
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.05.15
12:04
Старість стримувалась,
вік надходив,
але лику юнацького квіт!
силуету невчасність прожога!
завжда сповненість слів молодих!
з ним зживались незмінно і довго
поміж мертвих, нових і старих.
вік надходив,
але лику юнацького квіт!
силуету невчасність прожога!
завжда сповненість слів молодих!
з ним зживались незмінно і довго
поміж мертвих, нових і старих.
2025.05.15
10:08
Цвіте бузок, магнолія в саду,
На сонці ніжиться рясна черешня.
На безіменний палець, до ладу
Ти одягнув рубінового персня.
Подарував закохано мені,
Щоб я була, заручена, красива.
Мій чуйний принц, на білому коні,
З тобою неймовірно я щаслива.
На сонці ніжиться рясна черешня.
На безіменний палець, до ладу
Ти одягнув рубінового персня.
Подарував закохано мені,
Щоб я була, заручена, красива.
Мій чуйний принц, на білому коні,
З тобою неймовірно я щаслива.
2025.05.15
07:00
Життям пригнічений дошкульно
І горем битий досхочу, –
Неначе вітер безпритульний
То спочиваю, то – лечу.
То в надпориві пересилю
Терни колючі перешкод, –
То від погроз не маю сили
Хоча б ледь-ледь роззявить рот.
І горем битий досхочу, –
Неначе вітер безпритульний
То спочиваю, то – лечу.
То в надпориві пересилю
Терни колючі перешкод, –
То від погроз не маю сили
Хоча б ледь-ледь роззявить рот.
2025.05.15
06:30
Воно крапки поставе чи не всюди
і правду ріже в око, не брову,
немов у барабан колотить в груди,
у пил стирає всіх, на куряву!
Йому у спорі рівних не існує,
бо знає сотні, тисячі цитат,
а штампи й гасла так завуалює,
і правду ріже в око, не брову,
немов у барабан колотить в груди,
у пил стирає всіх, на куряву!
Йому у спорі рівних не існує,
бо знає сотні, тисячі цитат,
а штампи й гасла так завуалює,
2025.05.14
21:18
Що значить дорога додому?
Дорога в ніщо, в зорепад,
Дорога туди, де утому
Знімає оновлений сад.
Дорога додому безмежна,
Не має початку й кінця.
Триває вона, як належить,
Дорога в ніщо, в зорепад,
Дорога туди, де утому
Знімає оновлений сад.
Дорога додому безмежна,
Не має початку й кінця.
Триває вона, як належить,
2025.05.14
18:23
“Як не хочеш усю правду, повідай дещицю:
Чи сватів до тебе слати, чи піти топиться?
Чом ти голову схилила, вії опустила?
Може, кращого від мене, бува, полюбила?..
...Не розказуй, голубонько. В словах нема нужди,
Бо ж на личеньку твоєму заквітають руж
Чи сватів до тебе слати, чи піти топиться?
Чом ти голову схилила, вії опустила?
Може, кращого від мене, бува, полюбила?..
...Не розказуй, голубонько. В словах нема нужди,
Бо ж на личеньку твоєму заквітають руж
2025.05.14
11:25
Я вибрала не Вас і не тому,
що серцю не накажеш полюбити.
Іще тоді належала йому,
коли серпанком падала у жито.
Цвіла шипшиною, а поряд він,
зеленим листям огортав бентежно.
Душа з душею — срібний передзвін —
що серцю не накажеш полюбити.
Іще тоді належала йому,
коли серпанком падала у жито.
Цвіла шипшиною, а поряд він,
зеленим листям огортав бентежно.
Душа з душею — срібний передзвін —
2025.05.14
10:29
А ти будь тюльпаном: живи і квітни,
Загоюй рани, всміхайся привітно,
Втопи свій біль на денці озерця,
Нехай рожевим заквітне серце,
Чи білим, жовтим...не має різниці,
Подякуй Богу - віддасть сторицею.
