Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.29
11:27
Не хочу в дзеркало дивитись,
Бо я себе не впізнаю.
Лиш хмара зяє, ніби витязь,
Мов усміх янгола в раю.
Я пізнаю свої глибини
У морі в штормах громових,
Коли торкається людини
Бо я себе не впізнаю.
Лиш хмара зяє, ніби витязь,
Мов усміх янгола в раю.
Я пізнаю свої глибини
У морі в штормах громових,
Коли торкається людини
2026.04.29
10:34
Апельсинний Кратін*
Долучи до життя богомаза -
Фосфоричний коктейль,
Ніби збитий тертям цвіркунів,
В мармурових шпаринах
Достатньо мистецького сказу,
Апельсинний Кратін -
Драматург, що часу заяснів.
Долучи до життя богомаза -
Фосфоричний коктейль,
Ніби збитий тертям цвіркунів,
В мармурових шпаринах
Достатньо мистецького сказу,
Апельсинний Кратін -
Драматург, що часу заяснів.
2026.04.29
10:08
Не дозволяй мені себе винити,
Я більше за життя його люблю!
Як небеса — отави соковиті,
І чуйну пісню з присмаком жалю.
Я так його кохаю, Боже! Нащо
Ти дав мені жагу земного щастя,
Аби міняла волю на кайдани?
Його любити я не перестану.
Я більше за життя його люблю!
Як небеса — отави соковиті,
І чуйну пісню з присмаком жалю.
Я так його кохаю, Боже! Нащо
Ти дав мені жагу земного щастя,
Аби міняла волю на кайдани?
Його любити я не перестану.
2026.04.29
07:10
Мов сонця промінь із туману,
З'явився спогад про кохану,
Яку з глибокої могили
Я повертати вже знесилів,
Адже, немов жіноча рима,
В моїх думках щомить незримо
Тремтить, колишеться, тріпоче
Вона й забутися не хоче...
З'явився спогад про кохану,
Яку з глибокої могили
Я повертати вже знесилів,
Адже, немов жіноча рима,
В моїх думках щомить незримо
Тремтить, колишеться, тріпоче
Вона й забутися не хоче...
2026.04.28
21:06
о так до ітаки
у напрямку линуть
одіссеї чи амфори
руни і тіні
безпілотні літаючі
пилососи усякі
бо там є ставки
є синки телемахи
у напрямку линуть
одіссеї чи амфори
руни і тіні
безпілотні літаючі
пилососи усякі
бо там є ставки
є синки телемахи
2026.04.28
19:57
Дорогий Артуре, сердечно тебе вітаю зі вступом в Національну спілку письменників України! Дуже пишаюся тобою і тим, що Ярослав Чорногуз і я дали тобі рекомендації, бо ти вартий того, щоб бути членом спільчанської родини. Твоя поезія викликає трепет в душі
2026.04.28
19:00
Далеко-далеко, де всюди вирують густі аромати сандалу,
Де сонце липким амарилісом ніжно цвіте у блакитній безодні,
Рожеві фламінго неспішно здіймаються прямо у зграю загальну,
Над горами рваними довго кружляють в повітрі легкі й невгамовні.
Далеко-
Де сонце липким амарилісом ніжно цвіте у блакитній безодні,
Рожеві фламінго неспішно здіймаються прямо у зграю загальну,
Над горами рваними довго кружляють в повітрі легкі й невгамовні.
Далеко-
2026.04.28
16:09
Незатійливо сонце пливе
Зорянистого неба дугою,
І розкішшя своє світлове
Зігріваючи перед собою.
У зеніті щоденних висот,
У сліпучому образі диска
Це життя зоресвітній оплот
Зорянистого неба дугою,
І розкішшя своє світлове
Зігріваючи перед собою.
У зеніті щоденних висот,
У сліпучому образі диска
Це життя зоресвітній оплот
2026.04.28
15:25
Вічний сум на образах.
Гріб дитячий на ослоні.
Мати стомлена в сльозах
над застиглим тілом доні:
«Вибач, пташечко, мені,
не зростила тебе мати...
Дні скінчилися земні,
Гріб дитячий на ослоні.
Мати стомлена в сльозах
над застиглим тілом доні:
«Вибач, пташечко, мені,
не зростила тебе мати...
Дні скінчилися земні,
2026.04.28
11:33
Човни з очерету! Волхви на човнах! -
Рятуйте світи від наруги -
В сльоті палітурні ворони летять
І дві паперові папуги!
