Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.08
04:40
був ти хоч колись
чи бував хоч раз гостем леді електричної
чар-килим біля ніг
не запізнись
тебе чекають
чуття й принуки
до тебе линуть
рухи і звуки
чи бував хоч раз гостем леді електричної
чар-килим біля ніг
не запізнись
тебе чекають
чуття й принуки
до тебе линуть
рухи і звуки
2026.03.07
18:07
Не гадав ще молодий Тарас, що слава набагато швидша, ніж тарантас, що віз його вперше на батьківщину: усім хотілось не просто бачить, а щонайкраще пригостить речника Вкраїни.
От і в Лубнах не було кінця-краю запрошенням.
«Відбийся якось,- попросив Тара
2026.03.07
18:00
Не покоряю майбуття,
але у полі і на волі
природи вічної дитя
на колесі своєї долі
алюром їду у життя.
ІІ
Блукаю, наче, менестрель
але у полі і на волі
природи вічної дитя
на колесі своєї долі
алюром їду у життя.
ІІ
Блукаю, наче, менестрель
2026.03.07
13:57
Коли, змінивши темний фон,
В яру синіє звабно ранок, -
Стрекоче сойка в унісон
Веселим наспівам веснянок.
Де тче павук сріблясту нить,
Сховавши працю від загалу, -
Шугають протяги щомить
Поміж цвітіннями конвалій.
В яру синіє звабно ранок, -
Стрекоче сойка в унісон
Веселим наспівам веснянок.
Де тче павук сріблясту нить,
Сховавши працю від загалу, -
Шугають протяги щомить
Поміж цвітіннями конвалій.
2026.03.07
10:12
Вуж, який поселився в обійсті,
Як чаклунський неназваний дух,
Що гуляє в розтерзанім місті
У симфоніях злих завірюх.
Вуж крадеться, як пізнє прозріння,
Ніби правда забута, жорстка.
І постане, як ніжне творіння,
Як чаклунський неназваний дух,
Що гуляє в розтерзанім місті
У симфоніях злих завірюх.
Вуж крадеться, як пізнє прозріння,
Ніби правда забута, жорстка.
І постане, як ніжне творіння,
2026.03.07
00:36
Народний голос і народна пісня
У душу проникає до глибин,
Твоє предивним щемом серце тисне,
Мов коси розвіває у верби.
І млоїть так у грудях, тихо млоїть,
І скотиться сльоза несамохіть,
І навіть загрубілий в битвах воїн
У душу проникає до глибин,
Твоє предивним щемом серце тисне,
Мов коси розвіває у верби.
І млоїть так у грудях, тихо млоїть,
І скотиться сльоза несамохіть,
І навіть загрубілий в битвах воїн
2026.03.06
21:15
Світлини в підгаєцькому підземеллі
Фірма
З комірки з переляку через лаз
гайнули так, що заблукали враз.
Фірма
З комірки з переляку через лаз
гайнули так, що заблукали враз.
2026.03.06
18:18
Нарешті я збагнув,
хоч це так очевидно -
Нема мені без тебе
наснаги до життя.
За нетривалий час
ти стала мені рідною -
В минуле,
де відсутня ти,
хоч це так очевидно -
Нема мені без тебе
наснаги до життя.
За нетривалий час
ти стала мені рідною -
В минуле,
де відсутня ти,
2026.03.06
17:20
На подвір’ї кляштору містики
Завесніло, наче то переддень,
Коли брили й цеглини
Стають жовтими квітами.
Вчитель, що пізнав виноград,
Що прийшов з глинища снів,
Сказав-напророчив, що вода на столі
Перетвориться в шкаралущу Істини,
Завесніло, наче то переддень,
Коли брили й цеглини
Стають жовтими квітами.
Вчитель, що пізнав виноград,
Що прийшов з глинища снів,
Сказав-напророчив, що вода на столі
Перетвориться в шкаралущу Істини,
2026.03.06
16:15
Зле дівча, повне вроди
Порятунок людського роду
Личко горде
Вільне дівча, лихе дівча
Не батьків твоїх оце дитинча бо
Хай, дівча, гайда кричати
Порятунок людського роду
Личко горде
Вільне дівча, лихе дівча
Не батьків твоїх оце дитинча бо
Хай, дівча, гайда кричати
2026.03.06
16:03
у кожної дороги є поріг...
