Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.23
07:30
Не знаю я шипи взялись відкіль.
І слово - чи зродилося у терні?
У закутках душі, де хмуро й темно,
Призначення і смак втрачає сіль.
То ж вибач. Не тримаючи образ
Зламати колючки і легко й просто.
І благодать Великоднього посту
І слово - чи зродилося у терні?
У закутках душі, де хмуро й темно,
Призначення і смак втрачає сіль.
То ж вибач. Не тримаючи образ
Зламати колючки і легко й просто.
І благодать Великоднього посту
2026.02.23
05:30
Це ж так треба любить Україну,
Щоб її лише слухати спів,
У якому то крик журавлиний,
То задумливий шерхіт лугів.
Це ж так треба любить Україну,
Що б вона лиш приходила в сни
На які я чекаю щоднини,
Як узимку на з'яву весни.
Щоб її лише слухати спів,
У якому то крик журавлиний,
То задумливий шерхіт лугів.
Це ж так треба любить Україну,
Що б вона лиш приходила в сни
На які я чекаю щоднини,
Як узимку на з'яву весни.
2026.02.22
21:14
Хлюпоче дощ і вітер дзенька.
Стою, укутаний плащем.
Безлюдна площа. Лиш одненька
танцює жінка під дощем.
Прилипла суконька до тіла,
злітають коси раз у раз,
і їй нема до того діла,
Стою, укутаний плащем.
Безлюдна площа. Лиш одненька
танцює жінка під дощем.
Прилипла суконька до тіла,
злітають коси раз у раз,
і їй нема до того діла,
2026.02.22
21:00
Сполоханий ранок давно від’ятрів
і землю розбурхав схололу,
і хмари ковзнули в обійми вітрів
й дощем полилися додолу.
Околицю вкрила густа пелена,
тьмяніють будинків зіниці,
і грім торохтить, і небес далина
і землю розбурхав схололу,
і хмари ковзнули в обійми вітрів
й дощем полилися додолу.
Околицю вкрила густа пелена,
тьмяніють будинків зіниці,
і грім торохтить, і небес далина
2026.02.22
15:39
Мільярди років крутиться Земля.
На ній усе міняється із часом.
Але природа ( і то бачим ясно)
Змінити неспроможна москаля.
Віки ідуть, міняється усе.
Щиріші стають люди і добріші,
Життя у них покращується, лише
Від москалів лайном так і несе.
На ній усе міняється із часом.
Але природа ( і то бачим ясно)
Змінити неспроможна москаля.
Віки ідуть, міняється усе.
Щиріші стають люди і добріші,
Життя у них покращується, лише
Від москалів лайном так і несе.
2026.02.22
14:23
Леонід Радін (1860-1900)
Друзі, сміливо, у ногу!
Дух зміцнимо в боротьбі.
В царство свободи дорогу
ми проторуєм собі.
Вийшли ми всі із народу,
Друзі, сміливо, у ногу!
Дух зміцнимо в боротьбі.
В царство свободи дорогу
ми проторуєм собі.
Вийшли ми всі із народу,
2026.02.22
14:08
Леді Мадонно, діти під ногами
Як же зводиш ти кінці із кінцями
Де взяти гроші, чим платить оренду?
Думала, що гроші упадуть із неба?
У п’ятницю прибувши без валізи
У суботу навзнак молишся
Неділченя шнурки в’язати вчиться
Як же зводиш ти кінці із кінцями
Де взяти гроші, чим платить оренду?
Думала, що гроші упадуть із неба?
У п’ятницю прибувши без валізи
У суботу навзнак молишся
Неділченя шнурки в’язати вчиться
2026.02.22
12:08
У подорожах дивних, безкінечних
Себе я загублю в знов знайду.
Готель - то вічний і правдивий речник,
Який відверне горе і біду.
У подорожах загублю частини
Самого себе, спогадів, ідей.
Так протікають дорогі години
У сяйві днів і темноті ночей.
Себе я загублю в знов знайду.
Готель - то вічний і правдивий речник,
Який відверне горе і біду.
У подорожах загублю частини
Самого себе, спогадів, ідей.
Так протікають дорогі години
У сяйві днів і темноті ночей.
2026.02.22
11:57
Поставим все це ми на паузу…
Розвієм дим і «вовчі» спалахи.
