Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.08
04:40
був ти хоч колись
чи бував хоч раз гостем леді електричної
чар-килим біля ніг
не запізнись
тебе чекають
чуття й принуки
до тебе линуть
рухи і звуки
чи бував хоч раз гостем леді електричної
чар-килим біля ніг
не запізнись
тебе чекають
чуття й принуки
до тебе линуть
рухи і звуки
2026.03.07
18:07
Не гадав ще молодий Тарас, що слава набагато швидша, ніж тарантас, що віз його вперше на батьківщину: усім хотілось не просто бачить, а щонайкраще пригостить речника Вкраїни.
От і в Лубнах не було кінця-краю запрошенням.
«Відбийся якось,- попросив Тара
2026.03.07
18:00
Не покоряю майбуття,
але у полі і на волі
природи вічної дитя
на колесі своєї долі
алюром їду у життя.
ІІ
Блукаю, наче, менестрель
але у полі і на волі
природи вічної дитя
на колесі своєї долі
алюром їду у життя.
ІІ
Блукаю, наче, менестрель
2026.03.07
13:57
Коли, змінивши темний фон,
В яру синіє звабно ранок, -
Стрекоче сойка в унісон
Веселим наспівам веснянок.
Де тче павук сріблясту нить,
Сховавши працю від загалу, -
Шугають протяги щомить
Поміж цвітіннями конвалій.
В яру синіє звабно ранок, -
Стрекоче сойка в унісон
Веселим наспівам веснянок.
Де тче павук сріблясту нить,
Сховавши працю від загалу, -
Шугають протяги щомить
Поміж цвітіннями конвалій.
2026.03.07
10:12
Вуж, який поселився в обійсті,
Як чаклунський неназваний дух,
Що гуляє в розтерзанім місті
У симфоніях злих завірюх.
Вуж крадеться, як пізнє прозріння,
Ніби правда забута, жорстка.
І постане, як ніжне творіння,
Як чаклунський неназваний дух,
Що гуляє в розтерзанім місті
У симфоніях злих завірюх.
Вуж крадеться, як пізнє прозріння,
Ніби правда забута, жорстка.
І постане, як ніжне творіння,
2026.03.07
00:36
Народний голос і народна пісня
У душу проникає до глибин,
Твоє предивним щемом серце тисне,
Мов коси розвіває у верби.
І млоїть так у грудях, тихо млоїть,
І скотиться сльоза несамохіть,
І навіть загрубілий в битвах воїн
У душу проникає до глибин,
Твоє предивним щемом серце тисне,
Мов коси розвіває у верби.
І млоїть так у грудях, тихо млоїть,
І скотиться сльоза несамохіть,
І навіть загрубілий в битвах воїн
2026.03.06
21:15
Світлини в підгаєцькому підземеллі
Фірма
З комірки з переляку через лаз
гайнули так, що заблукали враз.
Фірма
З комірки з переляку через лаз
гайнули так, що заблукали враз.
2026.03.06
18:18
Нарешті я збагнув,
хоч це так очевидно -
Нема мені без тебе
наснаги до життя.
За нетривалий час
ти стала мені рідною -
В минуле,
де відсутня ти,
хоч це так очевидно -
Нема мені без тебе
наснаги до життя.
За нетривалий час
ти стала мені рідною -
В минуле,
де відсутня ти,
2026.03.06
17:20
На подвір’ї кляштору містики
Завесніло, наче то переддень,
Коли брили й цеглини
Стають жовтими квітами.
Вчитель, що пізнав виноград,
Що прийшов з глинища снів,
Сказав-напророчив, що вода на столі
Перетвориться в шкаралущу Істини,
Завесніло, наче то переддень,
Коли брили й цеглини
Стають жовтими квітами.
