ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
2024.04.18
19:05
Ти виходиш з будинку, що носить прізвище якогось поета чи композитора,
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
2024.04.18
15:16
Терпіти несила, мовчати не можу,
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
2024.04.18
10:34
Політики, філософи, експерти…
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
2024.04.18
09:44
Люблю какао в молоці…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
2024.04.18
08:39
Якщо серця співають, то вона, мов пісня.
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
2024.04.18
08:26
Циклопу треба жертва, voila,
і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих
і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих
2024.04.18
08:16
Не ласкає нас море життєве лазурними хвилями.
Не втішають його буруни, у вітрах неприкаяні.
Ми - дві чайки утомлені, низько літаємо й квилимо.
І чи крила піднімуть у завтра, напевно не знаємо.
Ми з тобою - дві чайки. І берег в такій невідомості.
З-
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Не втішають його буруни, у вітрах неприкаяні.
Ми - дві чайки утомлені, низько літаємо й квилимо.
І чи крила піднімуть у завтра, напевно не знаємо.
Ми з тобою - дві чайки. І берег в такій невідомості.
З-
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Чупакабра
Знайшов його обабіч лісової галявини, там де закінчується молодий сосняк і злітають до неба двохсотлітні ялини. Істота лежала на животі, а з-під її лівої лопатки текла густа, аж чорна кров. Арбалетна стріла сильно застрягла в кістці, невідомо наскільки, можливо навіть у небезпечній близькості до серця. Спочатку подумав, що то собака. Але на передніх кінцівках були цілком нормальні долоні з пальцями, розміром як у десятирічної дитини.
Акуратно перевернув волохатого підранка на бік і здивувався – на мене дивилася казкова істота, якої на цій планеті існувати не могло, а тим паче у поліських лісах.
Химородь мала продовгувате обличчя (морду?), срібляста шерсь із золотавими плямами покривали її з голови до ніг (лап?), нижні кінцівки були як у кенгуру, хвіст такий самий, а зростом вся ця химерія була мені до пояса.
Але очі! Розумні, світлі, сповнені болю і благання допомогти. Спочатку думав, що то шепоче вітер, але одразу зрозумів: істота розмовляла! Телепатично!
- Допоможи-и-и-и-и! – прошелестіло в голові і поволі затихло. А потім знову: - Допомож-и-и-и-!
Я кинув свого кошика з грибами під ялину, зняв куртку, укутав істоту і обережно підняв на руки. «Кілограмів десять» - майнуло в голові.
Йшов найкоротшими стежками, напролом, через проріджений сосняк. Ніколи не розумів, чому лісники після технічної чистки залишали деревця згнивати прямо в лісі, а не стягували на одну купу той хмиз і не утилізували, або не продавали місцевим селянам, заробляючи на тому гроші.
Кілька разів зашпортався і ледь не впав, перечепившись через ломаччя. Істота тихо стогнала, але якось дивно: увесь час здавалося, що вона співає.
Добре, що моя хата стоїть недалеко від лісу, тому ніхто із сусідів дивочуда не побачив.
А дружина глянула на створіннячко і заплакала:
- Братику мій! Ой, як же тобі погано!
- Жінко,- кажу,- давай щось робити, бо може померти.
- І справді! – оговталася вона. – Зараз застелю чисту дитячу підстилку, яка не пропускає вологи і клади його на бік. Але акуратно, щоб не поворушити стрілу, - сказала вона і метнулася до шафи з білизною.
Моя дружина – берегиня, не звичайна людина. Знається на травах, чаклує, а про решту не розкажу, бо від людей не буде проходу. Зустрів її зовсім випадково, якщо точніше – упіймав спінінгом за купальника, коли вона купалася. Але то окрема історія.
Стрілу витягнув я, а дружина обробила рану. А потім сіла біля істоти, поклала її голову собі на коліна і заспівала.
«Ой, мій батечку ясний!
Беру твою силу в свою руку,
Уливаю її в твого сина,
Умиваю нею його рану!
Хай кров спиниться, хай рана загоїться, хай синок оживе!..»
Я сидів поруч із нею і дивився в ясно-волошкові очі своєї дружини. Там палав вогонь. А жінка все співала і співала, не зупиняючись ні на хвилину.
Аж під ранок незнайомець опритомнів і обвів нас обох розумним поглядом.
Я без слів зрозумів, що він просить пити. Метнувся до баняка з холодною кип’ячою водою і зачерпнув ополоника.
Тим часом дружина обтерла незнайомця чистим рушником від крові, що запеклася, наліпила на рану кашку з лікарських трав і вправно перемотала чистою тканиною. Я підняв його, а дружина поміняла підстилку.
