
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.17
08:56
вересня - День народження видатного українського письменника
Його називали соняшником, адже найбільше він любив сонце…
Шляхетний, стрункий, красивий,
по сходах життя пілігрим,
він ніколи не буде сивим,
він ніколи не буде старим.
Його називали соняшником, адже найбільше він любив сонце…
Шляхетний, стрункий, красивий,
по сходах життя пілігрим,
він ніколи не буде сивим,
він ніколи не буде старим.
2025.09.17
02:36
Прийшла ця година,
за Отче, за Сина
зайшло в Україну
звести в домовину,
почавши з Стефана
несе смертні рани
як пік благочестя
зухвале нечестя.
за Отче, за Сина
зайшло в Україну
звести в домовину,
почавши з Стефана
несе смертні рани
як пік благочестя
зухвале нечестя.
2025.09.17
00:22
О життя ти мойого -- світання,
Чарівливе таке, осяйне.
І любов на цім світі остання --
Хай ніколи вона не мине.
Феєричне небес розгортання --
Спалах ніжності, світлості дня.
І обіймів палких огортання,
Чарівливе таке, осяйне.
І любов на цім світі остання --
Хай ніколи вона не мине.
Феєричне небес розгортання --
Спалах ніжності, світлості дня.
І обіймів палких огортання,
2025.09.16
23:55
Ты могла бы наконец
Уступить – и под венец,
Но, как донне подобает,
Говоришь: какой наглец!
Убиваешь без пощады –
Кавалеры только рады.
Я унижен – спору нет!
Уступить – и под венец,
Но, как донне подобает,
Говоришь: какой наглец!
Убиваешь без пощады –
Кавалеры только рады.
Я унижен – спору нет!
2025.09.16
22:19
Дощі йдуть і змивають усе,
роблячи землю безликою.
Дощі йдуть, ніби вселенські сльози
вилилися в один момент.
Дощі змивають пам'ять,
змивають здобутки
творчого духу,
любов і ненависть,
роблячи землю безликою.
Дощі йдуть, ніби вселенські сльози
вилилися в один момент.
Дощі змивають пам'ять,
змивають здобутки
творчого духу,
любов і ненависть,
2025.09.16
21:05
Рабби Шимон бен Элазар в молодости ушел из своего родного города и много лет изучал Тору в иешиве. Со временем он стал большим мудрецом и получил право обучать Закону других.
Решил однажды рабби Шимон Бен Элазар поехать в свой родной город навестить род
2025.09.16
16:00
Під сувору музику Шопена
Скаже хтось услід:
«Не повезло».
Ось і налаштовує геєна
Янголу-хранителю на зло
Печі, казани, вогненні плити,
Паливо, трійчата і багри,
Щоб мене у смолах кип’ятити,
Скаже хтось услід:
«Не повезло».
Ось і налаштовує геєна
Янголу-хранителю на зло
Печі, казани, вогненні плити,
Паливо, трійчата і багри,
Щоб мене у смолах кип’ятити,
2025.09.16
14:47
Причепурила осінь землю
жоржинами у теплих кольорах,
хоча трава втрачає зелень,
смарагдовий наряд гаїв побляк,
але леліє айстр паради
і чорнобривців барви неспроста,
щоб берегли, - дає пораду,-
красу земну, - без неї суєта,
жоржинами у теплих кольорах,
хоча трава втрачає зелень,
смарагдовий наряд гаїв побляк,
але леліє айстр паради
і чорнобривців барви неспроста,
щоб берегли, - дає пораду,-
красу земну, - без неї суєта,
2025.09.16
07:42
Перекреслений стежками
Викошений луг, -
Перечесаний вітрами
Верболіз навкруг.
Поруділі та вологі,
Стебла і листки, -
Обмочили звично ноги
І усі стежки.
Викошений луг, -
Перечесаний вітрами
Верболіз навкруг.
Поруділі та вологі,
Стебла і листки, -
Обмочили звично ноги
І усі стежки.
2025.09.15
22:21
Осіннє листя падає за комір
і наповнює страхом.
Сніг лягає білим саваном
для всіх дум і сподівань.
Грати в доміно можна
хіба що з пусткою.
Грати в карти - з абсурдом.
Цокатися з дзеркалом,
і наповнює страхом.
Сніг лягає білим саваном
для всіх дум і сподівань.
Грати в доміно можна
хіба що з пусткою.
Грати в карти - з абсурдом.
Цокатися з дзеркалом,
2025.09.15
11:24
Вікно було відчинено не просто в густу теплоту ранку ранньої осені, вікно (доволі прозоре) було відчинено в безодню Всесвіту. І мені здавалось, що варто мені стрибнути з вікна, я не впаду на клумбу з жовтими колючими трояндами, а полечу незачесаною голово
2025.09.15
10:40
А від «охочих» дуже мало толку,
хоча і повечеряли вони...