А ти будь тюльпаном: тягнися до неба,
Загоюй рани, всміхайся привітно,
Втопи свій біль на денці озерця,
Нехай рожевим заквітне серце,
Чи білим, жовтим...не має різниці,
Подякуй Богу - віддасть сторицею.
А ти будь тюльпаном: тягнися до неба,
2025.05.14
09:01
Навіщо ти звертаєшся «на ви»?
Чи візаві свого ти поважаєш?
А може тривіально зневажаєш,
маскуючи відносин грубі шви?.
Чи любиш ти, коли говориш «Ви»,
чи просто на дистанції тримаєш?
За кого ти таку особу маєш,
Чи візаві свого ти поважаєш?
А може тривіально зневажаєш,
маскуючи відносин грубі шви?.
Чи любиш ти, коли говориш «Ви»,
чи просто на дистанції тримаєш?
За кого ти таку особу маєш,
2025.05.14
08:02
Гнучка, як гілочка ліщини,
Іскриста й сяйна, наче сніг, –
Вона сміється, мов дитина,
І заражає сміхом всіх.
Неначе книга загадкова, –
Мої розбурхує думки,
Адже не в’яжеться розмова,
А замовкати не з руки.
Іскриста й сяйна, наче сніг, –
Вона сміється, мов дитина,
І заражає сміхом всіх.
Неначе книга загадкова, –
Мої розбурхує думки,
Адже не в’яжеться розмова,
А замовкати не з руки.
2025.05.13
21:40
Я пішов світ за очі
божевільною травою,
продираючись крізь колючки.
Я тікаю від цивілізації.
Із дороги я звернув
у густі вруна.
Мене жене вперед амок,
якийсь навіжений двигун.
божевільною травою,
продираючись крізь колючки.
Я тікаю від цивілізації.
Із дороги я звернув
у густі вруна.
Мене жене вперед амок,
якийсь навіжений двигун.
2025.05.13
19:44
Обурена весна дощами розлилась.
Зелені та сумні у травня очі.
Коли вже сонце розітне сувої зла,
щоб відпочили від шахедів ночі?
Калюжі, мов печалі темні дзеркала,
Бо тільки дощ, здається, хазяйнує,
хлюпоче - і завісою стоїть імла,
Зелені та сумні у травня очі.
Коли вже сонце розітне сувої зла,
щоб відпочили від шахедів ночі?
Калюжі, мов печалі темні дзеркала,
Бо тільки дощ, здається, хазяйнує,
хлюпоче - і завісою стоїть імла,
2025.05.13
19:23
Протокол від 13.05.2025
Після вимушеного сеансу аналітичних заходів і виховної роботи, проведеної з черговою зміною (вахтою) "пиріжкарень", пов'язаної з відгуком на вірш
постійного дописувача Поетичних майстерень,
були отримані пояснення наступ
2025.05.13
16:54
Коли зліталися хрущі
На обвишнілу хату.
Щось відлягало від душі
Страшне і волохате.
І хата, втомлена в літах,
Підведена на біло,
Була, немов би молода,
Немов нова і ціла.
На обвишнілу хату.
Щось відлягало від душі
Страшне і волохате.
І хата, втомлена в літах,
Підведена на біло,
Була, немов би молода,
Немов нова і ціла.
2025.05.13
13:52
Я не знаю, що зі мною,
Самотою рани гою.
Недалеко й до біди.
На подвір'ї, попід вечір,
Розгулялася хуртеча,
Замела усі сліди.
Стогне вітер за шибками,
Самотою рани гою.
Недалеко й до біди.
На подвір'ї, попід вечір,
Розгулялася хуртеча,
Замела усі сліди.
Стогне вітер за шибками,
2025.05.13
10:48
Я ангел її, та не знає вона,
що ми одне одному ехо... луна,
якщо подивитись у небо ясне,
обом усміхається щастя одне.
Вона була тою з омріяних див,
яке як ікону я боготворив
у ночі осінні, у дні весняні,
являється й досі мені уві сні
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...що ми одне одному ехо... луна,
якщо подивитись у небо ясне,
обом усміхається щастя одне.