Волхви безупинно вітають сльоту,
Хто ж їм заборонить вітаться*,
В крисанях із хутра в добу золоту,
Рятуйте світи від наруги -
В сльоті палітурні ворони летять
І дві паперові папуги!
Волхви безупинно вітають сльоту,
Хто ж їм заборонить вітаться*,
В крисанях із хутра в добу золоту,
2026.04.28
10:59
Небесна твердінь безмежна,
а хмари, мов гріб, важкі.
Цей всесвіт мені належить,
як хмарочоси міські.
Будинок пече зіниці,
фундамент — ножем в землі,
у пам'яті на правиці
а хмари, мов гріб, важкі.
Цей всесвіт мені належить,
як хмарочоси міські.
Будинок пече зіниці,
фундамент — ножем в землі,
у пам'яті на правиці
2026.04.28
10:56
Я люблю важливий час затишшя
Перед вибухом в полях сумних,
Як заходить сонце на узвишшя
В променях яскраво-золотих.
Так натхнення у часи утоми
Причаїлось птахом у лісах.
У тенетах суму і ризоми
Перед вибухом в полях сумних,
Як заходить сонце на узвишшя
В променях яскраво-золотих.
Так натхнення у часи утоми
Причаїлось птахом у лісах.
У тенетах суму і ризоми
2026.04.28
08:42
Весна. На вістрях пер пташини
понад серцями плавко лине,
не віддаляючись від них.
Гойдають крила піднебесся,
пильнуючи у гніздах дещо
дорогоцінне і крихке.
понад серцями плавко лине,
не віддаляючись від них.
Гойдають крила піднебесся,
пильнуючи у гніздах дещо
дорогоцінне і крихке.
2026.04.28
06:36
Мигочуть дні, мелькають тижні,
Потік років змілів до дна, -
Нечасто нині бачу ближніх,
Забув знайомих імена.
Все більш зітхань і менше сміху,
Хоч хліб чужий іще не їм, -
Живу неначе на потіху
Всіляким недругам своїм.
Потік років змілів до дна, -
Нечасто нині бачу ближніх,
Забув знайомих імена.
Все більш зітхань і менше сміху,
Хоч хліб чужий іще не їм, -
Живу неначе на потіху
Всіляким недругам своїм.
2026.04.28
00:31
Візьми мене, мов поїзд, на ходу,
Аби хотілось так, щоб не здавалось.
Нехай в чужі обійми упаду,
Аби-но лиш паскудним не дісталось.
Минуть усі, і я колись мину –
Історія нікого не жаліла.
Лишень шкода змарновану весну
Аби хотілось так, щоб не здавалось.
Нехай в чужі обійми упаду,
Аби-но лиш паскудним не дісталось.
Минуть усі, і я колись мину –
Історія нікого не жаліла.
Лишень шкода змарновану весну
2026.04.27
22:02
Чом такі трагічні лики,
Чом мудреці такі сумні,
Такі печальні всі святі?
В очах страждань живі в них бліки,
Їх сумніви такі прості,
Живі вони і без покриву,
Істини дивляться такі сумні.
На печальній оцій тризні
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Чом мудреці такі сумні,
Такі печальні всі святі?
В очах страждань живі в них бліки,
Їх сумніви такі прості,
Живі вони і без покриву,
Істини дивляться такі сумні.
На печальній оцій тризні
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.23
2026.03.31
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Наталія Ярема Стисло (2017) /
Проза
Летимо!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Летимо!
Іван повернувся з війни додому без ніг. Заледве пришкандибав на протезах. Мама як побачила його, гірко заплакала. Тато притиснув до грудей і сказав: «Якось буде, синку! Не здавайся! Жити будемо! Всяке в житті трапляється, але Бог дає життя! Ти молодий. Все ще в твоєму житті попереду!»
До війни Іван був хлопцем хоч куди! І з дерева різні вироби майстрував, і на скрипці грав, і бджільництво любив! Як вийде в сад, а там пасіка! Квіти цвітуть, бджоли гудуть. Міг годинами поратись біля бджіл. Так любив цю справу. Як вилітали ті бджілки навесні, то йому аж дух перехоплювало: «Весна!» І весну любив, і кохана у нього була, Надійка-сусідка. Гарна дівчина – чорнява, брівки дугою, як дзиґа вертка. Іван заглянув у сусідський двір. Дивився, чи не бігає по подвір’ю його Надійка? Не міг наважитись до неї зайти. Як він тепер прийде до неї? Що їй скаже? Іван подивився мовчки на свої протези і тяжко зітхнув. Та й нащо їй такий хлоп? Дівка хоче вийти за гарного, здорового. Жінка хоче мати роботящого чоловіка, аби міг заробити на неї та на дітей. Що тепер заробить він? Руки є, голова є, а ніг нема.
