Від часів Ренесансу і до сьогодення сонет є чи не найспокусливішим жанром лірики. Сонет — це шляхетно... і, висловлюючись у стилі лицарських романів, — куртуазно. До XVIII століття після зразків Спенсера, Шекспіра, Камоенса царювання сонета в європейській ліриці було ледь не тотальним! Після епохи класицизму сонет, дещо забутий, романтики наново відкрили для себе його приховану красу. Багато витончених зразків дали нам, наприклад, Шарль Бодлер, парнасець Жозе Ередіа, символісти Поль Верлен та Артюр Рембо.

Проте українське сонетярство на той час було навіть не в ембріональному стані — воно було ще не зачате. Кілька несміливих паростей Опанаса Шпигоцького, Олени Пчілки, Михайла Старицького та інших були тільки випадковими спробами. Сонет був майже чужинцем у нашому письменстві. Щоб приживити тендітну сонетну парость до невибагливого дерева української літератури, потрібна була міцна і вміла рука. Хто мав таку міцну руку? Тільки Іван Франко.

Пророслі на іншому ґрунті і за інших умов традиції європейського сонетярства — а сонет був жанром медитаційно-філософським, — видавались не актуальними в українських реаліях франкового часу. “Хлоп в лицарському строї” був недоречним феноменом, якому не було місця на бенкеті, де в “чарки” форми вливається п’янке “шум-вино” любові і де духмяніють екзотичні пахощі “Відповідностей” Бодлера, складаючи барвистий гімн всьому чуттєвому світові. Франко витворив власне українську модифікацію сонета, прикметну не формою, а змістовою наповненістю і реалістичністю поетики. Франковий сонет перекував сам час і місце творення поезії цього жанру. Адже навіщо всі ті вишукані дрібниці тому, хто пізнав принади “кибльовання” й тюремної кухні?!

“Тюремні сонети” є новим словом не тільки у вітчизняному сонетярстві. За 30 років до “Кривавих сонетів” Павола Орсага-Ґвєздослава, написаних під враженням катастроф Першої світової, Франковими вустами так само нестримно кричить біль людини. Автор безжально, провокує, відверто шокує і не милує жодного з органів чуттів: “Ось які сторони має милий світ — дивіться!” За браком естетичних умовностей, які створив час, “Тюремні сонети” переступають шість століть і повертаються до безпосередності “Пекла” Данте. Франковий сонет відкриває жахи вже не міфологічного, а рукотворного новітнього пекла, дев’ять кіл якого людина змушена долати без провідництва вірного Вергілія.

Це одна зі сторін українського сонета по-франковому. Але Франко-сонетяр, як і Франко-людина, має безліч граней і навіть вимірів. Тому просто не можна не розглянути докладніше Франкове оригінальне теоретичне обґрунтування форми сонета в художньому аспекті.

Сонет іноді порівнюють із інтелектуальним ребусом, адже цей примхливий жанр лірики потребує гармонійного поєднання непоєднуваних джерел. “Оксиморонність” можна простежити вже в його формі: катрени в середньовічній поезії були жанром світської лірики, а терцини — духовної; таким чином, поєднані в Італії у XIII столітті в єдине ціле, вони мали примирити в собі земне і небесне, тілесне і духовне. Композиційно сонет побудовано на протиставленні тези, висловленої в першому катрені, антитезі другого катрена. В терцетах конфлікт почуттів приходить до компромісу (“сонетний замук”).

Сонетний жанр має двоїсту природу не тільки на рівні віршової форми та композиції. Як у жанрі канонічному, в ньому відчутно застиглий на папері двобій живої, гарячої думки із холодною, суворою формою. Виразити в поетичній формі перераховані вище закономірності намагалися ще англійці Джон Кітс та Вільям Вордсвот. Але в них це зводилось до нарікань на “тісноту” для думки сонетних “кайданів”.

Франко на “тісноту” не нарікає, і в трьох своїх програмних сонетах втілює основні аспекти природи жанру. В завершальній поезії “Вольних сонетів” поет, перерахувавши завдання сонетів у національних літературах інших європейських народів, вказує на завдання вітчизняного сонетярства. Якщо у поетів ренесансної Італії та в англійських продовжувачів їхніх традицій сонет — це співець небесного (чи земного) кохання, в німців — зодягнутий у лати воїн, то в нас — “хліборобів”! — він має суто культурницькі завдання, зокрема, “орати переліг" для майбутнього розвитку культури.

В “Епілозі” до “Тюремних сонетів” (далі в тексті статті — “Епілог”) Франко дає важливі відомості про будову сонета. Це своєрідна теорія, висловлена художньою практикою. Тут бачимо, що Франко у строфічній будові, віршовому розмірі та римуванні спирається на кращі зразки європейського сонетярства, які витворювали саме за описаними в цій поезії принципами. У Франковому сонеті відчутний вплив французької послідовності римування (аbbа аbbа ссd ееd).

Та найцікавішим, напевне, серед цих сонетів є перший із “Вольних сонетів", що тлумачить композицію і драматургію почуття в цьому жанрі: "Сонети — се раби... ". Перед нами — універсальна парадигма сонетної форми. В ній стерто всі грані між теорією і практикою: кожен поетичний образ є водночас і теоретичним постулатом. Аби передати глибинні суперечності сонетного жанру, Франко конфронтує їх навколо двох смислових полюсів: тези “Сонети — се раби" та антитези “Сонети — се пани", показуючи їх двоякі “стосунки” з думкою (згадаймо “Епілог”: “Конфлікт чуття, природи блиск погідний/В двох перших строфах ярко розвертаєсь”).

Екваторіальна площина терцетів вигуком “Раби й пани!” з’єднує воєдино (в сонетний замок) полюси магнітів, що не притягуються (в тому ж “Епілозі” художньо сказано: “Страсть, буря, бій, мов хмара піднімаєсь // Мутить блиск, грізно мечесь, рве окови, // Та при кінці сплива в гармонію любови”).

Виголошений сонетярський маніфест є водночас і бездоганним взірцем щасливого “шлюбу” форми і змісту: смислові зв’язки між композиційними одиницями передано мовою художніх асоціацій.

Серед сонетів Франка є “правдива перлина”, сповнена осінньої філософії:

Осінній вітре, що могучим станом
Над лісом стогнеш, мов над сином мати,
Що хмари люто гониш небосклоном,
Мов хочеш зиму, сон і смерть прогнати;
Що у щілинах диким виєш тоном
І рвеш солому із сільської хати,
Зів’яле листя гоном-перегоном
По полю котиш, вітре мій крилатий!
Я довго пильно слухав стону твого
І знаю, чом так стогнеш ти і плачеш:
Тобі жаль сонця, цвіту, дня літнього!
О вітре-брате! Як мене побачиш
Старим, зів’ялим, чи й по мні заплачеш,
Чи гнівно слід буття завієш мого?..
Незатишна, холодна осінь спонукає ліричного героя до невтішних, тоскних роздумів над своїм буттям. Постійно повторювані жіночі рими в кінці кожного рядка безсило зникають у приреченості і магічній одноманітності.

Миттєво захоплює вир витонченої (але не штучно твореної!) меланхолії ліричного героя. У свідомості читача виникає низка слухових асоціацій, які сприймає зір: вітер-п’єта, що оплакує втрачене; вихор-неспокій, що проникає в усі схованки; буревій-повстанець, що протистоїть незборимому, невідворотному — смерті, сну і зимі; і, нарешті, невблаганний вітер-час, що повен волаючої скорботи від власної минущості.

Зокрема, Верлен, щоб передати млосність осені, вдається до вживання колоритних французьких сонорних звуків. Франкове “могучим стоком” поєднання в римах о, у із гунявим г та тягучими н/м створюють подібний сугестивний ефект. Порівняймо:

Les sanglots londs …могучим стоком
Des violons … мов над сином мати,
De l’automne …гониш небосклоном,
Blessent mon coeur …смерть прогнати
D’une langueur ……………….........…
Monоtone… … гоном-перегоном . . .
У творчості далеких одне від одного за змістом та художньою виражальністю поетів не існує якоїсь єдності ідей, але на рівні звукової організації вірша (тобто — на рівні підсвідомому) та настроїв простежується прихована спорідненість: і Верленова, і Франкова осінь — це, передусім, звуки, нехай у першого — це віоли, а в другого — це стогін-виття-плач вітру, передані адекватно щодо фонетики рідної мови.

Ми не дарма відшукали паралелі між французьким символістом і українським реалістом (але хіба Франко — лише реаліст?) Іваном Франком. Це просто ще один штрих до Франка-сонетяра, зокрема до Франка-творця взагалі як до явища всеєвропейського контексту. Парость, яку прищепив Франко, розрослася “буйним крином” і визріла плодом: спершу — в “п’ятірному ґроні” неокласиків, яких (і Рильського чи не в першу чергу) затято критикували пролетарські критики за звертання до “віджилої” форми сонета; пізніше — в сонетах шістдесятників.

Певно, без Франка-предтечі український сонетарій був би більш ніж скромний. І недарма зібрання сонетів вітчизняних авторів майже ніколи не обходяться без посилань на першоджерела українського сонета —

П ‘ятистоповий ямб, мов з міді литий,
Два з чотирьох, два з трьох рядків куплети...
Недарма Максим Рильський присвятить Франкові один зі своїх сонетів, так само, як молодий Франко — Котляревському, таким чином, єднаючи ланцюгом “рифмових сплетів” три століття української літератури, адже Франкові сонети — це одне з тих знакових для нашого слова явищ, якими були свого часу “Енеїда” та “Кобзар”. І перебільшення далеко не таке велике, як може здатись на перший погляд. Сонет мобілізує думку. Саме через це Дмитро Павличко порівнює сонет спочатку із пропелером, потім — із літаком. Тому можна говорити про культуртрегерську роль “ панів і рабів” думки для всієї вітчизняної поезії і версифікації. Поява Франкових сонетів знаменувала вихід українського римованого слова на якісно новий етап розвитку.

м. Кіровоград