Мотив я обговорювати не буду. «Клепсидра» так клепсидра».
Попробувала «розпирає груди». Ні, не краще.
Перечитала ще раз із «ляга тобі на груди». Мені слух не ріже і передає те, що я хотіла сказати, «банально» чи ні. Не може щось одночасно «ширитись в повітрі» і «розпирати груди». Це проти законів фізики. Те, що «шириться в повітрі», тисне на груди або налягає на них.
Перевірила -- останній рядок з ритміки не випадає.
Можна, звичайно, замінити на «сухий пісок зволожує хвилина»,якщо ви дуже хочете, щоб 9 рядків мали по 13 складів кожний, а останній чомусь – 11.
Я цього не хочу.

«Добрими намірами вимощена дорога...???»
Мені соромно...
« живіть у цїй безсмертній вірі,
що зрозуміють вас колись» .

Крім того, ідея останнього рядка в тому, щоб щось зникало, а не "зволожувало".

Пробачте, що я не зрозумів Вашу ідею.

Пане Олександре, от цікаво - хто вам дозволяє всередині вас писати оте, що ви написали першими реченнями? Є підозра на рак смаку.
Здорова словесність і здорова психіка такі слова прекрасній дамі писати не здатні - це щось за межами... (

Дякую Редакції Майстерень. Я також часом за когось заступаюся. Дивно, що цей коротенький вірш викликав стільки критики. У той же час я розумію, що літературою часто займаються натури, м’яко кажучи, неврівноважені або скандальні, які живляться енергією сварок та негативних емоцій. Для них це свого роду – самолікування та засіб самоутвердження. Якщо зараз вони вибрали своїм об’єктом мене, я це переживу, а їм буде легше :). Погано тільки, що вони так стараються бути в’їдливими, що їхні зауваження важко навіть зрозуміти, і вони пролітають повз увагу. Можливо, я би й взяла з них щось корисне, але написано так сумбурно, із жовчними наскоками, що розібратись неможливо і навіть не хочеться. Тому все лишається як є. Ще раз – дякую, Редакціє.

О так, Вікторіє, найчастіше в талановитих авторів спостерігаються ті чи ті загострені відчуття, які вони експресивно і передають в суспільний ефір. Проблема, як показує досвід, і в тому, що такі загострені, а інколи і образливі для інших, кути сприйняття й критичні стріли відображення своїх відчуттів (від сприйнятого), завжди свідчать про творчі негаразди в авторів. Йдеться , в основному, про дискомфорт від власної ситуації, кризи, яку час від часу всі переживаємо. А вийти самостійно з таких криз важко, бо причини, зазвичай, непомітні, вони стають помітними тільки при подальшому розвитку (глибини чуття, чуттєвості).
І, зрозуміло, над автором в кризі, завжди збираються хмари, в яких вистачає бісів. Але автор окремо, і біси окремо - це надважливо. Тому завдання адміністрації тут, на ПМ, допомагати авторові , у тому числі, і позбуватися накопиченої захмареності, а заодно і періоду кризи.
Тому талановитому в тій же мірі, як і інші вмілі автори ПМ, Олександрові Сушку постійно пропонується йти трохи важчим шляхом - творчостінезвіданого чи недостатньо знайомого. Таким чином ми створюємо додатковий простір для своо "я". А те, що нам дуже легко дається у звичних віршованих і прозових відображеннях - це, зазвичай, старий і тісний простір. І саме ця особиста затисненість провокує і виводить із себе - і, як приклад, маємо хворобливо емоційні коментування. І далеко не від одного автора на ПМ. (

Дякую.

Шановний Олександре, і справді, інколи наші поради зайві, бо ми радимо щось своє, чи щось узагальнене, натомість у автора все дуже особистісне. Тобто, найкраще, якщо це комфортно "критикові", ставати на сторону автора і в цілому пробувати його ж, авторськими, засобами доносити його ж візії.
Зважати і на стиль, і на характерні особливості, в тому числі, на діалекти, на мовні акценти, в тому числі й діаспори. Це працюватиме на користь української мови. Тобто оте, що може виглядати стилістично дещо незвично для "правильної" літературної мови, може бути корисним для української мови взагалі, і, не менш важливо, природним середовищем для найточнішого самовираження того чи того самобутнього автора.
Є сенс, напевно, розуміти, що кожен із нас важливий, кожен є на своєму місці, і це нормальний розподіл, - не варто, певно, всіх зводити в одну точку.

Я не тішуся ілюзіями. Ці пристрасті не мають нічого спільного із змістом вірша. У вірші дійсно треба було виправити слово чи два. Просто вказано на це було в досить агресивній манері, а агресивність – стан заразний. Він легко передається іншим. Вірш було написано у хвилини душевного безсилля і спроби якось його вербалізувати. Тому він і вийшов короткий, зате дискусія – он яка! Але це вже не про вірш. Це більше -- про відчуття міри, коли хтось когось критикує. Є коментатори, яких «заносить на поворотах». Вони милуються власною безапеляційністю. Як я вже казала, це часто – котрпродуктивно, тому що в автора при цьому цілком закономірно виникає відчуття протесту або образи, і тому зауваження (можливо, слушні), вже ним не сприймаються.
Але Ви гарно сказали: «найтонші відтінки можуть розчахуватись у прірви!»

Вірш хороший, це зрозуміло. І правки Ви прийняли деякі по ділу. Це нормально. Я узагалі не коментую творів, які мені не подобаються. А Ваші подобаються. А мій коментар може трохи і фривольний, але там виключно щира жартівлива усмішка і бажання допомогти. Але аж ніяк не бажання якось принизити свого колегу!
Чому я скептично ставлюся до деяких написів на стіні вічності? Та все дуже просто: у мене два літредактори професійних на шиї сидять і щодня довбають мою нещасну голівоньку за що я їм глибоко вдячний. І критику я отримую таку, що вам і не снилося. Тому зважте, що я, усе ж таки, трохи іронічний гуморист. Трохи грубуватий, не без того. Але людяний.
Отже, бажаю Вам творчої наснаги та хорошого настрою. А я постараюся в подальшому його Вам не псувати. Тисну краба і міцно цілую.

Дякую, Юрію, Ви глибоко аналізуєте. Тут уже питання впирається у світогляд. Я взагалі вважаю, що є глибоко трагічна сторона нашого існування Про це не треба увесь час говорити, але часом, коли притисне, можна й сказати. Якщо не визнавати трагічних сторін життя, то наша література ніколи не виборсається з тенет «провінційності». При цьому я категорично проти того, щоб без кінця оплакувати свою долю і свою історію там, де ми самі винні, де все пішло погано через нашу власну дурість. Але все ж є якісь екзистенційні моменти, з якими нічого не можна зробити. Щодо того, що людям неприємно, коли хтось говорить про «негатив», то що поробиш. По-перше, ті, хто пише, краще від інших повинні розуміти, що вже саме написання, тобто словесне формулювання почуттів, часто виводить із пригніченого стану. В даному випадку я не вірю, що коментатори зрозуміли й глибоко перейнялись настроєм вірша. Ніхто не напише песимістично настроєному авторові, що його вірш -- «знущання над мовою» або «Лахміття слів, наверганих без ліку». Тут у людей була зовсім інша мотивація.

Пане Олександре, якщо Ви дійсно хочете «щиро допомогти», то треба навчитись це робити зграбніше. Адже як літератор, Ви повинні розуміти оту вічну проблему, про яку писав ще Тютчев: «Нам не дано предугадать, как слово наше отзовётся». Треба навчитись зважувати свої слова, особливо критичні. Ваші літредактори Вами вибрані, Ви погодились на те, як вони з Вами поводяться, це не може бути виправданням Вашої поведінки щодо інших. Я на сайті буваю спорадично, але в мене виникла підозра, що Ви трохи маніпулюєте людьми. Ви їм лестите, потім нещадно з них глузуєте, потім вдаєте бідного сироту, якого всі «зобиджають», прибідняєтесь і патетично запитуєте: «Справді, хто я тут такий?» і посипаєте голову попелом. Як тільки Вам вірять, все починається по новому колу. Люди не терплять, коли з ними так поводяться. Я не знаю, коли Ви щирі – чи коли намагаєтесь усе спустити «на гальмах» і закликаєте до примирення, чи коли Ви гостро й необ’єктивно коментуєте під виглядом «іронічного гумориста». Ви, звичайно, вносите на сайт пожвавлення, привертаєте читачів (особливо до себе), але якою ціною? Вибачте, якщо неправильно Вас охарактеризувала.