ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Пиріжкарня Асорті
2024.10.06 20:06
губний баян гармонь дворучну
змастив олією пилип
а озиваються педалі
рип рип

2024

Іван Потьомкін
2024.10.06 17:28
Мабуть, на вірність нас випробовує Господь.
Мене – як Йова, тебе – як Яакова.
Ввігнав у мене цю хворобу сатана
І ми удвох із нею боремось...
..Пригадуєш, як за твою маму боровся тато?
Не вірив у Бога. Комуністом був.
Шукав повсюди ліки відчайдушн

Євген Федчук
2024.10.06 15:31
Вітер носиться над морем, хвилі-гори піднімає
І жене бігом на скелі, що із моря виростають.
Б‘ються хвилі смертним боєм, камінь вічний підмивають,
Розбиваються об камінь й знов до моря повертають.
Піниться під скелі море, наче злиться на невдачі,
Але

Олександр Сушко
2024.10.06 11:10
А світ чомусь не відчува біди.
Живе своїм життям буденно-ситим,
Але присутність хижої Орди
Вже нависає над байдужим світом.

Орда часу не гаяла дарма.
Вона переродилась і зміцніла.
Це вже не хвиля - темна і німа,

Микола Дудар
2024.10.06 08:55
Мухи залітають в хату
Де-кілька разів за день
Осінь… вже пора за парту
Буде чи не буде… дзе-нь-нь
Господи, коли скінчиться?..
Випрями і врівноваж
Наче мухи… ні, грімниця
Значить попит на мосяж…

Микола Соболь
2024.10.06 08:04
Уклонюся край села осичці,
що стрічає вірно кожен рік,
причеплю вагона електричці,
хай мені відкриє
сто доріг,
сто шляхів…
згублюсь у цьому світі,
буду йти де стоптана полинь,

Віктор Кучерук
2024.10.06 05:42
То радили тікати,
То перебути тут, –
Порад було багато
І в кожній блага суть.
А я твердив уперто
Тоді, як і колись,
Що хочу й маю вмерти
В місцях, де народивсь.

Сонце Місяць
2024.10.05 21:55
ще моляться церкви
ікони мироточать
ще чадно жевріє
свічок суровий ґніт

поети~ліваки
щурі та поторочі
морочать смерть

Микола Дудар
2024.10.05 21:13
Серпневі дні як напідбір
Стрункі, рівненькі, і охайні
Хоча й застрягли у біді —
Усі, без виключень, моральні
Бомбились раз у раз вони
Із неба в — землю, знову в небо
І що цікаво без вини…
Життя воно ж не тільки з меду?

Іван Потьомкін
2024.10.05 20:48
Неймовірно, що соловей співа не про кохання
(Та ж без’язиких поетами робив він),
Що не літа нам відкуковує зозуля
(А ми ж тих літ просили в неї якомога більше),
Щем журавлиний лине не до нас
(На чужині він же за голос батьківщини)...
Та голову схиля

Ярослав Чорногуз
2024.10.05 14:36
День весни новий лікує рани
Лагідніє небо голубе.
А кохання все цвіте, не в'яне,
Дай же, люба, обійму тебе.

ПРИСПІВ:
Березень дарує первоцвіти,
Розливає щастя навкруги.

Володимир Каразуб
2024.10.05 13:27
Я говоритиму так просто, наскільки зможу
Відкидаючи зайві слова з яких
Плелася кольчуга лускою дракона
Ховаючи серце, тебе
Від усіх.
Хай падають лунко мов дощ, срібним голосом
Розірвані кільця заковані в сни
І серце здригається звільнене радістю,

Світлана Пирогова
2024.10.05 11:59
У мовчанні була глибина
І осіння строката варта.
Пригубили краплини вина,
Запалала тріскуча ватра.

Надчутливість у кожному з нас,
Позолота років і думок.
Безпардонні і вітер, і час.

Микола Соболь
2024.10.05 06:09
Пручатися долі,
хоч горя по вінця.
Питання: доколи
нас будуть вбивати?
Зросте хліб у полі
і ми – Українці,
голінних до волі
родила нас мати.

Віктор Кучерук
2024.10.05 05:23
Нас снів позбавила весна,
А юність чарами кохання
Гуляти звала від темна
До блисків сяйного світання.
Цвітінням пахнули луги
І майоріли жовтим рястом, –
І панувало навкруги
Обох вдоволення та щастя.

Микола Дудар
2024.10.04 22:14
Напевно чув я у далекому дитинстві , але не придавав цим словам значення. «Змія підколодна»… А згодом, де б я не жив, зустрічав саме тих, кому моя мама їм посилала, хоча то були вже інші люди, інші міста, в яких я жив, інше середовище того всього, яке нар
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Самослав Желіба
2024.05.20

Лайоль Босота
2024.04.15

Анатолій Цибульський
2024.04.01

Геннадій Дегтярьов
2024.03.02

Теді Ем
2023.02.18

Анна Лисенко
2021.07.17

Валентина Інклюд
2021.01.08






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Ірина Вовк (1973) / Критика | Аналітика

 З сімейного архіву: Дмитро Николишин. "Поминальна (Листопадова) Симфонія".

"Переднє слівце до другого видання.

Ці сонети мають свою історію. Надрукувало їх Видавництво „Смолоскипи” у Львові 1937 р. в останніх днях жовтня п.з. „Листопадова симфонія”; та польське львівське городське Староство сконфіскувало збірку, а окружний суд затвердив конфіскату, мотивуючи, що вона – „має на меті через пропаганду українських націоналістичних сепаратистичних кличів накликувати до державної зради чи пак похваляти цей злочин”. На розправі, в наслідок спротиву проти конфіскати, 11 січня 1938 р. суд не добачив знамен такого злочину і відхилив конфіскату. Але прокуратор цьому спротивився і збірку задержано.
Після того появилася 30 січня того року оцінка збірки в „Ділі”, в якій між иншим сказано: „Всі сонети витримані у строго клясичній формі; - автор дуже дбайливо стежить за мовою, не зловживає наголосами ні ліценціями, пам’ятає про те, що остання строфа повинна кінчитися рефлексією... Не один сонет міг би стати добрим текстом для деклямації на ріжних патріотичних святах”. Та мабуть ця оцінка рішила долю збірки: апеляцийний суд конфіскату затвердив – і сонети не появилися.
Видаючи оце друге видання під дещо зміненим заголовком, висловлюємо думку, що і серед змінених державно-політичних умовин збірка не втратила своєї вартости як документ свого часу.

Коломия, серпень 1941 р.

ВИДАВНИЦТВО „ВОЛЯ ПОКУТТЯ”


С О Н Е Т И

І.

Останній передлистопадний вечір
розсівсь вогкою млою по дахах.
На пасмах дротів та в дерев верхах
пробує вітер знов холодні скечі.

Із церкви дзвін у дужій круготечі
розливсь широко містом по домах,
колошкає в затурканих умах
принишклий спогад про Великі Речі.

І кличе всіх – роз’єднаних на части –
під зоряне склепіння куполасте,
зіпняте дужим знаменем хреста.

Там радощі зливаються з журбою,
в надії стовп, гартований у бою,
базальтом віри в серці вироста.

ІІ.

Із передмість крутими вуличками,
і з середмістя хідниками – всім
застелена дорога в Божий дім
кільчастим смутком та пливкими снами.

То одинцем, то тихими гуртами
народ спішиться в забуттю німім.
І не в одному серці стогне злім
надій колишніх, ломаних літами...

О, скільки віри треба нам бездольним,
що йшли на біржу світа безконтрольним
гуртом – із векслями без покриття...

Та тільки віра зарівня ті зломи,
ослобонить нам душі з перевтоми
й віллє в них свіжий еліксір життя!

ІІІ.

По церкві блудить стоголосий шум...
Враз чобітки дівчат застукотіли;
на хвилі шуму їхній стукіт смілий
паде, мов на мережку смутку глум.

По павуках пробіг елєктрострум:
усі свічки знечевля загорілись
і загатили блиском гостро білим
розливну річку каламутних дум...

Се стали панотці на панахиду
за тих, що змили вікову обиду
з народу кров’ю: за святих Героїв.

І котиться молитва-пісня з хорів –
жалібна хвиля в тоновім уборі –
останній відгомін бравурних боїв...

ІV.

З амвону впало слово про Стрільця,
що запалав святим бажанням Чину
і без вагання рідний дім покинув,
щоб послужить Ідеї до кінця.

Він перейшов страждання всі кільця:
знімавсь угору, то зсувавсь вдолину,
аж поки там в борні за Батьківщину
не дослуживсь тернового вінця...

Священник словом розгорнув завісу:
з-за неї вийшла сіра постать з крісом
святої волі лицаря-жерця.

Кровавий цвіт горить на грудях досі...
І сиплеться із нього свіжий посів...
Хто зловить те зерно? Які серця?

V.

„Богато вас зійшлося тут сьогодні:
і не зчислити всіх голов в цім морі,
що в молитовній хиляться покорі
з п’ятном неволі під хрестом Господнім.

Воно палить вас, бо напередодні
річниці Зриву ваші душі хорі,
розгублені в ворожому просторі,
знов чують подих чорної безодні...

Не подавайтесь лиш під тиском болів:
істніння наше тче думками Бог,
лікує кволість довгих поколінь.

Всі будьмо все – як той Стрілець у полі!
Тоді Він дасть нам низку перемог
І справдить з нами свій завіт. Амінь”.

VI.

Я бачу вас, достойні Комбатанти,
товариші Героїв, що лягли.
Ви теж у жертву кров і труд дали;
за те ж у серці – тільки близни й канти.

Ось „Вічна пам’ять”... І я чую: з ран тих
засклеплених краплини запекли...
Бо вам прочувся глухо, мов з-за мли,
тон довгої грізної домінанти...

Я знаю вас: із попелищ , руїн,
крізь поле смерти й табори суворі
розхитану будівлю принесли ви...

Та хоч купали вас вогнисті зливи,
вогню душі не затопили в морі
безвірства; все ще ясно світить він...

VII.

І ти тут, Вітко золота народу,
що розгорнулась після бурі в цвіт
та з висоти буйних юнацьких літ
цінуєш хід буття людського роду.

Стоїш півколом біля тетраподу
від комбатантів до царських воріт,
задивлена в окремий кращий світ
із творчих первнів Заходу і Сходу.

Невже й тепер ти серцем осторонь
від тих, що їх ти струнко обступила,
котрим негода підірвала крила?

А то ж Чети Безсмертної штафета!
Чи з рук її зумієш ти зловити
правдивий, немальований вогонь?

VIII.

Скінчилося. А світло світить ясно...
Народ мовчить, не квапиться, не йде;
вдививсь у хрест, неначе звідти жде
для себе чуда... Годі! Передчасно.

Хвилина – дві... і свічі нагло гаснуть...
Зникає чар – і не вгадаєш, де. –
Там вулиця хвилюється, гуде:
на радощі мота журу напрасну.

І звільна з церкви наче з муравлища
виходить люд на мокрі тротуари
і губиться у нетрах міста сірих...

У кожнім серці дальша ціль і ближча...
Та дехто лиш несе свідомість кари
Господньої за брак кріпкої віри. –

ІХ.

Із тих, що в церкві за стрільців молились,
лиш небагато ще найшлось охочих
послухать дії вантажної ночі,
як українські стяги підносились.

В тій салі, де колись юнацькі сили,
заслухані в співців кличі пророчі,
єднались дружно на шалений почин,
крутилась думка мотилем безкрилим...

