Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.14
14:46
Кричить мені осінь захоплене "браво",
Дарує римовані оплески з листя.
Себе відчуваю воскреслим артистом -
Та вже нема сил на реакцію жваву.
Ні з ким у житті не співав я в октаву.
За те, що не змерз у порожньому місті
Кричить мені осінь захоплен
Дарує римовані оплески з листя.
Себе відчуваю воскреслим артистом -
Та вже нема сил на реакцію жваву.
Ні з ким у житті не співав я в октаву.
За те, що не змерз у порожньому місті
Кричить мені осінь захоплен
2026.11.14
13:30
У 1895 році після завершення навчання в Київському інституті шляхетних дівчат доля закинула мене в одне подільське містечко N., де були білі хати-мазанки з солом’яними горобцевими стріхами, де круторогі корови та нечемні гуси ходили просто вулицями, де с
2026.11.14
13:04
То так сумно, як знову торкається подихом
Неминуча зима, що і так десь замешкалась,
Загубилася поміж циклонними межами,
Снігу мокрого в ніч насипаючи потайки,
Щоб вернути мене за зимовими мештами
Від порогу, де біле узрію я з подивом.
То так при
Неминуча зима, що і так десь замешкалась,
Загубилася поміж циклонними межами,
Снігу мокрого в ніч насипаючи потайки,
Щоб вернути мене за зимовими мештами
Від порогу, де біле узрію я з подивом.
То так при
2026.11.14
10:30
Не віриться, що зараз травень
Отак неждано підійшов.
І музика крізь свіжі трави
Вливається крізь біль і шок.
Нові надії пробивають
Жорсткі заслони небуття.
Зупиниться новітній варвар
Отак неждано підійшов.
І музика крізь свіжі трави
Вливається крізь біль і шок.
Нові надії пробивають
Жорсткі заслони небуття.
Зупиниться новітній варвар
2026.11.14
08:39
Сиротливо слову на папері,
Поки інші бродять у думках, -
Варто, може, прочинити двері
Та вказати на потрібний шлях?
Щоб слова злетілися, мов птиці,
В рими повні, в речення стрункі, -
Хочу з серця, наче із криниці,
Вичерпати строфи гомінкі.
Поки інші бродять у думках, -
Варто, може, прочинити двері
Та вказати на потрібний шлях?
Щоб слова злетілися, мов птиці,
В рими повні, в речення стрункі, -
Хочу з серця, наче із криниці,
Вичерпати строфи гомінкі.
2026.11.13
20:39
Я втішена тобою, я втишена тобою,
Як світ після відбою усіх земних тривог.
У нас з тобою, ні, кохання не запоєм,
А тихі почуття, розділені на двох.
Так юність не змогла б, у неї інша вдача -
Шаленство та азарт і ще сліпі дощі.
І хто б тоді зумів? І
Як світ після відбою усіх земних тривог.
У нас з тобою, ні, кохання не запоєм,
А тихі почуття, розділені на двох.
Так юність не змогла б, у неї інша вдача -
Шаленство та азарт і ще сліпі дощі.
І хто б тоді зумів? І
2026.11.13
13:49
Недремні очі у сліпої власті
і особливо пильні при вогні.
Розпалює суґестія у масці
зеленої і крапленої масті
вендету судочинства і брехні,
та намагання викурити трясця,
задіяне у внутрішній війні
супроти новоявлених династій,
і особливо пильні при вогні.
Розпалює суґестія у масці
зеленої і крапленої масті
вендету судочинства і брехні,
та намагання викурити трясця,
задіяне у внутрішній війні
супроти новоявлених династій,
2026.11.13
10:23
Тут важлива місія —
Та, що вабить збуджене
Ранками алюзії
Біля скла повздовжнього,
В колі із мережива,
Сутінках напружених,
Біля знов відроджених
В боротьбі за розуми.
