З книжки "Мій світ італійської опери"

Якщо ви хочете створити живий образ у творі, ґрунтованому на реальних історичних фактах, то мусите ретельно вивчити лібрето, буквально «читаючи між рядками», перевірити дати, усілякі посилання і виноски, а також вирушити на пошуки тих крупинок історичної правди, що містяться в різноманітних фантастичних переказах і пригодницьких романах. Безперечно, ви знайдете неточності в лібрето. Багато з них додав лібретист, який, допускаючи вільні підходи, бажав загострити фабулу, дати новий поштовх натхненню композитора. У вердіївському «Дон Карлосі» істотне значення має родинне підґрунтя подій. Ми набагато ліпше зрозуміємо твір, отримаємо більше задоволення від опери, якщо попередньо подумки вибудуємо такий ланцюжок.
Карл V, імператор Священної Римської імперії, народився в Ґенті 1500 року, а 1556-го зрікся престолу і пішов до монастиря, розташованого в Естремадурі, де, як гадають, він помер 1558-го.
Його син, Філіп ІІ Іспанський, народився 1527 року й одружився – втретє – з Єлизаветою Валуа 1559-го, через рік по гаданій смерті Карла V. (До речі, другою дружиною Філіпа була англійська королева Марія Тюдор.) Сам Філіп помер 1598-го у сімдесятиоднорічному віці, одначе в опері, а її дія відбувається приблизно 1560 року, він має всього лише 33 роки й зовсім не дибає у свою могилу, по-старечому буркочучи, як частенько зображають.
Дон Карлос, чиїм ім’ям названо твір, народився у Вальядоліді 1545 року, він син Філіпа ІІ від першої дружини Марії Португальської, яка померла невдовзі по народженні Карлоса. 1554-го Філіп одружився з англійською королевою Марією Тюдор. Цей шлюб тривав недовго і скінчився 1558-го неоплаканою смертю королеви. Король залишився вільним і 1559-го посватався до Єлизавети Валуа. На час третього одруження Філіпа Карлос, відповідно, мав усього 15 років, і навіть коли визнати, що в ті часи молоді люди розвивалися значно швидше, ніж тепер, таки доведеться зробити велику штучність, аби допустити ймовірність раптового кохання, що спалахує між Карлосом і його молодою мачухою.
Карлосова доля, якщо дотримуватися історичних фактів, була дуже сумна. Його ув’язнили у фортеці Алькасар, де він помер за загадкових обставин 1568 року (через 10 років по смерті свого діда і за 30 років до смерті батька).
У надзвичай складному розвитку сюжету й інтриги персонажі опери живуть і діють із граничною ясністю та з великою гідністю, що змушує нас із живим, безпосереднім співчуттям ставитися до їхніх доль та емоцій. Переважна більшість героїв опери відрізняється од реальних історичних персонажів; і я складаю свою особисту подяку Шиллерові, на чиїй драмі ґрунтоване лібрето, за те, що він створив образ ідеальної людини – Родріґо, маркіза ді Пози. У реальній історії такого персонажа не було, але це найбільш живий, людяний характер в усій драмі. І я особисто спокійно сприймаю той факт, що Дон Карлос – реальний історичний герой, – слабкий фізично і розумово, вже в п’ятнадцятирічному віці завдає неприємностей королю, що і призводить до його тюремного ув’язнення та ранньої загибелі. Приймаю всі припущення Верді, навіть те, що Карлос бачить у загадковому покаянному ченці великого імператора Карла V, який дійсно пішов до монастиря і дати смерті якого досі точно не встановлено. Не маю наміру фанатично чіплятися за факти, якщо з неточних фактів виходить добре лібрето!
«Він хотів панувати над всесвітом… Господи великий!..» Ця чудова мелодія, що урочисто злітає над хором ченців, відкриває чотириактову версію опери, яку Верді написав для «Ла Скала» у січні 1884 року. Прем’єра першої версії – французькою мовою і на п’ять дій – відбулася за 17 років до цього в Парижі.
У початковій редакції опери перша сцена проходить у лісі Фонтенбло неподалік від Парижа. Дон Карлос переховується у свиті іспанського посла і крадькома спостерігає за дочкою французького короля Генріха ІІ, яка повинна стати його нареченою. Ледве побачивши це дивне створіння, він відчуває, що блаженство наповнило його серце. Інфант наважується представитись Єлизаветі як іспанський шляхтич, аби показати їй портрет її нареченого. Єлизавета впізнає Карлоса, і між молодими людьми спалахує кохання з першого погляду. Вони присягаються у вірності одне одному і перебувають на вершині блаженства – але, на жаль, усе це трагічно швидко уривається.
У супроводі придворних входить іспанський посол граф ді Лерма. Він вітає Єлизавету як іспанську королеву, суджену Філіпа ІІ – король погадав, що вона підхожа дружина для нього, а не для інфанта.
Молоді люди вбиті горем, їхню мрію про щастя безжально потоптали. Однак неможливо противитися рішенню, яке основане на державних інтересах. Заради свого батька, французького короля, і заради блага своєї країни Єлизавета погоджується на цей шлюб. А втім, така доля не становила винятку для принцес у ті часи. Єлизавета вкупі з послом і свитою покидає сцену; Карлос, залишившись на самоті, віддається владі своїх почуттів і відмовляється покірно прийняти свою жорстоку долю.
У наступній сцені Карлос ізнову в Іспанії, він блукає серед гробниць у монастирі Святого Юста. Інфант спостерігає процесію ченців, а потім, коли вони виходять, падає на могилу Карла V й оплакує втрату Єлизавети, яка стала дружиною його батька. У самотньому ченці, котрого Карлос постійно бачить серед аркад монастиря, він упізнає (принаймні так йому здається) свого діда Карла V, чий дух, за словами людей, мешкає в цих краях.