О, як далеко хвиля віднесла нас
від того місця, де державний човен
пускали ми на політичні води...

Кругом пустиня піщана, незнана...
З народів вольних гордої розмови
до нас лиш гомін глуму ще доходить...

Х.

На салі тиша. Спогад – реферат
із уст промовця мов ніжна музика:
Шалів борвій... А гін до волі кликав
малий гурток почати свято свят.

Там над Дніпром піднявся більший брат;
з ним епопея почалась велика.
Тут менший ще полин неволі ликав,
Світ вольний мірючи з-за ржавих крат...

Упав приказ... У вирішну годину
так мало сил у них було для чину;
та не було вагання в їх серцях.

Їх творча воля йшла по вулицях...
І перший тон світанку листопаду
вітав у соннім місті рідну владу.

ХІ.

Гей, хто ж не тямить досі того дня,
тих зворушливих, незабутніх годин,
як після волі радісних народин
віталася заскочена рідня?...

В моїй душі ще й досі метушня
великих днів, її нервисті ходи:
грізна як повінь, що колотить води,
вона текла під обрії в вогнях.

Холодну повінь загадали ми
спинить синів гарячими грудьми
та на ворожі завернути скелі...

Так метушні не осідлали – ні!
Державний човен сів на мілині
і – залили його бурхливі хвилі...

ХІІ.

Думки вганяють, мов голодні коні
по царині, де рута поросла.
Та ось падуть між них слова посла
й гамують їх в безпутньому розгоні.

В нас хора воля в’ється на припоні
звичок, що їх історія внесла:
то женемось без керми, без весла,
то киснемо у стухлім пантеоні.

Пора до бою з дикими звичками!
Стопити волю, перелити в сталь
і фронт життя обставити гранітом!

Як свіжа сила виросте між нами,
тоді ми стежі – у ворожу даль
на переможні розрахунки з світом!

ХІІІ.

І знов паде на тиху салю спогад:
несе нас в ті великі дні над Сян,
що перерізав одноцілий лан
мов кована в яру сріблом дорога,

у княжий город... Власна думка вбога
не спромоглась його убгати в плян
борні: старих збуваючись кайдан,
не відгадав, не тямив волі Бога...

За те позбувся слави днів великих,
не став звеном корони золотої,
не вклав свого листка в вінок Героїв...

Давно минула метушня і крики,
А він лежить собі німий над Сяном
і – тужить за колишнім княжим паном...

ХІV.

Останнє ще – палке надії слово
на гущу смутку кинув сивий парох:
Брак єдности і віри з нас отару
створив і Бог нам помочі відмовив...

І наш жертовник, повен сльоз і крови,
сповивсь у болю й безнадії хмару...
Та Справедливість Божа спинить кару,
як віра в нас і єдність встане знову.

Хай нашу віру живить Листопад,
а єдність нашу зціплює потреба
відкинути грізний червоний вал

та завести у себе власний лад.
Щойно тоді нам буде поміч неба
в борні за наш найвищий Ідеал.

ДАЛІ БУДЕ.

З сімейного архіву:
За виданням ДМИТРО НИКОЛИШИН. Поминальна (Листопадова) Симфонія. - Коломия,1941р

P/S Ця збірка Дмитра Николишина присвячена Галицьким подіям Листопадового Чину, утворенню ЗУНР (Західно-Української Народної Республіки). Тому доречно опублікувати цей матеріал саме до цієї дати.





      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2017-11-01 17:06:27
Переглядів сторінки твору 1230
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.954 / 5.66)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.983 / 5.8)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.700
Потреба в критиці толерантній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Конкурси. Теми ПЕРСОНИ
ЛІТПРОЦЕСИ
ПРО ПОЕЗІЮ
Соціум
Людина і тоталітаризм, аналітика
Автор востаннє на сайті 2024.09.28 10:01
Автор у цю хвилину відсутній