Вчора повернулася з Рівненщини, де була десять днів. Як і минулого разу вражень багато, як і позитивних, так і не дуже. Люблю цей край, бо там народилася, пройшла моя студентська юність. Там живе моя рідня і вірні друзі, які також уже, як рідня, бо знаємо один одного мало не з пуп'янку. Зустрічали і проводжали мене неперевершені по красі чорнобривці на пероні Рівненського залізничного вокзалу. Таке розмаїття барв і різновидностей цієї чудової квітки рідко де зустрінеш. У нас на околицях Дніпра скільки не висіваю зібране там насіння, а все одно не такі пишноквітні, бо засушливе літо їм не на користь. Протягом усіх днів, куди не піду, то натикаюся поглядом на грибників. Усі з урожаєм і густий грибний запах і в маршрутках, і в домівках, а на ринку грибів неміряно. Навкруг яскрава зелень і ніщо ще не нагадує осінь, теплі помірні дощі рясно зволожують землю, картопля вродила на славу, подруга показувала одну майже кілограмову і це без всякого добрива. Благодатний край, родюча земля, сприятливий клімат, живи і радій, якби тільки не заважав ніхто, та не тут то було...
Можливо мої земляки не помічають, як вони змінилися, і як вороги наші добре над цим попрацювали. Я торкнуся тільки декількох випадків, які мене дуже неприємно вразили. Їхала від сестри з м.Костопіль у сел.Клевань1 трьома маршрутками і у кожній з них російський "Шансон" з дебільним репертуаром. Які там квоти, жодної пісні українською мовою. За 40хв.поїздки з м. Костопіль до м. Рівне я почула давні "шедеври", які і у Дніпрі уже давно не чула; "Ти целуй меня везде, я ведь взрослая уже", "Женщина любимая" і актуальну 20 років тому пісню Віктора Цоя. Назад поверталася під такі ж "шедевральні" пісноспіви і коли уже доїхала з Клеваня1 до м.Рівне, то запитала у водія: -А скільки ще потрібно убити українців, щоб Ви перестали крутити дебільний кацапський "Шансон". Запитала, як волонтер і мати воїна, який зараз на передовій. Водій знітився і відповів, що якби я його попросила виключити, то Він виключив би, на що я відповіла, що хіба Він не знає, що у нас війна з Росією і що продовжувати травити нас музикою окупанта, це не дуже гарно, і що мені набридло у кожній маршрутці просити , щоб виключили низькопробну кацапську попсу, яка погано впливає на свідомість людей різного покоління.
Як йому товстошкірому пояснити, що мені це непомірно болить, як і кожному українцю-патріоту. Зайшла у сквер виплакалася від безсилої люті, зібралася з духом, бо попереду, щоб повернутися до сестри ще дві маршрутки. Пересилила себе, сіла і кожному водію задала те саме питання: - Скільки нас ще потрібно вбити... І саме страшно те, що усі сприймають це, як норму життя і це на землі щедро скропленій кров'ю УПА. Господь, як хоче покарати, то віднімає у людей пам'ять.
У потягу, яким поверталася у Дніпро суідами були дві молоді красиві українки і росіянин Лев. Лев був закоханий у одну з двох і як я зрозуміла віз їх до себе додому у Росію. Яка моя реакція була, то здогадатися не дуже важко, але я терпіла. Хлопець був веселим закоханим, дівчина стримана і по всьму було видно, що небайдужа, до свого обранця. Кохання воно ж не запитує інколи, кого можна кохати, а кого ні. В розмові між молодими людьми часто лунали фрази, які не дуже були мені до вподоби, особливо, коли співставлявся рівень життя, але я терпіла, та і не хотілося псувати закоханим настрій.
Та слушний момент таки настав,коли і я свої п*ять копійок змогла вставити. Лев, дивлячись на свою обраницю,закоханими очима промовив прозаїчну фразу; -Вот приедем домой и ти мне наваришь украинского борща. Дівчина щось йому відповіла, а у мене зразу ж вискочило: - І Ви не будете боятися, що борщ наварила бандеровка, а вони ж хлопчиків розпинали? Він зніяковів і відповів, що у них проти України по всіх каналах іде день і ніч суцільна агресія, але Він має свою думку. Уважно мене слухав про УПА, Бандеру, читала йому свої вірші про війну і російську агресію повільно, щоб міг зрозуміти. Розмовляли з ним довго і плідно, як мені здалося. А от його обраниця, наша українка вбила наповал фразою: - Убивають не тільки вони нас, а і ми їх і хіба можна за землю убивати, віднімати життя? Я їй відповіла, що не ми на їх землю прийщли, а вони на нашу і ми захищаємо своє. ЇЇ переконати було набагато важче, у тій гарній голові така каша і скільки їх таких байдужих і навіть ворожих до своєї рідної землі і чому воно так. Одне покоління, ростуть же на одній землі, у схожих умовах, а одні життя не жаліють за свою землю, а інші для неї, як вороги.

21.09.2017р. Надія Таршин