Гармат попросим балалайкати
Діалектично, врівень гамузу…
Переосмислим все схоронене
На полі нашого осмислення,
А хто призвав сюди гнобителя —
Попросим, щоб було відновлене…
Розвієм дим і «вовчі» спалахи.
Гармат попросим балалайкати
Діалектично, врівень гамузу…
Переосмислим все схоронене
На полі нашого осмислення,
А хто призвав сюди гнобителя —
Попросим, щоб було відновлене…
2026.02.22
10:08
Нейлоновим пензлем малює любов —
ромашкове поле на срібних шпалерах,
і очі п'ють очі навпроти, немов
солодке вино з кришталевих фужерів.
Розмова джерельним струмком жебонить,
чечітку вистукують пульси ритмічно.
Завмерли у чуйних обіймах в цю мить
ромашкове поле на срібних шпалерах,
і очі п'ють очі навпроти, немов
солодке вино з кришталевих фужерів.
Розмова джерельним струмком жебонить,
чечітку вистукують пульси ритмічно.
Завмерли у чуйних обіймах в цю мить
2026.02.22
06:58
Діти міряють калюжі
Попри те, що йде війна,
Бо малечі не байдуже
Їхня площа й глибина.
Дітворі завжди цікаво
Що і як, коли та де
Гра нова або забава
На появу їхню жде.
Попри те, що йде війна,
Бо малечі не байдуже
Їхня площа й глибина.
Дітворі завжди цікаво
Що і як, коли та де
Гра нова або забава
На появу їхню жде.
2026.02.21
23:55
Хмурий день тамує втому,
вечір ще ген-ген,
мліє в закутку тісному
одинокий клен.
Пнеться вгору міст горбатий,
як у небо трап.
І мов тріснув звід щербатий –
зверху кап та кап.
вечір ще ген-ген,
мліє в закутку тісному
одинокий клен.
Пнеться вгору міст горбатий,
як у небо трап.
І мов тріснув звід щербатий –
зверху кап та кап.
2026.02.21
21:45
Люблю дитячі голоси,
Де правих і неправих не існує,
Бо в річище одне зливаються усі,
Де фінал спірок - руки на плечі,
Щирі обійми, скріплені сміхом.
А як не терпиться довести правоту кулаками,
Того приборкують силою до пам’яті.
…Пригадую своє дитин
Де правих і неправих не існує,
Бо в річище одне зливаються усі,
Де фінал спірок - руки на плечі,
Щирі обійми, скріплені сміхом.
А як не терпиться довести правоту кулаками,
Того приборкують силою до пам’яті.
…Пригадую своє дитин
2026.02.21
18:46
Мені хоча б одну розмову,
Єдиний вечір нам на двох!
Щоб написавши епілог,
Я все сказав, моя Любове!
Псує дорогу кольорову
Байдужості отруйний смог.
Мені хоча б одну розмову,
Єдиний вечір нам на двох!
Щоб написавши епілог,
Я все сказав, моя Любове!
Псує дорогу кольорову
Байдужості отруйний смог.
Мені хоча б одну розмову,
2026.02.21
15:17
Мова змучена, та не зраджена.
Як трава в полі скошена,
у стоги складена,
у снопи зв'язана,
колосок до колосся,
у вінок слово вплелося...
Міцно скріплене однодумк
Як трава в полі скошена,
у стоги складена,
у снопи зв'язана,
колосок до колосся,
у вінок слово вплелося...
Міцно скріплене однодумк
2026.02.21
14:28
Експерт на експерті…
Брехня на брехні.
Нескорені вперті
Зросли у вогні…
Проплачено з крові
Майбутнє картин,
Де хвилі Дніпрові,
Де Матір і Син.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Брехня на брехні.