Вона була тою з омріяних див,
яке як ікону я боготворив
у ночі осінні, у дні весняні,
являється й досі мені уві сні
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
2024.07.02
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Гавкун
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Гавкун
Не буду сьогодні нічого писати, і не просіть. Ось, корвалолу трохи накрапаю до квасу, ковтну хутенько аби жінка не бачила - і в ліжко. Якщо дізнається, що в мене серце болить – буде цілу ніч лікувати, листя капустяне на лоба прикладатиме, замовляння шепотітиме, ні на хвилину не приляже. Вона у мене турботлива берегиня, не те що деякі жінки. Знаєте, мабуть, і ви таких,- вони тільки вірші пишуть. Ніжності до чоловіків уже немає, в ліжку з ними самотньо навіть відлюдникам-скопцям, і характер стервозний: то не так, це не подобається. Ще й за гроші постійно їх пиляють: мало заробляють, для сім’ї - тягар, ображаються, коли віршів жіночих увечері не хочуть слухати, одразу спати лягають. А те, що чоловіки втомлені, як коняки після оранки – байдуже: хоч кілка на голові теши, слухай і все.
Моя ж дружина не така: пригорнеться, обніме крильми, поцілує кріпко і підніме аж на самі небеса, до ангелів світлосяйних. Вміє вона це робити, бо має дар коштовний –любити відчайдушно і безоглядно. І як би не крутила мене доля в своїх сталевих жорнах, але коли поруч така могутня добра сила – всі негаразди здаються устократ легшими, аніж вони є насправді.
А серце у мене заболіло не спроста. Є вагома причина, але розповідати про неї жінці не можна, інакше дуже розсердиться. Казала мені: не читай ліричних віршів про нещасливе кохання, налягай на природу, на позитив. А де ж його взяти того позитиву?
Ось, потрапила мені до рук книжка відомого поліського майстра пера «Буколіки. Георгіки». Думав, осонцені рулади будуть наснажувати читачів до життя. Аж ні - кожен другий твір про нещасливе кохання, краєвиди за вікном мають мінорні відтінки, громадянська лірика пронизана негативом до оточуючого світу. Літгерої недосконалі, описане життя недоладне. Одна поезія автора взірцева.
Обчитався я, друзі. Необачно аж п’ять сторінок здуру здолав - і одразу як шпигоне в серцевий м’яз. А все тому, що я гіперчутливий, теж вірші пописую. Але тихенько, коли дружина не бачить. І одразу ховаю в корівник, допоки вона не прокинулася. Колись прийдете в гості –покажу яка там у мене паперова Джомолунгма вивищується. Ще трохи – і упреться в дах. А він у мене високий – аби теля не змогло рогом зачепити абажура на галогенці.
Ага, про теля згадав! От халепа! Корова йшла з пасовиська, то штовхнула стару собачу буду, а потім ще й наступила, тож залишилося від житла шобтиздоха купа старих, поточених шашелем дошок. Жінка наказала терміново зробити буду песикові, бо уночі ще заморозки. А я, замість того аби ввімкнути циркулярку та взяти до рук молотка - читав оті «Буколіки. Георгіки». От і покарало небо за непослух болями сердечними. Знаю ж – якщо жінка просить, треба все хутко виконувати, інакше чекай рахуби.
Корвалол не допомагав. Мабуть, доведеться вкинути до рота нітрогліцерину. Півпігулки, бо від цілої можу і зомліти.
І коли я вже запивав квасом медичний хімпрепарат, як Пилип з конопель вигулькнула дружина.
- Що це ти ковтаєш, чоловіче? – питає у мене і висмикує з рук склянку з вазодилятором. – Он як! – звела брови жінка.- C3H5(ONO2)3 використовується для зняття гострих спазмів коронарних судин при стенокардії! У тебе сереце болить? Га?
- А ну хутко в ліжко, зараз принесу тонометра, будемо тиск вимірювати.
