Я зазираю у словник зумисне, щоб розібратися, хто я. Чого тобі не вистачає, дівчинко? Питаю себе і не знаходжу відповіді.
Отже, «шльондра», шукаю слово, бо таки думками не можу зосередитися на тому, хто ніби поруч стабільно...
Чому мій світ не обмежується ним, тим, хто променями свого тепла інколи відігріває мою змерзлу у самотності душу.
Прагну ідеалу, шукаю ідеалу, і знову повертаюся до нього. А на душі паскудно, типу зраджуєш, дівчинко? Духовно, душевно, тягнешся думками до іншого. А от фізично – ні, ще не дійшла до межі, не дійшла, совість ще на стражі твоїх вчинків.
Словник перенаправляє мене на «повія». Знову не те, бо повія, те саме, що проститутка. Йду далі, і розумію, що аж ніяк не проститутка, бо визначення дає тлумачення таке – продажна й безпринципна людина або жінка, яка займається проституцією... А це не так. Бо це вид заробітку, древній, як світ, а я цим не заробляю.
Я шукаю. Постійно шукаю те, чого мені бракує, і те, чого не маю у дійсних стосунках.
Себе ж запитую, а пам'ятаєш отой травень, що зводив з розуму своїм теплом, східними мотивами і пахощами чоловічих парфумів, гарних ароматів, що розбурхують уяву, вдихаючи ці пахощі щось приємно лоскоче внизу живота, спускаючись до стегон... і хочеться глибоко видихнути й так же вдихнути?
Як прокинулася зранку, хоча хотілося спати, повіки ніби хто намастив медом, спалося солодко біля моря у розкішному ліжку, проте день обіцяв пригоди. Як зібралася, душ остаточно не розбудив, часу було обмаль, остання надія була на чашку міцної кави.
І от, нашвидку зібравшись, ти пішла сходами на рецепцію –найближче місце, де можна було розжитися кавою.
Сонце вставало неквапом з-за горизонту, прокидалися пташки, квіти, весь світ. Ти стояла і дивилася згори на той прекрасний краєвид, що відкривався поглядові. Біла бавовняна тонка блуза, через яку проникав легенький вітерець, що приємно прохолоджував тіло. Спрагле тіло. Яке хотіло давно, щоб його торкалися, цілували, пестили. Тіло, яке скучило за ніжністю, воно аж тремтіло, коли думки про близькість закрадалися в голову.
Я щосили намагалася не думати про те, що не могла мати тут, бо то суперечило принципам. Принципам моралі. Суспільним чи особистим, хто знає, бо у статусі незаміжня дівчина сама вирішує, вибудовуючи межу, яку вона може перейти чи не може... і ось я стою, охоплена вранішнім промінням сонці біля прочиненого вікна, яке закінчується на підлозі і скоріш нагадує скляні двері, а не вікно. Я стою, пронизана світлом, у довгій східній спідниці, яку зумисне одягнула, щоб покрасуватися тут, адже у нас в Україні нема приводу так одягатися, хіба що на тематичну вечірку у східному стилі...
І от, я стою, вмиротворена й щаслива, почувши кроки, озираюся, бачу високого гарного чоловіка, який зайшов зробити собі каву в автоматі рецепції готелю. Гарна статура – подумки відмічаю собі я. Він з цікавістю дивиться на мене, європейку у східній спідниці в підлогу, скромно одягнену, як на європейок.

Ви теж прийшли випити каву задарма? – питаю я. мені байдуже, що мовити, лиш би привернути увагу.
Так – посміхаючись стверджує він, і киває, роблячи собі склянку кави.
Зробіть і мені, я люблю з молоком і без цукру, якщо вам не складно, - налягаю я.

Він робить і передає мені стаканчик. Я дивлюся у його розумні очі, і щось мене зачіпляє і вабить у тому погляді незнайомця.
Облиш – кажу подумки собі. Дякую за каву і роблю вид, що більше не зацікавлена в продовженні розмови.
За іронією долі з'ясовується, що цей чоловік наш гід на сьогодні. Цілий день я слухаю його і спостерігаю за ним. Він розумний. Гарний. І високих моральних устроїв. І духовний. Мені бракує отієї глибини й духовності у стосунках з тим хлопцем, який торкається мого тіла уже ось як три роки. Більш ні з ким я не згрішила, хоча інколи у думках так і хочеться... але рідко. Але цей східний чоловік мене прикував своєю інтелігентністю, гумором, добротою.