Надійка таки прийшла до них. Вже знала, що Іван повернувся без ніг. Чи прийшла подивитись, чи переконатись, невідомо. Але забігла до цьоці Маринки, а так звали Іванову маму, нібито позичити солі, бо якраз вдома закінчилась:
-Слава Ісусу Христу, цьоцю Мариню! Я до Вас.
-Слава на віки! А до Івана не зайдеш?
-Та й до Івана!
Іван дивився на дівчину. Така як була, така і залишилась. Красива! Ой, яка красива! Її красу хотілось пити великими ковтками і від тої краси не відриватись.
-Ну що, Іваночко, як ти?-Надійка присіла біля нього. Іван думав, що розмова піде якось інакше, а розмова була така, як просто між знайомими чи що. А ще він вловлював її погляд, але той погляд не був погляд дівчини, що кохає, а якийсь жалісливий. Видно, жаліла його, нещасного каліку.
Іван спробував пожартувати. Запитав, чи зустрінуться сьогодні в саду на їх старому місці, але у відповідь Надійка якось заметушилась, очі запхала в землю, швидко відповіла, що сьогодні, певне, не вийде, бо має купу вдома роботи та й побігла собі через городи до хати. Не вийшло ні на наступний день, ні у четвер. Хлопець зрозумів, що Надійка відмовилась від нього і від їх любові. Надійка, його Надійка! Надія вмерла у ньому.
А через кілька місяців до Надії вже ходив хлопець з сусіднього селі. Іван то важко переживав. Спочатку все таїв у собі. Гірко йому було навіть вимовляти її ім’я. А як на сусідньому подвір’ї заграли музики, то напився з горя. Отак тримався, тримався, а в той день напився. І з того дня почав пиячити. Нашкребе на пляшку. Сяде одиноко під сливою в саду і п’є. Мама спочатку пробувала зупиняти, потім сама плакала. Від тата скривала, щоб часом скандалу не було на цілу вулицю. Потім стала просити:
-Сину, зупинись! Всяке в житті трапляється. Різні люди живуть. У кожного своє горе. І любов багатьох стороною обходить. І хвороби різні є, і смерть є. Та що я тобі буду говорити про смерть? Не мені тобі розказувати! Ти війну пройшов.
-Мамо, мамо! Кому я тепер потрібний такий? Отак буду вам в житті обузою! Бо хто я тепер? Нещасний каліка!
Мамі було то гірко слухати і вона нишком втирала сльозу.
Перед самими Зеленими святами Марина вбирала липою вікна та двері. До свят готувалась. Зелені свята проходили у них завжди велично. Та й любила їх з дитинства. Ще дітьми колись бігали під старі липи, щоб наламати галуззя. Ті липи здавались їй такими давніми та мудрими, що вона перед ними мало не кланялась. А пахнули як! Медом на все пасовище! Як то було тоді гарно! Якраз прилаштовувала останню гілячку біля вікна, як почула: «Цьоцю Мариню, слава Ісусу Христу!» Обернулась і побачила Устю, дівчину з сусіднього села. Устя жила по сусідству з Марининою сестрою. І часто бувала у сестри в гостях.
-Тут сестра Вам щось передала,-Устя показала на торбу, -візьміть. Я до родичів своїх іду, то й думаю, занесу Вам.
Марина пригадала гарні часи. Колись вони з чоловіком та сином Іванком-підлітком ходили на сусіднє село на празник. Як то файно було йти полями! Вони ішли собі, сонце гріло. А поле хвилювалося житами. А в тих житах цвіли квіти: маки, волошки , ромашки. Іванко усміхався до сонця і все казав: «Мамо, тато, як то гарно на тому білому світі!» А в сестри стіл вже був накритий. Наїдків-напитків, бо готувалась завжди до гостей. А ще в гості завжди кликала сусідів. З мамою і татом приходила маленька Устя. Гарнесенька чорнява дівчинка! І як вони з Іванком починали бавитись, то бавились до вечора. Він був старшим, то любив Устю підняти високо і запитувати: «Ну що Устю, летимо?»
Тепер все було не так. Проклята війна знищила все їх життя. Вони зістарілись. От і з сином таке сталось. Марина подивилась на Устю. Ти дивись, яка гарна дівчина виросла! І де той час так швидко біжить?
