На сонці виграє, іскриться мій кинджал,
у золото закований і срібло.
Булат його зберіг надійність, гарт, запал –
всю спадщину, яка в наш час потрібна.

Служив він вершнику у горах сотню літ,
за послуги свої не взявши плати.
Багато ворогів відправив на той світ,
кайдани розтинав і різав лати.

Він забавки ділив слухняніше раба,
у відповідь дзвенів гірким образам.
Різня в ті дні, мов дика молотьба,
у нього викликала лиш відразу.

Його в полон відважні козаки
взяли на мертвім тілі свого пана,
а потім тільки грались парубки,
на пояс хтось вдягав поверх жупана…

Вже піхов рідних, понівечених в боях,
позбавлений колись супутник вірний.
Він дорогою іграшкою шлях
скінчив, на жаль, безславний і покірний!

Рукою звичною і дбалою ніхто
не чистить, із наділку не виймає,
перед молитвою не зніме свій хітон
і написів ретельно не читає…

В наш лицемірний час, поете, чи не так
призначення своє ти зовсім втратив?!
Зміняв на злото даний Богом знак,
який народ боготворив і славив.

Був час, коли палкі твої слова
із мертвих підіймали люд на битву.
Хоч крапля правди ще в них є жива,
чи зможуть замінить вони молитву?!

Твій вірш, як Божий дух, над натовпом витав
і дум твоїх відлуння благородно
лунало дзвоном між людських отав
у дні вселенських свят і бід народних.

Наскучила проста, мужицька мова,
ми тішимось байками і обманом.
Живого, щирого не чуємо вже слова
і зморшки все ховаєм під рум‘яна…

Ти ще прокинешся, осміяний пророк?..
Чи, залишившись за умовностей межею,
із піхов золотих не вирвеш свій клинок,
попсований апатії іржею?!.

* Переспів однойменного твору Михайла Лермонтова