чотири роки
буцаються вовки
і одинадцять – виють барани.
***
А після європейського фуршету
хоча і повечеряли вони...
чотири роки
буцаються вовки
і одинадцять – виють барани.
***
А після європейського фуршету
2025.09.15
09:33
Коли спецпредставник президента США Кіт Келлог перебуває в Києві, агресор не завдає масованих ударів. Отже, кияни можуть трохи виспатися…
Коли у Києві спецпредставник,
діти у дворі гомонять до ночі,
ніякої управи на них -
додому ніхто не хоче!
Ко
Коли у Києві спецпредставник,
діти у дворі гомонять до ночі,
ніякої управи на них -
додому ніхто не хоче!
Ко
2025.09.15
05:57
Вона приходить на світанні,
Коли іще дрімає двір, –
Коли ледь видимі останні
Вогні холодні зблідлих зір.
Вона замислено світліє
На фоні сірого вікна
І подає щораз надію,
Що стане ніжити півдня.
Коли іще дрімає двір, –
Коли ледь видимі останні
Вогні холодні зблідлих зір.
Вона замислено світліє
На фоні сірого вікна
І подає щораз надію,
Що стане ніжити півдня.
2025.09.15
00:57
Використаний корисний ідіот перестає бути корисним, але не перестає бути ідіотом.
Без корисних ідіотів жодна корисна справа не обходиться.
Всякий корисний ідіот комусь та шкідливий.
Люди борються із шкідниками, але самі шкодять набагато більше.
2025.09.14
21:39
Я хочу поринути в розпад.
Лише в розпаді
я стану неабияк цілісносним.
Я хочу вести аморальний
спосіб життя. І тоді
мені відкриється нова мораль.
Ставши ізгоєм, буду
новим пророком.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Лише в розпаді
я стану неабияк цілісносним.
Я хочу вести аморальний
спосіб життя. І тоді
мені відкриється нова мораль.
Ставши ізгоєм, буду
новим пророком.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.09.04
2025.08.13
2025.08.04
2025.07.17
2025.06.27
2025.06.07
2025.05.27
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Богдан Манюк (1965) /
Вірші
З циклу
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
З циклу
*****
Ворогують між горами чулими
і вростають у сонце далекими
не розказане літо лелекою
і розхвалене літо зозулею.
Панні осені брехні ті, колами,
віднайти б у зозулинім голосі,
а вона – у гніздо, що на колесі,
жовтим листом будити немовлене.
Вечірня розвага
На плечах парубків парубки –
зобразили дзвіницю.
Хто найвище, ади, залюбки
сміх дівчат – у правицю
тай підкинув його аж до зір,
хоч віддав неохоче.
Зорі – сміхом Господнім. Повір,
зазоріє й дівочий.
ЛожЕчник*
Ложку для сонця
і ложку для місяця.
Та зачекай но – вітри перебісяться
і не розхлюпають хмари та озеро.
Будуть з ложками їдці віртуозними,
зустріччю й раннім сніданком утішені.
Зблиснуть подячно і знову розвішають
в хаті гуцульській ложки на ложечнику.
Нумо, газдине, біжи по малечу вже,
що до сніданку з ложечника братиме
сонячне й місячне.
За рученятами
cвітло пов’ється
лозою і німбами,
до оченят наймиліших подібними.
*Поличка для ложок.
Корзан*
Зблиском плюнула цівка. Світлиною смерті
похизується кріс. А підштовхнута смерть
оминула задивлених сосен осердя,
бо завчасно вмирають серця й дотепер
на стежках, перекреслених зведеним крісом.
Дзеркала висоти й цю принежду ** – собі.
Не кажи: вечоріє… То чорним завісив
СвітовИмрійник сонце. І знову – в журбі.
*Постріл;
**лиху пригоду.
Перехрестя
(За мольфарськими мотивами)
Хитнувся місток над весною.
Зійшлися там янголи хутко
розмову різьбити смішною,
в Карпатах з узвишшя почуту.
Я
- Гуцулко, брунькує весілля?
На дереві роду не голо…
Вона
- Кір-зілля, ключ-зілля, зрад-зілля
по горах, по долах, довкола.
Зображено янголом першим
завзяття химер пелюсткових,
а другий картину довершив
голками й нитками розмови.
Я
- Ой, легеня маєш, гуцулко!
Крисаня затінює вроду.
Вона
- Не вийду з квітучого кулка,
що здавна вогненне зісподу.
А третього голка вколола…
Той янгол картинне – додолу:
навіщо різьбити крамолу,
блаженною мовлену, голу?