З хати вийшов Іван. Придивився до дівчини-та це ж Устя, Устя-чорнявенька дівчинка з сусіднього села!
-Іваночко, доброго дня тобі! Слава Богу, ти з війни вернувся!
-Доброго дня! Яка ж ти доросла стала, Устю! Дівка на виданні! І що тут скажеш! Так , Устю, вернувся! Краще б не було тої війни! Мир і спокій-то найкраще, що може бути!
Іван з Устею ще трохи порозмовляли, посміялись. Згадали трохи дитинство, як ганяли цілий день: то в хованки бавились, то в лапанки. Устя попрощалась та й пішла.
На другий день Марина помітила, що син зранку встав, помився, побрився, сорочку нову вдягнув. Глянула на нього-який гарний хлопець! Від Устиного приходу хлопця як підмінили. У ньому пробудилась любов до життя. Марина , звичайно, і не знала, що думати. Зрозуміла, що дівчина сподобалась Івану. Але що з того? Чи не будуть його надії знову марними? Чи захоче Устя зв’язуватись з таким?
Та з того часу Устя зачастила до своїх родичів чи не через день. І все попри Іванову хату. Отак постають обоє та й усміхаються одне до одного та до сонця. І не дивиться Устя на Іванові ноги. А дивиться в очі. І такі ті очі їй гарні, що здається купалася б в них цілу вічність, отак до самісінької смерті, та й після неї.
Не минуло і три місяці, як Іван сповістив мамі і батьку новину: «Буду женитись!» Ті усміхнулись одне до одного. Втішились дуже.
На весіллі Устя вся аж сяяла! Їй здавалось, що вона найщасливіша наречена в світі. Іван дивився на неї очима, сповненими великої любові! А вкінці, як вже музики задавали бубна, підняв на руки і усміхнувся: «Летимо?» Устя як у дитинстві крикнула на весь світ: «Летимо!»
14.07.2017
До війни Іван був хлопцем хоч куди! І з дерева різні вироби майстрував, і на скрипці грав, і бджільництво любив! Як вийде в сад, а там пасіка! Квіти цвітуть, бджоли гудуть. Міг годинами поратись біля бджіл. Так любив цю справу. Як вилітали ті бджілки навесні, то йому аж дух перехоплювало: «Весна!» І весну любив, і кохана у нього була, Надійка-сусідка. Гарна дівчина – чорнява, брівки дугою, як дзиґа вертка. Іван заглянув у сусідський двір. Дивився, чи не бігає по подвір’ю його Надійка? Не міг наважитись до неї зайти. Як він тепер прийде до неї? Що їй скаже? Іван подивився мовчки на свої протези і тяжко зітхнув. Та й нащо їй такий хлоп? Дівка хоче вийти за гарного, здорового. Жінка хоче мати роботящого чоловіка, аби міг заробити на неї та на дітей. Що тепер заробить він? Руки є, голова є, а ніг нема.
Надійка таки прийшла до них. Вже знала, що Іван повернувся без ніг. Чи прийшла подивитись, чи переконатись, невідомо. Але забігла до цьоці Маринки, а так звали Іванову маму, нібито позичити солі, бо якраз вдома закінчилась:
-Слава Ісусу Христу, цьоцю Мариню! Я до Вас.
-Слава на віки! А до Івана не зайдеш?
-Та й до Івана!
Іван дивився на дівчину. Така як була, така і залишилась. Красива! Ой, яка красива! Її красу хотілось пити великими ковтками і від тої краси не відриватись.
-Ну що, Іваночко, як ти?-Надійка присіла біля нього. Іван думав, що розмова піде якось інакше, а розмова була така, як просто між знайомими чи що. А ще він вловлював її погляд, але той погляд не був погляд дівчини, що кохає, а якийсь жалісливий. Видно, жаліла його, нещасного каліку.
Іван спробував пожартувати. Запитав, чи зустрінуться сьогодні в саду на їх старому місці, але у відповідь Надійка якось заметушилась, очі запхала в землю, швидко відповіла, що сьогодні, певне, не вийде, бо має купу вдома роботи та й побігла собі через городи до хати. Не вийшло ні на наступний день, ні у четвер. Хлопець зрозумів, що Надійка відмовилась від нього і від їх любові. Надійка, його Надійка! Надія вмерла у ньому.