Вчитель, що пізнав виноград,
Що прийшов з глинища снів,
Сказав-напророчив, що вода на столі
Перетвориться в шкаралущу Істини,
2026.03.06
16:15
Зле дівча, повне вроди
Порятунок людського роду
Личко горде
Вільне дівча, лихе дівча
Не батьків твоїх оце дитинча бо
Хай, дівча, гайда кричати
Порятунок людського роду
Личко горде
Вільне дівча, лихе дівча
Не батьків твоїх оце дитинча бо
Хай, дівча, гайда кричати
2026.03.06
16:03
у кожної дороги є поріг...
у квітки -
мати душу кольорову...
є чорна шаль
для кутання зорі...
солодкі сни -
на ніжну колискову
у квітки -
мати душу кольорову...
є чорна шаль
для кутання зорі...
солодкі сни -
на ніжну колискову
2026.03.06
15:55
Життя - безодня,
Безбарвна мить.
Усе сьогодні
Гниє, смердить.
Читати мушу
Я до кінця
Фальшиві душі,
Безбарвна мить.
Усе сьогодні
Гниє, смердить.
Читати мушу
Я до кінця
Фальшиві душі,
2026.03.06
11:48
Анатолій Д’Актиль (1890-1942)
А ми – червоні кінники,
і це про нас
поповнюють билинники
пісень запас –
про те, як днями млистими
й ночами багрянистими
А ми – червоні кінники,
і це про нас
поповнюють билинники
пісень запас –
про те, як днями млистими
й ночами багрянистими
2026.03.06
11:12
Як дні летять! Їх годі зупинити.
І аркуші злітають стрімголов
З календаря, мов невідчутні миті,
Та крізь папери проступає кров.
Зима, весна і літо пронесуться,
Як марення, як навіжений сон.
Крізь них прогляне невмолима сутність,
І аркуші злітають стрімголов
З календаря, мов невідчутні миті,
Та крізь папери проступає кров.
Зима, весна і літо пронесуться,
Як марення, як навіжений сон.
Крізь них прогляне невмолима сутність,
2026.03.06
09:54
березня 1980 року завершив свій земний шлях неповторний майстер новели, письменник трагічної долі, який завжди був «Собою, Особою, себто особливим»…
У нього є пронизлива новела «Дивак». Головний її герой хлопчик Олесь - НЕ такий, як інші. Він полюбляє ма
У нього є пронизлива новела «Дивак». Головний її герой хлопчик Олесь - НЕ такий, як інші. Він полюбляє ма
2026.03.06
07:58
продовження)
Ярослав Саландяк
Наїв! Наїв! Продовжу про наїв —
мистецький напрям, ворог формалізму.
Мене він часто ранив і гоїв
мою з дитинства логіку залізну,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Ярослав Саландяк
Наїв! Наїв! Продовжу про наїв —
мистецький напрям, ворог формалізму.
Мене він часто ранив і гоїв
мою з дитинства логіку залізну,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Максим Тарасівський (1975) /
Проза
Етюд у чорно-бiлих тонах
Контекст : Відеорецензія
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Етюд у чорно-бiлих тонах
…і випхали мене з садочка до школи. А в школі на той час відбувався експеримент: завели там нульовий клас, в який записували малечу дошкільного віку. Ні, немовлят не брали; не більше року до шкільного повноліття залишалося тим обранцям – і мені також. Отже, нульовий клас нагадував філію дитячого садочка в стінах школи: парти, дошка, розклад уроків, мапи, таблиця множення, все, як і годиться, але парти мініатюрні, дошка висить низенько, уроки скорочені, оцінки – зірочки, кола, трикутнички та квадратики, а в стіні приховані розкладні двоповерхові ліжка. У тих ліжках нульокласники відпочивали дві години по обіді, дехто справді спав, а я відверто мучився. Спати удень не міг, скільки себе пам’ятаю, а вихователі дитсадка такого зазіхання на своє святе – тихий час – не дарували, через що, мабуть, мене звідти й витурили.
