Зникають друзі непомітно,
все рідше зустрічі, дзвінки.
Ми почуваємось самітно,
та що робити – невтямки.

Нема у цьому дійстві винних,
життя прискорює ходу.
В минуле дивимось невпинно,
та часто бачим пустоту…

Все менше сили вечорами,
все більше хочеться гулять.
Бентежать нас життєві драми,
як інші солодко ще сплять.

Вже багатьох не пам'ятаєм
і так же забувають нас.
Ми друзів на свята вітаєм,
та знов самі – лиш пройде час.

Можливо те цілком нормально
і так трапляється у всіх,
а може, як не тривіально,
то просто плата за наш гріх.

Все більше й більше розумієм –
в житті нам мало що ділить.
Все більше ми чого умієм,
та сил немає все зробить.

Зникають друзі поступово,
лиш найвірніші не здадуть,
бо їх шляхи невипадково
все ж перетнули нашу путь.

Поки живі, все можна справить,
щось усвідомити, простить,
не мстити люто, не лукавить,
надію виплекать, зростить…

Поки живем – спинитись можна,
на вірний повернути шлях,
та від безодні неспроможна
спасти нас доля і у снах.

Пробачити когось не встигли
й самі прощення попросить.
Комусь не вистачило світла,
щоб зберегти кохання мить.

Хтось крок зробив у вічну тишу,
не встиг промовити: «Прости».
Життя частіше повість пише,
де замість літер – вже хрести…

Тьмянішають з роками фото,
де ми веселі, молоді.
Нас побут поглина, робота,
ми просто тонем у житті!

Вже поглядів не помічаєм,
бо лише плями від облич,
і все частіше од печалі
у церкві ставим сотні свіч.

За те, що вчасно не сказали,
або сказали щось не те,
що сумніви весь час терзали,
за все мілке в житті, пусте…

Ми просимо у тих прощення,
хто нас давно уже простив,
й картаємо себе дощенту,
як дивимось на їх хрести!.

14.10.2017