Дон Карлос переживає відчай, його тендітний молодий розум, ранимий і нестійкий, пошматовано горем. Інфант узагалі стає легкою здобиччю журби й ентузіазму – одноковою мірою. Від самого початку виконавець повинен показати повну відсутність зрівноваженості, дедалі більшу невпевненість у собі, причому не лише у сценічній поведінці, але і в барві голосу; необхідно передати у співі мінливість настроїв, яка зворушує серця, і заразом глибоку тугу Карлоса. Якщо актор подужає донести все це до публіки, він доможеться повного розуміння глядачів, хоча не виключено, що вони не обдарують героя симпатією і навіть співчуттям.
Родріґо, маркіз ді Поза, вірний друг і побратим Карлоса, знаходить інфанта біля гробниці його діда. Вони сердечно вітають один одного, і Карлос розповідає Родріґо свою сумну історію, ділиться з товаришем відчаєм, який опанував його.
У цю мить відчиняються двері до каплиці, і входить Філіп у супроводі молодої дружини – вони прийшли сюди, аби вшанувати рештки Філіпового батька Карла V. Карлос вражений раптовою появою коханої, до якої нині він повинен ставитись як до матері. Коли процесія виходить, Родріґо втішає друга і закликає його віддати всі сили боротьбі за свободу Фландрії, що стогне в тяжкому ярмі Іспанії.
Голоси друзів, охоплених ентузіазмом і братерською любов’ю, зливаються в урочистій клятві вічної дружби: «Ти, що посіяв любов у серцях людей». Ця прекрасна мелодія не раз повторюється в перебігу опери й слугує символом дружби Карлоса і Родріґо.
У другій картині придворні дами грають і співають біля монастиря, очікуючи на королеву, яка перебуває в ньому. Головна з цих дам – принцеса Еболі; вона співає «Пісню про накидку» – грайливу, потішну пісню, сенс якої майже цілковито втрачений і утруднений для розуміння. Співати треба блискуче, з наголошеною жвавістю, а грати – з жартівливою грацією. Цю «битву» завжди чудово провадила Джульєтта Сімйонато.
З’являється королева, її прекрасне обличчя, як звичайно, затьмарене смутком. Вона сідає, і паж повідомляє про появу маркіза ді Пози. Родріґо, елегантний, сповнений почуття власної гідності, виходить на сцену під захоплене шепотіння придворних дам. У кожному разі, мені завжди здавалося, що мою появу супроводжувало захоплене шепотіння! Низько вклоняючись, Поза вітає королеву.
Для актора це дуже ефектний вихід, і виконавець повинен використати всі його можливості – усього чотири такти музики, кілька точно розрахованих кроків і уклін, який строго відповідає ритмові. Пам’ятайте, що входить найпомітніша людина Іспанії того часу. Цей образ, творіння пристрасного розуму поета, привертає загальну увагу і симпатію. Це вигадка, але вигадка дуже красива – символ вірності, альтруїзму і віри у права людини. Родріґо любить свободу і, як викінчений ідеаліст, наважується висловити невдоволення абсолютистською монархією, вимагаючи свободи і миру для гнобленого народу – і для молодого інфанта.
Маркіз дещо марнославний, його рухи й мова витончено елегантні. Упродовж короткого дуету з принцесою Еболі він мило фліртує з нею, потураючи її кокетству, аби дати змогу королеві прочитати записку Карлоса, яку Поза таємно сховав у листі, що його надіслала Єлизаветі мати, королева Франції.
«З вірою дивимось всі ми на принца» – у цю арію треба вкласти всю душу, а якщо ви думатимете лише про вокальні ефекти, то не досягнете жодного результату. Ентузіазм, благородство почуттів роблять Позу масштабним і дуже привабливим героєм від першої появи на сцені. Він тонкий дипломат і чудово розуміє хижацьку природу темпераменту принцеси Еболі. В арії – молінні за Карлоса – він осмислено і тонко звертається по черзі то до королеви, то до принцеси; у результаті Еболі ставить собі питання, чи не її кохає Карлос. «Коханням палає, чи не до мене палає?» Іспанські красуні, напевне, з великою легкістю запалюються взаємним почуттям.
Хай там що, а королева приймає Карлоса, і він, стоячи на колінах, просить її підтримки й заступництва перед королем. Карлос більше не може тут жити, він хоче, аби його послали намісником до Фландрії. Діалог стає дедалі напруженішим, інфант вже не намагається стримати свою пристрасть. Хвилі спогадів про минуле, таке коротке кохання накривають його, він втрачає самовладання і спричиняє збентеження Єлизавети.
Карлос страшенно збуджений; коли він трохи приходить до тями, Єлизавета, зібравши всю свою волю, звертається до його розуму. Вона скрушно запитує Карлоса, що ж він може зробити. Вбити батька і тоді повести до вівтаря свою «матір»? Нажаханий, з криком про своє вічне прокляття, Карлос вибігає.
Єлизавета на колінах дякує Господові, що ця зустріч нарешті скінчилася. Раптом входить Філіп. Знайшовши королеву на самоті, без свити, він відправляє у вигнання придворну даму, яка мусила чергувати біля королеви, французьку шляхтянку графиню д’Аланбер, єдину любиму і вірну подругу Єлизавети. Коли Філіп обурено наказує графині повернутися до Франції, весь двір приголомшений його жорстокістю щодо королеви.
Природно, композитор не марнує чудової нагоди написати розкішну арію – у ній Єлизавета прощається з єдиною вірною подругою. Придворні збираються покинути сцену, включно з Родріґо, який, жахнувшись поведінки короля, ще не встиг зробити йому відповідні почесті. Філіп, у поганому настрої, пригнічений, наказово звертається до Пози: «Залишіться!» Маркіз повертається і з гідністю наближається до короля. Однак важкий, пильний погляд монарха вимагає поваги, належної його санові, й маркіз ді Поза опускається на коліна, знімає прикрашеного пір’ям капелюха. Усе це супроводжує потужне крещендо, що тільки Верді міг дати тут із такою разючою точністю.
