Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.07.24
10:23
Всі твої кумири, як на гріх,
Постарілі викликають сміх
Завше.
Пластика і ботокс на чоло,
Мов корові золоте сідло,
Наче.
Ти у сорок два ще молода:
Постарілі викликають сміх
Завше.
Пластика і ботокс на чоло,
Мов корові золоте сідло,
Наче.
Ти у сорок два ще молода:
2026.07.24
08:48
у нього ризики і квоти
роботи завжди є турбот
він зовсім і не проти
лише би тільки
відповідно до зусиль
не птах що у твоїй руці
не менеджер
все на автопілоті
роботи завжди є турбот
він зовсім і не проти
лише би тільки
відповідно до зусиль
не птах що у твоїй руці
не менеджер
все на автопілоті
2026.07.24
07:38
Сяйвом яскравим сяє
Місяць вночі над гаєм,
Звідки прозорі тіні
Пнуться гуртами нині
Та до світання блудять
Лугом росистим всюди -
Де сінокосів свіжих
Запах легені ніжить
Місяць вночі над гаєм,
Звідки прозорі тіні
Пнуться гуртами нині
Та до світання блудять
Лугом росистим всюди -
Де сінокосів свіжих
Запах легені ніжить
2026.07.23
16:58
На одному з вулканів Туреччини
Продавалася лава розпечена.
Хто хотів - купував
Шашлики готував
Й дивувався природі Туреччини.
На стежині гірській у Тібеті
Альпіністи зустрілися з єті.
Продавалася лава розпечена.
Хто хотів - купував
Шашлики готував
Й дивувався природі Туреччини.
На стежині гірській у Тібеті
Альпіністи зустрілися з єті.
2026.07.23
16:39
Сидять діди, розмовляють, стрілись через роки.
Уже зовсім посивіли та ще жваві поки.
По лісах відвоювали, поки було сили,
За «бандитизм» по сибірах своє відсиділи.
По світові помотались й випадково стрілись
Коли уже, видавалось і життя прожилось.
Те
Уже зовсім посивіли та ще жваві поки.
По лісах відвоювали, поки було сили,
За «бандитизм» по сибірах своє відсиділи.
По світові помотались й випадково стрілись
Коли уже, видавалось і життя прожилось.
Те
2026.07.23
16:21
Селям, паша. Зайди на кілька слів.
Давай разом поп'ємо нині чаю.
Чи думав ти, що я не помічаю,
як до моїх унаджувавсь послів
і переймав листи, інтриги плів
і ніс до Сулеймана. Знаю- знаю.
І що, чи падишах убив мене,
Давай разом поп'ємо нині чаю.
Чи думав ти, що я не помічаю,
як до моїх унаджувавсь послів
і переймав листи, інтриги плів
і ніс до Сулеймана. Знаю- знаю.
І що, чи падишах убив мене,
2026.07.23
15:23
Цей липень кольору мохіто
Двори теплом поцілував.
Таким і має бути літо -
Буяють вигадані квіти
На килимах казкових трав.
Уже не лізу я на сцену,
Не підбираю псевдонім.
Двори теплом поцілував.
Таким і має бути літо -
Буяють вигадані квіти
На килимах казкових трав.
Уже не лізу я на сцену,
Не підбираю псевдонім.
2026.07.23
14:55
полудневий кінець липня у старих районах старовинного міста · на дні двору-колодязя догниває застійна вода прохолодний запах гниття просочує вузькі балкони по периметру · невибагливу білизну та одяг які дехто сушить на ізольованих дротах над поручнями · п
2026.07.23
12:35
Останні судоми зими,
Як вісті далекої тьми,
Як погук самотніх морів,
Прикутих у тьмі кораблів.
Крізь пустку видніє причал,
Де ти відчайдушно кричав.
Приречений немічний птах
Як вісті далекої тьми,
Як погук самотніх морів,
Прикутих у тьмі кораблів.
Крізь пустку видніє причал,
Де ти відчайдушно кричав.
Приречений немічний птах
2026.07.23
12:06
Шпак ухопив горіх, виніс на дзвіницю,
Наміривсь їсти, та не втримав здобич.
