ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Борис Костиря
2025.10.02 22:32
Повернутися в ніщо,
до першооснов,
перетворитися на порох,
відійти від справ,
зрозумівши суєтність
амбіцій і статусу,
повернутися
до того природного стану,

Сергій СергійКо
2025.10.02 20:26
Розчинились дерева й кущі
Після, сонця за обрієм втечі.
“Почитай мені, милий, вірші” –
Раптом, просиш ти тихо надвечір.
Після досить спекотного дня,
Прохолода приходить на поміч.
Ці хвилини – приємна платня
За незмінне “ми разом”, “ми поруч”.

Тетяна Левицька
2025.10.02 19:43
Невблаганно під дощем
Гірко плачеш без підстави.
Не навчилася іще
перед іншими лукавить.

Правда гірше від ножа
ріже слух зарозумілим.
Де ж та праведна межа,

Світлана Майя Залізняк
2025.10.02 17:28
Осіннє соте" - співана поезія. Запрошую слухати.
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 14 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом а

Євген Федчук
2025.10.02 16:56
Сидять діди на Подолі. Сидять, спочивають.
Бо ж неділя, після церкви вже занять не мають.
Ото хіба посидіти та поговорити
У тіньочку, бо ж надворі середина літа.
Поміж ними сидить сивий, ще міцний Микита.
Йому, мабуть, нетерплячка на місці сидіти.
П

Іван Потьомкін
2025.10.02 13:17
Судний день перетвориться на свято...
Отож, натщесерце, зодягнені в усе біле,
з накинутими на плечі талітами
простують в синагоги навіть ті,
хто не молиться й порушує приписи шабату.
Кожному хочеться, щоб сталось так,
як пророкував протягом всього ж

Ярослав Чорногуз
2025.10.02 12:06
День осінній коротшає, тане,
Дощ усі розмиває сліди.
Лунко падають долі каштани
Під шумок монотонний води.

І під звуки розкотисті туби --
Сум зненацька пошерх, порідів --
Ми кохались так пристрасно, люба,

Віктор Кучерук
2025.10.02 11:47
Дощем навіяна печаль
Покірну душу охопила, -
Штрикнула в серце, мов кинджал,
Та з тіла вимотала сили.
Чудовий настрій відняла
І стала прикрість завдавати,
Бо мрії знищила дотла,
Бо знову сам нудьгую в хаті...

Юрій Гундарєв
2025.10.02 11:04
жовтня зустрічає свій день народження легендарний англійський рок-музикант. Мало хто знає його справжнє ім‘я Гордон Самнер, але сценічне - Стінг, що у перекладі означає «жалити», відомо кожному, хто цікавиться сучасною музикою.
Він від першого дня повном

Юрій Гундарєв
2025.10.02 09:27
Сутеніло рано, як завжди наприкінці листопада. Поет Н. зробив ковток майже зовсім холодної кави і перечитав щойно написаний вірш. Його увагу зупинив один рядок: «І серце б‘ється, ніби птах…» Скільки вже цих птахів билося біля серця?! Н. закреслив «ніб

Борис Костиря
2025.10.01 22:21
Ящірка - це сенс,
який вислизає з рук.
Чи не є Всесвіт
такою самою ящіркою?
Ми шукаємо необхідних слів,
які падають у траву
і губляться там.
Ящірка є необхідним словом,

Юрій Гундарєв
2025.10.01 10:09
Російські окупанти офіційно стверджують, що б‘ють лише по військових об‘єктах…
28 вересня 2025 року внаслідок чергової нічної масованої атаки на Київ загинула
12-річна Олександра Поліщук, учениця 7-Б класу.

Знов військові об‘єкти - діти!
Витягують

Віктор Кучерук
2025.10.01 08:46
Знову листя опале
І пожовкла трава, -
І захмарена далеч,
І ріка нежива.
Німота безутішно
І самотність така,
Що незатишно віршам
У тужливих рядках.

Борис Костиря
2025.09.30 22:19
Чоловік повернувся додому
На батьківський тривожний поріг,
Розчинивши столітню утому,
Накопичену в сотні доріг.

Та удома його не чекали,
І батьки вже померли давно.
Поросли бур'яном рідні камені

С М
2025.09.30 21:29
я стрів її на реєстрації
фужер вина – у руці
чекала напевно по справах
при ній – безногий чоловік
о не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
та постарайся ще

Володимир Мацуцький
2025.09.30 19:28
Мишка з песиком і котик
заховалися у ботик,
з нього хвостики стирчать,
в ньому хвостики пищать.

Як збиралась Галя в школу
ботик з рук стрибнув додолу,
з нього хвостики стирчать,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Пекун Олексій
2025.04.24

Лайоль Босота
2024.04.15

Анатолій Цибульський
2024.04.01

Геннадій Дегтярьов
2024.03.02

Теді Ем
2023.02.18

Зоя Бідило
2023.02.18

Олег Герман
2022.12.08






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Ірина Вовк (1973) / Критика | Аналітика

 З сімейного архіву: Дмитро Николишин. "Поминальна (Листопадова) Симфонія".

"Переднє слівце до другого видання.

Ці сонети мають свою історію. Надрукувало їх Видавництво „Смолоскипи” у Львові 1937 р. в останніх днях жовтня п.з. „Листопадова симфонія”; та польське львівське городське Староство сконфіскувало збірку, а окружний суд затвердив конфіскату, мотивуючи, що вона – „має на меті через пропаганду українських націоналістичних сепаратистичних кличів накликувати до державної зради чи пак похваляти цей злочин”. На розправі, в наслідок спротиву проти конфіскати, 11 січня 1938 р. суд не добачив знамен такого злочину і відхилив конфіскату. Але прокуратор цьому спротивився і збірку задержано.
Після того появилася 30 січня того року оцінка збірки в „Ділі”, в якій між иншим сказано: „Всі сонети витримані у строго клясичній формі; - автор дуже дбайливо стежить за мовою, не зловживає наголосами ні ліценціями, пам’ятає про те, що остання строфа повинна кінчитися рефлексією... Не один сонет міг би стати добрим текстом для деклямації на ріжних патріотичних святах”. Та мабуть ця оцінка рішила долю збірки: апеляцийний суд конфіскату затвердив – і сонети не появилися.
Видаючи оце друге видання під дещо зміненим заголовком, висловлюємо думку, що і серед змінених державно-політичних умовин збірка не втратила своєї вартости як документ свого часу.

Коломия, серпень 1941 р.

ВИДАВНИЦТВО „ВОЛЯ ПОКУТТЯ”


С О Н Е Т И

І.

Останній передлистопадний вечір
розсівсь вогкою млою по дахах.
На пасмах дротів та в дерев верхах
пробує вітер знов холодні скечі.

Із церкви дзвін у дужій круготечі
розливсь широко містом по домах,
колошкає в затурканих умах
принишклий спогад про Великі Речі.

І кличе всіх – роз’єднаних на части –
під зоряне склепіння куполасте,
зіпняте дужим знаменем хреста.

Там радощі зливаються з журбою,
в надії стовп, гартований у бою,
базальтом віри в серці вироста.

ІІ.

Із передмість крутими вуличками,
і з середмістя хідниками – всім
застелена дорога в Божий дім
кільчастим смутком та пливкими снами.

То одинцем, то тихими гуртами
народ спішиться в забуттю німім.
І не в одному серці стогне злім
надій колишніх, ломаних літами...

О, скільки віри треба нам бездольним,
що йшли на біржу світа безконтрольним
гуртом – із векслями без покриття...

Та тільки віра зарівня ті зломи,
ослобонить нам душі з перевтоми
й віллє в них свіжий еліксір життя!

ІІІ.

По церкві блудить стоголосий шум...
Враз чобітки дівчат застукотіли;
на хвилі шуму їхній стукіт смілий
паде, мов на мережку смутку глум.

По павуках пробіг елєктрострум:
усі свічки знечевля загорілись
і загатили блиском гостро білим
розливну річку каламутних дум...

Се стали панотці на панахиду
за тих, що змили вікову обиду
з народу кров’ю: за святих Героїв.

І котиться молитва-пісня з хорів –
жалібна хвиля в тоновім уборі –
останній відгомін бравурних боїв...

ІV.

З амвону впало слово про Стрільця,
що запалав святим бажанням Чину
і без вагання рідний дім покинув,
щоб послужить Ідеї до кінця.

Він перейшов страждання всі кільця:
знімавсь угору, то зсувавсь вдолину,
аж поки там в борні за Батьківщину
не дослуживсь тернового вінця...

Священник словом розгорнув завісу:
з-за неї вийшла сіра постать з крісом
святої волі лицаря-жерця.

Кровавий цвіт горить на грудях досі...
І сиплеться із нього свіжий посів...
Хто зловить те зерно? Які серця?

V.

„Богато вас зійшлося тут сьогодні:
і не зчислити всіх голов в цім морі,
що в молитовній хиляться покорі
з п’ятном неволі під хрестом Господнім.

Воно палить вас, бо напередодні
річниці Зриву ваші душі хорі,
розгублені в ворожому просторі,
знов чують подих чорної безодні...

Не подавайтесь лиш під тиском болів:
істніння наше тче думками Бог,
лікує кволість довгих поколінь.

Всі будьмо все – як той Стрілець у полі!
Тоді Він дасть нам низку перемог
І справдить з нами свій завіт. Амінь”.

VI.

Я бачу вас, достойні Комбатанти,
товариші Героїв, що лягли.
Ви теж у жертву кров і труд дали;
за те ж у серці – тільки близни й канти.

Ось „Вічна пам’ять”... І я чую: з ран тих
засклеплених краплини запекли...
Бо вам прочувся глухо, мов з-за мли,
тон довгої грізної домінанти...

Я знаю вас: із попелищ , руїн,
крізь поле смерти й табори суворі
розхитану будівлю принесли ви...

Та хоч купали вас вогнисті зливи,
вогню душі не затопили в морі
безвірства; все ще ясно світить він...

VII.

І ти тут, Вітко золота народу,
що розгорнулась після бурі в цвіт
та з висоти буйних юнацьких літ
цінуєш хід буття людського роду.

Стоїш півколом біля тетраподу
від комбатантів до царських воріт,
задивлена в окремий кращий світ
із творчих первнів Заходу і Сходу.

Невже й тепер ти серцем осторонь
від тих, що їх ти струнко обступила,
котрим негода підірвала крила?

А то ж Чети Безсмертної штафета!
Чи з рук її зумієш ти зловити
правдивий, немальований вогонь?

VIII.

Скінчилося. А світло світить ясно...
Народ мовчить, не квапиться, не йде;
вдививсь у хрест, неначе звідти жде
для себе чуда... Годі! Передчасно.

Хвилина – дві... і свічі нагло гаснуть...
Зникає чар – і не вгадаєш, де. –
Там вулиця хвилюється, гуде:
на радощі мота журу напрасну.

І звільна з церкви наче з муравлища
виходить люд на мокрі тротуари
і губиться у нетрах міста сірих...

У кожнім серці дальша ціль і ближча...
Та дехто лиш несе свідомість кари
Господньої за брак кріпкої віри. –

ІХ.

Із тих, що в церкві за стрільців молились,
лиш небагато ще найшлось охочих
послухать дії вантажної ночі,
як українські стяги підносились.

В тій салі, де колись юнацькі сили,
заслухані в співців кличі пророчі,
єднались дружно на шалений почин,
крутилась думка мотилем безкрилим...