Сумирно впав на ортопедичний матрас і сплів на пузі руки . Ще й очі під лоба закотив аби виглядати більш хворим.
А жінка вже шаруділа біля мене як полохлива миша: тиск і справді занизький - сто на шістдесят. Ну, це від перевтоми. Я від тих гнітючих віршів ще місяць відходити буду. А от те, що у мене почалася аритмія – кепсько. Тут потрібна уже комплексна хімія, яка розхитає імунітет надовго. Або одразу дефібриляція. Гахнуть струмом з напругою 7000 вольт - і ти вже як огірочок.
А жінка біля мене, мов квочка: то рейтузи підсмикне, то носа витре, то кашею гарбузовою з чайної ложечки годує.
- Жінко, - озиваюся слабким голоском,- мені буду собачу треба робити, скоро ніч надворі. Пусти на годинку з ліжка.
- Яка така буда? Ти що? Лежи і не ворушися. Тобі треба зараз тільки позитивними емоціми накачуватися. Ось зараз догодую і принесу книжку з віршами, буду тобі читати аби заспокоївся та прийшов у норму.
Коли каша зникла у моєму череві, дружина рушила за поезією. Ніколи не думав, що вона переступить через власні застереження щодо красного словоблудства та зважиться на декламування любовної лірики хворому чоловікові. От дружина так дружина! Свята, одним словом.
Заходить моя голубка до хати, а в руках – «Буколіки. Георгіки»!. Я аж перехрестився від ляку, а палець на нозі засмикався від обиди. Не знає мила, що ця книжка для мене не отуха, а кара Господня. Ні їсти після неї не хочеться, ні пити. Руки самі несамохіть тягнуться до мотузки.
Коли жінка прочитала
«…жаска жура жує в жувалах,
Любові гасне в серці спалах.» від «позитивних» емоцій я знепритомнів.
Запах нашатиря вирвав мене з обіймів морфея,- то клопітка дружина засунула мені у ніздрю тампона, намоченого пахучою рідиною.
- Чоловіче,- не вгавало солодяточко,- тримайся, зараз буде фінальна сцена.
І продовжила:
- «Обман, обида, ох біда!
Пішла до кума молода».
Якби не вата з аміаком, то я б знову знепритомнів. А так тільки голова закрутилася і засудомило в сідницях.
- Сонце моє,- гукаю жінці,- ластівка моя небесна! Годі читати! Притулися до мене своїм пишним станом, помовч хвилинку. А я до тебе пригорнуся. Гаразд? – благаю кохану.
Переборола жінка своє неозоре его, пішла мені назустріч. А коли моє обличчя потонуло в її колихкій пазусі з диво-плодами – я задрімав.
Снилися весняні гори, запорошені квітучими едельвейсами, коралові рифи зі зграйками кабуб та скорпен, виділася батьківська хата на якій звили гніздечко журавлики. А лагідне сонце шепотіло у маківку «Виздоровлюй, чоловіче. Без тебе жінка охляє, змарніє, світ їй буде немилим…»
Прокинувся уранці здоровим і повним сил. От що робить подружня любов та відданість із чоловіками! Витягнув писка з її пазухи та пішов надвір, тримаючи під пахвою «Буколіки. Георгіки». Зайшов до сараю аби засунути ту книженцію аж на саме дно запилюженої поетичної піраміди, а там …
Уночі, замерзлий і сердитий пес зробив підкоп і проліз через виритий лаз до теплого корівника. Рогата худоба схарапудилася і з переляку штурхнула задом поезію. Не витримала вона напору парнокопитної тварини і завалилася на долівку. І стала підстилкою, замість соломи. А поруч з коровою ліг гавкун. І було йому тепло.