У щілину таку вона упала,
Що птах не годен був уже дістать.
Подякував горіх стіні за порятунок
І прославляти став дзвінкоголосі дзвони,
А далі поскарживсь, що незмога по
Наміривсь їсти, та не втримав здобич.
У щілину таку вона упала,
Що птах не годен був уже дістать.
Подякував горіх стіні за порятунок
І прославляти став дзвінкоголосі дзвони,
А далі поскарживсь, що незмога по
2026.07.23
11:23
ЕПІЛОГ: ОСТАННІЙ РОЗРАХУНОК МАРМУРОВОГО СТАРЦЯ
(Монолог Октавіана Августа. Рим, 14 рік нашої ери)
Мені сімдесят шість. Мої очі вже погано бачать обриси Капітолію, а ноги, загорнуті в товсту вовну, постійно мерзнуть, навіть коли се
2026.07.23
07:22
Чорногуз, задерши дзьоба,
Щось стрекоче у гнізді,
Лиш не мукає худоба
У хліві, як отоді,
Коли мали на хазяйстві
Поросят, курей, качок
І в домашнім господарстві
Копирсався наш гурток.
Щось стрекоче у гнізді,
Лиш не мукає худоба
У хліві, як отоді,
Коли мали на хазяйстві
Поросят, курей, качок
І в домашнім господарстві
Копирсався наш гурток.
2026.07.23
03:33
Мені не спиться, в спогади поринув.
В часи, коли ще зовсім молоді,
Наївні, чисті, справжні та щасливі
Клялись в любові вічній і святій.
Безсоння. Спека не дає заснути.
І ще тривога із передчуттям,
Що щастя зараз — потім біль спокути.
В часи, коли ще зовсім молоді,
Наївні, чисті, справжні та щасливі
Клялись в любові вічній і святій.
Безсоння. Спека не дає заснути.
І ще тривога із передчуттям,
Що щастя зараз — потім біль спокути.
2026.07.22
22:09
Святий Стефан із трояндою
В саду блукає осяяний
Сільські гірлянди і вітер із дощем
Куди би не подався, людський плач і щем
Перейшов марноти всі
Міг упасти і міг рости
Був чи є у цьому смисл?
В саду блукає осяяний
Сільські гірлянди і вітер із дощем
Куди би не подався, людський плач і щем
Перейшов марноти всі
Міг упасти і міг рости
Був чи є у цьому смисл?
2026.07.22
18:11
Всі волоцюги марять мандрами -
Бажають повної причетності
До незбагненного, безкрайнього,
Щоб жити за рахунок щедрості,
Де п’ють на ганках ціпеніючи
Від неочікуваних радощів,
Де лазурове в фарбах діючих
Бажають повної причетності
До незбагненного, безкрайнього,
Щоб жити за рахунок щедрості,
Де п’ють на ганках ціпеніючи
Від неочікуваних радощів,
Де лазурове в фарбах діючих
2026.07.22
11:39
Цей білий непорочний сніг,
Як чистий аркуш для творіння.
І не підкорить печеніг
Духовні і міцні пагіння.
Іду у білому гаю,
У філармонії природи,
У чарівливому краю
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Як чистий аркуш для творіння.
І не підкорить печеніг
Духовні і міцні пагіння.
Іду у білому гаю,
У філармонії природи,
У чарівливому краю
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Максим Тарасівський (1975) /
Проза
Етюд у чорно-бiлих тонах
Контекст : Відеорецензія
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Етюд у чорно-бiлих тонах
…і випхали мене з садочка до школи. А в школі на той час відбувався експеримент: завели там нульовий клас, в який записували малечу дошкільного віку. Ні, немовлят не брали; не більше року до шкільного повноліття залишалося тим обранцям – і мені також. Отже, нульовий клас нагадував філію дитячого садочка в стінах школи: парти, дошка, розклад уроків, мапи, таблиця множення, все, як і годиться, але парти мініатюрні, дошка висить низенько, уроки скорочені, оцінки – зірочки, кола, трикутнички та квадратики, а в стіні приховані розкладні двоповерхові ліжка. У тих ліжках нульокласники відпочивали дві години по обіді, дехто справді спав, а я відверто мучився. Спати удень не міг, скільки себе пам’ятаю, а вихователі дитсадка такого зазіхання на своє святе – тихий час – не дарували, через що, мабуть, мене звідти й витурили.
