Вірка і Леся зустрілись у місті отак неждано-негадано. Обидві переходили дорогу. Летіли назустріч одна одній. І якби одна другу не зачепила сумкою, то би так і перейшли мимо. А тепер обнімались на дорозі міцно і не могли оговтатись від тої несподіваної зустрічі:
-Вірко, подружко! Йой, скільки літ, скільки зим!
-Лесю, тішу сі, же м ти здибала! Бо ми сі всі розлетіли після тої науки та й по всьому!
-Йой , подружко, я так само радію, же м ти зустріла оту на дорозі! Як живеш? Як здоров’я, діти, чоловік?
-Та дякувати Богу! Маю двійко дітей. Доньку та сина. Син сі ще вчить, здобуває освіту. А донька…Та маю трохи з нею гризоту - трийці два, а все в дівках ходить. Як трийці мине, то попробуй потім пару знайди. А дівчина добра, спокійна. І освіту має, і роботяща. Та й з вигляду ніц ї не бракує! Та отак якось не везе в житті. А в тебе що? Розказуй!
- О, син в мене єдинак! І така сама гризота! Ніяк сі не ожени! Трийці шість літ, а все холостякує. Доки буде ходив? Не знаю, певно, єдин Бог знає! Бо як му сороківка стукне, тоді сі з ким ожени? Тоді ані молоду брати, ані стару. Бо молода вже і не захоче за нього йти. Вже сі і сварю з ним. Ніц то не помагає. Каже, дівчат нема! Йой, Боже! І де ті дівки ходять? А так само хлопець порядний і освіту має, і працює. Та й красень він у мене! Правда, Лесю, мав колись дівчину. Та молодий ще був, вчився якраз в інституті. І тут привів мені додому її. Каже: «Женитись буду!» А воно таке молоде, зелене. Як кажуть, молоко на губах не обсохло. І якесь, мені здалось, з бідацької родини. Бо мешти мало такі повикручувані і сукня якась лиха на ній. То я глянула на ту дівку і кажу: «Нема чого тобі тут, дівче, ходити. Петру ще вчитись треба та й тобі теж. А вони, бач, що надумали! Женитись! І щоб я тебе більше в своїй хаті не бачила!» А дівка, видно, гонорова була. Бо відшила мого Петра і все. Сказала як відрізала: «Не хоче твоя мама мене за невістку і не треба! Напрошуватись не буду!» Тоді ще довго мій син нудив світом. Все звинувачував мене у всьому. Казав, якби не я, то би сі був тоді оженив і був би щасливий. А я собі думала: «Ну хіба світ клином на тій дівці зійшовся? Молодий-знайде!» Тепер сі каю! Може, то доля була? А я відігнала.
-Та не журися, Вірко. Якось Бог дасть. Всі ми робимо помилки. А хлопові все сі легше оженити, аніж дівці заміж вийти,-спробувала заспокоїти подруга.
З тими словами Вірці в голову прийшла геніальна думка:
-Слухай, Лесуню, а що якби ми своїх дітей посватали? В тебе донька файна і з родини доброї. Син мій теж хлопець ого-го! Та давай , попробуємо. Як сі схочуть, то добре. А ні-то ні.
Леся стояла, відкривши рота і не знала, що має казати. Отаке неждане щастя привалило і йшло їй до самих рук. Але то було тільки пів справи!
Жінки домовились. Все! Через тиждень у Лесинім селі мав бути празник. Вірка прийшла додому і сповістила, що її подруга запросила усіх на празник до себе: «Отак сказала, що хоче нас усіх в себе видіти і крапка!» Петро пробував щось огризатись, мовляв, він тих людей не знає, то чого йому там іти. Але маму не перепреш. Як сі вчепить, то годі їй що казати. Про сватання рішила ніц не говорити, бо знала його натуру. Міг сі вперти рогом.
На саме Вознесіння сім’я Вірки йшла сі празникувати. А як вже доходили до Лесиної хати, Вірка пожартувала до сина: «Ну там , Петре, і дівка ладна є! Може, за жінку візьмеш?» Тільки тепер до Петра дійшло, що то мама йому просто організувала сватання. Весь аж почервонів: «То такий, мамо, Ваш празник?» Але що вже було робити? Зайшли на подвір’я. На подвір’ї стояла велика камениця, видно було, що господарі тут файні. Все опорядковане: гарна огорожа, великий сад. Вірка сама до себе аж усміхнулась : «Тільки б усе вийшло!»
Загавкав пес. Зустрічати гостей вибігла русява дівчина. Хотіла щось до них промовити - а на півслові оніміла. Петро дивився на дівчину і не вірив своїм очам – перед ним стояла його Уляна!


8.07.2017