*****

Ворогують між горами чулими
і вростають у сонце далекими
не розказане літо лелекою
і розхвалене літо зозулею.
Панні осені брехні ті, колами,
віднайти б у зозулинім голосі,
а вона – у гніздо, що на колесі,
жовтим листом будити немовлене.

Вечірня розвага

На плечах парубків парубки –
зобразили дзвіницю.
Хто найвище, ади, залюбки
сміх дівчат – у правицю
тай підкинув його аж до зір,
хоч віддав неохоче.
Зорі – сміхом Господнім. Повір,
зазоріє й дівочий.

ЛожЕчник*

Ложку для сонця
і ложку для місяця.
Та зачекай но – вітри перебісяться
і не розхлюпають хмари та озеро.
Будуть з ложками їдці віртуозними,
зустріччю й раннім сніданком утішені.
Зблиснуть подячно і знову розвішають
в хаті гуцульській ложки на ложечнику.
Нумо, газдине, біжи по малечу вже,
що до сніданку з ложечника братиме
сонячне й місячне.
За рученятами
cвітло пов’ється
лозою і німбами,
до оченят наймиліших подібними.

*Поличка для ложок.

Корзан*

Зблиском плюнула цівка. Світлиною смерті
похизується кріс. А підштовхнута смерть
оминула задивлених сосен осердя,
бо завчасно вмирають серця й дотепер
на стежках, перекреслених зведеним крісом.
Дзеркала висоти й цю принежду ** – собі.
Не кажи: вечоріє… То чорним завісив
СвітовИмрійник сонце. І знову – в журбі.

*Постріл;
**лиху пригоду.

Перехрестя
(За мольфарськими мотивами)

Хитнувся місток над весною.
Зійшлися там янголи хутко
розмову різьбити смішною,
в Карпатах з узвишшя почуту.

Я

- Гуцулко, брунькує весілля?
На дереві роду не голо…

Вона

- Кір-зілля, ключ-зілля, зрад-зілля
по горах, по долах, довкола.

Зображено янголом першим
завзяття химер пелюсткових,
а другий картину довершив
голками й нитками розмови.

Я

- Ой, легеня маєш, гуцулко!
Крисаня затінює вроду.

Вона

- Не вийду з квітучого кулка,
що здавна вогненне зісподу.

А третього голка вколола…
Той янгол картинне – додолу:
навіщо різьбити крамолу,
блаженною мовлену, голу?

Я

- Красуне, той легінь - покора.
Лишень забаганки примножуй.

Вона

- Кір-зілля бере з Чорногори,
у свічку сукає… Не Божий…

Я

- Усі ми були диваками,
поки не по гострім камінні…

Вона

- Знаходить скарби, а не камінь –
підказує свічка горінням.

У янголів – проводи сміху,
бо свічка виказує сховок:
відірваний вічності віхоть
не може служити лихому…

Я

- Обранець жартує… Навзаєм
надумай веселу оману.

Вона

- А сховки свої відчиняє
ключ-зіллям, що в нього не в’яне.

Я

- Фантазії, дівчино, - птиці,
злетять і пощезнуть у хмарах.

Вона

- Зрад-зілля мені знадобиться
і трохи чаклунського дару…

Я

- Та ні! На весільнім застіллі
тривогу забудеш рутинну…

Вона

- Я квіткою стану на зіллі –
середньою…
Тай одпочину…

Де рветься, майбутнє з минулим
з’єднали небесні заледве…
Три квітки-сестриці жахнулись,
бо легінь… ой, шатан середню
зірвав і поніс без мороки
в горлянку пекельного гулу,
а квітка зрад-зілля, що збоку,
знайомим дівчам обернулась.

Я

- Кір-зілля, ключ-зілля, зрад-зілля
зникають, гуцулко, довкола.

Вона

- Намрію ще з іншим весілля,
на дереві роду не голо…

*****

Потривожимо небо,
коли вже не можемо
неспокійну жар-птицю,
народжену серцем,
дарувати обраниці,
не завороженій
вогнекрилим танком,
що хутчіший од герцю.

Заспокоїмо небо,
коли вогнекрилою
обігріто кохану
в колибі чи в горах
і немає пожеж,
де нездійснене квилило б,
привітавши вогонь
силуетом покори.

****
Чужі роки визбирують низини,
а наш останній, норовистий наш,
на обрій підхопив нас і полинув
аж-аж туди, де позаземно аж.

Стояли на хиткому непохитно,
вінки сплітали щастю з божевіль.
У снах ловили невловимі миті
тай розсипали золотом на діл.

Але, на жаль, губилися у слові,
над ранком випливаючи зі снив, -
ти, недосяжна, - на листку кленовім,
а я блискітку в небі полонив.

Під нами гори в призабутих лицях,
небесним оком спалено траву.
З чужих низин чужі вітри знялися
І зникли ми назавше наяву.

Диптих про вічне

1.
Завмерла ніч над бабиним кутом,
де сходяться усі кути на світі,
де вітругани й вітерці зігріті
завчасно засинали біля стоп.

О, кут ще бабин, хоч уже не той –
без кочерги, без рогача, без пічки.
І лиш павук на стінах цвяхи лічить,
минаючи найдужчий над хрестом,*
не вдягненим ніким у рушники,
бо став давним-давно безлюддя віссю.
Вітри проснулись і шматують пісню,
що нині – сяйвом, плинним і хитким.

2.
А хитавиця дужчає. Літа
з гуцульським вишиттям біди і щастя
також бояться в забуття опасти,
тому незмінно – ближче до кута,
одвічно бабиного, з духами висот,
прирученими жестом симпатичним.
Тепер самотні духи з сяйва звично
виточують сумну магічність нот.

*Мова про поширений на Гуцульщині образ-хрест.

2017р. Варка, Варшава, Париж, Канни, Монако, Підгайці.