Серед іншого, нульокласників розважали такими науками, які в школах зазвичай винесені в гуртки та студії. Отак до нас і привели того приязного молодика – чорнявий, горбоносий, у величезних окулярах у роговій оправі, він пообіцяв навчати нас древній і шляхетній грі в шахи. Молодик надзвичайно мені сподобався: за скельцями окулярів, ніби риби в акваріумі, плавали великі добрі очі; голос мав такого тембру, яким би казки розповідати, – хтозна, може, я й заснув би коли під ті казки на другому поверсі розкладного ліжка, з якого за рік безсонних годин сну нігтями пообдирав мало не всю фарбу під матрацом; про шахи він говорив із таким замріяним виглядом, що подумки я вже пересувався серед фігур по дошці – еге ж, не розповідайте мені про магічні шахи Роулінґ, я про те знаю трохи більше за неї; а ще молодик для перших відвідин вбрався у чорно-білу картату сорочку, через що здавалося, що до нас він потрапив безпосередньо з шахівниці, нині складеної навпіл на кшталт футляру, в якому таємничо погрюкувало і перекочувалося, коли наш гість лагідно ним струшував…
Молодик тільки те й зробив, що коротенько пообіцяв незабутні шахові вправи впродовж року щосереди о четвертій, звелів нам завести зошита для нової науки – неодмінно в клітинку, чуєте, малі? – та й пішов собі; та мене він очарував. Того ж вечора я заходився робити спеціальний зошит: взяв на 36 сторінок у клітинку, всім радянським школярам навічно закарбованої в пам’яті Понінківської картонно-паперової фабрики, з обкладинкою мого улюбленого світлого цегляного кольору (а були ще бридкі синюваті та мерзенні зеленкуваті). З грубеньких татових журналів, на останній сторінці яких завжди друкували шахові етюди та партії, я вирізав шахівничку та прикрасив нею обкладинку того зошита. Ну, тепер я нарешті розберуся в тарабарщині під тими дощечками! – e2-e4, c7-c5… Та цього мені видалося замало, тож весь наступний тиждень я присвятив ювелірній роботі: маминими манікюрними ножицями вирізав з тих-таки татових журналів шахові фігурки – манюні, з пів мого найменшого нігтя – та наклеював на дошку на обкладинці. Робота була тонка, а я – доволі незграбний ювелір, то ж коли тато повернувся з моря у відпустку, він не знайшов жодної шахової партії в журналах, яких чимало назбиралося за час його рейсу; від блискавичних і вишуканих етюдів лишилося самі дірки. Зате мій шаховий зошит набув неперевершеного вигляду, і я чекав на горбоносого магістра із таємною гордістю: чи ж не я гідний увійти до світу древньої і шляхетної гри?