у квітки -
мати душу кольорову...
є чорна шаль
для кутання зорі...
солодкі сни -
на ніжну колискову
у квітки -
мати душу кольорову...
є чорна шаль
для кутання зорі...
солодкі сни -
на ніжну колискову
2026.03.06
15:55
Життя - безодня,
Безбарвна мить.
Усе сьогодні
Гниє, смердить.
Читати мушу
Я до кінця
Фальшиві душі,
Безбарвна мить.
Усе сьогодні
Гниє, смердить.
Читати мушу
Я до кінця
Фальшиві душі,
2026.03.06
11:48
Анатолій Д’Актиль (1890-1942)
А ми – червоні кінники,
і це про нас
поповнюють билинники
пісень запас –
про те, як днями млистими
й ночами багрянистими
А ми – червоні кінники,
і це про нас
поповнюють билинники
пісень запас –
про те, як днями млистими
й ночами багрянистими
2026.03.06
11:12
Як дні летять! Їх годі зупинити.
І аркуші злітають стрімголов
З календаря, мов невідчутні миті,
Та крізь папери проступає кров.
Зима, весна і літо пронесуться,
Як марення, як навіжений сон.
Крізь них прогляне невмолима сутність,
І аркуші злітають стрімголов
З календаря, мов невідчутні миті,
Та крізь папери проступає кров.
Зима, весна і літо пронесуться,
Як марення, як навіжений сон.
Крізь них прогляне невмолима сутність,
2026.03.06
09:54
березня 1980 року завершив свій земний шлях неповторний майстер новели, письменник трагічної долі, який завжди був «Собою, Особою, себто особливим»…
У нього є пронизлива новела «Дивак». Головний її герой хлопчик Олесь - НЕ такий, як інші. Він полюбляє ма
У нього є пронизлива новела «Дивак». Головний її герой хлопчик Олесь - НЕ такий, як інші. Він полюбляє ма
2026.03.06
07:58
продовження)
Ярослав Саландяк
Наїв! Наїв! Продовжу про наїв —
мистецький напрям, ворог формалізму.
Мене він часто ранив і гоїв
мою з дитинства логіку залізну,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Ярослав Саландяк
Наїв! Наїв! Продовжу про наїв —
мистецький напрям, ворог формалізму.
Мене він часто ранив і гоїв
мою з дитинства логіку залізну,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Максим Тарасівський (1975) /
Проза
Щось добре
Контекст : світлини до тексту
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Щось добре
Знаки! – ось що воно. Знаки! – цвіт липи в травні; нашестя метеликів у червні; саме літо, що почалося завчасно, триває незвично та невідомо чим і коли закінчиться та чи закінчиться взагалі, - все це знаки. Ось іще один.
Минулого тижня за звичаєм зустрічав схід сонця на осоружному (закреслено) улюбленому ослінчику; з нього в іншу годину доби цікавого видно хіба що монітор, на якому щось цікаве я сам і напишу. І схід сонця відбувався за звичаєм – світлішав східний край неба, хмари тліли, рожевіли, перлисто виблискували, а тоді багряно спалахували, малювали на якусь мить сонячне проміння та – зникали, наче й не було. Галас пташиний вже з годину линув понад верховіттям лип і каштанів – і раптом німота затопила вулицю, а в ній почувся новий звук.
Клекіт! – випадково знав, що то за один наразі ширяє над Тарасівською. Боривітер! – перекинувши осоружного ослінчика, я вискочив на балкон і просто перед собою побачив малого хижака, який майже нерухомо висів у повітрі та крутив головою, гострими очима шукавши здобич унизу. Птах помітив мене, кинув гострим оком пронизливий погляд, в якому – непереборна, вітром-незборима, нічим-нездоланна зневага та зверхність – поворушив якимось пером у хвості, іншим у крилі та покотився з висоти, наче малеча з гори на санчатах, а тоді виконав майстерний, неперевершений поворот і віддав себе вітру, а той підхопив і миттю виніс птаха десь так високо, що я вже навіть і відшукати його в небі не міг…
Диво! – я так легко це вигукую, що аж самому ніяково; але ж правда, раніше боривітер траплявся мені на київських гірках та островах і ніколи – в середмісті. Але чому ні? – мабуть, сюди його привели метелики, що полонили Київ цьогоріч, оті рудо-чорні, яких плутають із адміралами? Здобич саме для такого вправного, але мініатюрного хижака; а щойно від метеликів лишилася сама згадка та уламки коштовних крил де-не-де по тротуарах – годі боривітру шукати в місті, шукай там, де і належить, - у полі!
