пам'яті тепло
Тих гарних днів, коли нам разом
Повсюди сонячно було.
У ряд нанизую слова
Про те, що щирість не померла
І віра в щастя теж жива.
І кожен звук, і кожна фраза
Тримає в пам'яті тепло
Тих гарних днів, коли нам разом
Повсюди сонячно було.
2026.10.06
23:23
Старий розповідав казки
Мідник, що у грозі, самотній
Розчистить безнадійно
Листя на землі
І сім каменів побачить
У сьомім домі знайде дружній захист
Й переміни, що без наслідків
Мідник, що у грозі, самотній
Розчистить безнадійно
Листя на землі
І сім каменів побачить
У сьомім домі знайде дружній захист
Й переміни, що без наслідків
2026.10.06
22:32
Не зуздрився,як Сталіна і Арафата пережив,
Не кажучи уже про Леніна та Гітлера.
Хотілося б і Путіна-народовбицю пережить…
До віку Черчілля, знаю, не додризать.
Тим паче з дозою коньяка чи віскі
У ґроні товариськім, звісно.
Та хочеться, аби в життєву
Не кажучи уже про Леніна та Гітлера.
Хотілося б і Путіна-народовбицю пережить…
До віку Черчілля, знаю, не додризать.
Тим паче з дозою коньяка чи віскі
У ґроні товариськім, звісно.
Та хочеться, аби в життєву
2026.10.06
22:14
Наснився поетові недописаний вірш. Щербатий, той вештався околицями. Ніде його не приймали, бо недовершений. Знесилений притулявся до брудних стін, грівся після безхатьків біля невичахлих вогнищ, котився за вітром невідь-куди. Страждав і мріяв про білосні
2026.10.06
22:03
натуралісте
йди в дива
і видива осоння
де листя облітає із дерев
у сірій зоні
чи у мертвій зоні
яка різниця хто
і чим живе
йди в дива
і видива осоння
де листя облітає із дерев
у сірій зоні
чи у мертвій зоні
яка різниця хто
і чим живе
2026.10.06
18:46
Там, де щезнув гамір міста,
де притишується крок,
осінь бавилася з листям
в лапанки поміж гілок.
Там, де вечорові тіні
вже вдягаються в сатин,
ті барвисті гри осінні
загубили часу плин.
де притишується крок,
осінь бавилася з листям
в лапанки поміж гілок.
Там, де вечорові тіні
вже вдягаються в сатин,
ті барвисті гри осінні
загубили часу плин.
2026.10.06
13:59
Пам'яті Віталія Коротича
Самотній патріарх прожив у лісі
У роздумах в наближенні зими.
Він відчував неподоланність висі
І обриси нової Колими.
Колись він був трибун, глашатай, лицар
Самотній патріарх прожив у лісі
У роздумах в наближенні зими.
Він відчував неподоланність висі
І обриси нової Колими.
Колись він був трибун, глашатай, лицар
2026.10.06
12:59
Поки поети клеплють вірші,
В городі розкошують миші.
Усе погризли залюбки –
Картоплю, моркву, буряки.
Вони гризуть усе по праву –
Вони господарі в державі,
В їх розпорядженні город,
В городі розкошують миші.
Усе погризли залюбки –
Картоплю, моркву, буряки.
Вони гризуть усе по праву –
Вони господарі в державі,
В їх розпорядженні город,
2026.10.06
12:09
Хвильове — чарівне!
Віртуальне — зайве!
Гвинтове — як совість —
Ніби щира правда!
Хвильові потоки:
Губи, очі, сльози,
У ресентиментах,
Віртуальне — зайве!
Гвинтове — як совість —
Ніби щира правда!
Хвильові потоки:
Губи, очі, сльози,
У ресентиментах,
2026.10.06
10:11
Чому нудьгуєш день за днем? —
Перехрести лоба в змозі,
лайном не мастиш стіни ще,
не падаєш серед дороги.
Ще очі бачать спориші,
та відчуваєш запах м'яти.
Чому жаливою в душі
пече жалоба винувата?
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Перехрести лоба в змозі,
лайном не мастиш стіни ще,
не падаєш серед дороги.
Ще очі бачать спориші,
та відчуваєш запах м'яти.
Чому жаливою в душі
пече жалоба винувата?
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Наталія Ярема Стисло (2017) /
Проза
Летимо!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Летимо!
Іван повернувся з війни додому без ніг. Заледве пришкандибав на протезах. Мама як побачила його, гірко заплакала. Тато притиснув до грудей і сказав: «Якось буде, синку! Не здавайся! Жити будемо! Всяке в житті трапляється, але Бог дає життя! Ти молодий. Все ще в твоєму житті попереду!»