Молодик той так більше ніколи і не з’явився; я чекав на нього щосереди, та ні – я чекав на нього щодня весь рік і навіть наступний, але марно. Чомусь мені не спало на думку запитати вчителя про шахи й шахіста; певно, це щось таке дитяче – вірити, сподіватися, чекати, любити, і край, хай би там що. А той мій шаховий зошит ще довго зберігав недоторканість; я не малював і не писав у ньому, не робив літачків і корабликів з його цупких аркушів. Мало не до останнього року в школі він вигулькував то в одній шухляді, то в іншій, поки не зник остаточно, так ніколи для будь-якої іншої справи, крім шахів, не пристосований…
Але шахи не зникли; якось тато повернувся з чергового рейсу з величезним пакунком, в якому таємничо погрюкувало і перекочувалося. Серце моє зупинилося – я наче отримав звістку від магістра, що блискавично очарував мене колись, аби так же блискавично зникнути з тієї шахівниці, якою іноді здавалося мені життя – бо так нагадувало досі не опановані мною e2-e4, c7-c5… Шахи ті були фантастичні – у вигляді козаків: пішаки сиділи по-турецькому та палили люльки; ферзь – здоровезна баба в плахті та очіпку; слони – рослі суворі козачиська – стовбичили поруч з дебелими королями у вигляді такого собі 20-пудового Тараса Бульби, який зайшовся козацьким розлогим сміхом…
Сміялися Тараси й решта фігур, мабуть, над моєю шаховою вправністю: татові вистачало кількох рухів білими або чорними козаками, аби над картатим полем знову пролунав розлогий запорізький сміх. Отже, і цього разу з навчання шахам нічого не вийшло: по-перше, татові занадто скоро довелося повернутися до навігації десь під екватором, а козакоподібні фігури виявилися для мене непереборною спокусою. Та й часи ж які були! – таких чудових іграшок годі було шукати, тож правили мені ті шахи за солдатиків і ще бозна за кого, доки врешті решт їхні ряди не поріділи так, що про сіцілійський захист або захист Філідора вже й мови бути не могло…
…Минуло багато років, і майже забутий горбоносий магістр знову надіслав мені звістку. Ні, ні, не дарма діти так стійко вірять, сподіваються, чекають і люблять! – вже не я, а мій малий пішов перевідати бабусю, а повернувся додому з пакунком, в якому… так, ви знали! – в якому таємничо погрюкувало і перекочувалося. Перша партія – то була справжня бійня: за десять хвилин я мав лишень одного короля, якого затисли в кутку дві чорні фігури малого… Далі обидві сторони поводилися обачніше, а фігури рухали обережніше; щоправда, згодом з’ясувалося, що не всі вони здатні на такі ходи, до яких вдавалися суперники. Але – присягаюся! – це не завадило нам обом відчайдушно обурюватися, шалено радіти, розлого реготати та взагалі – щиро тішитися древньою і шляхетною грою…
……Здається, магістр не збрехав, і незабутні шахові вправи таки відбудуться – не дарма ж я чекав на це мало не сорок років? Сподіваюся, цього разу шахи затримаються на довше та розкриють мені хоч деякі секрети. А ну, малий, розставляй!
2018
Серед іншого, нульокласників розважали такими науками, які в школах зазвичай винесені в гуртки та студії. Отак до нас і привели того приязного молодика – чорнявий, горбоносий, у величезних окулярах у роговій оправі, він пообіцяв навчати нас древній і шляхетній грі в шахи. Молодик надзвичайно мені сподобався: за скельцями окулярів, ніби риби в акваріумі, плавали великі добрі очі; голос мав такого тембру, яким би казки розповідати, – хтозна, може, я й заснув би коли під ті казки на другому поверсі розкладного ліжка, з якого за рік безсонних годин сну нігтями пообдирав мало не всю фарбу під матрацом; про шахи він говорив із таким замріяним виглядом, що подумки я вже пересувався серед фігур по дошці – еге ж, не розповідайте мені про магічні шахи Роулінґ, я про те знаю трохи більше за неї; а ще молодик для перших відвідин вбрався у чорно-білу картату сорочку, через що здавалося, що до нас він потрапив безпосередньо з шахівниці, нині складеної навпіл на кшталт футляру, в якому таємничо погрюкувало і перекочувалося, коли наш гість лагідно ним струшував…
Молодик тільки те й зробив, що коротенько пообіцяв незабутні шахові вправи впродовж року щосереди о четвертій, звелів нам завести зошита для нової науки – неодмінно в клітинку, чуєте, малі? – та й пішов собі; та мене він очарував. Того ж вечора я заходився робити спеціальний зошит: взяв на 36 сторінок у клітинку, всім радянським школярам навічно закарбованої в пам’яті Понінківської картонно-паперової фабрики, з обкладинкою мого улюбленого світлого цегляного кольору (а були ще бридкі синюваті та мерзенні зеленкуваті). З грубеньких татових журналів, на останній сторінці яких завжди друкували шахові етюди та партії, я вирізав шахівничку та прикрасив нею обкладинку того зошита. Ну, тепер я нарешті розберуся в тарабарщині під тими дощечками! – e2-e4, c7-c5… Та цього мені видалося замало, тож весь наступний тиждень я присвятив ювелірній роботі: маминими манікюрними ножицями вирізав з тих-таки татових журналів шахові фігурки – манюні, з пів мого найменшого нігтя – та наклеював на дошку на обкладинці. Робота була тонка, а я – доволі незграбний ювелір, то ж коли тато повернувся з моря у відпустку, він не знайшов жодної шахової партії в журналах, яких чимало назбиралося за час його рейсу; від блискавичних і вишуканих етюдів лишилося самі дірки. Зате мій шаховий зошит набув неперевершеного вигляду, і я чекав на горбоносого магістра із таємною гордістю: чи ж не я гідний увійти до світу древньої і шляхетної гри?