Я
- Красуне, той легінь - покора.
Лишень забаганки примножуй.
Вона
- Кір-зілля бере з Чорногори,
у свічку сукає… Не Божий…
Я
- Усі ми були диваками,
поки не по гострім камінні…
Вона
- Знаходить скарби, а не камінь –
підказує свічка горінням.
У янголів – проводи сміху,
бо свічка виказує сховок:
відірваний вічності віхоть
не може служити лихому…
Я
- Обранець жартує… Навзаєм
надумай веселу оману.
Вона
- А сховки свої відчиняє
ключ-зіллям, що в нього не в’яне.
Я
- Фантазії, дівчино, - птиці,
злетять і пощезнуть у хмарах.
Вона
- Зрад-зілля мені знадобиться
і трохи чаклунського дару…
Я
- Та ні! На весільнім застіллі
тривогу забудеш рутинну…
Вона
- Я квіткою стану на зіллі –
середньою…
Тай одпочину…
Де рветься, майбутнє з минулим
з’єднали небесні заледве…
Три квітки-сестриці жахнулись,
бо легінь… ой, шатан середню
зірвав і поніс без мороки
в горлянку пекельного гулу,
а квітка зрад-зілля, що збоку,
знайомим дівчам обернулась.
Я
- Кір-зілля, ключ-зілля, зрад-зілля
зникають, гуцулко, довкола.
Вона
- Намрію ще з іншим весілля,
на дереві роду не голо…
*****
Потривожимо небо,
коли вже не можемо
неспокійну жар-птицю,
народжену серцем,
дарувати обраниці,
не завороженій
вогнекрилим танком,
що хутчіший од герцю.
Заспокоїмо небо,
коли вогнекрилою
обігріто кохану
в колибі чи в горах
і немає пожеж,
де нездійснене квилило б,
привітавши вогонь
силуетом покори.
****
Чужі роки визбирують низини,
а наш останній, норовистий наш,
на обрій підхопив нас і полинув
аж-аж туди, де позаземно аж.
Стояли на хиткому непохитно,
вінки сплітали щастю з божевіль.
У снах ловили невловимі миті
тай розсипали золотом на діл.
Але, на жаль, губилися у слові,
над ранком випливаючи зі снив, -
ти, недосяжна, - на листку кленовім,
а я блискітку в небі полонив.
Під нами гори в призабутих лицях,
небесним оком спалено траву.
З чужих низин чужі вітри знялися
І зникли ми назавше наяву.
Диптих про вічне
1.
Завмерла ніч над бабиним кутом,
де сходяться усі кути на світі,
де вітругани й вітерці зігріті
завчасно засинали біля стоп.
О, кут ще бабин, хоч уже не той –
без кочерги, без рогача, без пічки.
І лиш павук на стінах цвяхи лічить,
минаючи найдужчий над хрестом,*
не вдягненим ніким у рушники,
бо став давним-давно безлюддя віссю.
Вітри проснулись і шматують пісню,
що нині – сяйвом, плинним і хитким.
2.
А хитавиця дужчає. Літа
з гуцульським вишиттям біди і щастя
також бояться в забуття опасти,
тому незмінно – ближче до кута,
одвічно бабиного, з духами висот,
прирученими жестом симпатичним.
Тепер самотні духи з сяйва звично
виточують сумну магічність нот.
*Мова про поширений на Гуцульщині образ-хрест.
2017р. Варка, Варшава, Париж, Канни, Монако, Підгайці.
Ворогують між горами чулими
і вростають у сонце далекими
не розказане літо лелекою
і розхвалене літо зозулею.
Панні осені брехні ті, колами,
віднайти б у зозулинім голосі,
а вона – у гніздо, що на колесі,
жовтим листом будити немовлене.
Вечірня розвага
На плечах парубків парубки –
зобразили дзвіницю.
Хто найвище, ади, залюбки
сміх дівчат – у правицю
тай підкинув його аж до зір,
хоч віддав неохоче.
Зорі – сміхом Господнім. Повір,
зазоріє й дівочий.
ЛожЕчник*
Ложку для сонця
і ложку для місяця.
Та зачекай но – вітри перебісяться
і не розхлюпають хмари та озеро.
Будуть з ложками їдці віртуозними,
зустріччю й раннім сніданком утішені.
Зблиснуть подячно і знову розвішають
в хаті гуцульській ложки на ложечнику.
Нумо, газдине, біжи по малечу вже,
що до сніданку з ложечника братиме
сонячне й місячне.
За рученятами
cвітло пов’ється
лозою і німбами,
до оченят наймиліших подібними.
*Поличка для ложок.
