Михайлові Булаху –талановитому
поетові та журналістові
з Полтавщини

ПРИСВЯЧЕНО

Уривок з повісті

1. ДИТИНСТВО
Болісна згадка дитинства – довічна рана його серця. Ось він, чотирирічне, кучеряве хлоп’ятко, задихаючись від жаху, мчить городами до синіючого недалекого лісу. Матуся, з молодшим братиком на руках, не встигає за ним.
У їхнє рідне село Сакалівку ввірвалися, наче зграя скажених собак, страшні, чужі солдати – то німці!
Мабуть, помітили втікачів, бо один рудий здоровань зняв автомата і, майже не цілячись, випустив коротку чергу.
Мама, якось схлипнувши, наче спіткнулась і впала на спину. Мишко не зрозумів, що сталось – він плакав і кричав, тягнучи маму за ще теплу руку:
–Мамо! Біжімо! Треба тікати! Там німці! Німці! Мамо!
А матуся, широко розкритими, застиглими, ніби від здивування, синіми очима, мовчки дивилася у холодне березневе небо, а в руці, за яку Мишко намагався її підняти, затиснута перша синя квіточка – пролісок…
У братика, з-під світлого чубчика збігала тоненька червона цівочка крові. Така ж червона пляма розпливлася у мами на грудях. На сусідньому городі якась жінка заломила руки:
–Ой, лишенько! Утікай, Мишаню! Мамі вже не допоможеш!
Хлопчик зрозумів, що трапилося щось жахливе та непоправне і щодуху кудись побіг. Отямився Мишко в бабусиній хаті, у запічку. Зуби цокотіли від страху так, що не міг випити води з кухлика, який подала бабуся.
А через кілька днів німці упіймали партизана, катували його на очах у селян. Пригнали туди і бабусю з онуком.
Тоді Михайлик востаннє бачив свого замученого, але незлам-ного батька. Йому, майже непритомному від нелюдського болю, вирізали на грудях зірку, а потім повісили, почепивши на шию табличку з надписом «Партізанен».
–Татусю! – захлинаючись сльозами, крикнув Мишко.
Та бабуня швидко закрила йому обличчя шорсткою від праці долонею і пригорнула обличчям до своєї спідниці.
Далі все провалилося в темряву. Якось виживали з бабусею, ховаючись у погребі та у лісі, бо в хаті оселилися німецькі солдати.
Через деякий час, наші війська звільнили Сакалівку від фашистів. Люди раділи, святкували, як могли, а для Мишка з бабусею все залишалося чорним. Від усього пережитого, бабуся зовсім злягла, а незабаром, померла.
Малого Михайлика помістили до дитячого будинку, де і проходило його гірке сирітське дитинство, яке він буде носити у своєму хворому серці усе життя.
Пізніше, вже зрілим поетом, Михайло Булах напише такі вірші:
ЛИСТ ДО БАТЬКА

Здрастуй, батьку…
Пишу до тебе.
Крізь чорну тишу,
Крізь вічну тьму.
Прийми від мене
Окраєць неба
І глек води –
Жагу втамуй…
Ти пить хотів –
Водиця добра!
Ти пить хотів,
Я знаю сам…
Здавався вічним
Тобі той допит,
Як кат на грудях
Зірки писав.
Ти пить хотів,
Як твої очі
Тонули в мирній
Твоїй крові.
Ти пить хотів…
І зараз хочеш,
Бо ти для мене
Повік живий…

15.04.1969

ПАМ’ЯТІ МАТЕРІ

Чи то згадую, чи то сниться!
З коминами селянська піч…
Якби хто мені паляницю
На капустянім листі спік!
Якби хто мені спік, за неї –
Щоб пахуча й крайок в золі –
я б поніс її над землею –
пахне хлібом
хай
на землі!

06.04.1969