Ну от скажіть – нащо стріляти в диких тварин з арбалета або карабіна і кидати поранених істот спливати кров'ю? Чи то люди здичавіли від жорстокості, чи завжди були таким черствими – ніяк не доберу. І це вже не вперше я натрапляв на такі поранені створіння – лань або оленя. Завелась у селищі погань, жорстокий гицель, який полював аби зробити боляче тому, хто не взмозі себе захистити. Розказав жінці свої міркування з цього приводу, а вона мене під руку - і в ліс.
Слідопит із мене ніякий. Але не дружина. Привів її на те місце, показую, де лежав підранок. Принюхалася берегиня, розвела руки і заплющила очі. А за мить вітер закрутив вихором, піднімаючи пил та хвоїнки в небо, і поволі посунув у сторону села. Ми за ним.
Знайшли таки хазяїна. Аж на протилежному кінці села жив такий собі чоловік на прізвисько Москаль. «Чтокав» і «какав» у розмові з односельцями, за сорок років такі не вивчив нашої мови, і вчити не збирався. А як почалася війна на Сході увесь час повторював: «Скоро наши прийдут! Так что, хохлы, готовьтесь».
Жив тим, що крав на людських городах овочі, у сараях інструменти, а в садках фрукти. Уночі обносив курники. А у дворі тримав лютого вовкодава, якого бив нещадно. Навіть з-за паркану було видно, який пес худий та нещасний.
Дружина поривалася зайти на подвір'я, але я спинив:
- Що ми йому скажемо? Як докажемо, що то його рук справа?
-Але ж не можна більше допустити аби він когось кривдив! – спалахнула дружина.
- Ти - берегиня, тобі зась робити комусь погано. Ти є добро в чистому вигляді. Тому ходімо додому, його природа сама покарає, обіцяю тобі,- мовив я і силоміць повів її додому.
Істота була звичайною чупакаброю. Уміла ховатися від людського ока, жила поруч із водяником із сусіднього хутора. Коли ж браконьєри спустили ставка, перекопавши дамбу та виловивши там всю рибу, водяник втік на річку Тетерів доживати віку, і дивочуд зостався сам. Почав тинятися поближче до людських осель і потрапив на око Москалеві. А той…
Їв чупакабра гарно, особливо налягав на моркву з капустою. Люто гриз качани (навіть уночі), полохаючи кота Жоржика.
А я щодня ходив на обійстя Москаля і підгодовував вовкодава.
Носив усе: костомахи, шматочки хліба, перепадало і м'ясця. І пес мені повірив. Ставав на задні лапи, піднімаючи здоровенну голову вище паркана аби я йому почухав за вухами. Я й чухав. І годував. Щодня, без пропусків на святкові та вихідні дні. Дружина питала «Куди це ти вечорами ходиш? Наче вудок немає, і кошика не береш…» Я відбувався коротким «так треба».
Промайнули осінь та зима. З головою поринув у весінні польові роботи. Домовився з трактористом аби завтра уранці виорав города. Оскільки жито з осені виросло зависоке , то увечері ухопив косу і пішов аби його скосити. А заодно і розкидати гній, який вивіз ще уранці. Аж тут гульк – іде Москаль з мішком саджанців груш та яблук, а за ним трюхикає вовкодав.
- І де це ти таким добром розжився? - питаю у односельця.
- Не твое дело,- відповідає чоловік та суне далі.
Краєм ока бачу, як полем, важко одсапуючись, біжать Чикилдиха із невісткою. А за ними Одарка із бабою Настею.
«Еге», думаю, - «щось тут не те».
- Ану стій! – гукнув до Москаля. – Звідки саджанці?
Чолов’яга зняв мішка з пліч, вийняв застромленого між ними заступа і кинувся на мене. Удар був таким сильним, що я думав, що тріснула рука. Біль накрив з головою. І тут сталося несподіване: вовкодав з розгону кинувся на господаря і учепившись зубами в плоть митєво розірвав йому горлянку. Люто терзаючи останки, гасав із трупом у зубах по полю і дико гарчав. Жінки, які надбігли, безперестанку хрестилися, дивлячись на це страхіття.
Чикилдиха згодом розказала, що позавчора вони з дідом купили саджанців аби закласти новий сад. Баба Варвара теж попросила з десяток. А ж тут навідався Москаль і мішок хутко зник. Добре, що вчасно склали два плюс два і чкурнули наздоганяти злодія. А фінал цієї історії ви вже знаєте.
З собакою складніше: пес захищав мене – єдину істоту у світі, яка приязно ставилася до нього. Він дочекався слушного моменту і всю обиду та злість, накопичені за роки знущань, вилив на свого жорстокого господаря. І чи можна в такому випадку звинувачувати вовкодава в тому що сталося?
