І
Не вдяг він розовий мундир,
Хоч той же колір змив
Вина і крові з рук своїх:
Кров і вино пролив,
Як з мертвою його знайшли, --
Кохану в ліжку вбив.

Коли вже з в'язнями гуляв,
В старе і сіре вбравсь,
У шапочці для гри в крикет;
Й хоч крок легким здававсь,
Та ще не бачив я, щоб хтось
Так смутком переймавсь.

Хто б з відчаєм таким дививсь --
Ніколи не забуть --
В маленький купол голубий,
Що в'язні небом звуть,
І в кожну хмарку осяйну,
Які по нім пливуть.

І я по тому ж брів кільцю,
Хоч з іншого кінця,
Й гадав: за що ж він сподобивсь
Тернового вінця,
Коли хтось ззаду прошептав:
"Повісять молодця."

О боже! Мурів цих тягар
На мене враз упав,
Й цей купол голову мені,
Немов обруч, стискав,
І поряд з болем його свій
Я вже не відчував.

Бо зрозумів, що так його
Прискорювало крок,
Й цей відчай, що в його очах,
З яких постав думок:
Кохану вбив -- то ж і йому
Вмирать надходить строк.

Вбивають всі любов свою,
Відчувши в серці щем,
То словом лесті чи образ,
То сміхом чи плачем;
Цілунком Юди -- боягуз,
Сміливець же -- ножем.

Один вбиває юним ще
І старцем вже -- ще хтось,
Могла б і хтивість це зробить,
Й це б розкоші вдалось,
А жалість в хід пускає ніж,
Щоб мук не додалось.

Любив хтось менше, а хтось більш;
Той всох, той повен вщерть;
Один знесилено тремтів,
А інший був, як твердь;
Вбивали всі любов, та все ж
Не всім розплата -- смерть.

Не всім відчай знать і ганьбу
Й безжальний долі строк,
Як шию в зашморг одягнуть,
Обличчя ж -- у мішок,
Й повиснуть ноги в пустоті,
Здійнявшись на вершок.

Не всім сторожу мовчазну
І вдень мать і вночі,
Що чує ехо їх зітхань,
Молитви всі й плачі --
Але до них байдужі ті,
В руках чиїх ключі.

Їм не будитись вранці й зріть,
Як в камеру зайшли
В сутані білій -- капелан,
Шериф -- в наряді з мли,
І комендант з лицем таким,
Мов маску надягли.

Не їм тюремних процедур
Принизливість важка,
Де й огляд в лікаря, чий рот
Вульгарний не змовка,
Й годинника "тік-так", немов
Удари молотка.

Не їм скорбот сухим піском
В рот спрага увійде,
Аж поки кат на ешафот
В ременях поведе,
Й на шиї зашморг забринить
І спрага вся пройде.

Не всім вдавалось з віщих уст
Почуть про свій кінець,
Коли в душі шаленства дрож,
Що ти іще не мрець;
Не всім могилу зріть свою
Й скорботний свій вінець.

Не всім очима в неба синь
Останню мить стрічать,
Й востаннє дать з безкровних уст
Молитві прозвучать,
Й відчуть цілунком на щоці
Кайяфину печать.