І от я їду поруч нього, він розповідає історію тих місць, які ми проїжджаємо, а мені кортить спитати його щось надто особисте. Мені хочеться пізнати його краще, тому непомітно для інших, у паузах між перевалами, я заводжу з ним розмову, і запитую про те, як ставиться він до віри, мусульманство й християнство, питаю про те, ким він був до того, як став гідом, дізнаюся, що у його країні вчителем бути прибутково й почесно, проте в туризмі заробити можна більше. мені подобається його погляд і посмішка, відповіді на провокативні питання на кшталт того, чи одружений він і скільки має дружин і дітей. Я уважно вивчаю його і симпатія лише стає сильнішою. Що зі мною? Приват, я щаслива від приватної розмови, йдемо їсти в кафе, проте насправді хочеться говорити з ним, говорити-слухати-говорити. Давно такого не було. Приязнь поглинає мене. Приязнь і інтерес. Ми сідаємо в автобус. Я поруч нього. Стан щастя такий сильний, що мені хочеться закричати від захвату. І от рушаємо. Мені хочеться взяти його за руку, і тут... він питає. І це питання найкраще з того, що я коли-небудь чула від чоловіків
-Ти вийшла б за мене?
ЩО? Мені не почулося? Я прекрасно знаю, що він це промовив вголос для мене, тихо, відключивши мікрофон. Я?
я ще раз дивлюся на нього, який він приємний, гарний, не надто молодий, але сексуально привабливий чоловік.
і я кажу «Так!»
автобус перетинає умовну смугу, що ділить дорогу на зустрічні. Ми мчимося на таран в скелю, водій розвертає конвульсивно кермо і наш автобус заносить, розвертає в зворотному напрямку, у мене перед очима у долі секунд промайнуло все моє життя, і те, що я поруч такого прекрасного чоловіка мені говорить – ти помреш щасливою. Ми перевертаємося в кювет і пробуємо на міцність гірську породу. Суцільний хаос і крики, я хоч і отямилася на камінні, проте не втратила свідомості.паніка охоплює мене, а що, як автобус, як у тих американських фільмах загориться, а я жива, я ще дихаю, не знаю, чи надовго. Господи, помилуй! Мамо, не плач, я помираю щасливою.
я машинально зводжуся, дихати важко, проте проходжу, ніби у сні до лобового скла, сил немає розбити його, нема зовсім. Водій і гід допомагають мені. У голові дзвенить. Дихати важко. Крики. Шок. Кров. Автівки, що їхали тією дорогою почали спинятися, місцеві жителі викликають швидку. Поліція зявилася швидко. мене тримає якась жіночка, щоб я не впала, попід руки. Я бачу, як виносять з перевернутого автобусу людей. Ось карета одна. Інша. Він підходить до мене, я кричу від моменту,я к сталася аварія, питає, чи все гаразд. Я кажу, що задихаюся. Пропонує сісти в салон швидкої і як скорше відправити мене до лікарні. Я опановуючи себе, крізь біль і сльози кажу, що не можу сісти, не можу, бо забій сильний, і дихати не можу, задихаюся. Я боюся втратити свідомість. мені жінка простягає води, попити, інша ж каже, що мені пити не можна, можливо. Я кричу весь час. дивлюся на те, як рятують потерпілих. у автобусі лишилося все – сумка, гаманець, документи, телефон, усе. Я боюся бути ніким у чужій країні. Медики фіксують моє тіло і несуть на ношах в карету швидкої. Сумку хтось знайшов і поклав мені до ніг. Мене питають прізвище, ім'я. Я називаю, дозволяючи поритися у мене у сумці і знайти документи. Я нерухома, дивлюся у стелю й думаю про те, чи виживу, мені найбільш шкода не себе, а маму. Але навіть у цьому моменті невідомості я згадую обличчя того, хто мені хай і чисто гіпотетично задав питання, на яке я не сподівалася вже, мабуть... ти за мене вийдеш? - лунає у моїй голові... і це найприємніше, що я чула останнім часом.
Я не про те, що мріяла заміж вийти, ні, я про те, що оцей чоловік не думаючи довгий термін запитав у мене те, що хочуть почути усі жінки придатного для шлюбу віку. йому не треба було час, перевірки постіллю, чи побутом, він уже зацікавився мною, на якомусь невідомому мені рівні.
коли мене оглядав лікар, він був поруч, умудрявся цікавитися, як я. і після того, як мене оселили у палаті, наступного дня, чи через день, він зайшов. Я була вже не тою щебетухою, накачана знеболювальними і снодійним, я більше спала,так було легше забутися, сховатися від болю.
він прийшов, побачив мене, взяв за руку, я її стиснула, ніби востаннє, ніби відчувала, що це фінал, і що ми ніколи вже не перетнемося... і на відповідь, як ти? промовила – я не шкодую ні про що, я щаслива, що ми познайомилися, і якщо ціна миті щастя - життя, я заплатила б цю ціну. Він на мене дивився так, ніби бачить уперше.І більше не прийшов...не прийшов.
коли мене виписали з госпіталю, я звісно запитала, як той гід, поцікавилася і долею водія. мене запевнили, що вже майже наступного дня гід продовжив свою роботу, все обійшлося.
Але навіть через рік я не забула ту щасливо-нещасну мить, коротку і доленосну. Я пам'ятатиму ту розмову, поки дихатиму, і згадуватиму його, того, хто був наділений тими якостями, які я шукаю у чоловіках, проте іще не знайшла...