Та, що вабить збуджене
Ранками алюзії
Біля скла повздовжнього,
В колі із мережива,
Сутінках напружених,
Біля знов відроджених
В боротьбі за розуми.
2026.11.13
06:27
Зоря спалахує й згасає
В передвечірній сизій млі,
Але на попіл не згоряє,
Не поспішає до землі.
Так само мрія у людини:
Померкне трохи й знов блищить, -
Вперед спрямовує щоднини
І душу гріє кожну мить.
В передвечірній сизій млі,
Але на попіл не згоряє,
Не поспішає до землі.
Так само мрія у людини:
Померкне трохи й знов блищить, -
Вперед спрямовує щоднини
І душу гріє кожну мить.
2026.11.12
23:32
дощ пішов по обіді
цей нудний листопадовий дощ
листопад без дощу проти правил
нехай би неписаних
стукотить несміливо в шибку
мов останній із найбідніших родичів
ми стрічали їх
усі ці південні північні західні східні
цей нудний листопадовий дощ
листопад без дощу проти правил
нехай би неписаних
стукотить несміливо в шибку
мов останній із найбідніших родичів
ми стрічали їх
усі ці південні північні західні східні
2026.11.12
22:33
Пророкам було велено воскресати
В країні, де собори будують з ясенів,
Зрізуючи їхні ще живі стовбури,
Як зрізують свічки залізними ножицями
Біля закіптюжених портретів апостолів,
Коли циферблати
вічнопоспішаючих годинників
Перетв
В країні, де собори будують з ясенів,
Зрізуючи їхні ще живі стовбури,
Як зрізують свічки залізними ножицями
Біля закіптюжених портретів апостолів,
Коли циферблати
вічнопоспішаючих годинників
Перетв
2026.11.12
20:29
Стояв звичайний березневий ранок.
Був понеділок. В школу треба йти.
Я кусень хліба смальцем намастив,
Вхопив портфель і вискочив на ганок.
Жуючи хліб, дістався до зупинки.
Трамвай ось-ось повинен підійти,
Мене до школи швидко довезти.
Трамваєм шлях
Був понеділок. В школу треба йти.
Я кусень хліба смальцем намастив,
Вхопив портфель і вискочив на ганок.
Жуючи хліб, дістався до зупинки.
Трамвай ось-ось повинен підійти,
Мене до школи швидко довезти.
Трамваєм шлях
2026.11.12
20:24
Мені не дасть спокою цей плач,
плач із середини лісу,
із його гущавини.
Плач дитини чи невідомого пророка,
плач сторіччя,
плач незбагненності,
невизначеності.
Плач, який переходить
плач із середини лісу,
із його гущавини.
Плач дитини чи невідомого пророка,
плач сторіччя,
плач незбагненності,
невизначеності.
Плач, який переходить
2026.11.12
15:05
Зранку зібраним чилімам
Відра додані в світлицях,
Над рогами їх витає
Дум неясних зграя дика.
Ширма з хутра у куточку
У ранковому серпанку
Шепіт шашеля рятує.
Явори, каміння, крики,
Відра додані в світлицях,
Над рогами їх витає
Дум неясних зграя дика.
Ширма з хутра у куточку
У ранковому серпанку
Шепіт шашеля рятує.
Явори, каміння, крики,
2026.11.12
11:02
Леся Українка і Василь Симоненко, молоді, красиві, харизматичні, повернулися до нас…
4 листопада 2026 року на сцені Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки в Києві відбулася надзвичайна подія. Вірші двох видатних українських
2026.11.12
07:21
Ворог винищити нас не в змозі,
Не убити волі у серцях -
Попри перепони на дорозі,
Ми незламні будем до кінця.
В стійкості кується перемога,
Людський дух гартується в боях -
До мети освітлює дорогу
Незборима правди течія.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Не убити волі у серцях -
Попри перепони на дорозі,
Ми незламні будем до кінця.
В стійкості кується перемога,
Людський дух гартується в боях -
До мети освітлює дорогу
Незборима правди течія.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Нінель Новікова (1949) /
Проза
Світло згаслої зірки
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Світло згаслої зірки
Михайлові Булаху –талановитому
поетові та журналістові
з Полтавщини
ПРИСВЯЧЕНО
Уривок з повісті
1. ДИТИНСТВО
Болісна згадка дитинства – довічна рана його серця. Ось він, чотирирічне, кучеряве хлоп’ятко, задихаючись від жаху, мчить городами до синіючого недалекого лісу. Матуся, з молодшим братиком на руках, не встигає за ним.
У їхнє рідне село Сакалівку ввірвалися, наче зграя скажених собак, страшні, чужі солдати – то німці!
Мабуть, помітили втікачів, бо один рудий здоровань зняв автомата і, майже не цілячись, випустив коротку чергу.
Мама, якось схлипнувши, наче спіткнулась і впала на спину. Мишко не зрозумів, що сталось – він плакав і кричав, тягнучи маму за ще теплу руку:
–Мамо! Біжімо! Треба тікати! Там німці! Німці! Мамо!
А матуся, широко розкритими, застиглими, ніби від здивування, синіми очима, мовчки дивилася у холодне березневе небо, а в руці, за яку Мишко намагався її підняти, затиснута перша синя квіточка – пролісок…
У братика, з-під світлого чубчика збігала тоненька червона цівочка крові. Така ж червона пляма розпливлася у мами на грудях. На сусідньому городі якась жінка заломила руки:
–Ой, лишенько! Утікай, Мишаню! Мамі вже не допоможеш!
Хлопчик зрозумів, що трапилося щось жахливе та непоправне і щодуху кудись побіг. Отямився Мишко в бабусиній хаті, у запічку. Зуби цокотіли від страху так, що не міг випити води з кухлика, який подала бабуся.
А через кілька днів німці упіймали партизана, катували його на очах у селян. Пригнали туди і бабусю з онуком.
Тоді Михайлик востаннє бачив свого замученого, але незлам-ного батька. Йому, майже непритомному від нелюдського болю, вирізали на грудях зірку, а потім повісили, почепивши на шию табличку з надписом «Партізанен».
–Татусю! – захлинаючись сльозами, крикнув Мишко.
Та бабуня швидко закрила йому обличчя шорсткою від праці долонею і пригорнула обличчям до своєї спідниці.
Далі все провалилося в темряву. Якось виживали з бабусею, ховаючись у погребі та у лісі, бо в хаті оселилися німецькі солдати.
Через деякий час, наші війська звільнили Сакалівку від фашистів. Люди раділи, святкували, як могли, а для Мишка з бабусею все залишалося чорним. Від усього пережитого, бабуся зовсім злягла, а незабаром, померла.
Малого Михайлика помістили до дитячого будинку, де і проходило його гірке сирітське дитинство, яке він буде носити у своєму хворому серці усе життя.
Пізніше, вже зрілим поетом, Михайло Булах напише такі вірші:
ЛИСТ ДО БАТЬКА
Здрастуй, батьку…
Пишу до тебе.
Крізь чорну тишу,
Крізь вічну тьму.
Прийми від мене
Окраєць неба
І глек води –
Жагу втамуй…
Ти пить хотів –
Водиця добра!
Ти пить хотів,
Я знаю сам…
Здавався вічним
Тобі той допит,
Як кат на грудях
Зірки писав.
Ти пить хотів,
Як твої очі
Тонули в мирній
Твоїй крові.
Ти пить хотів…
І зараз хочеш,
Бо ти для мене
Повік живий…
15.04.1969
ПАМ’ЯТІ МАТЕРІ
Чи то згадую, чи то сниться!
З коминами селянська піч…
Якби хто мені паляницю
На капустянім листі спік!
