
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.08.09
10:52
Із Бориса Заходера
Уславлених кішок чимало
(не кажучи вже про котів)
у різні епохи бувало;
а тих, що в книжках – й поготів!
І ось наша доблесна Рижка
Уславлених кішок чимало
(не кажучи вже про котів)
у різні епохи бувало;
а тих, що в книжках – й поготів!
І ось наша доблесна Рижка
2025.08.08
22:12
Листя спадає з тополі,
як плаття голого короля,
як платня за непрожите життя,
як непрочитані листи,
як послання у вічність,
як непромовлені слова,
мов нездійснене каяття,
як позлітка на істині,
як плаття голого короля,
як платня за непрожите життя,
як непрочитані листи,
як послання у вічність,
як непромовлені слова,
мов нездійснене каяття,
як позлітка на істині,
2025.08.08
16:46
О, скрипко!
Скрип...
Смичок на витягах.
Заскрипотіло у душі,
мінялося на лицях -
заголосила, помирала
одиноко скрипка.
Позавмирали відчуття
Скрип...
Смичок на витягах.
Заскрипотіло у душі,
мінялося на лицях -
заголосила, помирала
одиноко скрипка.
Позавмирали відчуття
2025.08.08
14:42
Кукурудзяний чути шелест,
ніби спеці наперекір.
Не самотньо і не пустельно,
ще й в садку непокірна зелень.
Рими просяться на папір,
струм ліричний через пастелі.
Портулак обіймає землю,
ніби спеці наперекір.
Не самотньо і не пустельно,
ще й в садку непокірна зелень.
Рими просяться на папір,
струм ліричний через пастелі.
Портулак обіймає землю,
2025.08.08
11:22
раз я підійшов до скелі
і ребром долоні зрубав її
раз я підійшов до скелі
і ребром долоні зрубав її
тоді згорнув уламки і виник острів
хай каменів є більш аніж пісків
знай-бо я відьмача
бігме я відьмача бейбі
і ребром долоні зрубав її
раз я підійшов до скелі
і ребром долоні зрубав її
тоді згорнув уламки і виник острів
хай каменів є більш аніж пісків
знай-бо я відьмача
бігме я відьмача бейбі
2025.08.07
21:55
Я розгубив 175 см
твоєї краси і чарівності
яругами і пагорбами.
Я тепер від них
нічого не знайду,
бо від них залишилася
тільки хмара.
Кожна розгублена
твоєї краси і чарівності
яругами і пагорбами.
Я тепер від них
нічого не знайду,
бо від них залишилася
тільки хмара.
Кожна розгублена
2025.08.07
19:20
Здавалось, - відбуяло, одболіло
Лишило тіні, пристрасні й хмільні,
Вітрилом в дальні хвилі одбіліло
Чи вклякло десь в мені чи в глибині
Не загримить, не зойкне понад хмари,
Не спотикне на рівній рівнині
Не полосне по гоєному марно
Лишило тіні, пристрасні й хмільні,
Вітрилом в дальні хвилі одбіліло
Чи вклякло десь в мені чи в глибині
Не загримить, не зойкне понад хмари,
Не спотикне на рівній рівнині
Не полосне по гоєному марно
2025.08.07
19:04
Москалі були брехливі завжди і зрадливі.
Домовлялися та слова свого не тримали,
Навіть, коли між собою часто воювали.
Коли кого так обдурять, то уже й щасливі.
Про іще одного князя хочеться згадати
З москалів, які потвору оту піднімали.
Василем його
Домовлялися та слова свого не тримали,
Навіть, коли між собою часто воювали.
Коли кого так обдурять, то уже й щасливі.
Про іще одного князя хочеться згадати
З москалів, які потвору оту піднімали.
Василем його
2025.08.07
16:29
Із Бориса Заходера
– Ей, привіт!
– Добридень, друже...
– Ти уроки вчив?
– Не дуже...
Бо мені завадив кіт!
(Навіть звуть його – Бандит...)
– Ей, привіт!
– Добридень, друже...
– Ти уроки вчив?
– Не дуже...
Бо мені завадив кіт!
(Навіть звуть його – Бандит...)
2025.08.07
02:13
Мої палкі, згорьовані присвяти
Лишилися тепер без адресата.
Моя Єдина - ще не народилась.
Чужих у злій строкатості - багато.
Не помічав Ту справжню, що любила.
Її нема. Смердить юрба строката.
Лишилися тепер без адресата.
Моя Єдина - ще не народилась.
Чужих у злій строкатості - багато.
Не помічав Ту справжню, що любила.
Її нема. Смердить юрба строката.
2025.08.06
22:01
Пошуки себе тривають
у розливному морі
масок і облич,
ролей і личин,
іміджів і самовикриттів.
Із тебе говорять
десятки особистостей.
Це розпад власного "я".
у розливному морі
масок і облич,
ролей і личин,
іміджів і самовикриттів.
Із тебе говорять
десятки особистостей.
Це розпад власного "я".
2025.08.06
21:25
Великі провидці, які збиралися провіщати долю людства, не годні зі своєю долею розібратися.
Кількість людей, які все знають, на порядок перевищує кількість людей, які все вміють.
На великі обіцянки клюють навіть краще, ніж на великі гроші.
Колиш
2025.08.06
11:19
Із Бориса Заходера
Жила-була собачка –
Свій-Ніс-Усюди-Пхачка:
усюди пхала носа
(такий у неї хист).
Її попереджали:
«Дала б ти звідси драла!
Жила-була собачка –
Свій-Ніс-Усюди-Пхачка:
усюди пхала носа
(такий у неї хист).
Її попереджали:
«Дала б ти звідси драла!
2025.08.06
00:36
Життя – коротка мить свідома,
Опісля – тільки темнота,
Глибокий сон, довічна кома.
Даремно думає спроста
Людська наївна глупота,
Що порятунок за порогом,
Чи судище суворе Бога.
Опісля – тільки темнота,
Глибокий сон, довічна кома.
Даремно думає спроста
Людська наївна глупота,
Що порятунок за порогом,
Чи судище суворе Бога.
2025.08.05
23:17
Домовина - не дім, а притулок
перед переселенням у засвіти
та ще -наочний доказ для археолога
про ту чи іншу епоху,
в яку небіжчику довелося жить.
Хрещений в дитинстві на Канівщині,
гріхи відмолюю і захисту прошу
у Всевишнього уже в Єрусалимі.
перед переселенням у засвіти
та ще -наочний доказ для археолога
про ту чи іншу епоху,
в яку небіжчику довелося жить.
Хрещений в дитинстві на Канівщині,
гріхи відмолюю і захисту прошу
у Всевишнього уже в Єрусалимі.
2025.08.05
21:25
Зниклої колишньої дівчини
немає в соціальних мережах,
про неї нічого немає в Інтернеті,
вона ніби випарувалася,
пропала в безмежних водах
світобудови і невідомості,
повернулася до першосутностей,
у первісне яйце,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...немає в соціальних мережах,
про неї нічого немає в Інтернеті,
вона ніби випарувалася,
пропала в безмежних водах
світобудови і невідомості,
повернулася до першосутностей,
у первісне яйце,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
/
Проза
Рівненські ковбаси
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Рівненські ковбаси
Ми з братом зачудовано роззиралися. Ще б пак – у Києві немає рогу вулиць Симона Петлюри та Степана Бандери з відповідними табличками. А в Рівному – є. Минуло всього пару літ як Україна отримала незалежність, а знаки тоталітарної символіки у цьому місті зникли. Столиця ж – навпаки: дбає про своїх комуністичних ідолів рабства, підмітає біля катів майдани, змахує з пам’ятників вбивцям українського народу пилюку та павуків. І ставить почесну варту, коли в цьому є потреба.
Цілу ніч ми грали в преферанс із Васьою Жданкіним – першим лауреатом, який отримав гран-прі фестивалів «Червона Рута» та «Оберіг» . Його кобзу, порепані голі п’яти та пісню «Чорна рілля ізорана» знав кожен поважний співак. До початку концерту перед спонсорами туру залишалося кілька годин, варто було трохи подрімати. Тож брат дав Василю будильника аби той не проспав свій виступ та випхав його за двері. Ми провалилися в двогодинний сон.
Першою виступала Катя Чілі. До її стилю треба було звикнути. Ми стояли за кулісами: Валерій Маренич повторював слова якоїсь пісні і ворушив вусами, Марійка Бурмака самозаглибилася, брат надимав щоки (тренував резонатори), а я копирсався в носі. Мучило одне питання: чому нас не нагодували уранці? Хоча в цьому є й позитив: їдло не буде чавити на діафрагму, отже співатиметься легко.
Оголосили наш виступ. Щойно ступили на сцену, як одчинилися вхідні двері і до зали почовгала ватага працівників м’ясокомбінату. М'ясники йшли в авангарді. Закривавлені руки витирали об передники і одразу сідали в перших рядах. Що поробиш: часу на перевдягання не було. Ми з братом перезирнулися: заляпані кров’ю з ніг до голови люди з відповідним запахом викликали нездорові асоціації. Вирішили співати щось криваве, патріотичне. Боковим зором побачив як з-за куліс вигулькнув здивований ніс Марійки Бурмаки. Я непомітно підморгнув, немов казав: «Чувіха, все буде чотко!».
Одспівалися. Оговталися. А директор повів нас до їдальні.