До війни Іван був хлопцем хоч куди! І з дерева різні вироби майстрував, і на скрипці грав, і бджільництво любив! Як вийде в сад, а там пасіка! Квіти цвітуть, бджоли гудуть. Міг годинами поратись біля бджіл. Так любив цю справу. Як вилітали ті бджілки навесні, то йому аж дух перехоплювало: «Весна!» І весну любив, і кохана у нього була, Надійка-сусідка. Гарна дівчина – чорнява, брівки дугою, як дзиґа вертка. Іван заглянув у сусідський двір. Дивився, чи не бігає по подвір’ю його Надійка? Не міг наважитись до неї зайти. Як він тепер прийде до неї? Що їй скаже? Іван подивився мовчки на свої протези і тяжко зітхнув. Та й нащо їй такий хлоп? Дівка хоче вийти за гарного, здорового. Жінка хоче мати роботящого чоловіка, аби міг заробити на неї та на дітей. Що тепер заробить він? Руки є, голова є, а ніг нема.
Надійка таки прийшла до них. Вже знала, що Іван повернувся без ніг. Чи прийшла подивитись, чи переконатись, невідомо. Але забігла до цьоці Маринки, а так звали Іванову маму, нібито позичити солі, бо якраз вдома закінчилась:
-Слава Ісусу Христу, цьоцю Мариню! Я до Вас.
-Слава на віки! А до Івана не зайдеш?
-Та й до Івана!
Іван дивився на дівчину. Така як була, така і залишилась. Красива! Ой, яка красива! Її красу хотілось пити великими ковтками і від тої краси не відриватись.
-Ну що, Іваночко, як ти?-Надійка присіла біля нього. Іван думав, що розмова піде якось інакше, а розмова була така, як просто між знайомими чи що. А ще він вловлював її погляд, але той погляд не був погляд дівчини, що кохає, а якийсь жалісливий. Видно, жаліла його, нещасного каліку.
Іван спробував пожартувати. Запитав, чи зустрінуться сьогодні в саду на їх старому місці, але у відповідь Надійка якось заметушилась, очі запхала в землю, швидко відповіла, що сьогодні, певне, не вийде, бо має купу вдома роботи та й побігла собі через городи до хати. Не вийшло ні на наступний день, ні у четвер. Хлопець зрозумів, що Надійка відмовилась від нього і від їх любові. Надійка, його Надійка! Надія вмерла у ньому.
А через кілька місяців до Надії вже ходив хлопець з сусіднього селі. Іван то важко переживав. Спочатку все таїв у собі. Гірко йому було навіть вимовляти її ім’я. А як на сусідньому подвір’ї заграли музики, то напився з горя. Отак тримався, тримався, а в той день напився. І з того дня почав пиячити. Нашкребе на пляшку. Сяде одиноко під сливою в саду і п’є. Мама спочатку пробувала зупиняти, потім сама плакала. Від тата скривала, щоб часом скандалу не було на цілу вулицю. Потім стала просити:
-Сину, зупинись! Всяке в житті трапляється. Різні люди живуть. У кожного своє горе. І любов багатьох стороною обходить. І хвороби різні є, і смерть є. Та що я тобі буду говорити про смерть? Не мені тобі розказувати! Ти війну пройшов.
-Мамо, мамо! Кому я тепер потрібний такий? Отак буду вам в житті обузою! Бо хто я тепер? Нещасний каліка!
Мамі було то гірко слухати і вона нишком втирала сльозу.
Перед самими Зеленими святами Марина вбирала липою вікна та двері. До свят готувалась. Зелені свята проходили у них завжди велично. Та й любила їх з дитинства. Ще дітьми колись бігали під старі липи, щоб наламати галуззя. Ті липи здавались їй такими давніми та мудрими, що вона перед ними мало не кланялась. А пахнули як! Медом на все пасовище! Як то було тоді гарно! Якраз прилаштовувала останню гілячку біля вікна, як почула: «Цьоцю Мариню, слава Ісусу Христу!» Обернулась і побачила Устю, дівчину з сусіднього села. Устя жила по сусідству з Марининою сестрою. І часто бувала у сестри в гостях.
-Тут сестра Вам щось передала,-Устя показала на торбу, -візьміть. Я до родичів своїх іду, то й думаю, занесу Вам.
Марина пригадала гарні часи. Колись вони з чоловіком та сином Іванком-підлітком ходили на сусіднє село на празник. Як то файно було йти полями! Вони ішли собі, сонце гріло. А поле хвилювалося житами. А в тих житах цвіли квіти: маки, волошки , ромашки. Іванко усміхався до сонця і все казав: «Мамо, тато, як то гарно на тому білому світі!» А в сестри стіл вже був накритий. Наїдків-напитків, бо готувалась завжди до гостей. А ще в гості завжди кликала сусідів. З мамою і татом приходила маленька Устя. Гарнесенька чорнява дівчинка! І як вони з Іванком починали бавитись, то бавились до вечора. Він був старшим, то любив Устю підняти високо і запитувати: «Ну що Устю, летимо?»
