ІІ
Шість тижнів вже в дворі гуляв
З тих пір, як в сіре вбравсь,
У шапочці для гри в крикет;
Й хоч крок легким здававсь,
Та ще не бачив я, щоб хтось
Так смутком переймавсь.

Хто б з відчаєм таким дививсь --
Ніколи не забуть --
В маленький купол голубий,
Що в'язні небом звуть,
І на хмаринки білі в нім,
Що павами пливуть.

Він не ламав рук, наче той
Безумець, що втопив
Надію в розпачу морях
Й сльозами окропив:
Ні, лиш на сонце він дививсь
Й ранкову свіжість пив.

Рук не ламав він, не зітхав
У роздумі сумнім,
Повітрям він лишень впивавсь
Цілющим і п'янким;
Проміння сонця ротом пив,
Немов вино у нім.

То ж ми, що кинуті були
У цей круговорот,
Про власний забували біль
Й тягар своїх скорбот,
Й дивились тільки на того,
Кого ждав ешафот.

Бо дивно бачить крок його
Веселий і легкий,
Й незвично в погляді стрічать,
Щоб смуток був такий,
І співчувати, що його
Настільки борг тяжкий.

Весною віти дуб і в'яз
У зелень одягнуть,
Йому ж своє з дерев теж є,
Щоб шибениці буть,
Що родить плід із наших бід,
Коли на ньому мруть.

Бажали б всі жить у красі,
Й хто взяв би за взірець:
Обнявши вмить усю блакить,
Стрічать так свій кінець,
Як та з петель, що з конопель
Замінить комірець.

Під скрипку добре танцювать,
Як врода є й любов;
Флейт й лютні звук вливсь в серця стук --
Верне їх пам'ять знов, --
Й завиєш сам, коли ногам
Опори не знайшов.

То ж кожен з нас в нім без прикрас
Себе зрів день при дні
І знемагав, як впізнавав
Й свою в його вині,
Й до власних мук додав розпук,
Й горів в його вогні.

Й ось якось не з'явивсь гулять
Він на тюремний двір:
Затвердили вже -- догадавсь --
Найвищу з усіх мір
І з ним, веселим чи сумним,
Не стрінусь вже з цих пір.

Зійшлись, як в бурю два човни,
У морі зла й журби,
Але з них жоден не послав
Ні знаку, ні мольби;
Бо стрілись ми не в ніч святу --
В день сорому й ганьби.

Тюремний мур звів для зажур
Й вигнанців двох з'єднав;
Жорстокий світ згубив їх цвіт,
Від себе Бог прогнав
Й той, що для втіх схиля нас в гріх,
В сильце своє спіймав.