Маркіз ді Поза вільно бесідує з Філіпом, відбувається зіткнення двох могутніх характерів, яке розкриває їхню благородну велич. Важка, жорстока дійсність на рівних б’ється з ідеалами мрійника, чию вірність, попри все, король високо цінує. Філіп відкриває серце Позі, ділиться з ним своїми підозрами, розповідає про невдале родинне життя. Король повністю довіряється справді благородній людині, котру він нарешті зустрів.
Які незабутні моменти ми переживали, коли холодні, яструбині очі мого родича, Бориса Христова, зустрічалися з моїми – очима Родріґо, ясними й безстрашними. З цієї миті нас опановувала якась насолода, і ми наче витали на крилах до самого кінця дії. При цьому ми глибоко занурювалися у предмет нашої розмови – а говорили ми про те, що палко обговорюють аж до наших днів. В артистичній напрузі схрестивши мечі, ми, наче справжні лицарі, підтримували один одного, а глядачі, затамувавши подих, жадібно слухали наш діалог і поділяли з нами радість проживання таких моментів найвищого натхнення.
Під час одного з наших перших спільних виступів після моєї фрази (вимовленої пристрасно, але неквапливо): «Вони зовсім не шукають спокою на цвинтарі!» – я побачив, як Борис підняв шпагу, аби вдарити мене, і його обличчя виражало одночасно жорстокість і переляк. Я не ворушився, ми стояли, дивлячись одне одному просто у вічі. Потім повільно, м’яко, з виразом ображеної гідності й докору я буквально видихнув фразу: «Невже і мій король приречений на прокляття, як був Нерон!» Узявши на себе сміливість, я вимовляв ці слова повільно, хоча такий спів суперечив позначкам у партитурі. Ми досягли дивовижного театрального ефекту, зворушливого і драматичного, домоглися найвищої сценічної єдності. Так само ми проводили цю сцену і на всіх інших виставах. І, незважаючи на розбіжності з партитурою, диригенти не заважали нам, дозволяли робити відповідну паузу, аби нашу інтерпретацію повністю зрозуміли глядачі.
Текст тут насичений смислом, це справжня політична дискусія, і музика найвищою мірою точно «підтримує» текст. Ми наголошували кожну емоцію, насолоджуючись захопленим збудженням, яке охопило нас і яке тільки ми могли зрозуміти до решти, оскільки проживали всю цю сцену.
І відразу пригадую приголомшливу, найрозкішнішу з усіх постановок «Дон Карлоса» – виставу, здійснену в «Ковент-Ґарден» 1958 року, коли там був директором непорівнянний Дейвід Вебстер. Диригував виставою Карло-Марія Джуліні, а співали Ґре Брувенстійн, Джон Вікерс, Федора Барб’єрі, Борис Христов і ваш покірний слуга. Декорації й костюми вирізнялися рідкісною красою, були чудові в кожній найдрібнішій деталі; загалом дійство скеровував і освітлював надприродний геній Лукіно Вісконті.
Легкою, чарівною рукою він перетворив нас у єдину істоту, ми становили один організм; дні й тижні репетицій проминули миттєво, ми навіть не встигли відчути втоми, напруження від роботи. Усі учасники вистави глибоко пройнялися відчуттям, що ми от-от утілимо твір мистецтва рідкісної краси, і ми не мали часу роздумувати, як ми з цим упораємося… Та не лише ми працювали, мов охоплені гарячкою, уся оперна трупа виявилася втягнутою у вир нашої роботи. Нам допомагали всі – у репетиційних приміщеннях, на сцені, де мила Стелла Чітті (асистент режисера) – з м’яким голосом, але вельми слушними й точними заувагами – завжди поспішала на допомогу. Запал, у якому працювала вся трупа, був настільки гарячий, що відлився в одну з золотих сторінок оперної історії.
Звичайно, не обійшлися без проблем. Найбільш прикрою – і почасти кумедною – виявилася історія з собаками. Лукіно вибрав для спектаклю двох чудових псів (не пам’ятаю докладно, шотландської чи ірландської крові). Пси були величезні, з багатими комірами зі сріблястої шерсті, такі сильні, що з ними ледве справлявся молодий чоловік, який вів їх на повідку.
Собаки виходили на сцену вкупі зі свитою короля Філіпа, під пронизливим поглядом Бориса Христова. Але під час репетиції в костюмах, коли Борис гнівно промовив фразу: «Ви самі тут, королево?», найбільша з собак поглянула на нього з цікавістю і, піднявши морду, відповіла: «Гав, гав!» Жах! На псів наділи намордники й прибрали їх подалі, у глибину сцени, де щовечора вони пустували з великою небезпекою для вистави. Урешті їхнє перебування на сцені вирішили скоротити: собаки з’являлися зі свитою зовсім ненадовго перед виходом короля – на щастя, їх відводили до нашого дуету.
Розмова між Позою і деспотичним королем, чий тиранічний характер змушує всіх тремтіти від страху, закінчує дію; вони прощаються, вимовляючи зворушливі слова. Король, відкривши маркізові серце, довіривши йому честь родини, попереджає Позу про небезпеку, що йде від Великого Інквізитора. Тоді Філіп різким рухом простягає маркізові руку. Родріґо опускається на коліно і цілує її.
І мені, й Борисові потрібно було кілька хвилин, аби прийти до тями по цих виснажливих дев’ятнадцяти сторінках музики, напружених і пронизливих одночасно. Тільки тоді ми виходили до враженої й захопленої публіки. Цей дует став одним із найбільших творчих досягнень у нашому житті!
