Однієї ночі я несподівано прокинулася від дивного звуку... цей звук нагадував мені про щось давно забуте. Я визирнула з-під ковдри боязко, ніби боялася побачити щось, що мене може злякати. На кріслі сиділа постать, то була постать жінки, і мені стало страшно... я заплющила очі і, подумавши, що, певно, сплю, знову визирнула з-під ковдри. У кріслі нікого не було, але звук я чула чітко. Висунула ногу і поставила на підлогу, друга нога опинилася теж на підлозі. Пройшла до великої кімнати, її у нас вдома називали «зала». У залі по центру стоїть телевізор, і він увімкнений. Нічого не показує, просто шипить екран, ніби нема антени. Я підійшла до ТВ і хочу вимкнути, натиснувши кнопку. А, ні! Може, кнопка запала, думаю, тягнуся до розетки, аби вимкнути живлення. Але телевізор подовжує працювати... Помічаю прочинене вікно, виходжу на вулицю у нічній сорочці і йду до хвіртки. Хвіртка рипить, коли прочиняю її, виходячи на вулицю, на горизонті бачу ту саму жінку, вона кудись іде. Я не довго думаючи, рукою і силою волі витягую з постелених дорожніх плит одну і вона перетворюється на літаючий транспортний засіб, я сідаю на краєчок цієї плити і, звісивши ноги, мчу на ній повітрям у напрямку незнайомки. Опиняюся у полі, тут багато простору, лечу і милуюся краєвидами, уже навіть забула, за ким і чому гналася. Повертаю назад, мені весело і легко. Плитка стає на своє місце, заходжу на кухню, а там ця загадкова жінка готує вариво. Духмяне, таке, що аж вдихати хочеться, я дивлюся, як це вариво закипає у казані, і розумію, що незнайомка мене не бачить... У кімнаті так же працює телевізор, я думаю, можливо є додаткове джерело енергії, яке живить його, намагаюся розшукати. Жінка накриває на стіл, ставить у двох горнятках ароматний узвар. І коли вона рукою запрошує мене скуштувати, я починаю боятися знову. «Відкрий своє обличчя, покажи мені своє обличчя!»– кажу я їй, але вона не проронивши ані слова на жестах показує, що вуаль скидати не можна. Мене дратує оця невідомість і звук , який випадково змінюється на протяжний. Затяжне «пі» лунає з телевізора, який неможливо вимкнути.
Так лунав телевізор у мому дитинстві, коли я хотіла подивитися мультики, а телекомпанія - обідати. Я хочу побачити, хто там, за вуаллю, яке обличчя сховане за тим шматком повітряного шовку. Я знаю, хто та жінка, знаю, точно знаю, але ще не час, не час дивитися у майбутнє, заглядати туди, куди вхід надійно зачинено. Повертаюся у ліжко, вдаю, що спатиму, я не боюся її, сонце сходить.