ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.11.21
20:17
Минуле не багате на сонети.
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.
Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.
Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
2024.11.21
19:59
Сидять діди на колоді в Миська попід тином.
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
2024.11.21
18:25
І
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.
ІІ
На поприщі поезії немало
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.
ІІ
На поприщі поезії немало
2024.11.21
18:18
Ми розучились цінувати слово,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.
Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.
Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,
2024.11.21
17:53
Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
2024.11.21
13:44
Цей дивний присмак гіркоти,
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
2024.11.21
09:49
Ти вся зі світла, цифрового коду, газетних літер, вицвілих ночей,
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
2024.11.21
06:40
Сім разів по сім підряд
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )
2024.11.21
06:38
Димиться некошене поле.
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
2024.11.21
04:27
Черешнею бабуся ласувала –
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
2024.11.21
01:27
Я розіллю л
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
2024.11.20
21:31
Наснив тоді я вершників у латах
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
2024.11.20
13:36
Сказала в злості ти: «Іди під три чорти!»
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
2024.11.20
09:10
років тому відійшов у засвіти славетний іспанський танцівник Антоніо Гадес.
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…
Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…
Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
2024.11.20
07:07
три яблука
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
2024.11.20
07:04
Батько, донечка, і песик
Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.10.17
2024.08.04
2024.07.02
2024.05.20
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Наталія Ярема Стисло (2017) /
Проза
Летимо!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Летимо!
Іван повернувся з війни додому без ніг. Заледве пришкандибав на протезах. Мама як побачила його, гірко заплакала. Тато притиснув до грудей і сказав: «Якось буде, синку! Не здавайся! Жити будемо! Всяке в житті трапляється, але Бог дає життя! Ти молодий. Все ще в твоєму житті попереду!»
До війни Іван був хлопцем хоч куди! І з дерева різні вироби майстрував, і на скрипці грав, і бджільництво любив! Як вийде в сад, а там пасіка! Квіти цвітуть, бджоли гудуть. Міг годинами поратись біля бджіл. Так любив цю справу. Як вилітали ті бджілки навесні, то йому аж дух перехоплювало: «Весна!» І весну любив, і кохана у нього була, Надійка-сусідка. Гарна дівчина – чорнява, брівки дугою, як дзиґа вертка. Іван заглянув у сусідський двір. Дивився, чи не бігає по подвір’ю його Надійка? Не міг наважитись до неї зайти. Як він тепер прийде до неї? Що їй скаже? Іван подивився мовчки на свої протези і тяжко зітхнув. Та й нащо їй такий хлоп? Дівка хоче вийти за гарного, здорового. Жінка хоче мати роботящого чоловіка, аби міг заробити на неї та на дітей. Що тепер заробить він? Руки є, голова є, а ніг нема.
Надійка таки прийшла до них. Вже знала, що Іван повернувся без ніг. Чи прийшла подивитись, чи переконатись, невідомо. Але забігла до цьоці Маринки, а так звали Іванову маму, нібито позичити солі, бо якраз вдома закінчилась:
-Слава Ісусу Христу, цьоцю Мариню! Я до Вас.
-Слава на віки! А до Івана не зайдеш?
-Та й до Івана!
Іван дивився на дівчину. Така як була, така і залишилась. Красива! Ой, яка красива! Її красу хотілось пити великими ковтками і від тої краси не відриватись.
-Ну що, Іваночко, як ти?-Надійка присіла біля нього. Іван думав, що розмова піде якось інакше, а розмова була така, як просто між знайомими чи що. А ще він вловлював її погляд, але той погляд не був погляд дівчини, що кохає, а якийсь жалісливий. Видно, жаліла його, нещасного каліку.
Іван спробував пожартувати. Запитав, чи зустрінуться сьогодні в саду на їх старому місці, але у відповідь Надійка якось заметушилась, очі запхала в землю, швидко відповіла, що сьогодні, певне, не вийде, бо має купу вдома роботи та й побігла собі через городи до хати. Не вийшло ні на наступний день, ні у четвер. Хлопець зрозумів, що Надійка відмовилась від нього і від їх любові. Надійка, його Надійка! Надія вмерла у ньому.
