Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Віта Парфенович Віва ЛаВіта (1983) /
Проза
Даровані надії
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Даровані надії
Каріна була пестункою долі. Про таких кажуть, народилася у неділю. Вона купалася у любові рідних, змалечку носила звання "розкошухи", і була впевнена, як трохи підросте, то обов'язково знайдеться їй пристойна пара. І от, коли Каріна успішно закінчила школу і вступила до коледжу, навчання у якому блискуче завершила, і попереду відчинялися двері третього курсу університету, дівчина зрозуміла, ще трішки докласти зусиль - і весь світ підкориться і ляже до її ніг.
Каріна зустріла Ігора у коридорі біля деканату в одному з корпусів унівеститету. Раніше бачила цього хлопця, коли студенти пересувалися коледжем, змінюючи аудиторії, вони часто перетиналися на сходах. Каріна ловила на собі захоплений погляд незнайомця, але вони ніколи не гомоніли. Просто обмінювалися поглядами і все. Так було до моменту, коли вони зустрілися отут, у коридорі, біля дверей деканату економічного факультету. Каріна першою порушила тишу:
- Привіт, ти теж занести документи на вступ?
Хлопець зніяковів. Він ніколи не говорив ні з ким із "нормальних". І не знав, чи варто розпочинати розмову з контактною і привабливою Каріною. Ігор вчився у коледжі у групі для слабочуючих. Його батьки спеціально влаштували сина туди, де він був би не підданий насмішкам і кепкуванням "нормальних" студентів. Хлопець чув абсолютно прекрасно, як і говорив. Так, він умів розмовляти і розуміти мову жестів, але ж не був глухонімим. Спочатку Ігореві було дивно, що він має вчитися у спецгрупі. Але бачачи жорстокість "нормальних", яка проявлялася, коли зі стада обирався "цап відпущення", якого можна була забивати ногами, зрозумів, що батьки хотіли лиш того, аби він міг спокійно вчитися і не зазнавати утисків і знущань. У Ігора було рідкісне генетичне захворювання, завдяки якому він зовні відрізнявся від однолітків. Але голова, розум, серце у нього були як і у всіх, а, можливо, і кращі, ніж у деяких "нормальних"на перший погляд. Але за три роки навчання у спецгрупі, він відвик від того, що хтось порушує тишу і отак звертається прямо. Слабочуючі училися з сурдоперекладачами, і коли приходив момент перевірки знань, часто письмово складали тести і контрольні. Каріна не підозрювала, вірніше, забула, що перед нею стоїть хлопець зі спецгрупи. Вона до нього звернулася, як рівна. І Ігор розгубився. Запала тиша. Ненадовго.
-Так, занести, - видавив з себе хлопець, і через хвилю додав: А декан вже у себе? Приймає?
Вони вступили на омріяний факультет. Потім були роки навчання. У одній групі. Поза очі про них шепотіли, і навіть нарекли Лебідь і Квазімодо. Каріна залюбки гомоніла з Ігорем про все на світі. Вони говорили про книги і музику. Ігор захоплювався творчість Стівена Кінга і Шеклі. Каріна ж ділилася враженнями від чергового прочитаного роману Роздобудько, детективів Марініної і журнальних жіночих статтей на тему стосунків. Ігор був нормальним і веселим хлопцем, з дивним почуттям гумору. Він любив чорний гумор, незрозумілий Каріні, як і незрозумілі горор-оповідання. Вони інколи гуляли після пар, просто тому, що у дівчини не було хорошого душевного друга. Друга, з яким можна просто не бувши зобов'язаною, гомоніти, споглядати світ. Ігор залюбки тримався товариства дівчини. Він організував прохід на зйомки популярного шоу, адже батьки хлопця працювали на кіностудії. Він, як вірний пес, радів товариству Каріни. Але світ змінювався. Діти росли і перетворювалося у дорослих індивідів з потребами набагато більшими, аніж дружба. Ігор дружньо цілував у щоку подругу, але Каріна почала відчувати, що хлопець до неї надто прив’язався. І сам Ігор почав натякати на спільні плани на майбутнє. Він говорив про те, що у нього є рідня у Ізраїлі, що він планує поїхати туди на деякий час. Сім'я забезпечена, отже бідувати не доведеться. Каріні страшенно хотілося побачити світ, і вона жартома запитала:
- Візьмеш мене з собою?
Рум'янцем запашіли щоки хлопця. Каріна озвучила потаємне бажання. Проте реальність випередила мрійливі надії.
- Ти хочеш поїхати зі мною, як моя дівчина? - наступивши собі на горло, видавив з себе Ігор.
- Дівчина? - перепитала Каріна. Лише тепер туман дружби почав розвіюватися. Отже, вони спілкувалися не тому, що разом було добре, увесь цей час Квазімодо був закоханим у Лебідь. Вона згадала усі моменти, коли він хотів повести її у кафе і пригостити найсмачнішими тістечками, а вона надала перевагу прогулянці і морозиву на лавці у сквері. Коли він запросив у кіно, і вона довго сміялася, адже випали місця для поцілунків. Коли вона йому урочисто вручала свій рюкзак з підручниками, і він, мов слухняне теля, всюди його носив за нею. Каріні хотілося дружити. Ігореві хотілося бути "нормальним", і за подругу він обрав Каріну - розкошуху з морем інтересів і багатим внутрішнім світом. Їхні прагнення і плани розійшлися. Каріна почала уникати його, Квазімодо ж не міг змиритися, що дівчина не вбачає у спілкуванні з ним спільного майбутнього.
Минули роки. Змінилися електронні адреси і загубилися телефонні номери. Після Квазімодо було багато чоловіків. Не менше розчарувань. Але і приємностей не менше. І от випадковий чоловік, що ішов позаду Каріни тією ж дорогою, і бачив, як вона покотила ногою яблуко, що лежало обабіч дороги, вагаючись, чи підняти його і помити, щоб з'їсти, чи пройти повз.
- Дівчино, Вам зірвати яблуко? - Каріна обернулася. Чоловік вже скуб деревце, в надії, що вона погодиться на пропозицію.
- Зірвіть, будь ласка, якщо не важко.
- Скільки?
- Два.
Це був випадковий подорожній і просте бажання скуштувати яблук. Чоловік сяючи простягнув Каріні яблука.
- Звідки ви тут взялися? - спитав сміливо і впевнено.
- Вам розповісти детально все, починаючи з моменту мого народження? - жартома спитала дівчина.
- Так, я готовий знати про Вас усе, Ви мені сподобалися! Моє ім'я Олег. А Вас як величати?
- Каріна.
- Яке гарне ім'я! Каріно, пропоную обмінятися телефонами і зустрітися найближчим часом. Сподіваюся, Ви незаміжня.
- Так, я поки незаміжня, але... Як би Вам пояснити...
У чоловіка у очах грали бісики і він світився, ніби лампочка. Згадався Ігор, який так само колись захоплено і з бажанням дивився на Каріну.
- Я люблю, коли у мені вбачають особистість... - Промовила Каріна. - У Вашому погляді, Олеже, я читаю зовсім іншу цікавість...
- Я веселий чоловік. Багато усміхаюся. Даєте номер? Спілкуватися будемо.
Каріна замислилася. Вона знала, якщо зараз дасть номер свого телефону, то уникатиме усіляко зустрічі з Олегом. Знову згадався чомусь Ігор з його марними сподіваннями на стосунки. Потрібно було вигадати час.
- Пропоную обмінятися номерами за наступної зустрічі, якщо вона станеться.
В цей момент то було найоптимальне рішення, яке спало на думку. Якщо доля, то й на печі знайде, подумала Каріна, і пішла своєю дорогою. Олег пішов своєю.
Каріна зустріла Ігора у коридорі біля деканату в одному з корпусів унівеститету. Раніше бачила цього хлопця, коли студенти пересувалися коледжем, змінюючи аудиторії, вони часто перетиналися на сходах. Каріна ловила на собі захоплений погляд незнайомця, але вони ніколи не гомоніли. Просто обмінювалися поглядами і все. Так було до моменту, коли вони зустрілися отут, у коридорі, біля дверей деканату економічного факультету. Каріна першою порушила тишу:
- Привіт, ти теж занести документи на вступ?
Хлопець зніяковів. Він ніколи не говорив ні з ким із "нормальних". І не знав, чи варто розпочинати розмову з контактною і привабливою Каріною. Ігор вчився у коледжі у групі для слабочуючих. Його батьки спеціально влаштували сина туди, де він був би не підданий насмішкам і кепкуванням "нормальних" студентів. Хлопець чув абсолютно прекрасно, як і говорив. Так, він умів розмовляти і розуміти мову жестів, але ж не був глухонімим. Спочатку Ігореві було дивно, що він має вчитися у спецгрупі. Але бачачи жорстокість "нормальних", яка проявлялася, коли зі стада обирався "цап відпущення", якого можна була забивати ногами, зрозумів, що батьки хотіли лиш того, аби він міг спокійно вчитися і не зазнавати утисків і знущань. У Ігора було рідкісне генетичне захворювання, завдяки якому він зовні відрізнявся від однолітків. Але голова, розум, серце у нього були як і у всіх, а, можливо, і кращі, ніж у деяких "нормальних"на перший погляд. Але за три роки навчання у спецгрупі, він відвик від того, що хтось порушує тишу і отак звертається прямо. Слабочуючі училися з сурдоперекладачами, і коли приходив момент перевірки знань, часто письмово складали тести і контрольні. Каріна не підозрювала, вірніше, забула, що перед нею стоїть хлопець зі спецгрупи. Вона до нього звернулася, як рівна. І Ігор розгубився. Запала тиша. Ненадовго.
-Так, занести, - видавив з себе хлопець, і через хвилю додав: А декан вже у себе? Приймає?