А чупакабра того вечора пішов від нас. Довго зі мною обнімався, терся писком. Казав, що я теж незвичайний чоловік, інакше мене б не полюбила берегиня. Я навіть сльозу пустив від розчулення. Жінка не заважала нам – чоловікам, виражати свою приязнь,- тихо стояла осторонь і теж хлипала. А коли гість, якого ми вилікували, пострибав до лісу, обернулася до мене і запитала:
- Так хто наказав Москаля, природа?
Я винувато опустив очі.
20.01.2019р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Чупакабра
Знайшов його обабіч лісової галявини, там де закінчується молодий сосняк і злітають до неба двохсотлітні ялини. Істота лежала на животі, а з-під її лівої лопатки текла густа, аж чорна кров. Арбалетна стріла сильно застрягла в кістці, невідомо наскільки, можливо навіть у небезпечній близькості до серця. Спочатку подумав, що то собака. Але на передніх кінцівках були цілком нормальні долоні з пальцями, розміром як у десятирічної дитини.
Акуратно перевернув волохатого підранка на бік і здивувався – на мене дивилася казкова істота, якої на цій планеті існувати не могло, а тим паче у поліських лісах.
Химородь мала продовгувате обличчя (морду?), срібляста шерсь із золотавими плямами покривали її з голови до ніг (лап?), нижні кінцівки були як у кенгуру, хвіст такий самий, а зростом вся ця химерія була мені до пояса.
Але очі! Розумні, світлі, сповнені болю і благання допомогти. Спочатку думав, що то шепоче вітер, але одразу зрозумів: істота розмовляла! Телепатично!
- Допоможи-и-и-и-и! – прошелестіло в голові і поволі затихло. А потім знову: - Допомож-и-и-и-!
Я кинув свого кошика з грибами під ялину, зняв куртку, укутав істоту і обережно підняв на руки. «Кілограмів десять» - майнуло в голові.
Йшов найкоротшими стежками, напролом, через проріджений сосняк. Ніколи не розумів, чому лісники після технічної чистки залишали деревця згнивати прямо в лісі, а не стягували на одну купу той хмиз і не утилізували, або не продавали місцевим селянам, заробляючи на тому гроші.
Кілька разів зашпортався і ледь не впав, перечепившись через ломаччя. Істота тихо стогнала, але якось дивно: увесь час здавалося, що вона співає.
Добре, що моя хата стоїть недалеко від лісу, тому ніхто із сусідів дивочуда не побачив.
А дружина глянула на створіннячко і заплакала:
- Братику мій! Ой, як же тобі погано!
- Жінко,- кажу,- давай щось робити, бо може померти.
- І справді! – оговталася вона. – Зараз застелю чисту дитячу підстилку, яка не пропускає вологи і клади його на бік. Але акуратно, щоб не поворушити стрілу, - сказала вона і метнулася до шафи з білизною.
Моя дружина – берегиня, не звичайна людина. Знається на травах, чаклує, а про решту не розкажу, бо від людей не буде проходу. Зустрів її зовсім випадково, якщо точніше – упіймав спінінгом за купальника, коли вона купалася. Але то окрема історія.
Стрілу витягнув я, а дружина обробила рану. А потім сіла біля істоти, поклала її голову собі на коліна і заспівала.
«Ой, мій батечку ясний!
Беру твою силу в свою руку,
Уливаю її в твого сина,
Умиваю нею його рану!
Хай кров спиниться, хай рана загоїться, хай синок оживе!..»
Я сидів поруч із нею і дивився в ясно-волошкові очі своєї дружини. Там палав вогонь. А жінка все співала і співала, не зупиняючись ні на хвилину.
Аж під ранок незнайомець опритомнів і обвів нас обох розумним поглядом.
Я без слів зрозумів, що він просить пити. Метнувся до баняка з холодною кип’ячою водою і зачерпнув ополоника.
Тим часом дружина обтерла незнайомця чистим рушником від крові, що запеклася, наліпила на рану кашку з лікарських трав і вправно перемотала чистою тканиною. Я підняв його, а дружина поміняла підстилку.
Ну от скажіть – нащо стріляти в диких тварин з арбалета або карабіна і кидати поранених істот спливати кров'ю? Чи то люди здичавіли від жорстокості, чи завжди були таким черствими – ніяк не доберу. І це вже не вперше я натрапляв на такі поранені створіння – лань або оленя. Завелась у селищі погань, жорстокий гицель, який полював аби зробити боляче тому, хто не взмозі себе захистити. Розказав жінці свої міркування з цього приводу, а вона мене під руку - і в ліс.