А через кілька місяців до Надії вже ходив хлопець з сусіднього селі. Іван то важко переживав. Спочатку все таїв у собі. Гірко йому було навіть вимовляти її ім’я. А як на сусідньому подвір’ї заграли музики, то напився з горя. Отак тримався, тримався, а в той день напився. І з того дня почав пиячити. Нашкребе на пляшку. Сяде одиноко під сливою в саду і п’є. Мама спочатку пробувала зупиняти, потім сама плакала. Від тата скривала, щоб часом скандалу не було на цілу вулицю. Потім стала просити:
-Сину, зупинись! Всяке в житті трапляється. Різні люди живуть. У кожного своє горе. І любов багатьох стороною обходить. І хвороби різні є, і смерть є. Та що я тобі буду говорити про смерть? Не мені тобі розказувати! Ти війну пройшов.
-Мамо, мамо! Кому я тепер потрібний такий? Отак буду вам в житті обузою! Бо хто я тепер? Нещасний каліка!
Мамі було то гірко слухати і вона нишком втирала сльозу.
Перед самими Зеленими святами Марина вбирала липою вікна та двері. До свят готувалась. Зелені свята проходили у них завжди велично. Та й любила їх з дитинства. Ще дітьми колись бігали під старі липи, щоб наламати галуззя. Ті липи здавались їй такими давніми та мудрими, що вона перед ними мало не кланялась. А пахнули як! Медом на все пасовище! Як то було тоді гарно! Якраз прилаштовувала останню гілячку біля вікна, як почула: «Цьоцю Мариню, слава Ісусу Христу!» Обернулась і побачила Устю, дівчину з сусіднього села. Устя жила по сусідству з Марининою сестрою. І часто бувала у сестри в гостях.
-Тут сестра Вам щось передала,-Устя показала на торбу, -візьміть. Я до родичів своїх іду, то й думаю, занесу Вам.
Марина пригадала гарні часи. Колись вони з чоловіком та сином Іванком-підлітком ходили на сусіднє село на празник. Як то файно було йти полями! Вони ішли собі, сонце гріло. А поле хвилювалося житами. А в тих житах цвіли квіти: маки, волошки , ромашки. Іванко усміхався до сонця і все казав: «Мамо, тато, як то гарно на тому білому світі!» А в сестри стіл вже був накритий. Наїдків-напитків, бо готувалась завжди до гостей. А ще в гості завжди кликала сусідів. З мамою і татом приходила маленька Устя. Гарнесенька чорнява дівчинка! І як вони з Іванком починали бавитись, то бавились до вечора. Він був старшим, то любив Устю підняти високо і запитувати: «Ну що Устю, летимо?»
Тепер все було не так. Проклята війна знищила все їх життя. Вони зістарілись. От і з сином таке сталось. Марина подивилась на Устю. Ти дивись, яка гарна дівчина виросла! І де той час так швидко біжить?
З хати вийшов Іван. Придивився до дівчини-та це ж Устя, Устя-чорнявенька дівчинка з сусіднього села!
-Іваночко, доброго дня тобі! Слава Богу, ти з війни вернувся!
-Доброго дня! Яка ж ти доросла стала, Устю! Дівка на виданні! І що тут скажеш! Так , Устю, вернувся! Краще б не було тої війни! Мир і спокій-то найкраще, що може бути!
Іван з Устею ще трохи порозмовляли, посміялись. Згадали трохи дитинство, як ганяли цілий день: то в хованки бавились, то в лапанки. Устя попрощалась та й пішла.
На другий день Марина помітила, що син зранку встав, помився, побрився, сорочку нову вдягнув. Глянула на нього-який гарний хлопець! Від Устиного приходу хлопця як підмінили. У ньому пробудилась любов до життя. Марина , звичайно, і не знала, що думати. Зрозуміла, що дівчина сподобалась Івану. Але що з того? Чи не будуть його надії знову марними? Чи захоче Устя зв’язуватись з таким?
