Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Пильна ворона бенкету діждалась нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку ситим котом зарудіє.
Пильна ворона бенкету діждалась нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку ситим котом зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
2026.11.16
14:54
О, мій етер, веселий, темний, милий!
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
2026.11.16
13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
2026.11.16
08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
2026.11.16
07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
2026.11.15
18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
2026.11.15
17:40
Гортаю в Інтернеті сторінки,
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
2026.11.15
09:14
Його серце зупинилося 27 березня на Слов’янському напрямку. Прощання відбулося у Вербну неділю. Траурний кортеж розтягнувся через увесь Київ — від Майдану Незалежності до Лівого берега, де він жив.
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
2026.11.15
07:43
«ДЖОРДАНО БРУНО: Попіл нескінченності, або Ніч на площі Квітів»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
2026.11.15
07:07
Ні зорі, ні душі, ані тіні -
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.16
2026.11.12
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Богдан Манюк (1965) /
Вірші
З циклу
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
З циклу
*****
Ворогують між горами чулими
і вростають у сонце далекими
не розказане літо лелекою
і розхвалене літо зозулею.
Панні осені брехні ті, колами,
віднайти б у зозулинім голосі,
а вона – у гніздо, що на колесі,
жовтим листом будити немовлене.
Вечірня розвага
На плечах парубків парубки –
зобразили дзвіницю.
Хто найвище, ади, залюбки
сміх дівчат – у правицю
тай підкинув його аж до зір,
хоч віддав неохоче.
Зорі – сміхом Господнім. Повір,
зазоріє й дівочий.
ЛожЕчник*
Ложку для сонця
і ложку для місяця.
Та зачекай но – вітри перебісяться
і не розхлюпають хмари та озеро.
Будуть з ложками їдці віртуозними,
зустріччю й раннім сніданком утішені.
Зблиснуть подячно і знову розвішають
в хаті гуцульській ложки на ложечнику.
Нумо, газдине, біжи по малечу вже,
що до сніданку з ложечника братиме
сонячне й місячне.
За рученятами
cвітло пов’ється
лозою і німбами,
до оченят наймиліших подібними.
*Поличка для ложок.
Корзан*
Зблиском плюнула цівка. Світлиною смерті
похизується кріс. А підштовхнута смерть
оминула задивлених сосен осердя,
бо завчасно вмирають серця й дотепер
на стежках, перекреслених зведеним крісом.
Дзеркала висоти й цю принежду ** – собі.
Не кажи: вечоріє… То чорним завісив
СвітовИмрійник сонце. І знову – в журбі.
*Постріл;
**лиху пригоду.
Перехрестя
(За мольфарськими мотивами)
Хитнувся місток над весною.
Зійшлися там янголи хутко
розмову різьбити смішною,
в Карпатах з узвишшя почуту.
Я
- Гуцулко, брунькує весілля?
На дереві роду не голо…
Вона
- Кір-зілля, ключ-зілля, зрад-зілля
по горах, по долах, довкола.
Зображено янголом першим
завзяття химер пелюсткових,
а другий картину довершив
голками й нитками розмови.
Я
- Ой, легеня маєш, гуцулко!
Крисаня затінює вроду.
Вона
- Не вийду з квітучого кулка,
що здавна вогненне зісподу.
А третього голка вколола…
Той янгол картинне – додолу:
навіщо різьбити крамолу,
блаженною мовлену, голу?
Я
- Красуне, той легінь - покора.
Лишень забаганки примножуй.
Вона
- Кір-зілля бере з Чорногори,
у свічку сукає… Не Божий…
Я
- Усі ми були диваками,
поки не по гострім камінні…
Вона
- Знаходить скарби, а не камінь –
підказує свічка горінням.
У янголів – проводи сміху,
бо свічка виказує сховок:
відірваний вічності віхоть
не може служити лихому…
Я
- Обранець жартує… Навзаєм
надумай веселу оману.
Вона
- А сховки свої відчиняє
ключ-зіллям, що в нього не в’яне.
Я
- Фантазії, дівчино, - птиці,
злетять і пощезнуть у хмарах.