Тепер все було не так. Проклята війна знищила все їх життя. Вони зістарілись. От і з сином таке сталось. Марина подивилась на Устю. Ти дивись, яка гарна дівчина виросла! І де той час так швидко біжить?
З хати вийшов Іван. Придивився до дівчини-та це ж Устя, Устя-чорнявенька дівчинка з сусіднього села!
-Іваночко, доброго дня тобі! Слава Богу, ти з війни вернувся!
-Доброго дня! Яка ж ти доросла стала, Устю! Дівка на виданні! І що тут скажеш! Так , Устю, вернувся! Краще б не було тої війни! Мир і спокій-то найкраще, що може бути!
Іван з Устею ще трохи порозмовляли, посміялись. Згадали трохи дитинство, як ганяли цілий день: то в хованки бавились, то в лапанки. Устя попрощалась та й пішла.
На другий день Марина помітила, що син зранку встав, помився, побрився, сорочку нову вдягнув. Глянула на нього-який гарний хлопець! Від Устиного приходу хлопця як підмінили. У ньому пробудилась любов до життя. Марина , звичайно, і не знала, що думати. Зрозуміла, що дівчина сподобалась Івану. Але що з того? Чи не будуть його надії знову марними? Чи захоче Устя зв’язуватись з таким?
Та з того часу Устя зачастила до своїх родичів чи не через день. І все попри Іванову хату. Отак постають обоє та й усміхаються одне до одного та до сонця. І не дивиться Устя на Іванові ноги. А дивиться в очі. І такі ті очі їй гарні, що здається купалася б в них цілу вічність, отак до самісінької смерті, та й після неї.
Не минуло і три місяці, як Іван сповістив мамі і батьку новину: «Буду женитись!» Ті усміхнулись одне до одного. Втішились дуже.
На весіллі Устя вся аж сяяла! Їй здавалось, що вона найщасливіша наречена в світі. Іван дивився на неї очима, сповненими великої любові! А вкінці, як вже музики задавали бубна, підняв на руки і усміхнувся: «Летимо?» Устя як у дитинстві крикнула на весь світ: «Летимо!»
14.07.2017
До війни Іван був хлопцем хоч куди! І з дерева різні вироби майстрував, і на скрипці грав, і бджільництво любив! Як вийде в сад, а там пасіка! Квіти цвітуть, бджоли гудуть. Міг годинами поратись біля бджіл. Так любив цю справу. Як вилітали ті бджілки навесні, то йому аж дух перехоплювало: «Весна!» І весну любив, і кохана у нього була, Надійка-сусідка. Гарна дівчина – чорнява, брівки дугою, як дзиґа вертка. Іван заглянув у сусідський двір. Дивився, чи не бігає по подвір’ю його Надійка? Не міг наважитись до неї зайти. Як він тепер прийде до неї? Що їй скаже? Іван подивився мовчки на свої протези і тяжко зітхнув. Та й нащо їй такий хлоп? Дівка хоче вийти за гарного, здорового. Жінка хоче мати роботящого чоловіка, аби міг заробити на неї та на дітей. Що тепер заробить він? Руки є, голова є, а ніг нема.
Надійка таки прийшла до них. Вже знала, що Іван повернувся без ніг. Чи прийшла подивитись, чи переконатись, невідомо. Але забігла до цьоці Маринки, а так звали Іванову маму, нібито позичити солі, бо якраз вдома закінчилась:
-Слава Ісусу Христу, цьоцю Мариню! Я до Вас.
-Слава на віки! А до Івана не зайдеш?
-Та й до Івана!
Іван дивився на дівчину. Така як була, така і залишилась. Красива! Ой, яка красива! Її красу хотілось пити великими ковтками і від тої краси не відриватись.
-Ну що, Іваночко, як ти?-Надійка присіла біля нього. Іван думав, що розмова піде якось інакше, а розмова була така, як просто між знайомими чи що. А ще він вловлював її погляд, але той погляд не був погляд дівчини, що кохає, а якийсь жалісливий. Видно, жаліла його, нещасного каліку.
Іван спробував пожартувати. Запитав, чи зустрінуться сьогодні в саду на їх старому місці, але у відповідь Надійка якось заметушилась, очі запхала в землю, швидко відповіла, що сьогодні, певне, не вийде, бо має купу вдома роботи та й побігла собі через городи до хати. Не вийшло ні на наступний день, ні у четвер. Хлопець зрозумів, що Надійка відмовилась від нього і від їх любові. Надійка, його Надійка! Надія вмерла у ньому.
А через кілька місяців до Надії вже ходив хлопець з сусіднього селі. Іван то важко переживав. Спочатку все таїв у собі. Гірко йому було навіть вимовляти її ім’я. А як на сусідньому подвір’ї заграли музики, то напився з горя. Отак тримався, тримався, а в той день напився. І з того дня почав пиячити. Нашкребе на пляшку. Сяде одиноко під сливою в саду і п’є. Мама спочатку пробувала зупиняти, потім сама плакала. Від тата скривала, щоб часом скандалу не було на цілу вулицю. Потім стала просити:
-Сину, зупинись! Всяке в житті трапляється. Різні люди живуть. У кожного своє горе. І любов багатьох стороною обходить. І хвороби різні є, і смерть є. Та що я тобі буду говорити про смерть? Не мені тобі розказувати! Ти війну пройшов.
-Мамо, мамо! Кому я тепер потрібний такий? Отак буду вам в житті обузою! Бо хто я тепер? Нещасний каліка!
Мамі було то гірко слухати і вона нишком втирала сльозу.
Перед самими Зеленими святами Марина вбирала липою вікна та двері. До свят готувалась. Зелені свята проходили у них завжди велично. Та й любила їх з дитинства. Ще дітьми колись бігали під старі липи, щоб наламати галуззя. Ті липи здавались їй такими давніми та мудрими, що вона перед ними мало не кланялась. А пахнули як! Медом на все пасовище! Як то було тоді гарно! Якраз прилаштовувала останню гілячку біля вікна, як почула: «Цьоцю Мариню, слава Ісусу Христу!» Обернулась і побачила Устю, дівчину з сусіднього села. Устя жила по сусідству з Марининою сестрою. І часто бувала у сестри в гостях.
-Тут сестра Вам щось передала,-Устя показала на торбу, -візьміть. Я до родичів своїх іду, то й думаю, занесу Вам.
Марина пригадала гарні часи. Колись вони з чоловіком та сином Іванком-підлітком ходили на сусіднє село на празник. Як то файно було йти полями! Вони ішли собі, сонце гріло. А поле хвилювалося житами. А в тих житах цвіли квіти: маки, волошки , ромашки. Іванко усміхався до сонця і все казав: «Мамо, тато, як то гарно на тому білому світі!» А в сестри стіл вже був накритий. Наїдків-напитків, бо готувалась завжди до гостей. А ще в гості завжди кликала сусідів. З мамою і татом приходила маленька Устя. Гарнесенька чорнява дівчинка! І як вони з Іванком починали бавитись, то бавились до вечора. Він був старшим, то любив Устю підняти високо і запитувати: «Ну що Устю, летимо?»
Тепер все було не так. Проклята війна знищила все їх життя. Вони зістарілись. От і з сином таке сталось. Марина подивилась на Устю. Ти дивись, яка гарна дівчина виросла! І де той час так швидко біжить?
З хати вийшов Іван. Придивився до дівчини-та це ж Устя, Устя-чорнявенька дівчинка з сусіднього села!
-Іваночко, доброго дня тобі! Слава Богу, ти з війни вернувся!
-Доброго дня! Яка ж ти доросла стала, Устю! Дівка на виданні! І що тут скажеш! Так , Устю, вернувся! Краще б не було тої війни! Мир і спокій-то найкраще, що може бути!
Іван з Устею ще трохи порозмовляли, посміялись. Згадали трохи дитинство, як ганяли цілий день: то в хованки бавились, то в лапанки. Устя попрощалась та й пішла.
На другий день Марина помітила, що син зранку встав, помився, побрився, сорочку нову вдягнув. Глянула на нього-який гарний хлопець! Від Устиного приходу хлопця як підмінили. У ньому пробудилась любов до життя. Марина , звичайно, і не знала, що думати. Зрозуміла, що дівчина сподобалась Івану. Але що з того? Чи не будуть його надії знову марними? Чи захоче Устя зв’язуватись з таким?
Та з того часу Устя зачастила до своїх родичів чи не через день. І все попри Іванову хату. Отак постають обоє та й усміхаються одне до одного та до сонця. І не дивиться Устя на Іванові ноги. А дивиться в очі. І такі ті очі їй гарні, що здається купалася б в них цілу вічність, отак до самісінької смерті, та й після неї.
Не минуло і три місяці, як Іван сповістив мамі і батьку новину: «Буду женитись!» Ті усміхнулись одне до одного. Втішились дуже.
На весіллі Устя вся аж сяяла! Їй здавалось, що вона найщасливіша наречена в світі. Іван дивився на неї очима, сповненими великої любові! А вкінці, як вже музики задавали бубна, підняв на руки і усміхнувся: «Летимо?» Устя як у дитинстві крикнула на весь світ: «Летимо!»
14.07.2017
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