Та з того часу Устя зачастила до своїх родичів чи не через день. І все попри Іванову хату. Отак постають обоє та й усміхаються одне до одного та до сонця. І не дивиться Устя на Іванові ноги. А дивиться в очі. І такі ті очі їй гарні, що здається купалася б в них цілу вічність, отак до самісінької смерті, та й після неї.
Не минуло і три місяці, як Іван сповістив мамі і батьку новину: «Буду женитись!» Ті усміхнулись одне до одного. Втішились дуже.
На весіллі Устя вся аж сяяла! Їй здавалось, що вона найщасливіша наречена в світі. Іван дивився на неї очима, сповненими великої любові! А вкінці, як вже музики задавали бубна, підняв на руки і усміхнувся: «Летимо?» Устя як у дитинстві крикнула на весь світ: «Летимо!»
14.07.2017
До війни Іван був хлопцем хоч куди! І з дерева різні вироби майстрував, і на скрипці грав, і бджільництво любив! Як вийде в сад, а там пасіка! Квіти цвітуть, бджоли гудуть. Міг годинами поратись біля бджіл. Так любив цю справу. Як вилітали ті бджілки навесні, то йому аж дух перехоплювало: «Весна!» І весну любив, і кохана у нього була, Надійка-сусідка. Гарна дівчина – чорнява, брівки дугою, як дзиґа вертка. Іван заглянув у сусідський двір. Дивився, чи не бігає по подвір’ю його Надійка? Не міг наважитись до неї зайти. Як він тепер прийде до неї? Що їй скаже? Іван подивився мовчки на свої протези і тяжко зітхнув. Та й нащо їй такий хлоп? Дівка хоче вийти за гарного, здорового. Жінка хоче мати роботящого чоловіка, аби міг заробити на неї та на дітей. Що тепер заробить він? Руки є, голова є, а ніг нема.
Надійка таки прийшла до них. Вже знала, що Іван повернувся без ніг. Чи прийшла подивитись, чи переконатись, невідомо. Але забігла до цьоці Маринки, а так звали Іванову маму, нібито позичити солі, бо якраз вдома закінчилась:
-Слава Ісусу Христу, цьоцю Мариню! Я до Вас.
-Слава на віки! А до Івана не зайдеш?
-Та й до Івана!
Іван дивився на дівчину. Така як була, така і залишилась. Красива! Ой, яка красива! Її красу хотілось пити великими ковтками і від тої краси не відриватись.
-Ну що, Іваночко, як ти?-Надійка присіла біля нього. Іван думав, що розмова піде якось інакше, а розмова була така, як просто між знайомими чи що. А ще він вловлював її погляд, але той погляд не був погляд дівчини, що кохає, а якийсь жалісливий. Видно, жаліла його, нещасного каліку.
Іван спробував пожартувати. Запитав, чи зустрінуться сьогодні в саду на їх старому місці, але у відповідь Надійка якось заметушилась, очі запхала в землю, швидко відповіла, що сьогодні, певне, не вийде, бо має купу вдома роботи та й побігла собі через городи до хати. Не вийшло ні на наступний день, ні у четвер. Хлопець зрозумів, що Надійка відмовилась від нього і від їх любові. Надійка, його Надійка! Надія вмерла у ньому.
А через кілька місяців до Надії вже ходив хлопець з сусіднього селі. Іван то важко переживав. Спочатку все таїв у собі. Гірко йому було навіть вимовляти її ім’я. А як на сусідньому подвір’ї заграли музики, то напився з горя. Отак тримався, тримався, а в той день напився. І з того дня почав пиячити. Нашкребе на пляшку. Сяде одиноко під сливою в саду і п’є. Мама спочатку пробувала зупиняти, потім сама плакала. Від тата скривала, щоб часом скандалу не було на цілу вулицю. Потім стала просити:
-Сину, зупинись! Всяке в житті трапляється. Різні люди живуть. У кожного своє горе. І любов багатьох стороною обходить. І хвороби різні є, і смерть є. Та що я тобі буду говорити про смерть? Не мені тобі розказувати! Ти війну пройшов.