Серед іншого, нульокласників розважали такими науками, які в школах зазвичай винесені в гуртки та студії. Отак до нас і привели того приязного молодика – чорнявий, горбоносий, у величезних окулярах у роговій оправі, він пообіцяв навчати нас древній і шляхетній грі в шахи. Молодик надзвичайно мені сподобався: за скельцями окулярів, ніби риби в акваріумі, плавали великі добрі очі; голос мав такого тембру, яким би казки розповідати, – хтозна, може, я й заснув би коли під ті казки на другому поверсі розкладного ліжка, з якого за рік безсонних годин сну нігтями пообдирав мало не всю фарбу під матрацом; про шахи він говорив із таким замріяним виглядом, що подумки я вже пересувався серед фігур по дошці – еге ж, не розповідайте мені про магічні шахи Роулінґ, я про те знаю трохи більше за неї; а ще молодик для перших відвідин вбрався у чорно-білу картату сорочку, через що здавалося, що до нас він потрапив безпосередньо з шахівниці, нині складеної навпіл на кшталт футляру, в якому таємничо погрюкувало і перекочувалося, коли наш гість лагідно ним струшував…
Молодик тільки те й зробив, що коротенько пообіцяв незабутні шахові вправи впродовж року щосереди о четвертій, звелів нам завести зошита для нової науки – неодмінно в клітинку, чуєте, малі? – та й пішов собі; та мене він очарував. Того ж вечора я заходився робити спеціальний зошит: взяв на 36 сторінок у клітинку, всім радянським школярам навічно закарбованої в пам’яті Понінківської картонно-паперової фабрики, з обкладинкою мого улюбленого світлого цегляного кольору (а були ще бридкі синюваті та мерзенні зеленкуваті). З грубеньких татових журналів, на останній сторінці яких завжди друкували шахові етюди та партії, я вирізав шахівничку та прикрасив нею обкладинку того зошита. Ну, тепер я нарешті розберуся в тарабарщині під тими дощечками! – e2-e4, c7-c5… Та цього мені видалося замало, тож весь наступний тиждень я присвятив ювелірній роботі: маминими манікюрними ножицями вирізав з тих-таки татових журналів шахові фігурки – манюні, з пів мого найменшого нігтя – та наклеював на дошку на обкладинці. Робота була тонка, а я – доволі незграбний ювелір, то ж коли тато повернувся з моря у відпустку, він не знайшов жодної шахової партії в журналах, яких чимало назбиралося за час його рейсу; від блискавичних і вишуканих етюдів лишилося самі дірки. Зате мій шаховий зошит набув неперевершеного вигляду, і я чекав на горбоносого магістра із таємною гордістю: чи ж не я гідний увійти до світу древньої і шляхетної гри?
Молодик той так більше ніколи і не з’явився; я чекав на нього щосереди, та ні – я чекав на нього щодня весь рік і навіть наступний, але марно. Чомусь мені не спало на думку запитати вчителя про шахи й шахіста; певно, це щось таке дитяче – вірити, сподіватися, чекати, любити, і край, хай би там що. А той мій шаховий зошит ще довго зберігав недоторканість; я не малював і не писав у ньому, не робив літачків і корабликів з його цупких аркушів. Мало не до останнього року в школі він вигулькував то в одній шухляді, то в іншій, поки не зник остаточно, так ніколи для будь-якої іншої справи, крім шахів, не пристосований…
Але шахи не зникли; якось тато повернувся з чергового рейсу з величезним пакунком, в якому таємничо погрюкувало і перекочувалося. Серце моє зупинилося – я наче отримав звістку від магістра, що блискавично очарував мене колись, аби так же блискавично зникнути з тієї шахівниці, якою іноді здавалося мені життя – бо так нагадувало досі не опановані мною e2-e4, c7-c5… Шахи ті були фантастичні – у вигляді козаків: пішаки сиділи по-турецькому та палили люльки; ферзь – здоровезна баба в плахті та очіпку; слони – рослі суворі козачиська – стовбичили поруч з дебелими королями у вигляді такого собі 20-пудового Тараса Бульби, який зайшовся козацьким розлогим сміхом…