Якби хто мені спік, за неї –
Щоб пахуча й крайок в золі –
я б поніс її над землею –
пахне хлібом
хай
на землі!
06.04.1969
поетові та журналістові
з Полтавщини
ПРИСВЯЧЕНО
Уривок з повісті
1. ДИТИНСТВО
Болісна згадка дитинства – довічна рана його серця. Ось він, чотирирічне, кучеряве хлоп’ятко, задихаючись від жаху, мчить городами до синіючого недалекого лісу. Матуся, з молодшим братиком на руках, не встигає за ним.
У їхнє рідне село Сакалівку ввірвалися, наче зграя скажених собак, страшні, чужі солдати – то німці!
Мабуть, помітили втікачів, бо один рудий здоровань зняв автомата і, майже не цілячись, випустив коротку чергу.
Мама, якось схлипнувши, наче спіткнулась і впала на спину. Мишко не зрозумів, що сталось – він плакав і кричав, тягнучи маму за ще теплу руку:
–Мамо! Біжімо! Треба тікати! Там німці! Німці! Мамо!
А матуся, широко розкритими, застиглими, ніби від здивування, синіми очима, мовчки дивилася у холодне березневе небо, а в руці, за яку Мишко намагався її підняти, затиснута перша синя квіточка – пролісок…
У братика, з-під світлого чубчика збігала тоненька червона цівочка крові. Така ж червона пляма розпливлася у мами на грудях. На сусідньому городі якась жінка заломила руки:
–Ой, лишенько! Утікай, Мишаню! Мамі вже не допоможеш!
Хлопчик зрозумів, що трапилося щось жахливе та непоправне і щодуху кудись побіг. Отямився Мишко в бабусиній хаті, у запічку. Зуби цокотіли від страху так, що не міг випити води з кухлика, який подала бабуся.
А через кілька днів німці упіймали партизана, катували його на очах у селян. Пригнали туди і бабусю з онуком.
Тоді Михайлик востаннє бачив свого замученого, але незлам-ного батька. Йому, майже непритомному від нелюдського болю, вирізали на грудях зірку, а потім повісили, почепивши на шию табличку з надписом «Партізанен».
–Татусю! – захлинаючись сльозами, крикнув Мишко.
Та бабуня швидко закрила йому обличчя шорсткою від праці долонею і пригорнула обличчям до своєї спідниці.
Далі все провалилося в темряву. Якось виживали з бабусею, ховаючись у погребі та у лісі, бо в хаті оселилися німецькі солдати.
Через деякий час, наші війська звільнили Сакалівку від фашистів. Люди раділи, святкували, як могли, а для Мишка з бабусею все залишалося чорним. Від усього пережитого, бабуся зовсім злягла, а незабаром, померла.
Малого Михайлика помістили до дитячого будинку, де і проходило його гірке сирітське дитинство, яке він буде носити у своєму хворому серці усе життя.
Пізніше, вже зрілим поетом, Михайло Булах напише такі вірші:
ЛИСТ ДО БАТЬКА
Здрастуй, батьку…
Пишу до тебе.
Крізь чорну тишу,
Крізь вічну тьму.
Прийми від мене
Окраєць неба
І глек води –
Жагу втамуй…
Ти пить хотів –
Водиця добра!
Ти пить хотів,
Я знаю сам…
Здавався вічним
Тобі той допит,
Як кат на грудях
Зірки писав.
Ти пить хотів,
Як твої очі
Тонули в мирній
Твоїй крові.
Ти пить хотів…
І зараз хочеш,
Бо ти для мене
Повік живий…
15.04.1969
ПАМ’ЯТІ МАТЕРІ
Чи то згадую, чи то сниться!
З коминами селянська піч…
Якби хто мені паляницю
На капустянім листі спік!
Якби хто мені спік, за неї –
Щоб пахуча й крайок в золі –
я б поніс її над землею –
пахне хлібом
хай
на землі!
06.04.1969
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