Та це ще не кінець тому, що я з такою легкістю називаю дивом і трохи вище проголосив знаком. Минуло кілька днів; я ще пригадував клекіт, що розірвав тишу, в якій сховалося налякане боривітром цивільне птаство, та за звичаєм очікував на схід сонця на улюбленому ослінчику. Аж тут передранкову міську тишу – особливу, з природних голосів сплетену, але цілком і довершено позбавлену галасів міських, - цю тишу розітнув крик. Той, що його полюбляють голлівудські кіношники вставити в епізод, де в пустелі хтось помирає або отримує поранення або лишається кинутим напризволяще. Ось тут над ним і скрикує невидимий в білявій розпеченій висоті птах: Йааа! – коротке й красномовне віщування скорого невідворотного кінця.
Ослінчик ще не торохнув об підлогу, перекинутий моїм кидком на балкон, а я вже мало не випав з того балкону – так далеко висунувся з нього, аби роздивитися голлівудського улюбленця в українському небі. Йаа! Йаа! Йаа! – тримайся, пане, міцніше, бо нас тут аж троє… - і справді: на горішньому поверсі неба понад Тарасівською звично панували стрижі, а трохи нижче точився видовищний повітряний бій. Двійко сірих ворон билися з трьома рудуватими блискавками – гострокрилі, схожі на винищувачів не останнього, а якогось наступного покоління, хижаки випереджали за красою та естетичною довершеністю розпатланих ворон, що абияк гребли крилами в небі, наче веслами в болоті. Проте непоказні й повільніші, ворони переважала в маневреності: проти всіх законів фізики та аеродинаміки, втіленням яких здавалися рудаві хижаки, всупереч кратній перевазі в швидкості, ворони так невимушено й несподівано переміщалися повітряними коридорами – просто падали або стрибали з одного в інший – що спантеличені хижаки зіграли відбій. Йаа! – гукнув котрийсь; Йаа! Йаа! – відповіли поплічники, лягли на новий курс – кудись над Мамаєву гору – і ось тут показали свою головну перевагу. Втеча була такою блискавичною, що й ганебною її не назвеш – адже вони й напад можуть вчинити такий же, миттєвий і блискавичний.
Не знаю, були то шуліки чи які інші соколи; я навіть не певен, чи були вони рудуваті. Схід сонця забарвив рудим усе в небі та під ним, усе, чого торкнувся; навіть сіро-чорні ворони – й ті літали в оточені рожевого сяйва. А дахи, крони, вежі, вікна, димарі, вірний «Олімпус» і, мабуть, моє сонне обличчя на балконі – все стало рудим проти ранкового сонця…
…Тепер би второпати, що ті знаки віщують. Нехай будуть на щось добре. Отой голлівудець у пустелі – Йаа! Йаа! – завжди помиляється.
А диво – це ж таки диво! – не помиляється ніколи. Власне, воно і є – щось добре.
18 червня 2018 року
Минулого тижня за звичаєм зустрічав схід сонця на осоружному (закреслено) улюбленому ослінчику; з нього в іншу годину доби цікавого видно хіба що монітор, на якому щось цікаве я сам і напишу. І схід сонця відбувався за звичаєм – світлішав східний край неба, хмари тліли, рожевіли, перлисто виблискували, а тоді багряно спалахували, малювали на якусь мить сонячне проміння та – зникали, наче й не було. Галас пташиний вже з годину линув понад верховіттям лип і каштанів – і раптом німота затопила вулицю, а в ній почувся новий звук.