Сміялися Тараси й решта фігур, мабуть, над моєю шаховою вправністю: татові вистачало кількох рухів білими або чорними козаками, аби над картатим полем знову пролунав розлогий запорізький сміх. Отже, і цього разу з навчання шахам нічого не вийшло: по-перше, татові занадто скоро довелося повернутися до навігації десь під екватором, а козакоподібні фігури виявилися для мене непереборною спокусою. Та й часи ж які були! – таких чудових іграшок годі було шукати, тож правили мені ті шахи за солдатиків і ще бозна за кого, доки врешті решт їхні ряди не поріділи так, що про сіцілійський захист або захист Філідора вже й мови бути не могло…
…Минуло багато років, і майже забутий горбоносий магістр знову надіслав мені звістку. Ні, ні, не дарма діти так стійко вірять, сподіваються, чекають і люблять! – вже не я, а мій малий пішов перевідати бабусю, а повернувся додому з пакунком, в якому… так, ви знали! – в якому таємничо погрюкувало і перекочувалося. Перша партія – то була справжня бійня: за десять хвилин я мав лишень одного короля, якого затисли в кутку дві чорні фігури малого… Далі обидві сторони поводилися обачніше, а фігури рухали обережніше; щоправда, згодом з’ясувалося, що не всі вони здатні на такі ходи, до яких вдавалися суперники. Але – присягаюся! – це не завадило нам обом відчайдушно обурюватися, шалено радіти, розлого реготати та взагалі – щиро тішитися древньою і шляхетною грою…
……Здається, магістр не збрехав, і незабутні шахові вправи таки відбудуться – не дарма ж я чекав на це мало не сорок років? Сподіваюся, цього разу шахи затримаються на довше та розкриють мені хоч деякі секрети. А ну, малий, розставляй!
2018
Серед іншого, нульокласників розважали такими науками, які в школах зазвичай винесені в гуртки та студії. Отак до нас і привели того приязного молодика – чорнявий, горбоносий, у величезних окулярах у роговій оправі, він пообіцяв навчати нас древній і шляхетній грі в шахи. Молодик надзвичайно мені сподобався: за скельцями окулярів, ніби риби в акваріумі, плавали великі добрі очі; голос мав такого тембру, яким би казки розповідати, – хтозна, може, я й заснув би коли під ті казки на другому поверсі розкладного ліжка, з якого за рік безсонних годин сну нігтями пообдирав мало не всю фарбу під матрацом; про шахи він говорив із таким замріяним виглядом, що подумки я вже пересувався серед фігур по дошці – еге ж, не розповідайте мені про магічні шахи Роулінґ, я про те знаю трохи більше за неї; а ще молодик для перших відвідин вбрався у чорно-білу картату сорочку, через що здавалося, що до нас він потрапив безпосередньо з шахівниці, нині складеної навпіл на кшталт футляру, в якому таємничо погрюкувало і перекочувалося, коли наш гість лагідно ним струшував…
Молодик тільки те й зробив, що коротенько пообіцяв незабутні шахові вправи впродовж року щосереди о четвертій, звелів нам завести зошита для нової науки – неодмінно в клітинку, чуєте, малі? – та й пішов собі; та мене він очарував. Того ж вечора я заходився робити спеціальний зошит: взяв на 36 сторінок у клітинку, всім радянським школярам навічно закарбованої в пам’яті Понінківської картонно-паперової фабрики, з обкладинкою мого улюбленого світлого цегляного кольору (а були ще бридкі синюваті та мерзенні зеленкуваті). З грубеньких татових журналів, на останній сторінці яких завжди друкували шахові етюди та партії, я вирізав шахівничку та прикрасив нею обкладинку того зошита. Ну, тепер я нарешті розберуся в тарабарщині під тими дощечками! – e2-e4, c7-c5… Та цього мені видалося замало, тож весь наступний тиждень я присвятив ювелірній роботі: маминими манікюрними ножицями вирізав з тих-таки татових журналів шахові фігурки – манюні, з пів мого найменшого нігтя – та наклеював на дошку на обкладинці. Робота була тонка, а я – доволі незграбний ювелір, то ж коли тато повернувся з моря у відпустку, він не знайшов жодної шахової партії в журналах, яких чимало назбиралося за час його рейсу; від блискавичних і вишуканих етюдів лишилося самі дірки. Зате мій шаховий зошит набув неперевершеного вигляду, і я чекав на горбоносого магістра із таємною гордістю: чи ж не я гідний увійти до світу древньої і шляхетної гри?
Молодик той так більше ніколи і не з’явився; я чекав на нього щосереди, та ні – я чекав на нього щодня весь рік і навіть наступний, але марно. Чомусь мені не спало на думку запитати вчителя про шахи й шахіста; певно, це щось таке дитяче – вірити, сподіватися, чекати, любити, і край, хай би там що. А той мій шаховий зошит ще довго зберігав недоторканість; я не малював і не писав у ньому, не робив літачків і корабликів з його цупких аркушів. Мало не до останнього року в школі він вигулькував то в одній шухляді, то в іншій, поки не зник остаточно, так ніколи для будь-якої іншої справи, крім шахів, не пристосований…
Але шахи не зникли; якось тато повернувся з чергового рейсу з величезним пакунком, в якому таємничо погрюкувало і перекочувалося. Серце моє зупинилося – я наче отримав звістку від магістра, що блискавично очарував мене колись, аби так же блискавично зникнути з тієї шахівниці, якою іноді здавалося мені життя – бо так нагадувало досі не опановані мною e2-e4, c7-c5… Шахи ті були фантастичні – у вигляді козаків: пішаки сиділи по-турецькому та палили люльки; ферзь – здоровезна баба в плахті та очіпку; слони – рослі суворі козачиська – стовбичили поруч з дебелими королями у вигляді такого собі 20-пудового Тараса Бульби, який зайшовся козацьким розлогим сміхом…
Сміялися Тараси й решта фігур, мабуть, над моєю шаховою вправністю: татові вистачало кількох рухів білими або чорними козаками, аби над картатим полем знову пролунав розлогий запорізький сміх. Отже, і цього разу з навчання шахам нічого не вийшло: по-перше, татові занадто скоро довелося повернутися до навігації десь під екватором, а козакоподібні фігури виявилися для мене непереборною спокусою. Та й часи ж які були! – таких чудових іграшок годі було шукати, тож правили мені ті шахи за солдатиків і ще бозна за кого, доки врешті решт їхні ряди не поріділи так, що про сіцілійський захист або захист Філідора вже й мови бути не могло…
…Минуло багато років, і майже забутий горбоносий магістр знову надіслав мені звістку. Ні, ні, не дарма діти так стійко вірять, сподіваються, чекають і люблять! – вже не я, а мій малий пішов перевідати бабусю, а повернувся додому з пакунком, в якому… так, ви знали! – в якому таємничо погрюкувало і перекочувалося. Перша партія – то була справжня бійня: за десять хвилин я мав лишень одного короля, якого затисли в кутку дві чорні фігури малого… Далі обидві сторони поводилися обачніше, а фігури рухали обережніше; щоправда, згодом з’ясувалося, що не всі вони здатні на такі ходи, до яких вдавалися суперники. Але – присягаюся! – це не завадило нам обом відчайдушно обурюватися, шалено радіти, розлого реготати та взагалі – щиро тішитися древньою і шляхетною грою…
……Здається, магістр не збрехав, і незабутні шахові вправи таки відбудуться – не дарма ж я чекав на це мало не сорок років? Сподіваюся, цього разу шахи затримаються на довше та розкриють мені хоч деякі секрети. А ну, малий, розставляй!
2018
Контекст : Відеорецензія
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