Корзан*
Зблиском плюнула цівка. Світлиною смерті
похизується кріс. А підштовхнута смерть
оминула задивлених сосен осердя,
бо завчасно вмирають серця й дотепер
на стежках, перекреслених зведеним крісом.
Дзеркала висоти й цю принежду ** – собі.
Не кажи: вечоріє… То чорним завісив
СвітовИмрійник сонце. І знову – в журбі.
*Постріл;
**лиху пригоду.
Перехрестя
(За мольфарськими мотивами)
Хитнувся місток над весною.
Зійшлися там янголи хутко
розмову різьбити смішною,
в Карпатах з узвишшя почуту.
Я
- Гуцулко, брунькує весілля?
На дереві роду не голо…
Вона
- Кір-зілля, ключ-зілля, зрад-зілля
по горах, по долах, довкола.
Зображено янголом першим
завзяття химер пелюсткових,
а другий картину довершив
голками й нитками розмови.
Я
- Ой, легеня маєш, гуцулко!
Крисаня затінює вроду.
Вона
- Не вийду з квітучого кулка,
що здавна вогненне зісподу.
А третього голка вколола…
Той янгол картинне – додолу:
навіщо різьбити крамолу,
блаженною мовлену, голу?
Я
- Красуне, той легінь - покора.
Лишень забаганки примножуй.
Вона
- Кір-зілля бере з Чорногори,
у свічку сукає… Не Божий…
Я
- Усі ми були диваками,
поки не по гострім камінні…
Вона
- Знаходить скарби, а не камінь –
підказує свічка горінням.
У янголів – проводи сміху,
бо свічка виказує сховок:
відірваний вічності віхоть
не може служити лихому…
Я
- Обранець жартує… Навзаєм
надумай веселу оману.
Вона
- А сховки свої відчиняє
ключ-зіллям, що в нього не в’яне.
Я
- Фантазії, дівчино, - птиці,
злетять і пощезнуть у хмарах.
Вона
- Зрад-зілля мені знадобиться
і трохи чаклунського дару…
Я
- Та ні! На весільнім застіллі
тривогу забудеш рутинну…
Вона
- Я квіткою стану на зіллі –
середньою…
Тай одпочину…
Де рветься, майбутнє з минулим
з’єднали небесні заледве…
Три квітки-сестриці жахнулись,
бо легінь… ой, шатан середню
зірвав і поніс без мороки
в горлянку пекельного гулу,
а квітка зрад-зілля, що збоку,
знайомим дівчам обернулась.
Я
- Кір-зілля, ключ-зілля, зрад-зілля
зникають, гуцулко, довкола.
Вона
- Намрію ще з іншим весілля,
на дереві роду не голо…
*****
Потривожимо небо,
коли вже не можемо
неспокійну жар-птицю,
народжену серцем,
дарувати обраниці,
не завороженій
вогнекрилим танком,
що хутчіший од герцю.
Заспокоїмо небо,
коли вогнекрилою
обігріто кохану
в колибі чи в горах
і немає пожеж,
де нездійснене квилило б,
привітавши вогонь
силуетом покори.
****
Чужі роки визбирують низини,
а наш останній, норовистий наш,
на обрій підхопив нас і полинув
аж-аж туди, де позаземно аж.
Стояли на хиткому непохитно,
вінки сплітали щастю з божевіль.
У снах ловили невловимі миті
тай розсипали золотом на діл.
Але, на жаль, губилися у слові,
над ранком випливаючи зі снив, -
ти, недосяжна, - на листку кленовім,
а я блискітку в небі полонив.
Під нами гори в призабутих лицях,
небесним оком спалено траву.
З чужих низин чужі вітри знялися
І зникли ми назавше наяву.
Диптих про вічне
1.
Завмерла ніч над бабиним кутом,
де сходяться усі кути на світі,
де вітругани й вітерці зігріті
завчасно засинали біля стоп.
О, кут ще бабин, хоч уже не той –
без кочерги, без рогача, без пічки.
І лиш павук на стінах цвяхи лічить,
минаючи найдужчий над хрестом,*
не вдягненим ніким у рушники,
бо став давним-давно безлюддя віссю.
Вітри проснулись і шматують пісню,
що нині – сяйвом, плинним і хитким.
2.
А хитавиця дужчає. Літа
з гуцульським вишиттям біди і щастя
також бояться в забуття опасти,
тому незмінно – ближче до кута,
одвічно бабиного, з духами висот,
прирученими жестом симпатичним.
Тепер самотні духи з сяйва звично
виточують сумну магічність нот.
*Мова про поширений на Гуцульщині образ-хрест.
2017р. Варка, Варшава, Париж, Канни, Монако, Підгайці.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію