Закохуюся в образ, ідеалізую, наділяю рисами, які не властиві об’єктові обожнювання, домріюю, і зрештою – розчаровуюся. І щось таки в тому розчаруванні є.
Згадую приємний лоскіт в грудях, коли цей чужий чоловік заходить до кімнати, його ввічливість і привітність, і вже додумую сама, який він ніжний, чуйний, з багатим внутрішнім світом. І мені хочеться ділитися своїм світом і пізнавати його горизонти, горизонти його всесвіту.
Летіти на крилах фантазій та мрій. Він мені подобається.
Якось нам випало разом їхати додому. Не те, щоб до нього, чи мене, ні, просто по дорозі, подорожні.
Ми тіснилися у автівці, колега підвіз до метро, я без остраху, з інтересом, дивилася прямо у очі. Ми говорили на задньому сидінні набитої вщент автівки про театр, бо попереду мене чекала зустріч з подругами, саме цього вечора ми спільно йшли на виставу з одним знаменитим артистом. В передчутті прекрасно проведеного часу я ділилася настроєм. Позитивом. Я чекала, що зустріч скоро відбудеться, і мене наповнювала радість.
Коли ми втрьох увійшли до вагону метро, я, він і ще одна дівчина з нашого колективу, я замовкла. Дівчина вийшла на наступній станції. А ми лишилися. Кожен по собі.
Чоловік витягнув свій новомодний телефон і ввіткнув до вух навушники. Тиша, шелест коліс по рейкам. Я хотіла розпочати розмову, це був той нечастий випадок, коли ми були наодинці, і не зовсім. Проте він мовчав. У моїй душі за долі секунд промайнуло оте все пережите-прожите відчуте, ніколи не знаєш, коли воно нахлине, ніби цунамі і поглине тебе.
Я згадала, як той, хто поруч мене уже кілька років і силу-силенну днів з цікавістю слухає мої розповіді про кіно, театр, історичні місця Києва. Як ми робимо перший спільний похід до театру, я ретельно готуюся, щоб моєму супутникові сподобалося, і йому справді подобається. Як ми, повертаючись з театру, обговорюємо побачене, як він робить логічні висновки, як на мене неочікувані, але очевидні, і мені так приємно, що час не витрачено намарно. Як він мене обіймає, притискаючись ніжно до голови своїм підборіддям і непомітно для всіх цілує мою голову. І це інтимно і прекрасно.
Як ми їдемо у метро, і він настільки сильно хоче бути поруч, що обіймає мене, руки сплітаючи на животі, я спиною стою, притиснута до нього, а він до дверей, які не відчиняються, і людно, дуже людно, а потім виявляється, що краєчок його нового телефона трохи тріснув, бо не витримав навантаження двох тіл. Пригадую і посміхаюся. Тепло і затишно.
Як приємно, коли люблять, можливо, навіть більше, ніж ти сам можеш полюбити. Просто за те, що ти є, живеш-дихаєш, просто за погляд, що теплом зігріває і наповнює, журить чи змушує себе відчувати винним. Але навіть провина зникає, коли тебе крадькома цілують у голову. Як дитину цілує любляча мати.
Я стискаю пальці. Я думаю, чому інколи відволікаюся і забуваю про оті світлі моменти, даруючи увагу іншим, не вартим її.
Я – елемент соціуму, що намагається усвідомити і зрозуміти природу непідробної симпатії і інтересу, зацікавлення до особистості, а не до того, що та чи інша людина може дати. Ми всі – окремі світи, що поєднуються у броунівському русі, доволі хаотичному. Повязані у взаємодії незалежно від того, чи хочемо зіштовхуватися, чи ні.
І тут досвід підкидає ще одну картинку, як той, хто з минулого, бридкий і недостойний, тягне свої липкі пальці до мого тіла, а поглядом впявся, мов кобра, у груди... Помилки минулого, на яких вчаться. Після них цінуєш зовсім інше – внутрішнє світло, а не тьму, що приманює примарними статками і зручностями. Ти спробувала – говорю собі – відпусти. І відпускаю. І думаю про інше – світле і приємне. Про теплі ведмежачі обійми, погляд очі в чі, про щиру посмішку. Про сопіння і тепло під ковдрою. Він ділиться зі мною своєю щирістю і теплом. І від того стає затишно і добре.
І мені стає соромно. Бо! Я щоразу зраджую того, хто мене цінує, думаючи про інших. Зраджую, але усвідомлюю, що світ повниться багатьма випробуваннями і сюрпризами, і починаю цінувати більше, бо терплячий, той, хто поруч, тепле сонце, і моя радість. Я любитиму тебе, бо я для тебе уже королева на троні, хоча і без розкішного приданого. Ти – мій пятий елемент, бо! Я й досі не зрозуміла, яким таємничим чином нас познайомили, зіткнули наші світи і мене осяяло твоїм теплом.
Скоро моя зупинка. Колега дістає навушника з вуха, щоб спитати, чи я виходитиму, нам ніби й по дорозі, і ніби й ні... Я кидаю наспіх, що моя наступна. Щось додаю про знаменитого актора і прекрасність театру. І кажу, що раніше залюбки пішла б з ним, аби показати, відкрити цьому чоловікові, яким прекрасним може бути перебування у моменті тут і тепер. Бо театр – це тут і тепер – гра наживо без шансу переграти, залежно від настрою актора, від його відчуття реальності на зараз. Ми обмінюємося короткими репліками про уподобання і інтереси. Але коли я виходжу з вагону, то думаю над тим, невже цікаво обмежувати свій кругозір лише спортом. Обмеженість, відгороджуватися від купи різноманітних зацікавлень і занять. Спілкуватися, розширювати коло знайомств. Пізнавати реальність своїми емпіричними спробами, а не через вікно віртуальності – телевізор чи телефон... щось таки в тому розчаруванні є.