Такого столу я не бачив уже ніколи! Було все: заливні язики, вертуни, котлети, відбивні, філейки, корейка, мізки, балики… А ковбас! Боже упаси все те з’їсти! Навіть запам’ятати назви усіх отих виробів несила. За столом нас було з сотню душ. Але скільки б ми не налягали на блюда – їх не меншало. Підносили все нові та нові тарілки. Брат мляво дожовував котлету, часто зупинявся, дослуховуючись чи впав шматочок на дно шлунку, чи ще висить у стравоході. А потім нас попросили заспівати…
Я погано спав. Снилися ковбаси, які мені запихували до рота злі орки, немилосердно пучило, гикавка продиралася навіть крізь сон. І увесь час співав. На повний шлунок, з ротом повним ковбас.
Наступного дня був фінальний захід в Оржівському лісі на фестивалі «Повстанські ночі». Все б нічого, але я купив ікону Божої матері з маленьким Ісусиком на руках. Важила та іконка кілограмів вісім і було доволі великою, тому гітару довелося до потягу нести Марійці Бурмаці. Йшли лісом кілометрів зо три.
Сіли в потяг, розпакувалися. І тут Вася почав діставати зі своєї торби подаровані вуджені ковбаси. Я знепритомнів.
З тих часів минуло років 30. Але й і досі , коли чую слово «ковбаса», то мене «ковбасить» і я згадую і той м'ясокомбінат, і виступ перед його працівниками, і бучне застілля яке влаштували гостинні господарі артистам. І згадую моїх молодих колег , які несли українську пісню рідному народові. Але час змінився, ми постарішали, авторська пісня програла попсі і нам залишилися тільки спогади про те, як ми колись були потрібні, нас кликали і хотіли бачити люди.
12.03.2018р.
Цілу ніч ми грали в преферанс із Васьою Жданкіним – першим лауреатом, який отримав гран-прі фестивалів «Червона Рута» та «Оберіг» . Його кобзу, порепані голі п’яти та пісню «Чорна рілля ізорана» знав кожен поважний співак. До початку концерту перед спонсорами туру залишалося кілька годин, варто було трохи подрімати. Тож брат дав Василю будильника аби той не проспав свій виступ та випхав його за двері. Ми провалилися в двогодинний сон.
Першою виступала Катя Чілі. До її стилю треба було звикнути. Ми стояли за кулісами: Валерій Маренич повторював слова якоїсь пісні і ворушив вусами, Марійка Бурмака самозаглибилася, брат надимав щоки (тренував резонатори), а я копирсався в носі. Мучило одне питання: чому нас не нагодували уранці? Хоча в цьому є й позитив: їдло не буде чавити на діафрагму, отже співатиметься легко.
Оголосили наш виступ. Щойно ступили на сцену, як одчинилися вхідні двері і до зали почовгала ватага працівників м’ясокомбінату. М'ясники йшли в авангарді. Закривавлені руки витирали об передники і одразу сідали в перших рядах. Що поробиш: часу на перевдягання не було. Ми з братом перезирнулися: заляпані кров’ю з ніг до голови люди з відповідним запахом викликали нездорові асоціації. Вирішили співати щось криваве, патріотичне. Боковим зором побачив як з-за куліс вигулькнув здивований ніс Марійки Бурмаки. Я непомітно підморгнув, немов казав: «Чувіха, все буде чотко!».
Одспівалися. Оговталися. А директор повів нас до їдальні.
Такого столу я не бачив уже ніколи! Було все: заливні язики, вертуни, котлети, відбивні, філейки, корейка, мізки, балики… А ковбас! Боже упаси все те з’їсти! Навіть запам’ятати назви усіх отих виробів несила. За столом нас було з сотню душ. Але скільки б ми не налягали на блюда – їх не меншало. Підносили все нові та нові тарілки. Брат мляво дожовував котлету, часто зупинявся, дослуховуючись чи впав шматочок на дно шлунку, чи ще висить у стравоході. А потім нас попросили заспівати…
Я погано спав. Снилися ковбаси, які мені запихували до рота злі орки, немилосердно пучило, гикавка продиралася навіть крізь сон. І увесь час співав. На повний шлунок, з ротом повним ковбас.
Наступного дня був фінальний захід в Оржівському лісі на фестивалі «Повстанські ночі». Все б нічого, але я купив ікону Божої матері з маленьким Ісусиком на руках. Важила та іконка кілограмів вісім і було доволі великою, тому гітару довелося до потягу нести Марійці Бурмаці. Йшли лісом кілометрів зо три.
Сіли в потяг, розпакувалися. І тут Вася почав діставати зі своєї торби подаровані вуджені ковбаси. Я знепритомнів.
З тих часів минуло років 30. Але й і досі , коли чую слово «ковбаса», то мене «ковбасить» і я згадую і той м'ясокомбінат, і виступ перед його працівниками, і бучне застілля яке влаштували гостинні господарі артистам. І згадую моїх молодих колег , які несли українську пісню рідному народові. Але час змінився, ми постарішали, авторська пісня програла попсі і нам залишилися тільки спогади про те, як ми колись були потрібні, нас кликали і хотіли бачити люди.
12.03.2018р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію