Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.16
2026.11.12
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Вірші
За упокій
Йшов 1992-й рік. В країні лютував економічний хаос. Ламалися стереотипи, людські долі, родини. Ще жили пліч-о-пліч кати та їхні жертви, не було збудовано квадрильйона квадратних метрів височенних парканів між однотипними садибами керівників підприємств та робітниками. І морок минулого ще дихав у потилицю громадянам, які вирішили будувати власну незалежну державу.
У восьмидесятишестилітньому віці помер академік Фіалко. Хороший був чоловік. Викладав теоретичну механіку та опір матеріалів у танковому училищі. Помер прямо під під'їздом нашого будинку, впавши під час розмови з моїм братом йому на руки. Оскільки ми були сусідами, то дружина покійного попросила мою матір допомогти з похороном. Звичайно, вона погодилася.
Цілий день та ніч готувала стіл для родичів та знайомих покійного. Ми з братом теж не стояли осторонь.
Як і належить – провели покійного в останню путь: людина була непересічною, знаним науковцем. Але на похорон прийшла у повному складі…комуністична організація тоді ще Леніградського (нині Святошинського) району міста Києва!
Звичайно, покійник не зміг би працювати на своїй посаді, якби не платив внески в партійну кабзу. Хоча міг би й не платити, бо вже кілька років як був на пенсії.А ми з братом були членами Народного Руху України.
- Давай годувати комуністів,- сказав весело брат і тицьнув мені таріль з холодцем. – Став це блюдо ближче до керівника парторганізації. Вони у нас люблять свининку. І не забудь баняк із хроном!
Нарешті, гуртом накрили стола та присіли на краєчку. І от, брязнувши орденами, які гронами звисали з казенного піджака, очільник підняв тост:
- Яков Ізевич прожив непросте життя,- розпочав оповідач.- У молодості він підпав під вплив підривних елементів, але партія зробила усе можливе аби витягти молоду людину з біди. П’ять років тюрми пішли Якову Ізевічу на користь, він став корисним суспільству і вірним ідеалам комуністичної партії. Я ж його і приймав до лав нашої організації. І хоч він часто сперечався зі мною з приводу Голодомору в Україні, я мушу тут, на його похоронах, сказати вам усім, що ніякого Голодомору не було. Це все вигадки українських націоналістів, які намагаються поставити істинну історію нашої країни з ніг на голову. Вип’ємо за покійника. Пухом йому земля.
Дядя хвацько вковтнув горілку і захрумкотів маринованим огірком.
Я подивився на зблідлу матір, на її побілілі вуста і зрозумів, що її страшно образили. Брат поклав мені руку на плече, почекав кілька хвилин аби люди трохи перекусили і теж попросив слова.
- Царство небесне цій хорошій людині, яка виховала не одного чудового фахівця своєї справи,- промовив брат. І людиною він був хорошою, і сусідом чудовим. Я б і обмежився цими словами, оскільки це - похорон, а не партійні збори. Проте хочу звернутися до присутніх з іншими словами.
Щойно сказали, що Голодомору не було. Можливо, у деяких сім’ях і не було. Або дехто жив у той час не на Україні. Але він таки був! Запитайте у нашої матері, яка накрила вам цей стіл. Половина її сім’ї лежить на цвинтарі, бо померла в ті страшні часи. Вона сама ледь вижила. І виною цьому – комуністи, які спланували і здійснили масове винищення нашого народу. Так давайте заодно вип'ємо за всіх тих, кого відправили на той світ кати з партійними квитками в кишенях і подякуємо жінці, яка годує вас на цих похоронах. І яка вижила всупереч комуністичним планам масового знищення українців.
За столом запанувала гробова тиша. Дружина покійного зі сльозами на очах вибігла в сусідню кімнату. Я знав, що вона після суду над чоловіком поїхала за ним у Сибір. Там вчителювала. А коли його звільнили – повернулася разом з ним до Києва.
Ці люди за столом були зайвими. Вони і самі це зрозуміли, тому хутенько зібралися і пішли геть.
Але і досі чується, що злочину не було, Голодомор – фікція. Скоро взагалі не залишиться свідків тієї трагедії і можна буде як завгодно маніпулювати фактами нашої з вами історії. А Москва зробить усе можливе аби стерти нашу націю з лиця землі. Випаде нагода – влаштує ще тисячу таких голодоморів. Не забуваймо про це ніколи.
25.11.2018р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
За упокій
Йшов 1992-й рік. В країні лютував економічний хаос. Ламалися стереотипи, людські долі, родини. Ще жили пліч-о-пліч кати та їхні жертви, не було збудовано квадрильйона квадратних метрів височенних парканів між однотипними садибами керівників підприємств та робітниками. І морок минулого ще дихав у потилицю громадянам, які вирішили будувати власну незалежну державу.
У восьмидесятишестилітньому віці помер академік Фіалко. Хороший був чоловік. Викладав теоретичну механіку та опір матеріалів у танковому училищі. Помер прямо під під'їздом нашого будинку, впавши під час розмови з моїм братом йому на руки. Оскільки ми були сусідами, то дружина покійного попросила мою матір допомогти з похороном. Звичайно, вона погодилася.
Цілий день та ніч готувала стіл для родичів та знайомих покійного. Ми з братом теж не стояли осторонь.
Як і належить – провели покійного в останню путь: людина була непересічною, знаним науковцем. Але на похорон прийшла у повному складі…комуністична організація тоді ще Леніградського (нині Святошинського) району міста Києва!
Звичайно, покійник не зміг би працювати на своїй посаді, якби не платив внески в партійну кабзу. Хоча міг би й не платити, бо вже кілька років як був на пенсії.А ми з братом були членами Народного Руху України.
- Давай годувати комуністів,- сказав весело брат і тицьнув мені таріль з холодцем. – Став це блюдо ближче до керівника парторганізації. Вони у нас люблять свининку. І не забудь баняк із хроном!
Нарешті, гуртом накрили стола та присіли на краєчку. І от, брязнувши орденами, які гронами звисали з казенного піджака, очільник підняв тост:
- Яков Ізевич прожив непросте життя,- розпочав оповідач.- У молодості він підпав під вплив підривних елементів, але партія зробила усе можливе аби витягти молоду людину з біди. П’ять років тюрми пішли Якову Ізевічу на користь, він став корисним суспільству і вірним ідеалам комуністичної партії. Я ж його і приймав до лав нашої організації. І хоч він часто сперечався зі мною з приводу Голодомору в Україні, я мушу тут, на його похоронах, сказати вам усім, що ніякого Голодомору не було. Це все вигадки українських націоналістів, які намагаються поставити істинну історію нашої країни з ніг на голову. Вип’ємо за покійника. Пухом йому земля.
Дядя хвацько вковтнув горілку і захрумкотів маринованим огірком.
Я подивився на зблідлу матір, на її побілілі вуста і зрозумів, що її страшно образили. Брат поклав мені руку на плече, почекав кілька хвилин аби люди трохи перекусили і теж попросив слова.
- Царство небесне цій хорошій людині, яка виховала не одного чудового фахівця своєї справи,- промовив брат. І людиною він був хорошою, і сусідом чудовим. Я б і обмежився цими словами, оскільки це - похорон, а не партійні збори. Проте хочу звернутися до присутніх з іншими словами.
Щойно сказали, що Голодомору не було. Можливо, у деяких сім’ях і не було. Або дехто жив у той час не на Україні. Але він таки був! Запитайте у нашої матері, яка накрила вам цей стіл. Половина її сім’ї лежить на цвинтарі, бо померла в ті страшні часи. Вона сама ледь вижила. І виною цьому – комуністи, які спланували і здійснили масове винищення нашого народу. Так давайте заодно вип'ємо за всіх тих, кого відправили на той світ кати з партійними квитками в кишенях і подякуємо жінці, яка годує вас на цих похоронах. І яка вижила всупереч комуністичним планам масового знищення українців.
За столом запанувала гробова тиша. Дружина покійного зі сльозами на очах вибігла в сусідню кімнату. Я знав, що вона після суду над чоловіком поїхала за ним у Сибір. Там вчителювала. А коли його звільнили – повернулася разом з ним до Києва.
Ці люди за столом були зайвими. Вони і самі це зрозуміли, тому хутенько зібралися і пішли геть.
Але і досі чується, що злочину не було, Голодомор – фікція. Скоро взагалі не залишиться свідків тієї трагедії і можна буде як завгодно маніпулювати фактами нашої з вами історії. А Москва зробить усе можливе аби стерти нашу націю з лиця землі. Випаде нагода – влаштує ще тисячу таких голодоморів. Не забуваймо про це ніколи.
25.11.2018р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