Нескорені вперті
Зросли у вогні…
Проплачено з крові
Майбутнє картин,
Де хвилі Дніпрові,
Де Матір і Син.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Богдан Манюк (1965) /
Проза
Собачий ранок
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Собачий ранок
Приморозок був недоречним, як похоронний обряд на весіллі. Кожен, хто вийшов з автобуса в ранкову пору, зникав з очей так хутко, що в літератора Ганського забрунькувала строфа про макові зернятка, розвіяні вітром… Ганський хапався за ниточку вірша, природна аномалія в червні хутко перестала б його турбувати, якби не собака, на якого гримала продавець чебуреків. Тварина тремтіла, але не покидала наміру зарадити голоду, підсиленому приморозком, її очі сповнило здивування: невже не дадуть шматок, якщо на прилавку так багато смакоти? Серце Ганського закалатало дужче, адже собаку такої ж породи, сибірську лайку, з десяток років тому подарували йому на іменини. Чудовий собака, проте часто губиться поодалік від будинку господаря. Ганський уявив митарства свого улюбленця, втраченого з необачності… Знайшов заблудлого за кілька тижнів, замученим і схудлим… Маковим зерняткам так і не судилося стати мандрівцями або ж посланцями некволого розуму та сягнути високого сенсу буття, літератор відмахнувся від них, вдихаючи запах пережареної олії не кращої якості, та зашелестів гривнями. Він уже потягнувся за чебуреком, купленим для лайки, коли почув телефонний дзвінок – довгожданий! Ухопив мобільний.
- Слухаю, пане видавцю! Так… Так… Вельми вдячний! Ваш ризик буде виправданим. Я відчуваю, що мою книгу куплятимуть. Радий, безмежно радий великому тиражу. Це вперше в моєму житті! Ви підштовхнете мене до плідної праці…
Ганський торохтів і торохтів, його вдячність, одягнена в метафори та епітети, проносилася над лайкою навпроти, лавками, автобусами і дахівками, злітала в небо і поверталася в розхристане місто німбом на головою того, кого було названо видавцем з європейським менталітетом, янголом-охоронцем і просто людиною з великої букви… Огрядна продавець зирила то на захопленого новиною літератора, то на собаку, присутність якого коло прилавку її неабияк дратувала. Вряди-годи стримувала роздратування думкою про те, чи віддасть балакучий дивак собаці увесь чебурек, чи трохи поласує ним сам.
Чотирилапий нараз загавкав і гучно заскавулів – так пронизливо, що останній дифірамб Ганського застряг йому в горлі. Розгарячкований літератор поквапився його звідти добути, відбігаючи в сторону автовокзалу. Ніби й не довго відсторонювався, а за собакою і слід загув! Невимовний жаль заплющив Ганському очі, та коли вони, розплющені знову, пропекли чебурек на прилавку, рука, вправна на клавіатурі ноутбука, не менш вправно підхопила добротну поживу, якої не дочекався собака.
Ганський поспішив у лабіринти ринку. Чомусь був переконаний, що чотирилапому спало на гадку підкріпитися коло торговельного ряду з м’ясом та салом. Стрімко перебирав ногами, взутими в дерматинові сандалі. Жодною сторонньою думкою не затуманив нагальну мету – знайти голодну та ображену тварину. Хіба що одна-єдина прокралася в голову мимоволі: дуже вже кепсько виглядало його потріскане взуття, в яке жбурляли посмішки торговці у вишуканих туфлях. Захотілося придбати такі ж добротні та красиві, коли отримає гонорар за нову книгу. Несподівано перечепився за чиюсь ногу і прикусив до болю язик. Чому не користуюся язиком? – дорікнув собі хвацько та відразу засипав запитаннями про лайку кількох пишнотілих тіток у білих халатах. Тітки, височіючи над Ганським, прогиналися, мовби коні перед невідомим бар’єром, і роздували ніздрі: не покупець, тож навіщо краде час? Ганський побрів далі. Невдовзі вперто товкмачив вусатому чолов’язі про свій ганебний вчинок і, як доказ, вихопив з пакета охололий чебурек. Чолов’яга підкрутив вус та знизив плечима, мовляв, тут і не пахне аморальним… Аби не бачити округлених очей наступних продавців, перед якими щиро сповідався, невгамовний подався геть. Перед виходом з базару глянув на годинник: пошуки відібрали час. Чи встигне владнати всі справи? Відчув утому і сів на стілець, залишений кимсь поблизу. Відпочити б трішки і – галопувати, як мовить видавець, що так його, скромного літератора, ощасливив і… спонукав образити собаку… А може, не варто так себе картати? Може, просто порадіти творчому успіху на сорок сьомому році життя, дихати на повні груди в передчутті привітань, захоплених вигуків і тостів… Чому б ні! Хіба собака може стати цьому на перешкоді? Власне, в нього є господар, який шукає заблудлого… І трапляються небайдужі міщани з недоїдками… Але господарі не завжди знаходять, а міщанам не завжди хочеться траплятись, коли вони комусь украй потрібні. Ганський нервово потупотів дешевими сандалями і вкотре пригадав скавуління лайки. Хай йому грець, - міркував, - яка несправедливість: якщо ти дуже щасливий, обов’язково у когось частинка щастя відніметься… Що це? Закон природи, чи природа людської натури, від якої страждають слабші?.. Страждають до розпачу, до скавуління… У Ганського ще більше зіпсувався настрій, відмотав стрічку часу у зворотному напрямку – до моменту зустрічі з собакою. Ось на моніторі телефону зблиснуло прізвище видавця… Ні, з розмовою не поспішати, поки чотирилапий красень вірить у добре серце людини… Чебурек опинився на долівці, собака миттєво прикрив його лапою… Несподівано стрічка часу повернулася туди, де їй належало бути, і мчить за чотирма собачими лапами… Ганський скрикнув та кинувся услід: знайшовся ображений! Як зупинити? На яку кличку відізветься? Дешеві сандалі зреклися човгання і підстрибують, відстрибують, перестрибують – жодна перешкода їм не завада. Собачі лапи вже близько! Нараз розкішна туфля вдарила собаку в бік! Бідолашний покотився під прилавок, заскавулів од болю. Очі Ганського відірвалися від туфлі і поповзли вище – до червоної пики її власника, а рука літератора ляснула по червоній пиці так, аж відлуння покотилося ринком! За мить зарепетувала червона гримаса... Двоє поліцейських скрутили підтоптаному месникові руки, вдарили у живіт, поволокли ослаблого в кімнату поліції на автовокзалі, посадили на стілець. З червоної гримаси навпроти бульбашками спливають і лускають погрози, тільки слід від ляпаса начебто знамено, що добавляє духу нападнику. Ганський – у контрнаступ. Рішучо і несамовито! Ще кілька хвилин тому згорів би від сорому, якби назвав себе відомим письменником, бо ж відомий, як жартують колеги, широкому загалу вузького кола, але тут, у кімнаті поліцейських, - пан або пропав! З вуст Ганського сигнальною ракетою злетіло попередження про відповідальність за знущання над тваринами. А далі, мовби кулями, прошив пиху червонощокого і спокій поліцейських заявою про те, що доладно опише подію, що почалася з собаки… Врешті, поклав на стіл письменницьке посвідчення, яке сприйняли, наче бойову гранату…
Червона гримаса нахилилася до розкішних туфель, поліцейські пошепки радяться в кутку. В кімнату заглянуло сонце, і Ганський здивувався, як міг бачити стіни темними, якщо вони в кімнаті доволі світлі… Поліцейський старшого віку прочинив вхідні двері, від чого світла побільшало удвічі та легше дихається. Молодший кивнув червоній гримасі, і вона виплила за ним надвір. До Ганського долинула тиха фраза старшого поліцейського.
- Збережемо статус-кво…
- Збережемо, - вдавано неохоче погодився літератор.
- Вибачатися не буду, - кинув співрозмовник.
- Нехай так…
Звільнений «відомий» поспішав у справах. Остання подія настільки стисла його час, що тепер він пружинив, підкидав угору і не дозволяв приземлитися. Ганський називав такі часові проміжки розкриленням блаженного, хоча блаженства не відчував зовсім: безліч побічних думок заважали зосередженню на якійсь певній справі. Сьогодні думки були спорідненими, бо з однієї в іншу перестрибувала з гавканням та скавулінням заблудла лайка, не зникаючи назовсім ні в книгарні, ні в господарському магазині, куди стелилося Ганському… На всяк випадок повертав у завулки з надією знову зустріти чотирилапу. Ні з ким не розмовляв про неї, бо ж висміють, як і ті, попередні співрозмовники… В якусь мить згадалися макові зернята, з якими порівняв подорожніх… В метушні люди маліють. Чим дужче метушаться, тим хутчіше стають непомітними собі… Втрачають вагу люди… Не тіла, а душі… Ганський здригнуся – не оминув чотирьох, що змаліли: підстерегли його в безлюдному місці. Оточують, аби пограбувати.
Гатили руками і ногами. Усі відразу. Поки тримався на ногах – відбивався, а лежачи очікував останнього удару – смертельного. Пронизливе гавкання знайомої собаки повернуло свідомість, що пригасала… Собака повис на найдужчому, шматував потилицю. Троє інших кинулися на собаку, але зіштовхнулись і гепнулися. Їхній супротивник кружляв довкола, не змовкаючи. Десь засигналив автомобіль, потім другий, третій… Нападники побігли. Чотирилапий наздоганяв задніх і кусах їхні литки.
- Я не твій господар, - хрипів порятований.- Ти помилився, друже… Але - ні! Ні!... Жоден з нас не помилився…
2018р.
- Слухаю, пане видавцю! Так… Так… Вельми вдячний! Ваш ризик буде виправданим. Я відчуваю, що мою книгу куплятимуть. Радий, безмежно радий великому тиражу. Це вперше в моєму житті! Ви підштовхнете мене до плідної праці…
Ганський торохтів і торохтів, його вдячність, одягнена в метафори та епітети, проносилася над лайкою навпроти, лавками, автобусами і дахівками, злітала в небо і поверталася в розхристане місто німбом на головою того, кого було названо видавцем з європейським менталітетом, янголом-охоронцем і просто людиною з великої букви… Огрядна продавець зирила то на захопленого новиною літератора, то на собаку, присутність якого коло прилавку її неабияк дратувала. Вряди-годи стримувала роздратування думкою про те, чи віддасть балакучий дивак собаці увесь чебурек, чи трохи поласує ним сам.
Чотирилапий нараз загавкав і гучно заскавулів – так пронизливо, що останній дифірамб Ганського застряг йому в горлі. Розгарячкований літератор поквапився його звідти добути, відбігаючи в сторону автовокзалу. Ніби й не довго відсторонювався, а за собакою і слід загув! Невимовний жаль заплющив Ганському очі, та коли вони, розплющені знову, пропекли чебурек на прилавку, рука, вправна на клавіатурі ноутбука, не менш вправно підхопила добротну поживу, якої не дочекався собака.
Ганський поспішив у лабіринти ринку. Чомусь був переконаний, що чотирилапому спало на гадку підкріпитися коло торговельного ряду з м’ясом та салом. Стрімко перебирав ногами, взутими в дерматинові сандалі. Жодною сторонньою думкою не затуманив нагальну мету – знайти голодну та ображену тварину. Хіба що одна-єдина прокралася в голову мимоволі: дуже вже кепсько виглядало його потріскане взуття, в яке жбурляли посмішки торговці у вишуканих туфлях. Захотілося придбати такі ж добротні та красиві, коли отримає гонорар за нову книгу. Несподівано перечепився за чиюсь ногу і прикусив до болю язик. Чому не користуюся язиком? – дорікнув собі хвацько та відразу засипав запитаннями про лайку кількох пишнотілих тіток у білих халатах. Тітки, височіючи над Ганським, прогиналися, мовби коні перед невідомим бар’єром, і роздували ніздрі: не покупець, тож навіщо краде час? Ганський побрів далі. Невдовзі вперто товкмачив вусатому чолов’язі про свій ганебний вчинок і, як доказ, вихопив з пакета охололий чебурек. Чолов’яга підкрутив вус та знизив плечима, мовляв, тут і не пахне аморальним… Аби не бачити округлених очей наступних продавців, перед якими щиро сповідався, невгамовний подався геть. Перед виходом з базару глянув на годинник: пошуки відібрали час. Чи встигне владнати всі справи? Відчув утому і сів на стілець, залишений кимсь поблизу. Відпочити б трішки і – галопувати, як мовить видавець, що так його, скромного літератора, ощасливив і… спонукав образити собаку… А може, не варто так себе картати? Може, просто порадіти творчому успіху на сорок сьомому році життя, дихати на повні груди в передчутті привітань, захоплених вигуків і тостів… Чому б ні! Хіба собака може стати цьому на перешкоді? Власне, в нього є господар, який шукає заблудлого… І трапляються небайдужі міщани з недоїдками… Але господарі не завжди знаходять, а міщанам не завжди хочеться траплятись, коли вони комусь украй потрібні. Ганський нервово потупотів дешевими сандалями і вкотре пригадав скавуління лайки. Хай йому грець, - міркував, - яка несправедливість: якщо ти дуже щасливий, обов’язково у когось частинка щастя відніметься… Що це? Закон природи, чи природа людської натури, від якої страждають слабші?.. Страждають до розпачу, до скавуління… У Ганського ще більше зіпсувався настрій, відмотав стрічку часу у зворотному напрямку – до моменту зустрічі з собакою. Ось на моніторі телефону зблиснуло прізвище видавця… Ні, з розмовою не поспішати, поки чотирилапий красень вірить у добре серце людини… Чебурек опинився на долівці, собака миттєво прикрив його лапою… Несподівано стрічка часу повернулася туди, де їй належало бути, і мчить за чотирма собачими лапами… Ганський скрикнув та кинувся услід: знайшовся ображений! Як зупинити? На яку кличку відізветься? Дешеві сандалі зреклися човгання і підстрибують, відстрибують, перестрибують – жодна перешкода їм не завада. Собачі лапи вже близько! Нараз розкішна туфля вдарила собаку в бік! Бідолашний покотився під прилавок, заскавулів од болю. Очі Ганського відірвалися від туфлі і поповзли вище – до червоної пики її власника, а рука літератора ляснула по червоній пиці так, аж відлуння покотилося ринком! За мить зарепетувала червона гримаса... Двоє поліцейських скрутили підтоптаному месникові руки, вдарили у живіт, поволокли ослаблого в кімнату поліції на автовокзалі, посадили на стілець. З червоної гримаси навпроти бульбашками спливають і лускають погрози, тільки слід від ляпаса начебто знамено, що добавляє духу нападнику. Ганський – у контрнаступ. Рішучо і несамовито! Ще кілька хвилин тому згорів би від сорому, якби назвав себе відомим письменником, бо ж відомий, як жартують колеги, широкому загалу вузького кола, але тут, у кімнаті поліцейських, - пан або пропав! З вуст Ганського сигнальною ракетою злетіло попередження про відповідальність за знущання над тваринами. А далі, мовби кулями, прошив пиху червонощокого і спокій поліцейських заявою про те, що доладно опише подію, що почалася з собаки… Врешті, поклав на стіл письменницьке посвідчення, яке сприйняли, наче бойову гранату…
Червона гримаса нахилилася до розкішних туфель, поліцейські пошепки радяться в кутку. В кімнату заглянуло сонце, і Ганський здивувався, як міг бачити стіни темними, якщо вони в кімнаті доволі світлі… Поліцейський старшого віку прочинив вхідні двері, від чого світла побільшало удвічі та легше дихається. Молодший кивнув червоній гримасі, і вона виплила за ним надвір. До Ганського долинула тиха фраза старшого поліцейського.
- Збережемо статус-кво…
- Збережемо, - вдавано неохоче погодився літератор.
- Вибачатися не буду, - кинув співрозмовник.
- Нехай так…
Звільнений «відомий» поспішав у справах. Остання подія настільки стисла його час, що тепер він пружинив, підкидав угору і не дозволяв приземлитися. Ганський називав такі часові проміжки розкриленням блаженного, хоча блаженства не відчував зовсім: безліч побічних думок заважали зосередженню на якійсь певній справі. Сьогодні думки були спорідненими, бо з однієї в іншу перестрибувала з гавканням та скавулінням заблудла лайка, не зникаючи назовсім ні в книгарні, ні в господарському магазині, куди стелилося Ганському… На всяк випадок повертав у завулки з надією знову зустріти чотирилапу. Ні з ким не розмовляв про неї, бо ж висміють, як і ті, попередні співрозмовники… В якусь мить згадалися макові зернята, з якими порівняв подорожніх… В метушні люди маліють. Чим дужче метушаться, тим хутчіше стають непомітними собі… Втрачають вагу люди… Не тіла, а душі… Ганський здригнуся – не оминув чотирьох, що змаліли: підстерегли його в безлюдному місці. Оточують, аби пограбувати.
Гатили руками і ногами. Усі відразу. Поки тримався на ногах – відбивався, а лежачи очікував останнього удару – смертельного. Пронизливе гавкання знайомої собаки повернуло свідомість, що пригасала… Собака повис на найдужчому, шматував потилицю. Троє інших кинулися на собаку, але зіштовхнулись і гепнулися. Їхній супротивник кружляв довкола, не змовкаючи. Десь засигналив автомобіль, потім другий, третій… Нападники побігли. Чотирилапий наздоганяв задніх і кусах їхні литки.
- Я не твій господар, - хрипів порятований.- Ти помилився, друже… Але - ні! Ні!... Жоден з нас не помилився…
2018р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
