Вони бояться нас. Бо ми – із Неба!
Коханки-весни, ми борщів не варим.
За них – на смерть, але МИ ЇМ НЕ ТРЕБА:
Вони проходять повз - повільно в парі
Із іншими – земними, що не пишуть
Віршів дурних, гарячих од любові;
Із іншими! В нудьгу, буденність, тишу.
Їм не потрібні сяйва кольорові
Оцих очей, вологих від світанків,
Оцих ночей, що мокрі від бажання,
Оцих віршів, що пишуться до ранку,
Оцих вершин небесного кохання…
А ми по них вмираємо щоночі,
Все не вгамуємось – легкі, худі і дохлі!
І ось вже від безсоння тільки очі –
Скляні, далекозорі, мов біноклі.
Божественність безсонь… А їм плювати,
Земні жінки їм жити заборонять,
Насуплять брови: «Вдома ночувати!»
Вони злякаються і більше не подзвонять.
А ми вже звикли – люблять сильних, грубих,
А не слабких, прозорих і сопливих,
Тому вони нас кинуть перші, люба,
Та ми все рівно будемо щасливі!
А ми… у вічність підемо щасливі
Від спогадів про ранки золоті.
Від поглядів, від сліз, що змиють зливи,
Від гіркоти. Бо не такі, як ті.