Молодик той так більше ніколи і не з’явився; я чекав на нього щосереди, та ні – я чекав на нього щодня весь рік і навіть наступний, але марно. Чомусь мені не спало на думку запитати вчителя про шахи й шахіста; певно, це щось таке дитяче – вірити, сподіватися, чекати, любити, і край, хай би там що. А той мій шаховий зошит ще довго зберігав недоторканість; я не малював і не писав у ньому, не робив літачків і корабликів з його цупких аркушів. Мало не до останнього року в школі він вигулькував то в одній шухляді, то в іншій, поки не зник остаточно, так ніколи для будь-якої іншої справи, крім шахів, не пристосований…
Але шахи не зникли; якось тато повернувся з чергового рейсу з величезним пакунком, в якому таємничо погрюкувало і перекочувалося. Серце моє зупинилося – я наче отримав звістку від магістра, що блискавично очарував мене колись, аби так же блискавично зникнути з тієї шахівниці, якою іноді здавалося мені життя – бо так нагадувало досі не опановані мною e2-e4, c7-c5… Шахи ті були фантастичні – у вигляді козаків: пішаки сиділи по-турецькому та палили люльки; ферзь – здоровезна баба в плахті та очіпку; слони – рослі суворі козачиська – стовбичили поруч з дебелими королями у вигляді такого собі 20-пудового Тараса Бульби, який зайшовся козацьким розлогим сміхом…
Сміялися Тараси й решта фігур, мабуть, над моєю шаховою вправністю: татові вистачало кількох рухів білими або чорними козаками, аби над картатим полем знову пролунав розлогий запорізький сміх. Отже, і цього разу з навчання шахам нічого не вийшло: по-перше, татові занадто скоро довелося повернутися до навігації десь під екватором, а козакоподібні фігури виявилися для мене непереборною спокусою. Та й часи ж які були! – таких чудових іграшок годі було шукати, тож правили мені ті шахи за солдатиків і ще бозна за кого, доки врешті решт їхні ряди не поріділи так, що про сіцілійський захист або захист Філідора вже й мови бути не могло…
…Минуло багато років, і майже забутий горбоносий магістр знову надіслав мені звістку. Ні, ні, не дарма діти так стійко вірять, сподіваються, чекають і люблять! – вже не я, а мій малий пішов перевідати бабусю, а повернувся додому з пакунком, в якому… так, ви знали! – в якому таємничо погрюкувало і перекочувалося. Перша партія – то була справжня бійня: за десять хвилин я мав лишень одного короля, якого затисли в кутку дві чорні фігури малого… Далі обидві сторони поводилися обачніше, а фігури рухали обережніше; щоправда, згодом з’ясувалося, що не всі вони здатні на такі ходи, до яких вдавалися суперники. Але – присягаюся! – це не завадило нам обом відчайдушно обурюватися, шалено радіти, розлого реготати та взагалі – щиро тішитися древньою і шляхетною грою…
……Здається, магістр не збрехав, і незабутні шахові вправи таки відбудуться – не дарма ж я чекав на це мало не сорок років? Сподіваюся, цього разу шахи затримаються на довше та розкриють мені хоч деякі секрети. А ну, малий, розставляй!
2018
Контекст : Відеорецензія
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