-Мамо, мамо! Кому я тепер потрібний такий? Отак буду вам в житті обузою! Бо хто я тепер? Нещасний каліка!
Мамі було то гірко слухати і вона нишком втирала сльозу.
Перед самими Зеленими святами Марина вбирала липою вікна та двері. До свят готувалась. Зелені свята проходили у них завжди велично. Та й любила їх з дитинства. Ще дітьми колись бігали під старі липи, щоб наламати галуззя. Ті липи здавались їй такими давніми та мудрими, що вона перед ними мало не кланялась. А пахнули як! Медом на все пасовище! Як то було тоді гарно! Якраз прилаштовувала останню гілячку біля вікна, як почула: «Цьоцю Мариню, слава Ісусу Христу!» Обернулась і побачила Устю, дівчину з сусіднього села. Устя жила по сусідству з Марининою сестрою. І часто бувала у сестри в гостях.
-Тут сестра Вам щось передала,-Устя показала на торбу, -візьміть. Я до родичів своїх іду, то й думаю, занесу Вам.
Марина пригадала гарні часи. Колись вони з чоловіком та сином Іванком-підлітком ходили на сусіднє село на празник. Як то файно було йти полями! Вони ішли собі, сонце гріло. А поле хвилювалося житами. А в тих житах цвіли квіти: маки, волошки , ромашки. Іванко усміхався до сонця і все казав: «Мамо, тато, як то гарно на тому білому світі!» А в сестри стіл вже був накритий. Наїдків-напитків, бо готувалась завжди до гостей. А ще в гості завжди кликала сусідів. З мамою і татом приходила маленька Устя. Гарнесенька чорнява дівчинка! І як вони з Іванком починали бавитись, то бавились до вечора. Він був старшим, то любив Устю підняти високо і запитувати: «Ну що Устю, летимо?»
Тепер все було не так. Проклята війна знищила все їх життя. Вони зістарілись. От і з сином таке сталось. Марина подивилась на Устю. Ти дивись, яка гарна дівчина виросла! І де той час так швидко біжить?
З хати вийшов Іван. Придивився до дівчини-та це ж Устя, Устя-чорнявенька дівчинка з сусіднього села!
-Іваночко, доброго дня тобі! Слава Богу, ти з війни вернувся!
-Доброго дня! Яка ж ти доросла стала, Устю! Дівка на виданні! І що тут скажеш! Так , Устю, вернувся! Краще б не було тої війни! Мир і спокій-то найкраще, що може бути!
Іван з Устею ще трохи порозмовляли, посміялись. Згадали трохи дитинство, як ганяли цілий день: то в хованки бавились, то в лапанки. Устя попрощалась та й пішла.
На другий день Марина помітила, що син зранку встав, помився, побрився, сорочку нову вдягнув. Глянула на нього-який гарний хлопець! Від Устиного приходу хлопця як підмінили. У ньому пробудилась любов до життя. Марина , звичайно, і не знала, що думати. Зрозуміла, що дівчина сподобалась Івану. Але що з того? Чи не будуть його надії знову марними? Чи захоче Устя зв’язуватись з таким?
Та з того часу Устя зачастила до своїх родичів чи не через день. І все попри Іванову хату. Отак постають обоє та й усміхаються одне до одного та до сонця. І не дивиться Устя на Іванові ноги. А дивиться в очі. І такі ті очі їй гарні, що здається купалася б в них цілу вічність, отак до самісінької смерті, та й після неї.
Не минуло і три місяці, як Іван сповістив мамі і батьку новину: «Буду женитись!» Ті усміхнулись одне до одного. Втішились дуже.
На весіллі Устя вся аж сяяла! Їй здавалось, що вона найщасливіша наречена в світі. Іван дивився на неї очима, сповненими великої любові! А вкінці, як вже музики задавали бубна, підняв на руки і усміхнувся: «Летимо?» Устя як у дитинстві крикнула на весь світ: «Летимо!»
14.07.2017
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію