Як вихователь-аматор, я схильний до іронії та глузування, хоча жінка моя стверджує, що найбільше я полюбляю виголошувати "мораль".

Це твердження мене дивує: коли виголошуєш "мораль", очі об'єкта швидко робляться порожніми, а вигляд - відсутнім, і мораліст-декламатор страждає. Він починає шукати дошкульніших слів, вдається до красномовніших риторичних прийомів і промовистіших жестів, але все марно: очі об'єкта остаточно порожніють; паніка охоплює мораліста - "МИ ЙОГО ВТРАЧАЄМО!" - і чергові відчайдушні спроби врятувати об'єкт завершуються черговою безнадійною поразкою. Знесилений, зневірений і зневоднений мораліст видушує крізь порепані губи: "О, яка мука виховувати дітей…" - Та ні, ні, ні, це не про мене! Ну, хто б оце при здоровому глузді полюбляв такі екзерсиси?

Інша справа - іронія та глуз; ці штуки поціляють об'єкт несхибно; до того ж, будемо відверті, об'єкту років 10, а на іронізатора він дивиться як на рідного батечка; він уже відчуває приховану в кпинах отруту, але йому ще не втямки, що тут і до чого, як саме над ним познущалися, тому й захист спорудити не в змозі, та й як його боронитися від рідного батечка?... Отут вже об'єкт випромінює страждання, а іронізатор не мучиться марністю зусиль, спрямованих на благу справу: направити малого на путь істинну, врятувати від погибелі, виплекати з нього людину...

Бр. Бр! Брррр! Отой дурний язик зазвичай біжить поперед розуму; не дивиться, що й кому ляпає; але неправильні вчинки (і не те що неправильні, а недоречні, такі як шикарні вбивчо-іронічні випади, адресовані малій дитині) - оті неправильні вчинки, на відміну від правильних і доречних, вони як вир: затягують. Коло за колом, коло за колом - і коловорот неправильного й недоречного поглинає, паморочить голову, і вибратися туди, де вчинки - правильні, слова - доречні, лани засівають - виключно розумним, добрим, вічним, порядним, гідним, високим, спрямованим до ідеалів і кращих ґатунків, вільним будь-якого зла, свідомим тіко вищого добра, неухильно прихильним чеснот, спраглим сяючих морально-етичних звитяг.......

...Перепрошую, захопився. Про що я? А, вир! - Отже, вибратися з того виру на твердий ґрунт притомного батьківства вкрай складно; нещодавно я знову втрапив у режим недоречного й жорстокого глузування, мене закрутило й понесло, об'єкт виразно й слухняно страждав, а далі мучитися почав я сам: що ж це я таке роблю, нащо дитя катую? Аж тут і дитя вибухнуло промовою, плутаною, граматично некоректною, з бризканням слиною та безладним вимахуванням руками... - а я зупинив його античним жестом і урочисто промовив:

- Максе, ці двісті слів твоїх - щира правда; мало не тиждень я сам над цим наполегливо міркував і знайшов коротку формулу тої правди. Ось вона: діти не потребують нашої іронії.

- Саме це я тобі й кажу! - вигукнув він, і ми потиснули одне одному руки.

Ні, таки правда: діти – невиховані, неслухняні, жадібні, непоступливі, зухвалі, зарозумілі, необережні, недбайливі, розбещені та взагалі будь-які, якими вони нам цієї миті здаються, - вони не потребують нашої іронії.

...А чого вони потребують, ми й так усі знаємо.

2018