Вони вступили на омріяний факультет. Потім були роки навчання. У одній групі. Поза очі про них шепотіли, і навіть нарекли Лебідь і Квазімодо. Каріна залюбки гомоніла з Ігорем про все на світі. Вони говорили про книги і музику. Ігор захоплювався творчість Стівена Кінга і Шеклі. Каріна ж ділилася враженнями від чергового прочитаного роману Роздобудько, детективів Марініної і журнальних жіночих статтей на тему стосунків. Ігор був нормальним і веселим хлопцем, з дивним почуттям гумору. Він любив чорний гумор, незрозумілий Каріні, як і незрозумілі горор-оповідання. Вони інколи гуляли після пар, просто тому, що у дівчини не було хорошого душевного друга. Друга, з яким можна просто не бувши зобов'язаною, гомоніти, споглядати світ. Ігор залюбки тримався товариства дівчини. Він організував прохід на зйомки популярного шоу, адже батьки хлопця працювали на кіностудії. Він, як вірний пес, радів товариству Каріни. Але світ змінювався. Діти росли і перетворювалося у дорослих індивідів з потребами набагато більшими, аніж дружба. Ігор дружньо цілував у щоку подругу, але Каріна почала відчувати, що хлопець до неї надто прив’язався. І сам Ігор почав натякати на спільні плани на майбутнє. Він говорив про те, що у нього є рідня у Ізраїлі, що він планує поїхати туди на деякий час. Сім'я забезпечена, отже бідувати не доведеться. Каріні страшенно хотілося побачити світ, і вона жартома запитала:
- Візьмеш мене з собою?
Рум'янцем запашіли щоки хлопця. Каріна озвучила потаємне бажання. Проте реальність випередила мрійливі надії.
- Ти хочеш поїхати зі мною, як моя дівчина? - наступивши собі на горло, видавив з себе Ігор.
- Дівчина? - перепитала Каріна. Лише тепер туман дружби почав розвіюватися. Отже, вони спілкувалися не тому, що разом було добре, увесь цей час Квазімодо був закоханим у Лебідь. Вона згадала усі моменти, коли він хотів повести її у кафе і пригостити найсмачнішими тістечками, а вона надала перевагу прогулянці і морозиву на лавці у сквері. Коли він запросив у кіно, і вона довго сміялася, адже випали місця для поцілунків. Коли вона йому урочисто вручала свій рюкзак з підручниками, і він, мов слухняне теля, всюди його носив за нею. Каріні хотілося дружити. Ігореві хотілося бути "нормальним", і за подругу він обрав Каріну - розкошуху з морем інтересів і багатим внутрішнім світом. Їхні прагнення і плани розійшлися. Каріна почала уникати його, Квазімодо ж не міг змиритися, що дівчина не вбачає у спілкуванні з ним спільного майбутнього.
Минули роки. Змінилися електронні адреси і загубилися телефонні номери. Після Квазімодо було багато чоловіків. Не менше розчарувань. Але і приємностей не менше. І от випадковий чоловік, що ішов позаду Каріни тією ж дорогою, і бачив, як вона покотила ногою яблуко, що лежало обабіч дороги, вагаючись, чи підняти його і помити, щоб з'їсти, чи пройти повз.
- Дівчино, Вам зірвати яблуко? - Каріна обернулася. Чоловік вже скуб деревце, в надії, що вона погодиться на пропозицію.
- Зірвіть, будь ласка, якщо не важко.
- Скільки?
- Два.
Це був випадковий подорожній і просте бажання скуштувати яблук. Чоловік сяючи простягнув Каріні яблука.
- Звідки ви тут взялися? - спитав сміливо і впевнено.
- Вам розповісти детально все, починаючи з моменту мого народження? - жартома спитала дівчина.
- Так, я готовий знати про Вас усе, Ви мені сподобалися! Моє ім'я Олег. А Вас як величати?
- Каріна.
- Яке гарне ім'я! Каріно, пропоную обмінятися телефонами і зустрітися найближчим часом. Сподіваюся, Ви незаміжня.
- Так, я поки незаміжня, але... Як би Вам пояснити...
У чоловіка у очах грали бісики і він світився, ніби лампочка. Згадався Ігор, який так само колись захоплено і з бажанням дивився на Каріну.
- Я люблю, коли у мені вбачають особистість... - Промовила Каріна. - У Вашому погляді, Олеже, я читаю зовсім іншу цікавість...
- Я веселий чоловік. Багато усміхаюся. Даєте номер? Спілкуватися будемо.
Каріна замислилася. Вона знала, якщо зараз дасть номер свого телефону, то уникатиме усіляко зустрічі з Олегом. Знову згадався чомусь Ігор з його марними сподіваннями на стосунки. Потрібно було вигадати час.
- Пропоную обмінятися номерами за наступної зустрічі, якщо вона станеться.
В цей момент то було найоптимальне рішення, яке спало на думку. Якщо доля, то й на печі знайде, подумала Каріна, і пішла своєю дорогою. Олег пішов своєю.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