Вона
- Зрад-зілля мені знадобиться
і трохи чаклунського дару…
Я
- Та ні! На весільнім застіллі
тривогу забудеш рутинну…
Вона
- Я квіткою стану на зіллі –
середньою…
Тай одпочину…
Де рветься, майбутнє з минулим
з’єднали небесні заледве…
Три квітки-сестриці жахнулись,
бо легінь… ой, шатан середню
зірвав і поніс без мороки
в горлянку пекельного гулу,
а квітка зрад-зілля, що збоку,
знайомим дівчам обернулась.
Я
- Кір-зілля, ключ-зілля, зрад-зілля
зникають, гуцулко, довкола.
Вона
- Намрію ще з іншим весілля,
на дереві роду не голо…
*****
Потривожимо небо,
коли вже не можемо
неспокійну жар-птицю,
народжену серцем,
дарувати обраниці,
не завороженій
вогнекрилим танком,
що хутчіший од герцю.
Заспокоїмо небо,
коли вогнекрилою
обігріто кохану
в колибі чи в горах
і немає пожеж,
де нездійснене квилило б,
привітавши вогонь
силуетом покори.
****
Чужі роки визбирують низини,
а наш останній, норовистий наш,
на обрій підхопив нас і полинув
аж-аж туди, де позаземно аж.
Стояли на хиткому непохитно,
вінки сплітали щастю з божевіль.
У снах ловили невловимі миті
тай розсипали золотом на діл.
Але, на жаль, губилися у слові,
над ранком випливаючи зі снив, -
ти, недосяжна, - на листку кленовім,
а я блискітку в небі полонив.
Під нами гори в призабутих лицях,
небесним оком спалено траву.
З чужих низин чужі вітри знялися
І зникли ми назавше наяву.
Диптих про вічне
1.
Завмерла ніч над бабиним кутом,
де сходяться усі кути на світі,
де вітругани й вітерці зігріті
завчасно засинали біля стоп.
О, кут ще бабин, хоч уже не той –
без кочерги, без рогача, без пічки.
І лиш павук на стінах цвяхи лічить,
минаючи найдужчий над хрестом,*
не вдягненим ніким у рушники,
бо став давним-давно безлюддя віссю.
Вітри проснулись і шматують пісню,
що нині – сяйвом, плинним і хитким.
2.
А хитавиця дужчає. Літа
з гуцульським вишиттям біди і щастя
також бояться в забуття опасти,
тому незмінно – ближче до кута,
одвічно бабиного, з духами висот,
прирученими жестом симпатичним.
Тепер самотні духи з сяйва звично
виточують сумну магічність нот.
*Мова про поширений на Гуцульщині образ-хрест.
2017р. Варка, Варшава, Париж, Канни, Монако, Підгайці.
Ворогують між горами чулими
і вростають у сонце далекими
не розказане літо лелекою
і розхвалене літо зозулею.
Панні осені брехні ті, колами,
віднайти б у зозулинім голосі,
а вона – у гніздо, що на колесі,
жовтим листом будити немовлене.
Вечірня розвага
На плечах парубків парубки –
зобразили дзвіницю.
Хто найвище, ади, залюбки
сміх дівчат – у правицю
тай підкинув його аж до зір,
хоч віддав неохоче.
Зорі – сміхом Господнім. Повір,
зазоріє й дівочий.
ЛожЕчник*
Ложку для сонця
і ложку для місяця.
Та зачекай но – вітри перебісяться
і не розхлюпають хмари та озеро.
Будуть з ложками їдці віртуозними,
зустріччю й раннім сніданком утішені.
Зблиснуть подячно і знову розвішають
в хаті гуцульській ложки на ложечнику.
Нумо, газдине, біжи по малечу вже,
що до сніданку з ложечника братиме
сонячне й місячне.
За рученятами
cвітло пов’ється
лозою і німбами,
до оченят наймиліших подібними.
*Поличка для ложок.
Корзан*
Зблиском плюнула цівка. Світлиною смерті
похизується кріс. А підштовхнута смерть
оминула задивлених сосен осердя,
бо завчасно вмирають серця й дотепер
на стежках, перекреслених зведеним крісом.
Дзеркала висоти й цю принежду ** – собі.
Не кажи: вечоріє… То чорним завісив
СвітовИмрійник сонце. І знову – в журбі.
