Гіркі і болючі ці дні для більшості українців і тих, хто живе тут, і хто за її межами, але завжди з Україною в серці. Три роки Іловайській трагедії, три роки тому світ ще не вірив у підступні наміри нашого підлого сусіда і ми у своєму горі були майже одинокі.Сьогодні сторінки соціальних мереж волають до нас: -Пом'яніть мого синочка, чоловіка, батька і пам'ять повертає знову у ті жахливі дні, коли ми жадібно ловили кожне слово про становище під Іловайськом, вірили і надіялися на диво, але його не відбулося. Усі лікарні у м. Дніпро були забиті пораненими, найважчих везли у лікарню Мечникова і як пише зараз Галина Кузьменко - мати загиблого сина Андрія Савчука - коридори були залиті кров'ю і лікарі і медсестри втрачали свідомість від перенапруги і побаченого. Не пам'ятаю хто мені зателефонував і попросив, щоб ми роздобули хоч декілька мобільних телефонів і принесли хлопцям у шосту лікарню, бо вони зовсім без засобів зв'язку і рідні не знають , що з ними. Я зразу з Мілою Кононенко і Світланою Нагорною почали думати де нам взяти кошти. Світлана побігла по своїх сусідах заможних і декілька телефонів зібрала у них, а Міла зателефонувала директору школи № 135 і попросила, щоб з тих грошей, які учні принесуть 1-го вересня, виділили частину на закупівлю мобілок. Директор погодилася і ми побігли купувати телефони. Коли принесли їх у палати на третій поверх, то їх прямо вихватили з рук і почали телефонувати рідним. У палатах були контужені і у шоковому стані, а на другому поверсі лежали поранені в кінцівки. Як зараз пам'ятаю ту палату у яку зайшли першими,там лежали бійці із різних батальйонів: "Миротворець", "Свитязь", "Донбас", "Кривбас", і Івано-Франківська поліція. Усі перелякані, стривожені. Перші дзвінки були і до побратимів - шукали своїх - хто вижив. Там же зустрілися і з нашими майданівками Мариною Бенюк і Мариною Карповою, які принесли хлопцям продукти харчування. Впадало в око, що більшість з них одягнена у яскраві оранжеві шорти у білих ромашках - люди зносили, що у кого було. Хлопці потроху розговорилися і те, що ми почули, не вкладалося в голові. Вони розповіли про величезні втрати, що все поле було встелене убитими і пораненими і називали за їх баченням цифри, які я і нині не хочу озвучувати, а тоді вони були шокуючими. Розповідали, як виходили цим коридором, їх розповідь врізалася у мою пам'ять на все життя. Їх пропустили через перше кільце без перешкод, через друге також, а потім було три дороги, дві з них були перекриті і вони змушені були піти третьою і через короткий проміжок часу зрозуміли, що їх ужимають з обох сторін і що вони у пастці, з якої вибратися неможливо. Їх розстрілювали, як у тиру, сховатися було нікуди. Боєць мені розповідав, що їх, кому пощастило сховатися у посадці було 122 чоловіки і вони бачили, як добивали важкопоранених на полі, як заставляли поранених і виживших роздягнутися і голими і напівголими стрибати, приказуючи при цьому "Хто не скаче, той москаль". Бійці дочекалися вечора і послали розвідку на висоту. Вони розповідали, що їм важливо було дізнатися хто там на той час перебував, щоб іти на переговори. Вони мені розповідали, що якщо росіяни, то переговори на той час можливо ще було вести, а якщо місцеві бойовики, то це звірі, краще уже кулю собі самому пустити, бо про звірства бойовиків уже були на той час начувані і найбільше боялися потрапити у полон. На висоті були росіяни і їх офіцер сказав, що вони уже чотири доби чекали на цю колону. Хлопців наших Він відпустив, а молоденького Богдана з батальйону "Донбас" дуже красивого 18-літнього бійця обмотав бинтами і заштовхав у машину Міжнародного Червоного Хреста і так Богданчик вижив. Бійці чекали на слідчого з військової Прокуратури і дуже переживали, а за що, за те, що пішли добровольцями і залишилися живими за щасливим збігом обставин. На другий день, тобто першого вересня, коли я принесла у лікарню Богданчику телефон, я бачила, як прийшов слідчий і хлопців почали допитувати, нас попросили вийти із палати. А потім хлопці зателефонували і розповіли, що їм, кому дозволяє стан здоров'я дозволили їхати додому і ми почали збирати їм кошти на дорогу, до Києва, Луцька, Івано-Франківська. У Київ відправляла Ірина Махно. Я нічого не могла озвучувати раніше, а тим більше тоді, бо думалося, от напишу правду, а хто ж тоді піде захищати Україну, але нині по краплинці спогадів, ми будемо згодом знати справжню причину цієї страшної трагедії. Пам'ятаю, як пробігаючи по дорозі на госпіталь крізь Європейську площу, побачила там декількох майданівців поважного віку і намагалася розповісти правду, але мене один з них грубо обірвав: Жінко не сійте паніку". Ночами спати не могла, тільки заплющу очі, а перед ними поле усіяне тілами у камуфляжній формі. І досі десь серед паперів зберігається зошит з розповідями і телефонами тих бійців, на жаль події опісля так закрутили, що зв'язок з ними не підтримую. Світла пам'ять усім загиблим, а тим , хто вижив у цьому пеклі не пустити у душу зневіру, пам'ятаючи своїх побратимів.

31.08.2017р. Надія Таршин