Прикро, звичайно. Не заслуговує вічне такої долі. Я повзав на колінах і збирав залишки недотолоченої поезії. Чудом уціліла книжка Олександра Сушка, хоча на обкладинці виднівся чіткий відбиток коров’ячої ратиці. А фоліантові Ростислава Чорноморця взагалі пощастило: на збірку сонетів ліг пес аби було тепліше, тож на ній не було ні цятки. А те, що трохи пахне собачою шерстю – не біда. Бачив, як у сусіда, на етажерці з книжками пацюки намостили собі кубло з пережованих їхніми міцними зубками сторінок з геніальних праць наших сучасників. Ото вже не пощастило так не пощастило.
Вцілілі скарби я перепоховав у іншому місці. А от що робити з «Буколіки. Георгіки» - не знаю. Може ви мені підкажете, друзі? Га?
28.03.2019р.
Моя ж дружина не така: пригорнеться, обніме крильми, поцілує кріпко і підніме аж на самі небеса, до ангелів світлосяйних. Вміє вона це робити, бо має дар коштовний –любити відчайдушно і безоглядно. І як би не крутила мене доля в своїх сталевих жорнах, але коли поруч така могутня добра сила – всі негаразди здаються устократ легшими, аніж вони є насправді.
А серце у мене заболіло не спроста. Є вагома причина, але розповідати про неї жінці не можна, інакше дуже розсердиться. Казала мені: не читай ліричних віршів про нещасливе кохання, налягай на природу, на позитив. А де ж його взяти того позитиву?
Ось, потрапила мені до рук книжка відомого поліського майстра пера «Буколіки. Георгіки». Думав, осонцені рулади будуть наснажувати читачів до життя. Аж ні - кожен другий твір про нещасливе кохання, краєвиди за вікном мають мінорні відтінки, громадянська лірика пронизана негативом до оточуючого світу. Літгерої недосконалі, описане життя недоладне. Одна поезія автора взірцева.
Обчитався я, друзі. Необачно аж п’ять сторінок здуру здолав - і одразу як шпигоне в серцевий м’яз. А все тому, що я гіперчутливий, теж вірші пописую. Але тихенько, коли дружина не бачить. І одразу ховаю в корівник, допоки вона не прокинулася. Колись прийдете в гості –покажу яка там у мене паперова Джомолунгма вивищується. Ще трохи – і упреться в дах. А він у мене високий – аби теля не змогло рогом зачепити абажура на галогенці.
Ага, про теля згадав! От халепа! Корова йшла з пасовиська, то штовхнула стару собачу буду, а потім ще й наступила, тож залишилося від житла шобтиздоха купа старих, поточених шашелем дошок. Жінка наказала терміново зробити буду песикові, бо уночі ще заморозки. А я, замість того аби ввімкнути циркулярку та взяти до рук молотка - читав оті «Буколіки. Георгіки». От і покарало небо за непослух болями сердечними. Знаю ж – якщо жінка просить, треба все хутко виконувати, інакше чекай рахуби.
Корвалол не допомагав. Мабуть, доведеться вкинути до рота нітрогліцерину. Півпігулки, бо від цілої можу і зомліти.
І коли я вже запивав квасом медичний хімпрепарат, як Пилип з конопель вигулькнула дружина.
- Що це ти ковтаєш, чоловіче? – питає у мене і висмикує з рук склянку з вазодилятором. – Он як! – звела брови жінка.- C3H5(ONO2)3 використовується для зняття гострих спазмів коронарних судин при стенокардії! У тебе сереце болить? Га?
- А ну хутко в ліжко, зараз принесу тонометра, будемо тиск вимірювати.
Сумирно впав на ортопедичний матрас і сплів на пузі руки . Ще й очі під лоба закотив аби виглядати більш хворим.
А жінка вже шаруділа біля мене як полохлива миша: тиск і справді занизький - сто на шістдесят. Ну, це від перевтоми. Я від тих гнітючих віршів ще місяць відходити буду. А от те, що у мене почалася аритмія – кепсько. Тут потрібна уже комплексна хімія, яка розхитає імунітет надовго. Або одразу дефібриляція. Гахнуть струмом з напругою 7000 вольт - і ти вже як огірочок.