Слідопит із мене ніякий. Але не дружина. Привів її на те місце, показую, де лежав підранок. Принюхалася берегиня, розвела руки і заплющила очі. А за мить вітер закрутив вихором, піднімаючи пил та хвоїнки в небо, і поволі посунув у сторону села. Ми за ним.
Знайшли таки хазяїна. Аж на протилежному кінці села жив такий собі чоловік на прізвисько Москаль. «Чтокав» і «какав» у розмові з односельцями, за сорок років такі не вивчив нашої мови, і вчити не збирався. А як почалася війна на Сході увесь час повторював: «Скоро наши прийдут! Так что, хохлы, готовьтесь».
Жив тим, що крав на людських городах овочі, у сараях інструменти, а в садках фрукти. Уночі обносив курники. А у дворі тримав лютого вовкодава, якого бив нещадно. Навіть з-за паркану було видно, який пес худий та нещасний.
Дружина поривалася зайти на подвір'я, але я спинив:
- Що ми йому скажемо? Як докажемо, що то його рук справа?
-Але ж не можна більше допустити аби він когось кривдив! – спалахнула дружина.
- Ти - берегиня, тобі зась робити комусь погано. Ти є добро в чистому вигляді. Тому ходімо додому, його природа сама покарає, обіцяю тобі,- мовив я і силоміць повів її додому.
Істота була звичайною чупакаброю. Уміла ховатися від людського ока, жила поруч із водяником із сусіднього хутора. Коли ж браконьєри спустили ставка, перекопавши дамбу та виловивши там всю рибу, водяник втік на річку Тетерів доживати віку, і дивочуд зостався сам. Почав тинятися поближче до людських осель і потрапив на око Москалеві. А той…
Їв чупакабра гарно, особливо налягав на моркву з капустою. Люто гриз качани (навіть уночі), полохаючи кота Жоржика.
А я щодня ходив на обійстя Москаля і підгодовував вовкодава.
Носив усе: костомахи, шматочки хліба, перепадало і м'ясця. І пес мені повірив. Ставав на задні лапи, піднімаючи здоровенну голову вище паркана аби я йому почухав за вухами. Я й чухав. І годував. Щодня, без пропусків на святкові та вихідні дні. Дружина питала «Куди це ти вечорами ходиш? Наче вудок немає, і кошика не береш…» Я відбувався коротким «так треба».
Промайнули осінь та зима. З головою поринув у весінні польові роботи. Домовився з трактористом аби завтра уранці виорав города. Оскільки жито з осені виросло зависоке , то увечері ухопив косу і пішов аби його скосити. А заодно і розкидати гній, який вивіз ще уранці. Аж тут гульк – іде Москаль з мішком саджанців груш та яблук, а за ним трюхикає вовкодав.
- І де це ти таким добром розжився? - питаю у односельця.
- Не твое дело,- відповідає чоловік та суне далі.
Краєм ока бачу, як полем, важко одсапуючись, біжать Чикилдиха із невісткою. А за ними Одарка із бабою Настею.
«Еге», думаю, - «щось тут не те».
- Ану стій! – гукнув до Москаля. – Звідки саджанці?
Чолов’яга зняв мішка з пліч, вийняв застромленого між ними заступа і кинувся на мене. Удар був таким сильним, що я думав, що тріснула рука. Біль накрив з головою. І тут сталося несподіване: вовкодав з розгону кинувся на господаря і учепившись зубами в плоть митєво розірвав йому горлянку. Люто терзаючи останки, гасав із трупом у зубах по полю і дико гарчав. Жінки, які надбігли, безперестанку хрестилися, дивлячись на це страхіття.
Чикилдиха згодом розказала, що позавчора вони з дідом купили саджанців аби закласти новий сад. Баба Варвара теж попросила з десяток. А ж тут навідався Москаль і мішок хутко зник. Добре, що вчасно склали два плюс два і чкурнули наздоганяти злодія. А фінал цієї історії ви вже знаєте.
З собакою складніше: пес захищав мене – єдину істоту у світі, яка приязно ставилася до нього. Він дочекався слушного моменту і всю обиду та злість, накопичені за роки знущань, вилив на свого жорстокого господаря. І чи можна в такому випадку звинувачувати вовкодава в тому що сталося?
А чупакабра того вечора пішов від нас. Довго зі мною обнімався, терся писком. Казав, що я теж незвичайний чоловік, інакше мене б не полюбила берегиня. Я навіть сльозу пустив від розчулення. Жінка не заважала нам – чоловікам, виражати свою приязнь,- тихо стояла осторонь і теж хлипала. А коли гість, якого ми вилікували, пострибав до лісу, обернулася до мене і запитала:
- Так хто наказав Москаля, природа?
Я винувато опустив очі.
20.01.2019р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію