"Переднє слівце до другого видання.

Ці сонети мають свою історію. Надрукувало їх Видавництво „Смолоскипи” у Львові 1937 р. в останніх днях жовтня п.з. „Листопадова симфонія”; та польське львівське городське Староство сконфіскувало збірку, а окружний суд затвердив конфіскату, мотивуючи, що вона – „має на меті через пропаганду українських націоналістичних сепаратистичних кличів накликувати до державної зради чи пак похваляти цей злочин”. На розправі, в наслідок спротиву проти конфіскати, 11 січня 1938 р. суд не добачив знамен такого злочину і відхилив конфіскату. Але прокуратор цьому спротивився і збірку задержано.
Після того появилася 30 січня того року оцінка збірки в „Ділі”, в якій між иншим сказано: „Всі сонети витримані у строго клясичній формі; - автор дуже дбайливо стежить за мовою, не зловживає наголосами ні ліценціями, пам’ятає про те, що остання строфа повинна кінчитися рефлексією... Не один сонет міг би стати добрим текстом для деклямації на ріжних патріотичних святах”. Та мабуть ця оцінка рішила долю збірки: апеляцийний суд конфіскату затвердив – і сонети не появилися.
Видаючи оце друге видання під дещо зміненим заголовком, висловлюємо думку, що і серед змінених державно-політичних умовин збірка не втратила своєї вартости як документ свого часу.

Коломия, серпень 1941 р.

ВИДАВНИЦТВО „ВОЛЯ ПОКУТТЯ”

С О Н Е Т И

І.

Останній передлистопадний вечір
розсівсь вогкою млою по дахах.
На пасмах дротів та в дерев верхах
пробує вітер знов холодні скечі.

Із церкви дзвін у дужій круготечі
розливсь широко містом по домах,
колошкає в затурканих умах
принишклий спогад про Великі Речі.

І кличе всіх – роз’єднаних на части –
під зоряне склепіння куполасте,
зіпняте дужим знаменем хреста.

Там радощі зливаються з журбою,
в надії стовп, гартований у бою,
базальтом віри в серці вироста.

ІІ.

Із передмість крутими вуличками,
і з середмістя хідниками – всім
застелена дорога в Божий дім
кільчастим смутком та пливкими снами.

То одинцем, то тихими гуртами
народ спішиться в забуттю німім.
І не в одному серці стогне злім
надій колишніх, ломаних літами...

О, скільки віри треба нам бездольним,
що йшли на біржу світа безконтрольним
гуртом – із векслями без покриття...

Та тільки віра зарівня ті зломи,
ослобонить нам душі з перевтоми
й віллє в них свіжий еліксір життя!

ІІІ.

По церкві блудить стоголосий шум...
Враз чобітки дівчат застукотіли;
на хвилі шуму їхній стукіт смілий
паде, мов на мережку смутку глум.

По павуках пробіг елєктрострум:
усі свічки знечевля загорілись
і загатили блиском гостро білим
розливну річку каламутних дум...

Се стали панотці на панахиду
за тих, що змили вікову обиду
з народу кров’ю: за святих Героїв.

І котиться молитва-пісня з хорів –
жалібна хвиля в тоновім уборі –
останній відгомін бравурних боїв...

ІV.

З амвону впало слово про Стрільця,
що запалав святим бажанням Чину
і без вагання рідний дім покинув,
щоб послужить Ідеї до кінця.

Він перейшов страждання всі кільця:
знімавсь угору, то зсувавсь вдолину,
аж поки там в борні за Батьківщину
не дослуживсь тернового вінця...

Священник словом розгорнув завісу:
з-за неї вийшла сіра постать з крісом
святої волі лицаря-жерця.

Кровавий цвіт горить на грудях досі...
І сиплеться із нього свіжий посів...
Хто зловить те зерно? Які серця?

V.

„Богато вас зійшлося тут сьогодні:
і не зчислити всіх голов в цім морі,
що в молитовній хиляться покорі
з п’ятном неволі під хрестом Господнім.

Воно палить вас, бо напередодні
річниці Зриву ваші душі хорі,
розгублені в ворожому просторі,
знов чують подих чорної безодні...

Не подавайтесь лиш під тиском болів:
істніння наше тче думками Бог,
лікує кволість довгих поколінь.

Всі будьмо все – як той Стрілець у полі!
Тоді Він дасть нам низку перемог
І справдить з нами свій завіт. Амінь”.

VI.

Я бачу вас, достойні Комбатанти,
товариші Героїв, що лягли.
Ви теж у жертву кров і труд дали;
за те ж у серці – тільки близни й канти.

Ось „Вічна пам’ять”... І я чую: з ран тих
засклеплених краплини запекли...
Бо вам прочувся глухо, мов з-за мли,
тон довгої грізної домінанти...

Я знаю вас: із попелищ , руїн,
крізь поле смерти й табори суворі
розхитану будівлю принесли ви...

Та хоч купали вас вогнисті зливи,
вогню душі не затопили в морі
безвірства; все ще ясно світить він...

VII.

І ти тут, Вітко золота народу,
що розгорнулась після бурі в цвіт
та з висоти буйних юнацьких літ
цінуєш хід буття людського роду.

Стоїш півколом біля тетраподу
від комбатантів до царських воріт,
задивлена в окремий кращий світ
із творчих первнів Заходу і Сходу.

Невже й тепер ти серцем осторонь
від тих, що їх ти струнко обступила,
котрим негода підірвала крила?

А то ж Чети Безсмертної штафета!
Чи з рук її зумієш ти зловити
правдивий, немальований вогонь?

VIII.

Скінчилося. А світло світить ясно...
Народ мовчить, не квапиться, не йде;
вдививсь у хрест, неначе звідти жде
для себе чуда... Годі! Передчасно.

Хвилина – дві... і свічі нагло гаснуть...
Зникає чар – і не вгадаєш, де. –
Там вулиця хвилюється, гуде:
на радощі мота журу напрасну.

І звільна з церкви наче з муравлища
виходить люд на мокрі тротуари
і губиться у нетрах міста сірих...

У кожнім серці дальша ціль і ближча...
Та дехто лиш несе свідомість кари
Господньої за брак кріпкої віри. –

ІХ.

Із тих, що в церкві за стрільців молились,
лиш небагато ще найшлось охочих
послухать дії вантажної ночі,
як українські стяги підносились.

В тій салі, де колись юнацькі сили,
заслухані в співців кличі пророчі,
єднались дружно на шалений почин,
крутилась думка мотилем безкрилим...

О, як далеко хвиля віднесла нас
від того місця, де державний човен
пускали ми на політичні води...

Кругом пустиня піщана, незнана...
З народів вольних гордої розмови
до нас лиш гомін глуму ще доходить...

Х.

На салі тиша. Спогад – реферат
із уст промовця мов ніжна музика:
Шалів борвій... А гін до волі кликав
малий гурток почати свято свят.

Там над Дніпром піднявся більший брат;
з ним епопея почалась велика.
Тут менший ще полин неволі ликав,
Світ вольний мірючи з-за ржавих крат...

Упав приказ... У вирішну годину
так мало сил у них було для чину;
та не було вагання в їх серцях.

Їх творча воля йшла по вулицях...
І перший тон світанку листопаду
вітав у соннім місті рідну владу.

ХІ.

Гей, хто ж не тямить досі того дня,
тих зворушливих, незабутніх годин,
як після волі радісних народин
віталася заскочена рідня?...

В моїй душі ще й досі метушня
великих днів, її нервисті ходи:
грізна як повінь, що колотить води,
вона текла під обрії в вогнях.

Холодну повінь загадали ми
спинить синів гарячими грудьми
та на ворожі завернути скелі...

Так метушні не осідлали – ні!
Державний човен сів на мілині
і – залили його бурхливі хвилі...

ХІІ.

Думки вганяють, мов голодні коні
по царині, де рута поросла.
Та ось падуть між них слова посла
й гамують їх в безпутньому розгоні.

В нас хора воля в’ється на припоні
звичок, що їх історія внесла:
то женемось без керми, без весла,
то киснемо у стухлім пантеоні.

Пора до бою з дикими звичками!
Стопити волю, перелити в сталь
і фронт життя обставити гранітом!

Як свіжа сила виросте між нами,
тоді ми стежі – у ворожу даль
на переможні розрахунки з світом!

ХІІІ.

І знов паде на тиху салю спогад:
несе нас в ті великі дні над Сян,
що перерізав одноцілий лан
мов кована в яру сріблом дорога,

у княжий город... Власна думка вбога
не спромоглась його убгати в плян
борні: старих збуваючись кайдан,
не відгадав, не тямив волі Бога...

За те позбувся слави днів великих,
не став звеном корони золотої,
не вклав свого листка в вінок Героїв...

Давно минула метушня і крики,
А він лежить собі німий над Сяном
і – тужить за колишнім княжим паном...

ХІV.

Останнє ще – палке надії слово
на гущу смутку кинув сивий парох:
Брак єдности і віри з нас отару
створив і Бог нам помочі відмовив...

І наш жертовник, повен сльоз і крови,
сповивсь у болю й безнадії хмару...
Та Справедливість Божа спинить кару,
як віра в нас і єдність встане знову.

Хай нашу віру живить Листопад,
а єдність нашу зціплює потреба
відкинути грізний червоний вал

та завести у себе власний лад.
Щойно тоді нам буде поміч неба
в борні за наш найвищий Ідеал.

ДАЛІ БУДЕ.

З сімейного архіву:
За виданням ДМИТРО НИКОЛИШИН. Поминальна (Листопадова) Симфонія. - Коломия,1941р

P/S Ця збірка Дмитра Николишина присвячена Галицьким подіям Листопадового Чину, утворенню ЗУНР (Західно-Української Народної Республіки). Тому доречно опублікувати цей матеріал саме до цієї дати.