А жінка біля мене, мов квочка: то рейтузи підсмикне, то носа витре, то кашею гарбузовою з чайної ложечки годує.
- Жінко, - озиваюся слабким голоском,- мені буду собачу треба робити, скоро ніч надворі. Пусти на годинку з ліжка.
- Яка така буда? Ти що? Лежи і не ворушися. Тобі треба зараз тільки позитивними емоціми накачуватися. Ось зараз догодую і принесу книжку з віршами, буду тобі читати аби заспокоївся та прийшов у норму.
Коли каша зникла у моєму череві, дружина рушила за поезією. Ніколи не думав, що вона переступить через власні застереження щодо красного словоблудства та зважиться на декламування любовної лірики хворому чоловікові. От дружина так дружина! Свята, одним словом.
Заходить моя голубка до хати, а в руках – «Буколіки. Георгіки»!. Я аж перехрестився від ляку, а палець на нозі засмикався від обиди. Не знає мила, що ця книжка для мене не отуха, а кара Господня. Ні їсти після неї не хочеться, ні пити. Руки самі несамохіть тягнуться до мотузки.
Коли жінка прочитала
«…жаска жура жує в жувалах,
Любові гасне в серці спалах.» від «позитивних» емоцій я знепритомнів.
Запах нашатиря вирвав мене з обіймів морфея,- то клопітка дружина засунула мені у ніздрю тампона, намоченого пахучою рідиною.
- Чоловіче,- не вгавало солодяточко,- тримайся, зараз буде фінальна сцена.
І продовжила:
- «Обман, обида, ох біда!
Пішла до кума молода».
Якби не вата з аміаком, то я б знову знепритомнів. А так тільки голова закрутилася і засудомило в сідницях.
- Сонце моє,- гукаю жінці,- ластівка моя небесна! Годі читати! Притулися до мене своїм пишним станом, помовч хвилинку. А я до тебе пригорнуся. Гаразд? – благаю кохану.
Переборола жінка своє неозоре его, пішла мені назустріч. А коли моє обличчя потонуло в її колихкій пазусі з диво-плодами – я задрімав.
Снилися весняні гори, запорошені квітучими едельвейсами, коралові рифи зі зграйками кабуб та скорпен, виділася батьківська хата на якій звили гніздечко журавлики. А лагідне сонце шепотіло у маківку «Виздоровлюй, чоловіче. Без тебе жінка охляє, змарніє, світ їй буде немилим…»
Прокинувся уранці здоровим і повним сил. От що робить подружня любов та відданість із чоловіками! Витягнув писка з її пазухи та пішов надвір, тримаючи під пахвою «Буколіки. Георгіки». Зайшов до сараю аби засунути ту книженцію аж на саме дно запилюженої поетичної піраміди, а там …
Уночі, замерзлий і сердитий пес зробив підкоп і проліз через виритий лаз до теплого корівника. Рогата худоба схарапудилася і з переляку штурхнула задом поезію. Не витримала вона напору парнокопитної тварини і завалилася на долівку. І стала підстилкою, замість соломи. А поруч з коровою ліг гавкун. І було йому тепло.
Прикро, звичайно. Не заслуговує вічне такої долі. Я повзав на колінах і збирав залишки недотолоченої поезії. Чудом уціліла книжка Олександра Сушка, хоча на обкладинці виднівся чіткий відбиток коров’ячої ратиці. А фоліантові Ростислава Чорноморця взагалі пощастило: на збірку сонетів ліг пес аби було тепліше, тож на ній не було ні цятки. А те, що трохи пахне собачою шерстю – не біда. Бачив, як у сусіда, на етажерці з книжками пацюки намостили собі кубло з пережованих їхніми міцними зубками сторінок з геніальних праць наших сучасників. Ото вже не пощастило так не пощастило.
Вцілілі скарби я перепоховав у іншому місці. А от що робити з «Буколіки. Георгіки» - не знаю. Може ви мені підкажете, друзі? Га?
28.03.2019р.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію