Знаки! – ось що воно. Знаки! – цвіт липи в травні; нашестя метеликів у червні; саме літо, що почалося завчасно, триває незвично та невідомо чим і коли закінчиться та чи закінчиться взагалі, - все це знаки. Ось іще один.

Минулого тижня за звичаєм зустрічав схід сонця на осоружному (закреслено) улюбленому ослінчику; з нього в іншу годину доби цікавого видно хіба що монітор, на якому щось цікаве я сам і напишу. І схід сонця відбувався за звичаєм – світлішав східний край неба, хмари тліли, рожевіли, перлисто виблискували, а тоді багряно спалахували, малювали на якусь мить сонячне проміння та – зникали, наче й не було. Галас пташиний вже з годину линув понад верховіттям лип і каштанів – і раптом німота затопила вулицю, а в ній почувся новий звук.

Клекіт! – випадково знав, що то за один наразі ширяє над Тарасівською. Боривітер! – перекинувши осоружного ослінчика, я вискочив на балкон і просто перед собою побачив малого хижака, який майже нерухомо висів у повітрі та крутив головою, гострими очима шукавши здобич унизу. Птах помітив мене, кинув гострим оком пронизливий погляд, в якому – непереборна, вітром-незборима, нічим-нездоланна зневага та зверхність – поворушив якимось пером у хвості, іншим у крилі та покотився з висоти, наче малеча з гори на санчатах, а тоді виконав майстерний, неперевершений поворот і віддав себе вітру, а той підхопив і миттю виніс птаха десь так високо, що я вже навіть і відшукати його в небі не міг…

Диво! – я так легко це вигукую, що аж самому ніяково; але ж правда, раніше боривітер траплявся мені на київських гірках та островах і ніколи – в середмісті. Але чому ні? – мабуть, сюди його привели метелики, що полонили Київ цьогоріч, оті рудо-чорні, яких плутають із адміралами? Здобич саме для такого вправного, але мініатюрного хижака; а щойно від метеликів лишилася сама згадка та уламки коштовних крил де-не-де по тротуарах – годі боривітру шукати в місті, шукай там, де і належить, - у полі!

Та це ще не кінець тому, що я з такою легкістю називаю дивом і трохи вище проголосив знаком. Минуло кілька днів; я ще пригадував клекіт, що розірвав тишу, в якій сховалося налякане боривітром цивільне птаство, та за звичаєм очікував на схід сонця на улюбленому ослінчику. Аж тут передранкову міську тишу – особливу, з природних голосів сплетену, але цілком і довершено позбавлену галасів міських, - цю тишу розітнув крик. Той, що його полюбляють голлівудські кіношники вставити в епізод, де в пустелі хтось помирає або отримує поранення або лишається кинутим напризволяще. Ось тут над ним і скрикує невидимий в білявій розпеченій висоті птах: Йааа! – коротке й красномовне віщування скорого невідворотного кінця.

Ослінчик ще не торохнув об підлогу, перекинутий моїм кидком на балкон, а я вже мало не випав з того балкону – так далеко висунувся з нього, аби роздивитися голлівудського улюбленця в українському небі. Йаа! Йаа! Йаа! – тримайся, пане, міцніше, бо нас тут аж троє… - і справді: на горішньому поверсі неба понад Тарасівською звично панували стрижі, а трохи нижче точився видовищний повітряний бій. Двійко сірих ворон билися з трьома рудуватими блискавками – гострокрилі, схожі на винищувачів не останнього, а якогось наступного покоління, хижаки випереджали за красою та естетичною довершеністю розпатланих ворон, що абияк гребли крилами в небі, наче веслами в болоті. Проте непоказні й повільніші, ворони переважала в маневреності: проти всіх законів фізики та аеродинаміки, втіленням яких здавалися рудаві хижаки, всупереч кратній перевазі в швидкості, ворони так невимушено й несподівано переміщалися повітряними коридорами – просто падали або стрибали з одного в інший – що спантеличені хижаки зіграли відбій. Йаа! – гукнув котрийсь; Йаа! Йаа! – відповіли поплічники, лягли на новий курс – кудись над Мамаєву гору – і ось тут показали свою головну перевагу. Втеча була такою блискавичною, що й ганебною її не назвеш – адже вони й напад можуть вчинити такий же, миттєвий і блискавичний.

Не знаю, були то шуліки чи які інші соколи; я навіть не певен, чи були вони рудуваті. Схід сонця забарвив рудим усе в небі та під ним, усе, чого торкнувся; навіть сіро-чорні ворони – й ті літали в оточені рожевого сяйва. А дахи, крони, вежі, вікна, димарі, вірний «Олімпус» і, мабуть, моє сонне обличчя на балконі – все стало рудим проти ранкового сонця…

…Тепер би второпати, що ті знаки віщують. Нехай будуть на щось добре. Отой голлівудець у пустелі – Йаа! Йаа! – завжди помиляється.

А диво – це ж таки диво! – не помиляється ніколи. Власне, воно і є – щось добре.

18 червня 2018 року