*Постріл;
**лиху пригоду.
Перехрестя
(За мольфарськими мотивами)
Хитнувся місток над весною.
Зійшлися там янголи хутко
розмову різьбити смішною,
в Карпатах з узвишшя почуту.
Я
- Гуцулко, брунькує весілля?
На дереві роду не голо…
Вона
- Кір-зілля, ключ-зілля, зрад-зілля
по горах, по долах, довкола.
Зображено янголом першим
завзяття химер пелюсткових,
а другий картину довершив
голками й нитками розмови.
Я
- Ой, легеня маєш, гуцулко!
Крисаня затінює вроду.
Вона
- Не вийду з квітучого кулка,
що здавна вогненне зісподу.
А третього голка вколола…
Той янгол картинне – додолу:
навіщо різьбити крамолу,
блаженною мовлену, голу?
Я
- Красуне, той легінь - покора.
Лишень забаганки примножуй.
Вона
- Кір-зілля бере з Чорногори,
у свічку сукає… Не Божий…
Я
- Усі ми були диваками,
поки не по гострім камінні…
Вона
- Знаходить скарби, а не камінь –
підказує свічка горінням.
У янголів – проводи сміху,
бо свічка виказує сховок:
відірваний вічності віхоть
не може служити лихому…
Я
- Обранець жартує… Навзаєм
надумай веселу оману.
Вона
- А сховки свої відчиняє
ключ-зіллям, що в нього не в’яне.
Я
- Фантазії, дівчино, - птиці,
злетять і пощезнуть у хмарах.
Вона
- Зрад-зілля мені знадобиться
і трохи чаклунського дару…
Я
- Та ні! На весільнім застіллі
тривогу забудеш рутинну…
Вона
- Я квіткою стану на зіллі –
середньою…
Тай одпочину…
Де рветься, майбутнє з минулим
з’єднали небесні заледве…
Три квітки-сестриці жахнулись,
бо легінь… ой, шатан середню
зірвав і поніс без мороки
в горлянку пекельного гулу,
а квітка зрад-зілля, що збоку,
знайомим дівчам обернулась.
Я
- Кір-зілля, ключ-зілля, зрад-зілля
зникають, гуцулко, довкола.
Вона
- Намрію ще з іншим весілля,
на дереві роду не голо…
*****
Потривожимо небо,
коли вже не можемо
неспокійну жар-птицю,
народжену серцем,
дарувати обраниці,
не завороженій
вогнекрилим танком,
що хутчіший од герцю.
Заспокоїмо небо,
коли вогнекрилою
обігріто кохану
в колибі чи в горах
і немає пожеж,
де нездійснене квилило б,
привітавши вогонь
силуетом покори.
****
Чужі роки визбирують низини,
а наш останній, норовистий наш,
на обрій підхопив нас і полинув
аж-аж туди, де позаземно аж.
Стояли на хиткому непохитно,
вінки сплітали щастю з божевіль.
У снах ловили невловимі миті
тай розсипали золотом на діл.
Але, на жаль, губилися у слові,
над ранком випливаючи зі снив, -
ти, недосяжна, - на листку кленовім,
а я блискітку в небі полонив.
Під нами гори в призабутих лицях,
небесним оком спалено траву.
З чужих низин чужі вітри знялися
І зникли ми назавше наяву.
Диптих про вічне
1.
Завмерла ніч над бабиним кутом,
де сходяться усі кути на світі,
де вітругани й вітерці зігріті
завчасно засинали біля стоп.
О, кут ще бабин, хоч уже не той –
без кочерги, без рогача, без пічки.
І лиш павук на стінах цвяхи лічить,
минаючи найдужчий над хрестом,*
не вдягненим ніким у рушники,
бо став давним-давно безлюддя віссю.
Вітри проснулись і шматують пісню,
що нині – сяйвом, плинним і хитким.
2.
А хитавиця дужчає. Літа
з гуцульським вишиттям біди і щастя
також бояться в забуття опасти,
тому незмінно – ближче до кута,
одвічно бабиного, з духами висот,
прирученими жестом симпатичним.
Тепер самотні духи з сяйва звично
виточують сумну магічність нот.
*Мова про поширений на Гуцульщині образ-хрест.
2017р. Варка, Варшава, Париж, Канни, Монако, Підгайці.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
