2.ЗУСТРІЧ З КОХАННЯМ

А зараз Михайло, вже дорослий хлопець, студент філологічного факультету Полтавського педагогічного інституту, замріяно дивився з вікна вагону на пропливаючі зелені краєвиди, що змінюються, наче кадри кольорової кінострічки.
Приміський потяг «Полтава-Кременчук» помітно стишував свій, і без того не швидкий біг, наближаючись до станції з гарною назвою «Веселий Поділ».
Хлопець підхопив свій маленький, ще армійський чемоданчик і подався до тамбура, який виявився вщент забитим більш завбачливими пасажирами, що товклися, напираючи один на одного, наче їм неабияк залежало вискочити на перон найпершими. Численні клунки, корзини, відра заполонили весь тісний прохід. Довелося займати чергу на вихід.
Серце тривожно стукотіло в унісон колесам – яким же виявиться це селище Семенівка, куди він і їхав на студентську практику до редакції районної газети на все літо, як його там зустрінуть? Що його чекає? Настрій був піднесений. Михайло любив мандрувати, хоча не багато було цікавого в цих типових містечках та селищах степової частини Полтавської області.
Дві рум’яні дівчини, здається, звернули на нього увагу і тепер про щось жваво шепотілися та хихотіли, поглядаючи на молодика з та гарними синіми очима, зодягненого в картату сорочку та модний вузький піджак: «Міський хлопець!»
Михайло зіскочив на запилюжений перон і допоміг старенькій бабусі зняти речі та зійти з високих сходів, за що був щиро віддячений її благословенням.
«Тепер точно усе складеться добре» – подумав він і бадьоро покрокував на вихід через невеликий пристанційний майданчик, де стояло пара транзитних автобусів. Запитавши дорогу до «центру», швиденько подався до місця призначення, з цікавістю роздивляючись навкруги. Гострий погляд поета і майбутнього журналіста зірко підмічав усі особливості: ось бетонний місточок через зарослу очеретами , пересохлу річечку – давно не чищена! Стара бруківка з вибоями – давно не ремонтована, а ось і центр – двоповерхові споруди із червоної цегли, зарослі бур’янами палісади перед ними, але багато дерев, кущів, тому і гарно, затишно…
Легко знайшов редакцію газети «Комуністичним шляхом», поспілкувався з редактором. Іван Іванович, кремезний чоловік, виявився не дуже привітним із Михайлом. Мабуть, уже отримав «інформацію» із сусіднього району, де Михайло відбував практику минулого літа і наробив багато «шелесту» своїми гострими фейлетонами у газеті.
Іван Іванович і радів, що з’явився, хоч тимчасово, новий кореспондент, бо їхній штатний літпрацівник, зовсім деградує останнім часом. Геть споїли його голови колгоспів, щоб не допікав своєю писаниною, не ліз, куди не просять… Та алкоголіками легко управляти, а от із цим хлопцем хтозна як вдасться упоратись. Кажуть, гострий на розум та на язик, і взагалі, надто принциповий.
Редактор заглянув у Михайлові ясні, сині очі і не витримав – дивиться сміливо і відкрито прямо в душу, наче хоче наскрізь пронизати! Але, нікуди не подінешся – мусить прийняти, бо студентська практика – державна справа!
–Ну, Михайле, роздивляйся і влаштовуйся, а завтра вранці – на роботу і за роботу, в розпорядження Станіслава Васильовича, нашого літпрацівника і раджу тут без «самодіяльності»!
Хлопець пройшовся кабінетами редакції, знайомився зі співробітниками: подавав руку, просив називати себе просто Мишком, а старших ураз запам’ятовував на ім’я та по батькові.
Потім переглянув свіжий номер газети «Комуністичним шляхом» – від передовиці його занудило, бо не міг терпіти фальшу.
Починалася стаття обов’язковим штампом: «У світлі рішень ХХ з’їзду КПРС…» і т. д. І це скрізь, від найголовнішої газети «Правда» з мільйонними накладами, де не було майже ні слова правди, до найскромнішої районної, чи заводської малотиражки.
Не хотілося читати далі усі ці стандартні, затягані фразеологізми, хіба що поглянути із гумором – якщо опублікувати пару гострих фейлетонів, то вийде, що «…у світлі рішень…» усе більше пиячать та крадуть! Але це не дуже і смішно – система добряче підгнивала «із голови».
Михайло палко любив рідну Україну, її веселий, працьовитий народ і було боляче, що усілякі недолугі керівники знущаються над селянством, примушуючи «у світлі рішень…» засівати кукурудзою золоті полтавські чорноземи, де споконвіку чудово родили пшениці та цукрові буряки.
Мабуть, його думки та почуття прочитав на виразному обличчі редактор, який пильно спостерігав за студентом.
«Ти диви, як скривився! Не подобається йому…» – з тривогою подумав Іван Іванович, хоча, якщо чесно, він і сам, як усі нормальні люди, потайки пропускав набридлі стандартні фрази в центральній пресі, наприклад, читаючи «Правду», чи «Известия».
Але тут, напівжартівливо посварився пальцем на Мишка:
–Ти дивись мені! Без фокусів, бо я вже чую, чим ти дихаєш!
У нас тут передовий колектив. Он поглянь, скільки вимпелів та почесних грамот на стіні! Не підведи нас!


І вирішив попередити літпрацівника, щоб той простежив за студентом. Але ж Станіслав Васильович в черговий раз, як то кажуть, «загуляв», бо не повернувся вчасно із відрядження, мабуть, «поправляв здоров’я» після учорашньої веселої вечері, а у коректора Алли Андріївни, його дружини, червоні очі, видно, що знову ніч не спала, чекаючи та плачучи. Який з неї сьогодні коректор?
Набридло Івану Івановичу прикривати п’яничку, але ж чоловік був слухняний, сумирний, то й доводилося терпіти.
Так буденно почалася, омріяна Михайлом, літня практика.
Щоправда, буденність тривала доки не побачив Її. Якось , у справах, зайшов до машинного відділу і онімів на порозі, бо перед громіздким агрегатом, що звався «лінотип», сиділо юне, чарівне створіння у синьому халатику, пов’язане білою хустинкою.
Дівчина з головою поринула у свою роботу, не помічаючи Михайла. Довгі вії тріпотіли, наче крила метелика – вона набирала текст із матриць для гранок свіжого номера газети.
Хлопець зачудовано спостерігав за вправними рухами витончених рук: довгі, тонкі пальчики пурхали по клавіатурі лінотипу. Нарешті, мабуть закінчивши статтю, вона підняла очі і Михайло відразу «пропав» – великі, світло-карі, такі теплі і трохи сумні…
–Доброго дня! – привітався хрипким від хвилювання голосом.
–Здрастуйте – тихо відповіли дівчина і злегка посміхнулась.
«Джоконда!» –подумав Михайло і відрекомендувався:
–Я – Мишко! Ваш новий співробітник. Вірніше, студент на практиці, з Полтави.
-А я – Валентина! Лінотипіст. Вибачте, треба працювати.
І дівчина взялася до роботи, а Михайло ще трішки постояв, милуючись її яскравою вродою, а тоді тихенько вийшов.
Ходив, працював, щось писав, а перед очима все сяяло те юне, квітуче личко біля похмурого лінотипу. Нарешті отямився і вирішив якось діяти. Написав невеличку записку, де просив у Валентини дозволу провести її сьогодні додому після роботи.