О, як далеко хвиля віднесла нас
від того місця, де державний човен
пускали ми на політичні води...

Кругом пустиня піщана, незнана...
З народів вольних гордої розмови
до нас лиш гомін глуму ще доходить...

Х.

На салі тиша. Спогад – реферат
із уст промовця мов ніжна музика:
Шалів борвій... А гін до волі кликав
малий гурток почати свято свят.

Там над Дніпром піднявся більший брат;
з ним епопея почалась велика.
Тут менший ще полин неволі ликав,
Світ вольний мірючи з-за ржавих крат...

Упав приказ... У вирішну годину
так мало сил у них було для чину;
та не було вагання в їх серцях.

Їх творча воля йшла по вулицях...
І перший тон світанку листопаду
вітав у соннім місті рідну владу.

ХІ.

Гей, хто ж не тямить досі того дня,
тих зворушливих, незабутніх годин,
як після волі радісних народин
віталася заскочена рідня?...

В моїй душі ще й досі метушня
великих днів, її нервисті ходи:
грізна як повінь, що колотить води,
вона текла під обрії в вогнях.

Холодну повінь загадали ми
спинить синів гарячими грудьми
та на ворожі завернути скелі...

Так метушні не осідлали – ні!
Державний човен сів на мілині
і – залили його бурхливі хвилі...

ХІІ.

Думки вганяють, мов голодні коні
по царині, де рута поросла.
Та ось падуть між них слова посла
й гамують їх в безпутньому розгоні.

В нас хора воля в’ється на припоні
звичок, що їх історія внесла:
то женемось без керми, без весла,
то киснемо у стухлім пантеоні.

Пора до бою з дикими звичками!
Стопити волю, перелити в сталь
і фронт життя обставити гранітом!

Як свіжа сила виросте між нами,
тоді ми стежі – у ворожу даль
на переможні розрахунки з світом!

ХІІІ.

І знов паде на тиху салю спогад:
несе нас в ті великі дні над Сян,
що перерізав одноцілий лан
мов кована в яру сріблом дорога,

у княжий город... Власна думка вбога
не спромоглась його убгати в плян
борні: старих збуваючись кайдан,
не відгадав, не тямив волі Бога...

За те позбувся слави днів великих,
не став звеном корони золотої,
не вклав свого листка в вінок Героїв...

Давно минула метушня і крики,
А він лежить собі німий над Сяном
і – тужить за колишнім княжим паном...

ХІV.

Останнє ще – палке надії слово
на гущу смутку кинув сивий парох:
Брак єдности і віри з нас отару
створив і Бог нам помочі відмовив...

І наш жертовник, повен сльоз і крови,
сповивсь у болю й безнадії хмару...
Та Справедливість Божа спинить кару,
як віра в нас і єдність встане знову.

Хай нашу віру живить Листопад,
а єдність нашу зціплює потреба
відкинути грізний червоний вал

та завести у себе власний лад.
Щойно тоді нам буде поміч неба
в борні за наш найвищий Ідеал.

ДАЛІ БУДЕ.

З сімейного архіву:
За виданням ДМИТРО НИКОЛИШИН. Поминальна (Листопадова) Симфонія. - Коломия,1941р

P/S Ця збірка Дмитра Николишина присвячена Галицьким подіям Листопадового Чину, утворенню ЗУНР (Західно-Української Народної Республіки). Тому доречно опублікувати цей матеріал саме до цієї дати.





      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2017-11-01 17:06:27
Переглядів сторінки твору 1314
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.960 / 5.66)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.988 / 5.8)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.700
Потреба в критиці толерантній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Конкурси. Теми ПЕРСОНИ
ЛІТПРОЦЕСИ
ПРО ПОЕЗІЮ
Соціум
Людина і тоталітаризм, аналітика
Автор востаннє на сайті 2025.08.05 11:53
Автор у цю хвилину відсутній