Наступну дію відкриває коротка прелюдія. Світла ніч. Біля фонтану Карлос нетерпляче очікує на Єлизавету. Він одержав записку – тут йому призначено побачення; інфант упевнений, що записку писала королева. З’являється дама в масці. Судячи з усього, місяць відразу ховається за хмарами, оскільки Карлос, ані на секунду не сумніваючись у тому, що прийшла дама – Єлизавета, бере її в обійми клянеться у вічному і невгасимому коханні. Поки дама не знімає маски, Карлос і в гадці не має, що перед ним зовсім не королева, а принцеса Еболі.
Розумний, зрілий чоловік, «пійманий» таким чином, безумовно, посміявся б із ситуації, і ми з вами б повеселилися вкупі з ним. А проте м’яко поспівчуваймо інфантові, постараймося зрозуміти його біль; нещасне кохання юнака, його неврівноважений розум гідні нашого співчуття.
Дорогі колеги тенори, будь ласка, не виставляйте грудей у героїчному запалі й не перегравайте в цьому місці. Адже Карлос був слабкий, хворобливий юнак, обтяжений комплексом меншовартості. Ніхто при дворі не звертає на нього жодної уваги, він страждає від байдужості власного батька. А тепер у нього виникли підстави сумніватися навіть у своєму єдиному другу.
Поза, завжди готовий оборонити Карлоса, і в цей момент з’являється вчасно. Він намагається заспокоїти розлючену Еболі, чиї ілюзії розвіялися. Вона жадає помститися інфантові, погрожує розповісти про все королю. Родріґо, який усвідомлює небезпеку, що загрожує Карлосові, просить інфанта передати йому компрометувальні документи. Поза знає, що вони в Карлоса. Спершу той противиться: «Тобі! Фаворитові короля!» – каже він, сповнений сумнівів і вагань.
Родріґо, глибоко вражений, гірко запитує, які підстави має інфант, аби сумніватися в його вірності. Каючись, Карлос передає Позі компрометувальні папери. Тема дружби з першої дії супроводжує відхід Карлоса і Пози. Цей збуджений маленький діалог повинен звучати зворушливо; він вимагає багатства різних барв, нюансів – недовіра, подив, розчарування, відчай і, нарешті, знову звитяга дружби.
Друга картина другої дії відкривається на великому майдані перед собором Аточської Богоматері. Зазвичай у цій картині перемагає схильність режисерів до «вампірських» ефектів – тут потоками ллється кров, глядачам демонструють усілякі жахи. Страчують єретиків, фанатики мордують свої тіла, крокують ченці Інквізиції – до цього набору можна додати все що заманеться. На сцені панує видовищна «перебільшеність». Але, в ім’я всього святого, виявіть хоч якусь помірність, постарайтеся не спровокувати комічних ефектів і зважте, що у глядача може виникнути просто відраза до всіх цих жахів.
Я часто питаю себе – і, мені здається, будь-яка порядна людина ставить собі таке запитання, – як на нашій грішній землі жінки й діти, на чолі з самим монархом, могли споглядати настільки жахливі й відразливі видовища, не зомліваючи, не божеволіючи? Та й хіба подібне властиве лише тим далеким часам? Жорстокість властива всім вікам. А сьогодні телебачення привчає нас до жорстокості навіть у наших власних домівках…
Король виходить із собору, аби приєднатися до процесії. У цей момент наближається депутація фламандців. Вони падають перед Філіпом на коліна, благаючи дати свободу їхній нещасній країні. Шість чоловічих голосів співають якнайпрекраснішу мелодію. З ними Дон Карлос, він повстає проти відмови короля допомогти Фландрії: «Мій королю! Жити при дворі без цілі в пору, коли дозріли сили душі й розум, і воля?»
Цих слів достатньо, аби очі короля заблищали від гніву. Але набагато гірше те, що відбувається далі: збуджений Карлос виймає шпагу і проголошує себе захисником фламандського народу.
Загальне сум’яття. «Загрожуючи, королю він вийняв шпагу!» Це нечувано, це заколот. Однак ніхто не насмілюється втрутитися, і Філіп сам виймає шпагу, аби роззброїти сина. Страшна мить! Досі перед моїми очима стоїть Борис у ролі Філіпа, схрестивши шпагу з молодим, красивим Кореллі, що виконував партію Карлоса. Я бачу несамовиті погляди, якими вони обмінюються. І тут я, Родріґо, швидко виходжу вперед, аби запобігти поважному скандалові. Згадуючи цю бурхливу сцену, я завжди питаю себе, що ж то було? Чи від сценічної дії йшла якась особлива магія, що так впливала на них, чи, можливо, особисті недобрі почуття робили такою реалістичною їхню сутичку?
Зрештою, якщо вірне друге припущення, усі ці невеликі театральні інциденти минають, наче літня гроза. Поза відновлює лад чотирма, написаними тут вельми доречно, мі-бемолями – могутніми й дуже дієвими. Потім він спокійно роззброює інфанта, і за цю послугу король відразу дарує йому титул герцога. Але, на жаль, Поза втрачає друга, який неспроможний зрозуміти, що Родріґо врятував його.
Інфант, поступово усвідомлюючи те, що сталося, у пригніченому стані виходить зі сцени; його відхід супроводжує тема дружби, яка звучить м’яко, в мінорі. Одночасно крізь юрбу прибічників короля дибають на страту нещасні засуджені, які мовчки віддаються в руки безжальній долі, а Голос із неба проводжає їх дивовижною, чистою мелодією.
У наступній дії ми бачимо короля в кабінеті, Філіп заглиблений у тяжкі роздуми. Правити країною стає дедалі тяжче, особливо тепер, коли ліберальні ідеї Пози почали проникати в голови підданих і, можливо, навіть у його власну душу. Короля мучать міркування про долю сина, його серце переповнює гіркота від невдалого шлюбу. У знаменитій арії «Ні, не кохала вона» Філіп висловлює біль і тривогу, він думає про майбутнє, про смерть, і ці думки приносять йому певне полегшення.
