Цей вірш не данина часу і моді, коли можна писати про боротьбу і визвольний рух в Україні.Це гірка історія моєї родини, бо Надія, це батькова сестра. Її катували у тюрмах: с. Клевань 1, мм. Рівно, Дубно, Дніпро, Херсон. У Херсоні їй відбили нирки, там у вязниці Вона і померла. Батьку моєму - воїну -визволителю, який приїхав провідати молодшу сестру у херсонську в'язницю, показали спільну могилу під номером намальованим на шматку металу. Катували з особливою жорстокістю і за те, що кохала мого дядька по лінії мами - Володимира, а Він очолював службу безпеки боївки і на усі заклики енкеведистів здатися - не здавався і був невловимим. Загинув у лісах Рівненщини, а бабуся все життя вірила, що живий і молилася за нього, бо мертвим не бачила. Надії було 19 років на момент арешту, а Володі 23роки. Ми вчили у школі надуманих радянських героїв, а свої десятиліттями були у забутті. Бабуся Палажка, коли я народилася, попросила моїх батьків, щоб мене назвали іменем її закатованої доньки. Сьогодні багато жителів України озираються ностальгійно назад у той ніби то щасливий і безтурботний час і їм зручніше не знати і не хотіти знати ці страшні сторінки нашої історії, бо впаде величезна споруда тотальної брехні, а як же їм тоді жити. Вони ж звикли жити "героїчним "минулим. Світлій пам'яті Галайко Надії і Перцова Володимира - воїнів УПА присвячую.

Надія
Крізь грати видно небо синє,
Промені сонця золоті
На лиця падають безвинні -
Сумні, красиві, молоді.
А ніч прийде – знов катування,
Знущання і накази: - бий!
І бачу може я востаннє
Цей клаптик неба голубий.
Страшна для них - повстанська
сила -
У злобі звірами ричать,
Яка то мати їх носила,
Коли катують так дівчат?
Сичить від люті, мов гадюка,
Енкеведистське барахло :
«Ну ,что молчишь, бандерська
сука,
Тебе со мной не повезло».
І знову пальці у одвірок –
Від болю білий світ погас.
«Не зраджу друзів, лютий звіре,
Усіх не винищите нас,
Бо ця земля моя одвічно,
На ній жили мої діди,
Чому ти, нелюде поганий,
Прийшов топтать її сюди?»
Дівча худеньке впало долі,
Не відчувало вже чобіт,
Якими убивали волю,
А юнці тільки двадцять літ.
Їй би під вербами стояти
У парі з милим цілу ніч,
Натомість хижі очі ката,
Знов руки тягнуться до пліч,
Зривають одяг і шматують ,
І б’ють , допоки не впаде,
І враз стає криваво-чорним
Дівоча тіло молоде.
А мати плаче, тужить мати,
Зачувши зойки нелюдські –
Благає небо - покарати
Чужинців, нелюдів, катів.
Взяли найменших –
Таню й Надю
У каземати повели,
Як не благала, не молила,
Дівчаток їй не віддали.
Тепер знущаються щоночі,
Не спить налякане село,
Відкрий же, Праведний ти, очі
І зупини криваве зло.

На кам’яній, сирій підлозі –
Маленьке тіло,ледь живе,
І зграйка подруг на сторожі –
Для них усе це не нове.
Усі знеможені, побиті –
Та щоб отак , ще не було,
Спішили рани їй прикрити,
Мостили, що в кого було.
Почули шепіт невиразний,
І зойк ,що душі холодив:
«Володю, орлику мій ясний,
Врятуй мене, прилинь сюди,
А може, ні, не треба милий,
Воюй, коханий, і за нас
Благатиму у Бога сили,
А ще молитимусь за вас.
Я все стерплю : знущання,
болі,
Тебе побачити б ще раз,
А ще, щоб світлий вогник
волі
Для України не погас».

2008рік Надія Таршин (Галайко)