"Вітражі - це не просто книга, це саме життя. Без прикрас"

Світлана Козаченко

Барви вітражів

Поетична книга Олександра Сушка «Вітражі» складається з чотирьох тематично-жанрових розділів: «Чорні вітражі» (громадянська лірика), «Сльози горять» (філософські, соціальні, моральні проблеми), «Сонячний вальс» (інтимна лірика), «Логос» (слово й митець) – та містить вірші, написані в кінці минулого століття й на початку нинішнього.
Визначальна риса поезії Сушка – гранична відвертість і прямота, чесність із читачем, а головне – із самим собою.
Ліричний герой – прямодушний, іронічний, самокритичний. Не любить прикрашати дійсність ні брехнею, ні просто красивими словами. Гостро переймається проблемами суспільства – політичними, моральними, соціальними, та будь-якими. Відверто висловлює думку про всі негаразди, водночас помічає прекрасне в людині та природі й захоплено передає свої почуття. Висловлює глибинно мудрі погляди на світ, на життя і смерть, на сенс людського існування. Не вагається у виборі між добром і злом, не йде на компроміси ні з ворогом роду людського, ні з власною совістю. Точно знає, у чому полягає людське щастя й навіть де пролягають шляхи до нього. Не стримує ні гніву проти зла, ні ніжності до коханої, ні просто любові до людей. Щирість – його основна риса – найбільше приваблює читача.
Основна тема розділу «Чорні вітражі» – війна, біль за долю України, ненависть до ворогів і зрадників, прагнення перемоги, справедливої відплати Злу:
«Не бійся, брате, вмерти на війні.
А бійся жити і не відомстити» («Іловайськ»).
Біль героя від утрат на полях боїв такий нестерпний, що вірш пишеться не чорнилом, а кров’ю: «У степах лишилися могили –
Друга там шукав і не знайшов.
Ось, пишу неначебто чорнилом,
Придивився – почорніла кров» («Слова»).
Заклик до боротьби за справжнє звільнення Батьківщини з багатовікової окупації, перегукуючись із «поховайте та вставайте», нині звучить актуально, як ніколи, хоч пророчо народжений поетом іще в минулому тисячолітті:
«Кайдани рви, ламай ярмо неволі,
Буди рабів, що сплять, сховавшись в льох!
Тоді до нас повернеться ще доля,
І Дух Святий, і Божий Син, і Бог» («Нащадкам», 1999).
«Бачу бій кривавий, чую криці дзенькіт,
Ллє руда з Сіркової руки…
Як же їх багато – тих, хто зрадив неньку!
А ще більше – сонних хохлаків...» – у вірші «Сіркова рука» автор звертається до історичної пам’яті нашого народу, гнівно, інвективно засуджуючи рабську ментальність, притаманну сьогодні багатьом українцям, ураженим недугою постколоніального синдрому.
Звертається поет і до образів інших національних героїв, серед них – велика постать Василя Стуса, нарівні з жертвою якого заради України мало хто може стати:
«Сміливим – битви, гробарі, тюрма,
А ховрахам – нора, шматок городу.
Таких, як Стус, на світі вже нема.
Такі, як я, – віршують про свободу...» («Такі, як я…»). І якщо такі, як ліричний герой Сушка, хоча б «віршують про свободу», то багато є тих, хто й не мріє про волю, бо рабство – значно зручніше та звичніше. А тому вони бережуть власних дітей, залишаючи право на боротьбу за героями:
«Ну, який із сантехніка воїн?
Що в окопі робити прищу?
Хай лягають у землю герої –
А свого на війну не пущу» («Сиди»). І цим самим зраджують Батьківщину.
Загалом, образ хохла-малороса-зрадника у творах Сушка виписаний досить влучно, чітко та виразно. Це й немічний «керівник», який прагне влади, але боїться воювати з ворогом:
«Якщо на фронті в ямі не лежав –
Не маєш права керувать народом» («Болить»), – і прості байдужі «хохли», які тримаються тільки за свій шкурний інтерес:
«Ідуть хохли.
В кишенях дулі,
Мармизи хитрі, потайні.
Байдужі їм кремлівські кулі,
Хати сусідів у вогні» («Хохли»).
Особливо болюча тема для поета – спустошення України через масову еміграцію зневірених людей: «Намережилося невеселе:
Емігранти збиваються в клин.
Вимирають містечка і села,
Шлють листи діточки із чужин» («Прощання»). І виникає апокаліптична картина, на жаль, дуже можливого майбутнього: Україна, рай на землі, найкраще місце на планеті, перетворюється на пустку без працьовитих рук своїх дітей, прикладених віднині до чужих далеких земель:
«Не чути ні душі,
в Едемі зовсім тихо,
Ні сміху, ні пісень –
сама лише пітьма.
Чорнобиль до плеча,
а кропива – під стріхи…
Косив би і косив,
та сил уже нема» («Останній могіканин»).
Аналізуючи, препаруючи глибокі виразки сучасного життя України, поет намагається знайти способи позбутися їх. Та вже продемонстровані, освітлені влучним поетичним словом, ці болючі точки починають втрачати свою силу і вплив на людей. Треба тільки більше читачів – і більше небайдужих стануть до боротьби проти Зла, яке намагається цілковито оволодіти нами. Непростий нині час, рубіжний. Нікому не можна лишатися осторонь цієї боротьби, тому що байдужість – на руку ворогам. А кожному небайдужому доведеться принес
ти якусь жертву, бо інакше – не буває: «
Єдиний шлях веде на небеса – Себе віддати людям. Без подяки» («У кожного своя стезя»).
Безкомпромісно відвертий сам із собою та читачем, у розділі «Сльози горять» поет досліджує проблему брехні та правди в різних іпостасях і аспектах – філософському, моральному, соціальному, релігійному…
Так, трудитися потрібно чесно, без фальшу:
«Я для людей працюю без спочину.
Для них творити – це моя робота.
Аби колись не кинули у спину:
«Твоє життя – одна фальшива нота» («Фальшива нота»).
І чесно любити Батьківщину, бо брехня «єство руйнує помаленьку»:
«І віру, і країну, і жону Солодким підгодовуєм обманом.
Вподобаєм багату чужину –
Отчизні дулю тицьнем з-за паркана» («Про зраду»).
І чесно називати вбивство – убивством:
«Черга в пекло земне. Вже заплачено гріш.
Неня долю односить на страту.
Боже мій! Зупини вже націлений ніж!
Бач, схиляються білі халати?» («Самота»).
А війну – війною, і ворогів – ворогами:
«Небо й пекло грають в шахи:
Люду рвуть голів пуки.
Москалі, татари, ляхи –
Тури, коні, пішаки.

Шахівниця – Україна.
Наші душі на кону!» («Шахи»).
І чесно усвідомлювати своє призначення на землі:
«Я отримав перо – Не посади і трони.
Для митця влада – смерть, Нищівний суховій» («Дорога»).
Образ ліричного героя продовжує увиразнюватись, набувати чіткіших рис і обрисів:
«Я не святий. Далеко не святий –
Тягар страшний волочиться за грішним.
Про це нікчемні, заздрісні роти
За спиною патякають зловтішно» («Я не святий»);

«Брехуняки є справжні – з трибуни промови голосять,
Ну, а я – перебендя, від рала-сохи пустобріх» («Перший дзвоник»);

«Народ від люті геть заслаб – Руйнує власні житла.
А я не створений для зла: Поет – дитина світла» («Радість»).
Самокритика, самоіронія, ставлення до себе та своєї творчості без особливого пієтету – це Сушкове. З іншого боку, хоч для автора «поезія – як бите скло, кутами скалок ріже душі» («Постріл»), проте він високо цінує можливість ділитися з людьми глибинами власної душі:
«Не вірю, що життя – невдалий жарт
Чи випадкове зчеплення молекул!
Бо після себе залишаю сад
І думки-бірюзи коштовні глеки» («Крізь час»). І знову ж – чесно:
«Можливо, пройдеш весь олжею світ.
Та прийде час і блискавки, і грому.
А правда – це завжди надійний щит.
Із нею ти повернешся додому» («Брехня та правда»).
Трепетно, ніжно, закохано звучать рядки інтимної лірики в розділі «Сонячний вальс»: «Простелюся барвінком, Пташиною тьохну між віт –
Стільки років спливло, А на серці – розхристаний квітень.
Я люблю тебе, жінко! Ти – райдуга! Ти – цілий світ!
Життєдайна ріка: Пити воду твою – значить жити» («Гімн любові»). Для героя Олександра Сушка кохана – зірка із «сяйнистим взором», він ладен цілувати сліди її ніжок… і не лише їх. Потужний ліричний струмінь переважно давніших поезій густо переплітається з еротичними мотивами. Як справжній чоловік, автор не цурається хвилюючих видінь, ось як він пише про жіночі груди:
«Між ними і подих на мить затаю…
Пірну, як на дно океану,
І, щедро даруючи ласку свою,
Розбурхаю ніжно вулкани…» («Ласка»). А як пристрасно описує злиття чоловіка й жінки у вірші «Я загубився»…
І з’являються нові штрихи на портреті ліричного героя О.Сушка: пристрасний, ніжний, мудрий коханець, вірний і надійний у подружжі, та не завжди здатний опиратися чарам «мавок». Загалом, справжній козак – слабкий і беззахисний перед жіночою красою, але такий необхідний кожній жінці.
«Логос», слово. Слово про слово й про тих, для кого те слово – зброя, інструмент впливу, знаряддя самовираження, одним словом , – про митців і мистецтво.
«Де ж ви, рубенси, моцарти, фідії?
Як спустіли мільйонні міста...
Їжте, браття, рапани та мідії –
Для поезії час не настав», – так у вірші «Не на часі» автор висловлює гірку стурбованість падінням духовності людства, утратою потягу до високого й прекрасного. А пізніше підсумовує:
«Урок засвоєно гіркий:
Поети в цьому світі – зайві» («Зайві»).
Світ, у якому поезія (а ширше – мистецтво) стає зайвою, непотрібною, однозначно зупиняється в розвитку, деградує. Результатом такої деградації стає зниження якості творів мистецтва, засилля графоманії. А за погані вірші, на думку поета, слід… рубати руку, яка їх написала:
«Сьогодні вірші пряжать, як оладки:
Хто хоче – той і квецяє рядки.
Якби ж до нас вернулиcь ті порядки –
Ходив би кожний другий без руки» («Без руки»). Гіпербола гіперболою, але щось у цьому є .
Що ж воно таке – справжнє мистецтво? Справжня поезія? Хто він – поет? На думку О.Сушка, поет – це творець, деміург, у якого весь світ – «на кінчику пера». Бути поетом – означає страждати, жертвувати, віддаватись творчості до останку:
«Та в усьому є внутрішня логіка,
І розплата за дар немала:
Коли пишеш – гориш на жертовнику,
Навпаки – то душа й не жила» («Лети!»). А ще – відчувати свою відповідальність за весь біль світу й намагатися найсильнішою зброєю – словом – допомогти кожному, хто цього потребує:
«Знову поруч страждання, і знову хтось плаче –
В бідах світу себе я виню.
Дам напитися скривдженим словом гарячим,
Відігрітися біля вогню» («Відігрію»).
Митець служить передусім своєму народові. А значить – захищає його інтереси словом. Своїм, рідним словом, а не чужим, ворожим:
«Москвомовність – непростимий гріх.
Де воно – там розбрат, зрада, крівця.
Рідна ж мова – роду оберіг,
Захист від лукавого ординця» («Тарас Бульба»).
Олександр Сушко пише просто, не вдаючись у «красивості» й не прагнучи захмарних висот елітарної поезії. Його стиль – відвертість, чесність, простота, але й глибина думки-образу. Його мова – українська, автентична, яка не цурається, скажімо, коротких форм дієслів, просторіч або кумедних новотворів-неологізмів і цим тільки збагачується, стає ще більш справжньою, живою, природною. Його образний ряд – також щиро український, відображає реалії сьогоднішнього життя нашого суспільства, творить яскраві портрети сучасників, у яких багато хто впізнає себе. Форма вірша – традиційна силабо-тоніка, що переживе всі на світі верлібри й таке інше, бо це – суть поезії, її початки, її джерело. Поет не прагне ідеальної рими чи надскладних метафор, а природно використовує багатства мови для висловлення ідеї. Для нього зміст безумовно важливіший за форму, як і має бути в усьому – навіть у поезії.
Загалом, висока прозорість мови вірша, набагато прискіпливіше ставлення до підбирання рим та засобів поетичного мовлення, точності ритму, значно більш розвинена образна система «Вітражів» свідчать про неабиякий прогрес Сушка-поета від часу виходу попередніх збірок «Квіти юності» (1999) та «Монологи» (2001), які сам автор називає «скорше захалявними книжечками». Сьогодні перед нами – поет зрілий, свідомий свого життєвого й творчого вибору, свого методу й засобів віршування, свого призначення в цьому світі. І – що важливо – зі своїм, цілком упізнаваним, неординарним стилем письма.
А «Вітражі» насправді приховують багатобарвність поетичного світу Олександра Сушка. Книга виходить у час страшних випробувань України та її народу, а значить – і її поезії. Але поет не дивиться на світ крізь чорне скло – навіть сьогодні, коли часом здається: усе втрачено, ми вже летимо у прірву, – він знаходить у собі сили пам’ятати про свою місію й виконувати її попри все, бо це – єдина надія на зцілення цього світу:
Небесний дар не куплено за мідь.
За це важким обкладений оброком:
Усіх, кому нелегко чи болить, –
Лікую словом чистим і високим («Прощання»).

Світлана Козаченко, педагог, літредактор