Клекіт! – випадково знав, що то за один наразі ширяє над Тарасівською. Боривітер! – перекинувши осоружного ослінчика, я вискочив на балкон і просто перед собою побачив малого хижака, який майже нерухомо висів у повітрі та крутив головою, гострими очима шукавши здобич унизу. Птах помітив мене, кинув гострим оком пронизливий погляд, в якому – непереборна, вітром-незборима, нічим-нездоланна зневага та зверхність – поворушив якимось пером у хвості, іншим у крилі та покотився з висоти, наче малеча з гори на санчатах, а тоді виконав майстерний, неперевершений поворот і віддав себе вітру, а той підхопив і миттю виніс птаха десь так високо, що я вже навіть і відшукати його в небі не міг…
Диво! – я так легко це вигукую, що аж самому ніяково; але ж правда, раніше боривітер траплявся мені на київських гірках та островах і ніколи – в середмісті. Але чому ні? – мабуть, сюди його привели метелики, що полонили Київ цьогоріч, оті рудо-чорні, яких плутають із адміралами? Здобич саме для такого вправного, але мініатюрного хижака; а щойно від метеликів лишилася сама згадка та уламки коштовних крил де-не-де по тротуарах – годі боривітру шукати в місті, шукай там, де і належить, - у полі!
Та це ще не кінець тому, що я з такою легкістю називаю дивом і трохи вище проголосив знаком. Минуло кілька днів; я ще пригадував клекіт, що розірвав тишу, в якій сховалося налякане боривітром цивільне птаство, та за звичаєм очікував на схід сонця на улюбленому ослінчику. Аж тут передранкову міську тишу – особливу, з природних голосів сплетену, але цілком і довершено позбавлену галасів міських, - цю тишу розітнув крик. Той, що його полюбляють голлівудські кіношники вставити в епізод, де в пустелі хтось помирає або отримує поранення або лишається кинутим напризволяще. Ось тут над ним і скрикує невидимий в білявій розпеченій висоті птах: Йааа! – коротке й красномовне віщування скорого невідворотного кінця.
Ослінчик ще не торохнув об підлогу, перекинутий моїм кидком на балкон, а я вже мало не випав з того балкону – так далеко висунувся з нього, аби роздивитися голлівудського улюбленця в українському небі. Йаа! Йаа! Йаа! – тримайся, пане, міцніше, бо нас тут аж троє… - і справді: на горішньому поверсі неба понад Тарасівською звично панували стрижі, а трохи нижче точився видовищний повітряний бій. Двійко сірих ворон билися з трьома рудуватими блискавками – гострокрилі, схожі на винищувачів не останнього, а якогось наступного покоління, хижаки випереджали за красою та естетичною довершеністю розпатланих ворон, що абияк гребли крилами в небі, наче веслами в болоті. Проте непоказні й повільніші, ворони переважала в маневреності: проти всіх законів фізики та аеродинаміки, втіленням яких здавалися рудаві хижаки, всупереч кратній перевазі в швидкості, ворони так невимушено й несподівано переміщалися повітряними коридорами – просто падали або стрибали з одного в інший – що спантеличені хижаки зіграли відбій. Йаа! – гукнув котрийсь; Йаа! Йаа! – відповіли поплічники, лягли на новий курс – кудись над Мамаєву гору – і ось тут показали свою головну перевагу. Втеча була такою блискавичною, що й ганебною її не назвеш – адже вони й напад можуть вчинити такий же, миттєвий і блискавичний.
Не знаю, були то шуліки чи які інші соколи; я навіть не певен, чи були вони рудуваті. Схід сонця забарвив рудим усе в небі та під ним, усе, чого торкнувся; навіть сіро-чорні ворони – й ті літали в оточені рожевого сяйва. А дахи, крони, вежі, вікна, димарі, вірний «Олімпус» і, мабуть, моє сонне обличчя на балконі – все стало рудим проти ранкового сонця…
…Тепер би второпати, що ті знаки віщують. Нехай будуть на щось добре. Отой голлівудець у пустелі – Йаа! Йаа! – завжди помиляється.
А диво – це ж таки диво! – не помиляється ніколи. Власне, воно і є – щось добре.
18 червня 2018 року
Контекст : світлини до тексту
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