Аби наголосити глибоко інтимні, сповнені болю розмисли короля, потрібне вміле володіння mezza voce. Тут також необхідне справжнє legato, треба дати голосові змогу «розростатися» з великою силою у знаменитому andante mosso cantabile, у довгих фразах, які перемежовуються виразними паузами, у збудженому stringendo. Будьте обережні, виконуючи тріолі на початку арії «Ні, не кохала мене»; зазвичай, ми їх майже не чуємо. Загалом цю сцену написано потужно, натхненно. Арію Філіпа люблять співати всі співаки, та лише одиниці виконують її справді добре.
Філіп сам у своєму кабінеті, який обставлений строго й ощадливо. Повільно догорають дві свічки, зоря поступово освітлює балкон, знаменуючи прихід наступного тяжкого дня. Раптово самотні Філіпові роздуми перериваються. Граф ді Лерма сповіщає про прихід Великого Інквізитора, якого король запросив до себе. Урочисто входить дев’яносторічний прелат, його підтримують два ченці. Інквізитор сліпий, проте, зупинившись на порозі, він відсовує своїх супровідників. Лерма теж виходить. Статечний і грізний, як належить Великому Інквізиторові, спираючись на посох, старий проходить у кабінет.
«Ти кликав мене, королю?» – питає він. А потім розпочинається один із найбільш грандіозних і приголомшливих дуетів серед усіх, будь-коли написаних. Зіткнення двох жахливих сил вражає.
Король просить поради: як учинити з бунтівним сином? Страта чи вигнання? А якщо страта – невже церква простить йому цей гріх?
Інквізитор підтримує страту. Він простить цей гріх батьку-християнинові, оскільки сам бог приніс у жертву власного сина, аби врятувати світ. Цей закон має силу завжди і всюди, раз він діяв на Голгофі. (Я сказав би, що релігійний сюжет інтерпретується вельми своєрідно!)
Король покірно згоджується. Але їхньої розмови ще не закінчено. По довгій паузі Інквізитор встає і громоподібним голосом, з усією непримиренністю таврує Родріґо, маркіза ді Позу, найближчого друга короля: Родріґо завдає великої шкоди церкві своїми ліберальними ідеями. Фактично його зрадництво змусило Карлоса ввійти «у гру», де він діє всього лише як гвинтик.
Філіп пристрасно відкидає всі звинувачення Інквізитора, говорить, що в Родріґо він знайшов єдину гідну людину з усього оточення. «Мовчи, старий!» – кричить король. Але жахливий старий погрожує судом Інквізиції самому королю і безжально вимагає: «То віддайте нам маркіза Позу!»
Король таки намагається заперечувати. Потім благає Великого Інквізитора відмовитись од жорстоких вимог. І коли старий нарешті збирається йти, Філіп вигукує: «Перед святою церквою король упокорює свій дух».
Скажімо прямо: не дуже-то щасливий день у житті короля. Не встигає покинути його кабінет Великий Інквізитор, як входить королева, збуджена і засмучена. Пропала її скринька з коштовностями, там зберігаються найдорожчі їй речі. І тут королева бачить свою скриньку на столі короля. Філіп наказує їй відкрити скриньку при ньому, Єлизавета відмовляється, і тоді він сам зламує замок і виявляє у скриньці портрет Карлоса.
Марно Єлизавета намагається виправдатись. Король розлючений, він погрожує їй, нещадно звинувачує у зраді, і врешті Єлизавета падає непритомна. Збентежений Філіп кличе на поміч: «Допоможіть королеві!»
Першою з’являється принцеса Еболі. Вона відразу розуміє, що тут не обійшлося без її інтриги. Потім входить Родріґо, з безстрашною чесністю дорікаючи королю за невміння стримувати свої почуття. Королева, яка поступово приходить до тями, долучає свій голос до їхніх голосів. Звучить чудовий квартет, де описано різні емоції чотирьох людей, виплітається чарівна павутина взаємопроникних мелодій. Це одна з найбільш коштовних ігор гармонії, така дорога для Верді й така важлива для успіху вистави. Звичайно, тут не може бути й натяку на змагання між чотирма голосами. Навпаки, кожен співак повинен слухати своїх партнерів і співвідноситися з ними.
Королева, приходячи до тями, скаржиться на самоту в чужій країні. Еболі пристрасно (але тихо) кається у своєму гріху. Король винуватить себе у спалаху люті. А Поза мріє присвятити життя Фландрії, визволенню гнобленого народу, його голос м’яко злітає над усіма голосами.
Поза виходить із кімнати услід за королем: він вирішив віддати Філіпові компрометувальні матеріали, які забрав у Карлоса. Родріґо хоче покласти відповідальність на свої плечі: звинувативши себе, він порятує друга-інфанта. Еболі залишається з королевою. Коли всі виходять, Еболі падає в ноги Єлизаветі й признається, що то вона викрала скриньку – вона кохає Карлоса, і ревнощі штовхнули її на цей жахливий учинок. Але це не єдиний злочин: Еболі признається королеві, що була коханкою короля.
Єлизавета вражена її розповіддю, але намагається стримати свої почуття. У супроводі оркестру, переходячи від трьох piano до шести, на дуже слабкому диханні, достатньому лише для шепоту, вона тихо, але твердо наказує Еболі: «Вам більше тут місця немає!.. Або в монастир ідіть, або у вигнання!» У цій сцені, на моє тверде переконання, треба обмежитися мінімумом дії; тут необхідна вокальна і драматична велич, неймовірна гідність.
Залишившись на самоті, Еболі співає знамениту арію «O don fatale» – «Моя краса – підступний дар». Позначка в партитурі – allegro соп disperazione – може видатися трохи потішною, оскільки між термінами ніби є суперечність; але, природно, allegro стосується темпу, а соп disperazione (з відчаєм) – інтерпретації. Дозволю собі нагадати, про що тут мова: у «don fatale» слово «don» ніяк не стосується Дон Карлоса. «Don» італійською означає «дар»; Еболі співає про фатальний «дар» – свою вроду. В усьому, що сталося, принцеса Еболі звинувачує цей фатальний дар і проклинає його.
Арія Еболі починається вибухом відчаю. Це дуже красива, але надзвичай тяжка арія; якщо її добре виконати, вона може принести співачці величезний успіх. Тут настає тяжке випробування для мецо-сопрано, але вона отримує і велику вигоду, бо фінал цієї картини цілковито належить їй. Співачка залишається сам на сам із залою, володіє безпосередньою реакцією публіки і, в разі успіху, оплесками.
Перш ніж вирушити у плавання останньою дією опери, яка пов’язує водно всі нитки драми, доводить до останньої межі долі головних героїв, подивімось якнайуважніше на всіх персонажів – другорядних і головних. (Хоча «подивімось» не дуже точне слово, особливо для такого образу, якого не дано побачити.) Це – Голос із неба. Як я вже зауважив, співачка сопрано, що виконує цю партію, залишається невидимою, але її голос повинен бути дуже добре чутний – йому треба звучати ясно, виразно, адже співає ангел. Пригадую одну репетицію – бурхливу, з баталіями, – яку проводив вельми допитливий, але не особливо досвідчений диригент. Він замордував бідну співачку, змусивши її шість або вісім разів повторити вельми тяжку, написану у високій теситурі фразу, яка вимагає величезної напруги; до того ж співачка виконувала її, піднявшись на дуже високий поміст над сценою.
Маестро бракувало «небесного» ефекту і він попросив «ангела» заспівати ще раз. Тут пролунав похмурий бас Джуліо Нері: «Якщо вона заспіває ще раз, то потім уже зможе співати лише Великого Інквізитора».
Такий спосіб захисту виявився вельми успішним!
Партія Королівського герольда складається з однієї фрази, але вона дуже тяжка для виконання. Співак стоїть на самоті, хоча сцена заповнена юрбою, він мовби відділений од усіх і без оркестрової підтримки співає свою «безжальну» фразу. Він не має виходу. Фраза або вийде, або ні. Тут талан залежить від вокальної техніки й сили співака. Для молодих вокалістів це майже нездійсненне завдання. У Римській опері був чудовий comprimario, чий спів вирізнявся силою звуку і прекрасною вокальною лінією. Доспівавши свою фразу, він зазвичай повертався до хору і звитяжно вигукував: «Чи не правда, я ще маю непоганий голосок?»
Граф ді Лерма повинен бути урочисто елегантним. Він не має нічого спільного з пажем.
Паж Тебальдо (сопрано), своєю чергою, елегантний паж, і не треба плутати його з графом.
Графиня д’Аланбер покликана являти собою справжню аристократку. Вона не співає, але мусить рухатися граціозно і природно, як належить достеменній шляхтянці. Актриса повинна жваво реагувати на події, всією душею відгукуватися на прощальну пісню королеви.
Принцеса Еболі (мецо-сопрано) – жінка небезпечної краси, вона пихата, впевнена в собі, але не заслуговує довіри. Принцеса вважає, що вона вища за королеву. У її уявленні Єлизавета чужоземка, слабка жінка, яка не припала до вподоби іспанському двору. Еболі відчуває, що саме вона перша дама королівства, фаворитка короля. Але, природно, жадоба влади й непогамовні ревнощі не завадили б їй легко перейти від батька до сина – від короля до інфанта, – якби останній не виказав свого кохання до королеви, хоча Єлизавета є його мачухою. У приступі ревнощів Еболі викрадає скриньку королеви, сподіваючись, що, скомпрометувавши її, поверне собі прихильність короля. Як багато жінок її типу, Еболі стає жертвою власних пристрастей та інтриг. Раптово піддавшись благородному імпульсові, вона признається у своїх гріхах… але запізно.
Еболі пишно вдягнена, гарна, манірна і вельми збудлива. Інколи співачок змушують пов’язувати на чоло, як прикрасу, чорну стрічку. Легенда говорить, що одного разу, ратуючи короля від змовника, Еболі була поранена. Не знаю, чи правдиві ці чутки, але знаю напевне, що пов’язка страшенно заважає співачці, яка виконує партію Еболі.
Тяжко описати характер Еболі: це дуже мінлива і непередбачувана натура. У кожній дії в неї виникають нові стосунки з іншими персонажами, нові імпульси, вчинки. Аби передати всі ці зміни настрою, треба безнастанно інакше забарвлювати голос. Пісня про накидку блискуча і трохи іронічна, її необхідно співати легким, мовби «усміхненим» голосом. У наступній сцені голос набуває драматизму, пристрасть поступово охоплює Еболі, і голос повинен звучати відповідно, аж до кінця великої арії.
Вона стала принцесою Еболі (Еболі – провінція на півдні Італії) завдяки милості й прихильності короля. Не знаю, яке її походження; гадаю, Еболі вийшла з буржуазних прошарків і постійно та занепокоєно стежить за своєю поведінкою, манерами; у ній є щось неясне, ненадійне.
Єлизавета Валуа, дочка французького короля Генріха ІІ, вийшла заміж за іспанського короля Філіпа ІІ з державних міркувань у дуже ранньому віці: якщо точно дотримуватися історичних фактів, Єлизавета була всього чотирнадцятирічною. Ніжна, лагідна, спочатку вона вражена суворістю іспанського двору. Невдовзі їй доводиться пізнати журбу, навчитися сумувати. Також вона починає розуміти, яким чином треба реагувати на вчинки людей довкола, як висловлювати власну думку, навіть якщо та не збігається з думкою її монаршого чоловіка і викликає його гнів.
Єлизавета знаходить сили, аби прийняти знавіснілого Карлоса; вона публічно втішає відправлену у вигнання графиню д’Аланбер. Єлизавета виказує несподіване для неї почуття власної гідності, коли відповідає на грізні звинувачення короля: «Міркуйте самі! Адже недавно я була заручена з інфантом! Відтоді як стала вашою дружиною, вірна вам і тілом і душею… У подружній зраді ви готові звинуватити!» Наприкінці цієї тяжкої сцени з Філіпом вона навіть наважується сказати йому з гіркою зневагою: «Як мені жаль вас…» Чарівна, безневинна дівчинка стала жінкою, розділивши трон із чоловіком, якого вона не кохає і який не вміє кохати її.
Ще один персонаж – Чернець (дух Карла V). Для виконання цієї ролі потрібен мінімум дії. Рухи актора повинні бути повільними й дуже владними. Його твердий погляд нерухомий, спрямований уперед. Голос мусить бути трохи потойбічним, але могутнім, із добре витриманим legato.
Перейдімо до Великого Інквізитора. Якби ви побачили в цій партії Джуліо Нері, ви б отримали уявлення про ідеальну інтерпретацію образу. Джуліо мав усе, що потрібно для цієї партії: глибокий голос темного забарвлення, чудові зовнішні дані; він випромінював потужну, безжальну, владну силу.
Надзвичай високий, він був схожий на скелет, коли вдягався в шати Великого Інквізитора. Його очі застилала якась пелена, вони здавалися безбарвними, абсолютно позбавленими всілякого виразу. Він був майже лисий, блідий, риси обличчя мовби стерлись, а трохи викривлені, кістляві руки виступали з рукавів його домініканського вбрання і вчіплювалися у посох із слонової кістки, на який він спирався. Із широкого коміра з гордою непохитністю виглядала жилава шия дев’яносторічного старого.
Постава Інквізитора пряма, ця людина має сталеву волю, яка сильніша від самого життя. Його поява чимось нагадує появу привида; у поєднанні з темною, страхітливою барвою голосу вона повинна дуже вражати. Треба точно підібрати голос для цієї партії. Тут не підійде будь-який добрий бас. У цій партії можна досягнути всього – або нічого. Цей страшний старець виражає весь жах Інквізиції.
Кілька років тому Джеймс Лівайн запропонував мені заспівав партію Великого Інквізитора в «Метрополітен». Я відчув приємне хвилювання, мене тішило, що молодий маестро має таку високу думку про мене, я був вдячний йому і попросив трохи часу, аби обдумати всі деталі.
Звичайно, роль коротка і дуже ефектна; пропозиція була вельми спокусливою. Я почав працювати. Чим більше мене полонила ця роль, чим глибше я заглиблювався в неї, тим сильніше тремтіли мої коліна. Маестро Лівайн був наполегливий, але терпляче очікував моєї відповіді. Признаюся чесно: мені виявилось нелегко прийняти рішення.
У пам’яті мовби живий став образ, який створив Нері, і я відчув себе вкрай непевно. Ніколи мені не стати таким Інквізитором, яким був Нері. Якщо я можу цілковито покластися на свої акторські якості, то треба визнати самому собі, що моя вокальна природа, мій баритон становлять непідхожий матеріал для цієї партії.
А що Нері порадив би мені? Я поставив собі це питання. Мені здалося, замислившись як слід, я почув глибокий, чесний голос Нері. Він сказав: «Тіто, відмовся. Ця роль не для тебе». І я відмовився… Гадаю, він мав рацію.
Родріґо, марікіз ді Поза, вродливий, багатий, він – гідна людина, якій можна довіритися; сам герой повен чистої віри в людські ідеали. Родріґо елегантний, розумний. Він галантний кавалер і солдат, який відкрито висловлює і проповідує любов до цих чеснот. Поза всяким сумнівом, це найбільш живий і симпатичний герой драми. Теплий і прямий у стосунках з людьми, з осяйними очима й усмішкою на вустах, із ясним, благородним голос людини, яка зневажає все посереднє. Ось який Родріґо. І це все, що можна сказати про нього.
Дон Карлос – молодий нещасний інфант. Необхідність успадковувати державну владу, оберігати честь родини лягає на його плечі важким тягарем, маючи руйнівну дію на юний, тендітний розум. Жертва злощасної долі, він вічно перебуває у стані непевності, вагається, приймаючи будь-яке рішення. Карлос підвладний депресії, але легко приходить у стан збудження, захвату. Приваблива роль для актора, прекрасна партія для співака. Екстатичні мелодії, речитативи й окремі фрази, якими Верді наділяє Карлоса, – коштовний дар для старанного виконавця, готового до роботи.
Філіп ІІ – суворий, пихатий і жорстокосердий, принаймні – у всіх своїх учинках. Він переконаний, що спосіб, у який він керує своєю величезною імперією, єдино правильний. У свої тридцять два або тридцять три роки він уже почувається немолодим. Скаржиться на «сивину у волоссі». І як батько, і як чоловік Філіп підозріливий і жалюгідний. Звичайно, він має небагато підстав почуватися щасливим. На додачу до родинних негараздів його мучить подагра; при ходьбі він спирається на тростину, що надає ще більшої значущості його зовнішньому вигляду і поставі. Здатність усміхатися він втратив ще в колисці.
Тепер, коли ми познайомилися з персонажами, повернімося до драми. Друга картина четвертої дії відбувається у в’язниці, куди запроторили Дон Карлоса.
У Чикаґо, рушаючи (в ролі Родріґо) на початку цієї картини з гримерної на сцену, зазвичай я натикався за кулісами на свого друга і порадника Піно Донаті. Він говорив: «Ну-ну, от тепер і почнеться опера!» Настільки Піно любив сцену смерті Родріґо.
Донаті був чоловіком великої співачки-сопрано Марії Канільї, вирізнявся дуже тонким знанням музики. У різний час він обіймав посади суперінтенданта Муніципального театру в Болоньї, Муніципального театру у Флоренції, Веронської Арени, театру «Сан-Карлуш» у Лісабоні. На той час, про який я розповідаю, Донаті прийняв пост керівника Ліричної опери в Чикаґо. Сцену у в’язниці відкривають сумні, важкі акорди – andante. Я не хотів, аби тут була присутня варта. Кожен такт музики каменюкою лягав на серце Родріґо, як тяжкі думки про смерть. Я повільно піднімався східцями й на ходу вимовляв: «Прокинься, мій Карлосе!»
Не звертаючи уваги на хворобливу іронію його відповіді: «Добре, що ти прийшов сюди навідати мене», я обіймав Карлоса, і мої слова відразу розвіювали всі його підозри, знищували незручність, яка щойно виникла між друзями. Мовчазний, здивований Карлос слухає признання Родріґо: «Ми повинні навік розстатися». Карлос дуже збуджений, він не хоче вірити гірким передчуттям друга. Однак Родріґо повідомляє, що знайдені в нього компрометувальні документи означають смертний вирок йому. Адже він забрав ці документи в Карлоса, аби врятувати любимого друга, і щасливий померти за інфанта, за Іспанію та Фландрію.
Раптом на стіні мелькає понура тінь озброєної людини – це знаряддя помсти невтомної Інквізиції. Лунає постріл, і смертельно поранений Родріґо падає на руки переляканому Карлосові. Поза до останнього подиху втішає юного інфанта, м’якої скорботи сповнена чудова прощальна арія «О Карлосе, слухай».
У книжці «Моє життя» я вже розповідав, як ця арія допомогла мені виграти першу артистичну «битву». Маестро Серафін хотів, аби я заспівав усю арію, до кінця, повним, красивим голосом, а я благав його дозволити мені внести у виконання трохи достовірності, «веризму». Протягом вистави я проспівую достатню кількість мелодійних нот на повний голос. Мені хотілось, аби смерть Родріґо виглядала реалістично, а для цього голос маркіза наприкінці мусить поступово згасати. Я виграв «битву» – і був нагороджений оплесками, які зігріли моє серце. Маестро виявив великодушність і погодився прийняти моє новацію. Тим самим він підігрів мої амбіції – адже я вважав себе не лише співаком, але й актором.

На деяких виставах цю картину ми закінчували сценою смерті Родріґо. Помирав Родріґо – і завіса опускалася. Мушу визнати, що мені це дуже подобалось! Хоча, звичайно, тут я виявляв егоїзм. Поява короля, доволі мужня поведінка Карлоса, бунт народу, втручання Великого Інквізитора і фінальна Осанна – усе це, чесно кажучи, слугує розкішним завершенням картини.
Остання сцена проходить у монастирі Святого Юста. Єлизавета розпростерлася перед гробницею імператора Карла V, вона співає: «Сину Господній, пізнав ти страждання земні». У нескінченній журбі вона згадує рідну, кохану країну, ліс Фонтенбло і першу щасливу зустріч із Карлосом. Зворушливими словами Єлизавета прощається з золотими мріями: «Владарюючи над всесвітом, прихили свій слух до нашої смиренної мольби, з висот своїх на нас поглянь!» Вона прийшла сюди, аби зустрітися з Карлосом востаннє. Прекрасна музика нагадує про їхні колишні побачення. Єлизавета закликає інфанта виконати обіцянку, дану Родріґо, – допомогти фламандському народові й принести мир і щастя змученій країні.
Величезна арія, до того ж розміщена в самому кінці величезної вистави, вимагає від співачки чималої сили й витривалості. Дует не менш тяжкий, він сповнений нескінченної знемоги і внутрішньої боротьби молодих героїв – Карлос і Єлизавета повинні заглушити своє кохання і підкорити його обов’язкові. Закохані ніяк не можуть розстатися; інфант каже: «А тепер усьому кінець… Іду я з душею просвітленою… Ти плачеш?»
Суперечливі емоції мучать їхні душі, виснажують сили. У цьому дуеті кожен співак повинен якомога серйозніше вдумуватися у слова партнера, у його почуття – так само глибоко, як і у свої власні. Обов’язок перемагає: «Так, прощавай, у цьому світі ми з тобою розстаємося».
У цей момент з’являються Великий Інквізитор і Філіп, об’єднані несамовитою жадобою помсти. Вони наказують вартовим схопити королеву та інфанта. «Обов’язку я не зраджу!» – кричать Філіп і Великий Інквізитор в унісон. (Що й казати про волю Святої Церкви.)
Карлос виймає шпагу, боронячись; несподівано виникає постать Карла V, якого всі вважають мертвим. Він обіймає онука і веде його в глибину монастиря.
Це чудова театральна розв’язка у вердіївському дусі, якою композитор тут, як звичайно, миттєво вирішує щонайскладнішу ситуацію, переводячи реальність у світ загадковості й містики.
Багато фахівців – музикантів і композиторів – пропонувало змінити кінець опери, використати фінал шиллерівської п’єси. Але, навіть якщо не брати до уваги музичних труднощів, які виникнуть при такій заміні, гадаю, ніхто не має права паплюжити твір мистецтва, приводячи його у відповідність зі своїми уявленнями та ідеями, яких би високих ознак ці ідеї не мали.
Це було б таке саме блюзнірство, як переробити очі Венери, аби «виправити» чарівну розкосину її погляду.