Ми з братом зачудовано роззиралися. Ще б пак – у Києві немає рогу вулиць Симона Петлюри та Степана Бандери з відповідними табличками. А в Рівному – є. Минуло всього пару літ як Україна отримала незалежність, а знаки тоталітарної символіки у цьому місті зникли. Столиця ж – навпаки: дбає про своїх комуністичних ідолів рабства, підмітає біля катів майдани, змахує з пам’ятників вбивцям українського народу пилюку та павуків. І ставить почесну варту, коли в цьому є потреба.
Цілу ніч ми грали в преферанс із Васьою Жданкіним – першим лауреатом, який отримав гран-прі фестивалів «Червона Рута» та «Оберіг» . Його кобзу, порепані голі п’яти та пісню «Чорна рілля ізорана» знав кожен поважний співак. До початку концерту перед спонсорами туру залишалося кілька годин, варто було трохи подрімати. Тож брат дав Василю будильника аби той не проспав свій виступ та випхав його за двері. Ми провалилися в двогодинний сон.
Першою виступала Катя Чілі. До її стилю треба було звикнути. Ми стояли за кулісами: Валерій Маренич повторював слова якоїсь пісні і ворушив вусами, Марійка Бурмака самозаглибилася, брат надимав щоки (тренував резонатори), а я копирсався в носі. Мучило одне питання: чому нас не нагодували уранці? Хоча в цьому є й позитив: їдло не буде чавити на діафрагму, отже співатиметься легко.
Оголосили наш виступ. Щойно ступили на сцену, як одчинилися вхідні двері і до зали почовгала ватага працівників м’ясокомбінату. М'ясники йшли в авангарді. Закривавлені руки витирали об передники і одразу сідали в перших рядах. Що поробиш: часу на перевдягання не було. Ми з братом перезирнулися: заляпані кров’ю з ніг до голови люди з відповідним запахом викликали нездорові асоціації. Вирішили співати щось криваве, патріотичне. Боковим зором побачив як з-за куліс вигулькнув здивований ніс Марійки Бурмаки. Я непомітно підморгнув, немов казав: «Чувіха, все буде чотко!».
Одспівалися. Оговталися. А директор повів нас до їдальні.
Такого столу я не бачив уже ніколи! Було все: заливні язики, вертуни, котлети, відбивні, філейки, корейка, мізки, балики… А ковбас! Боже упаси все те з’їсти! Навіть запам’ятати назви усіх отих виробів несила. За столом нас було з сотню душ. Але скільки б ми не налягали на блюда – їх не меншало. Підносили все нові та нові тарілки. Брат мляво дожовував котлету, часто зупинявся, дослуховуючись чи впав шматочок на дно шлунку, чи ще висить у стравоході. А потім нас попросили заспівати…
Я погано спав. Снилися ковбаси, які мені запихували до рота злі орки, немилосердно пучило, гикавка продиралася навіть крізь сон. І увесь час співав. На повний шлунок, з ротом повним ковбас.
Наступного дня був фінальний захід в Оржівському лісі на фестивалі «Повстанські ночі». Все б нічого, але я купив ікону Божої матері з маленьким Ісусиком на руках. Важила та іконка кілограмів вісім і було доволі великою, тому гітару довелося до потягу нести Марійці Бурмаці. Йшли лісом кілометрів зо три.
Сіли в потяг, розпакувалися. І тут Вася почав діставати зі своєї торби подаровані вуджені ковбаси. Я знепритомнів.
З тих часів минуло років 30. Але й і досі , коли чую слово «ковбаса», то мене «ковбасить» і я згадую і той м'ясокомбінат, і виступ перед його працівниками, і бучне застілля яке влаштували гостинні господарі артистам. І згадую моїх молодих колег , які несли українську пісню рідному народові. Але час змінився, ми постарішали, авторська пісня програла попсі і нам залишилися тільки спогади про те, як ми колись були потрібні, нас кликали і хотіли бачити люди.

12.03.2018р.