Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
край річки, поля, лісу, неба
і більшого уже й не треба,
окрім дороги до осель,
куди навідуватись мушу,
щоб оплатити вічний борг
за те, що маю тіло й душу
хоча б одну з небагатьох,
до благородства і милосердя.
Неси, мій Червоний, всупереч болю
сивого серця…
Неси ж мене, коню, по чистому полю
до віри, надії, до Бога.
Неси, мій Червоний ВогнЯний, до волі,
Стоїть хата -- ковчег, обвітрений бурями, але міцний, як віра.
За вікном Марена ще розкидає пригоршні мокрого снігу,
Намагаючись забинтувати льодом те, що болить і ятриться,
Але під корінням саду вж
До форм старих, сонетів і октав.
І мадригал воскресне, що ніколи
Свою величність, гордість не втрачав.
Те, що було банальним і затертим,
Відродиться у виявах нових.
Старі метафори, від холоду затерплі,
Плач, маленький
Ось ти і вдома
Вона казала
І я знаю, казала, кохає
Значно більш, аніж я
Та пішла від тебе
бо вже завершує ходу.
Остання почалась декада
із хуртовиною в ряду.
Ще вчора вранці -- все в порядку.
Відмиті під дощем дахИ.
Та ні!!! Прощальну треба згадку:
***
Не "Йоханий Бабай" твій однокурсник...
Згадав однако, йоханий бабай,
Котрийсь із нас, я думаю, паскудник...
Щось тут не те
І зустрічі – неспалені мости…
Чому тоді до Вас у своїх снах
Я з легкістю звертаюся на "Ти"?!
Чому швидким у снах є перехід
До поцілунків від торкань легких?
Чому умовностей і
Поводирі бредуть з учора в сьогодні,
Костуром, що зветься Чужа Радість
Торкаючись м’якої землі і гіркої трави
Торішньої.
А тим часом на досвітках
Зима вмирає в самотині,
Як померла колись в самотності
Сумний король дорослої зими.
Дитинство помирає не миттєво,
Не від важкого подиху пітьми.
Все менше діамантів, більше - стразів,
Яскраво не всміхається зоря.
Дитинство помирає не одразу,
і незалежні від сусід і сказу
на тлі невиліковної прокази
скажених іродів та воєвод,
а також від протекції заброд
і від комуністичної зарази.
Нехай під ними вигорить земля
і що би не стояло на заваді –
Затиснувши у крижані лещата.
Ще сплять сади, ще інею багато.
Загублено тепло в німій короні.
Та сонце вже затримує в долоні
Цнотливі промені, що бавлять очі.
І хоч морозна віхола шепоче,
Лишаю там, де небо у ковші —
Між горами. Де димчасті мережки
Вбирають гори не в хустки, в сережки.
І зіглядаються зеленолицьо
Красуні-гори до гнізда орлиці.
Шепочуть буки: не минеш розлуки.
Смереки кажуть, що вже осінь
На людський суд і глум, на торжище століть.
Я покладу, як неповторний промінь,
Свої думки й страхи, як спалахи квилінь.
Я вийду на майдан, на суд людський і Божий.
Нехай стинає кат що хоче, а проте
Не
Весна розпочинається з калюж,
а далі... все в руці ентузіаста –
і проліски, і витинанки рясту,
але насправді хочемо чимдуж
оновлення осиротілих душ
у дусі правоти Екклезіаста.
І слово - чи зродилося у терні?
У закутках душі, де хмуро й темно,
Призначення і смак втрачає сіль.
То ж вибач. Не тримаючи образ
Зламати колючки і легко й просто.
І благодать Великоднього посту
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Душа моя - квітучий сад
" О слово рідне! Орле скутий!"
Олександр Олесь
Душа моя – квітучий сад,Цвіте у ньому рідне слово,
Дорожча всіх земних принад
Квітує в ньому рідна мова.
Бо рідне слово – скарб душі,
Без нього серце спорожніє,
Без нього ми – раби німі,
І нас ніхто не зрозуміє.
І Бог нам цього не простить,
І цілий світ не зрозуміє,
Якщо на зламі тисяч літ
Вкраїнське слово заніміє.
Хіба дорожче нам чуже?
Хіба його нас вчила мати?
Своя в нас мова, то ж невже
Чужою краще розмовляти?
Своя в нас мова чарівна,
Своє в нас слово, мов перлина –
Як збережемо все сповна,
То буде жити Україна!
Автор: Галина Кожушко-Кошулап, 1999 рік
Мама запитала під час телефонної розмови в цю суботу, чий це вірш вона знайшла, написаний моїм почерком, і зачитала його мені. Я була зайнята хатніми справами і тому не дуже уважно відповіла: "Здається Олександра Олеся, це я готувала зі своїм класом захід ще в 90-х роках, присвячений українській мові, мабуть від того часу залишився". Але мама все ж припустила, що це мій вірш і ще раз прочитала його. Тут я зрозуміла, що це таки мій загублений вірш, написаний до того ж таки заходу! Кажу мамі: "Таки це мій вірш, бо відчувається рука аматора, та й слова "на зламі тисяч літ" пригадали мені, як я довго мудрувала над цим уривком" (оскільки "на зламі тисячоліть" ніяк не потрапляло в ритм). До слова, майже весь сценарій заходу таки був побудований на поезії Олеся, тому я й помилилася спочатку. Трішки відредагувала своє творіння і публікую.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"Проблиски надії. Чи надовго?"
