Дядько Іван майже не був колгоспником, хоч і прожив усе життя в нашому селі від народження і до останнього подиху. Тут жив увесь його славний, трудовий рід з діда прадіда, вдатний до ремесла і до роботи на землі. Батька Іванового звали Мануйлом , а так, як у селі було заведено кожну дитину розпізнавати не по прізвищу, а по імені батька, то змолоду був Іван Мануйлів, а згодом ім’я Іван згадувалося усе рідше і почали називати дядька - Мануйлом. І тільки рідні і близькі сусіди , мабуть, пам’ятали справжнє ім’я дядька Івана Гузика.
Він був нашим сусідом і цього доброго і майстровитого чоловіка поважало усе село і навколишні села. Дядько Іван був людиною-епохою в масштабах нашого села. Прожив довго майже 90 років і не було у нього ворогів, хоч жилося у ті часи нелегко. У травні 1941-року забрали його, як і багатьох його односельців і родичів на перепідготовку, бо німці були уже в Польщі і зовсім близько від нових кордонів СРСР. Майже беззбройних здали їх у полон, дивом вижив і повернувся з табору для військовополонених з польського міста Замостьє під Новий 1942-й рік з двоюрідним братом Іваном Галайком, а ще один брат Олександр Гузик навіки залишився там, у польській землі.
Після війни, усі хто вижив часто збиралися у нашій хаті і розповідям про війну і той жахливий німецький полон, де їх виморювали холодом і голодом, не було кінця і краю. Сиділи на кухні, зрідка на маленькому столику з’являлася чвертка а до неї квашений огірок, капуста, картоплина. Крутили самокрутки з газети і листя тютюну, пасма жовтого диму піднімалися аж до стелі. Вони, коли і мовчали, то розуміли один одного і нікого не відлякував грубий дерев’яний протез замість ноги у дядька Павла Євтушка – батькового двоюрідного брата.
Коли розпочалася насильницька колективізація Мануйло, як і багато наших односельців сидів майже два тижні у холодному підвалі без їжі за відмову підписати заяву про вступ до колгоспу.
Морили голодом за непослух, семирічна донечка Марійка через шпарину опускала батьку на нитці маленькі шматочки хліба і це давало йому змогу протриматися якнайдовше. Та заяву таки довелося підписати, бо погрожували засланням у Сибір, а в нього ж двоє малих дітей.
Землю забрали, реманент також, у хаті холод і голод. На роботу щодня і задарма.
А Іван же з діда прадіда столяр та ще і який: і вікно, і двері, і підлогу і ще всяку всячину усе йому під силу зробити. Якийсь добрий чоловік йому підказав, що Він, як учасник війни, може взяти патент і столярувати, сплачуючи відповідний податок. Іван дослухався до поради і з тієї пори у нас в селі став першим підприємцем і на довгі роки. Чесно сплачував податок і ніхто його в колгоп уже не тягнув на роботу. Працювала там за трудодні його жінка тітка Антоніна і їй, як і усім матерям тоді, допомагали діти Марійка і Юрко.
У його майстерні для нас малечі, було як медом намазано. Безвідривно, годинами могли спостерігати за його невтомним рубанком і тоненькою запашною стружкою, яка кучерявилася з-під нього. Ми йому ніколи не заважали, не гримав на нас. Як горобці, обліпимо його маленьку майстерню, а Він працює мовчки, зосереджено, ніби нас і немає.
А одного ранку зайшов до нас у хату, мені тоді було років п’ять , не більше, взяв мене за руку і повів з таємничим виглядом у столярку. Відчинив двері взяв з полиці у руки чудернацьку іграшку і почав показувати, як нею гратися. Це були «Ковалики», які по черзі вистукують по наковальні. Чим можна виміряти міру дитячого щастя дитини, у якої до цього часу не було жодної іграшки. На ті «Ковалики» згодом збіглися дивитися діти з усього нашого кутка і я по черзі давала усім погратися.
А дядько Іван спостерігав за нашими щасливими личками і усміхався. Хіба ж можна таке забути?
Через Мануйлів двір проходило усе наше село і сусідні села Диків і Білів, коли поверталися з Клеваня, бо греблю унизу часто заливало водою, особливо під час весняних повеней і усі ішли горбом. За день через двір проходило немало люду, та ніхто на них не ображався,не таїв зло. Господарі до усіх були привітними і до усіх подорожніх усміхалися квіти у палісаднику тітки Антоніни, який був найкрасивішим на увесь наш куток.
Чоловік був невисоким на зріст і непоказний зовні, а очі мав сині, як небо, і з роками, до глибокої старості ті очі голубіли льонами навстріч кожному. Бувало їду у чергову відпустку додому і іду за звичкою через Мануйлів горб, хоч на той час у селі уже був прокладений гладенький асфальт, бо ця ж дорога наймиліша, зустрінуся з теплим поглядом дядька Івана, почую від нього привітне слово: - Приїхала Надю, іди уже зачекалися на тебе, і на душі зразу хороше, тепло і відчуття, що я уже вдома, на рідній землі.
Було прочинить двері у хату і запитає маму:
- Ніно, я там рамко зробив нове, може тобі треба?
Мама подумає хвильку і купить ту рамку і на стіні у нашій хаті з’являється нова гелерея з найдорожчих для неї світлин. У черговий свій приїзд у відпустку помічаю у світлиці зміни – по самому центру стіни, на найвиднішому місці висить у черговій Мануйловій рамці мій портрет у вишиваному рушнику.
- Мамо, а навіщо це Ви мене тут почепили, та ще і такий величезний портрет? –запитую, а вона мені у відповідь: - А тебе ж ніколи нині не бачу, то нехай хоч на портрет подивлюся.
Куди не глянеш в домі – кругом працьовиті руки дядька Івана: столи, стільці, табуретки і так у кожній сільській хаті. Гарний по собі слід залишив цей добрий , майстровитий чоловік.
Високий горб, де стоїть Мануйлова хата раніше усі називали камінником і це було наше улюблене місце для усіх дитячих розваг в усі пор року. Горб утопав у запашному квітучому різнотрав’ї і через усю цю красу в’юнилася тоненька стежина, яка вела до рідного дому. Давним –давно по цій стежині я пішла у далекий і незнамий світ і усе життя вона у моєму серці світлим спомином, як і дядько Мануйло.

18.11.2018р Надія Таршин.