А через кілька місяців до Надії вже ходив хлопець з сусіднього селі. Іван то важко переживав. Спочатку все таїв у собі. Гірко йому було навіть вимовляти її ім’я. А як на сусідньому подвір’ї заграли музики, то напився з горя. Отак тримався, тримався, а в той день напився. І з того дня почав пиячити. Нашкребе на пляшку. Сяде одиноко під сливою в саду і п’є. Мама спочатку пробувала зупиняти, потім сама плакала. Від тата скривала, щоб часом скандалу не було на цілу вулицю. Потім стала просити:
-Сину, зупинись! Всяке в житті трапляється. Різні люди живуть. У кожного своє горе. І любов багатьох стороною обходить. І хвороби різні є, і смерть є. Та що я тобі буду говорити про смерть? Не мені тобі розказувати! Ти війну пройшов.
-Мамо, мамо! Кому я тепер потрібний такий? Отак буду вам в житті обузою! Бо хто я тепер? Нещасний каліка!
Мамі було то гірко слухати і вона нишком втирала сльозу.
Перед самими Зеленими святами Марина вбирала липою вікна та двері. До свят готувалась. Зелені свята проходили у них завжди велично. Та й любила їх з дитинства. Ще дітьми колись бігали під старі липи, щоб наламати галуззя. Ті липи здавались їй такими давніми та мудрими, що вона перед ними мало не кланялась. А пахнули як! Медом на все пасовище! Як то було тоді гарно! Якраз прилаштовувала останню гілячку біля вікна, як почула: «Цьоцю Мариню, слава Ісусу Христу!» Обернулась і побачила Устю, дівчину з сусіднього села. Устя жила по сусідству з Марининою сестрою. І часто бувала у сестри в гостях.
-Тут сестра Вам щось передала,-Устя показала на торбу, -візьміть. Я до родичів своїх іду, то й думаю, занесу Вам.
Марина пригадала гарні часи. Колись вони з чоловіком та сином Іванком-підлітком ходили на сусіднє село на празник. Як то файно було йти полями! Вони ішли собі, сонце гріло. А поле хвилювалося житами. А в тих житах цвіли квіти: маки, волошки , ромашки. Іванко усміхався до сонця і все казав: «Мамо, тато, як то гарно на тому білому світі!» А в сестри стіл вже був накритий. Наїдків-напитків, бо готувалась завжди до гостей. А ще в гості завжди кликала сусідів. З мамою і татом приходила маленька Устя. Гарнесенька чорнява дівчинка! І як вони з Іванком починали бавитись, то бавились до вечора. Він був старшим, то любив Устю підняти високо і запитувати: «Ну що Устю, летимо?»
Тепер все було не так. Проклята війна знищила все їх життя. Вони зістарілись. От і з сином таке сталось. Марина подивилась на Устю. Ти дивись, яка гарна дівчина виросла! І де той час так швидко біжить?
З хати вийшов Іван. Придивився до дівчини-та це ж Устя, Устя-чорнявенька дівчинка з сусіднього села!
-Іваночко, доброго дня тобі! Слава Богу, ти з війни вернувся!
-Доброго дня! Яка ж ти доросла стала, Устю! Дівка на виданні! І що тут скажеш! Так , Устю, вернувся! Краще б не було тої війни! Мир і спокій-то найкраще, що може бути!
Іван з Устею ще трохи порозмовляли, посміялись. Згадали трохи дитинство, як ганяли цілий день: то в хованки бавились, то в лапанки. Устя попрощалась та й пішла.
На другий день Марина помітила, що син зранку встав, помився, побрився, сорочку нову вдягнув. Глянула на нього-який гарний хлопець! Від Устиного приходу хлопця як підмінили. У ньому пробудилась любов до життя. Марина , звичайно, і не знала, що думати. Зрозуміла, що дівчина сподобалась Івану. Але що з того? Чи не будуть його надії знову марними? Чи захоче Устя зв’язуватись з таким?
Та з того часу Устя зачастила до своїх родичів чи не через день. І все попри Іванову хату. Отак постають обоє та й усміхаються одне до одного та до сонця. І не дивиться Устя на Іванові ноги. А дивиться в очі. І такі ті очі їй гарні, що здається купалася б в них цілу вічність, отак до самісінької смерті, та й після неї.
Не минуло і три місяці, як Іван сповістив мамі і батьку новину: «Буду женитись!» Ті усміхнулись одне до одного. Втішились дуже.
На весіллі Устя вся аж сяяла! Їй здавалось, що вона найщасливіша наречена в світі. Іван дивився на неї очима, сповненими великої любові! А вкінці, як вже музики задавали бубна, підняв на руки і усміхнувся: «Летимо?» Устя як у дитинстві крикнула на весь світ: «Летимо!»
14.07.2017
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
