Ви чули, як репетує півень, коли його ріжуть на холодець? А чули як скімлить літератор, коли його критикують? А чули як волає невизнаний геній, коли його обходять увагою? Звичайно чули, бо ви , шановні читачі,- люди мудрі та досвідчені. Лиш одного явища вам бачити не довелося. І це добре, оскільки часи такі, що розхитані нерви лікувати надто дорого. Зле, коли в снах трудового люду блукають жахітні примари і тривожать їхній спокій. А от мені випало на власній шкурі відчути всю дику несамовитість незагнузданої стихії. Аби застерегти вас від зустрічі з цим явищем - таки зроблю над собою надзусилля та розкажу все ловкенько. Сподіваюся, що вуха від того не зів’януть, а спати ви будете без гнітючих сновидінь.
В поетичному житті України стався катаклізм: з Полтави подала свій голос… месія! І вітчизняний літпроцес благоговійно завмер у передчутті чогось грандіозного. Нашорошив вуха Василь Кузан, злякано перезирнулися Ярослав Чорногуз та Олександр Сушко, перехрестився Ігор Шоха та знервовано протер свої окуляри Юрій Сидорів. Останній раз особа з таким високим соціальним статусом тупцювала планетою на ймення Земля дві тисячі років тому. Аж тут - на тобі: як Пилип з конопель - з колиски трудового селянства вивалився ще один (якщо точніше - одна) особа божественного походження. І мала та святенниця дар особливий - Слово! Пекуче як перець і дороге як діамант.
Спочатку я й не дотумкав, що доля звела мого лоба з лобом улюблениці Орфея та Бахуса. Один настроював її на ліричний лад, інший зводив з розуму якоюсь бовтанкою, від якої месія у спідниці починала надимати щоки від усвідомлення власної значущості і несамохіть ставала у позу самозаглибленого мислителя. І йшло від її божественного лику таке сліпуче сяйво, що запросто могло замінити стоватну лампочку.
Брьохалося крізь моє село це неприкаяне чудо на якусь чергову літературну Голгофу, нещасне, замурзане, голодне. От я його й пожалів: пригрів на грудях. Тобто впустив у власну хату аби трохи від’їлося, відіспалося як слід перед далекою подорожжю, а навзаєм – обдарувало мене порцією корисних напучувань з приводу академічного віршування та модерного прозописання. А їй і хліба не треба – дай тільки можливість поділитися своїми опусами та роздумами про невдатних піїтів-сучасників. Сама ж месія писала бездоганно. Ну, майже бездоганно, якщо не зважати на те, що її безсмертних творінь ніхто не читав. Кожна строфа у кожному її вірші починалася займенником «Я». Факт: такою мудрою величчю, такою безмежною самозакоханістю тхнуло від її персональної біблії під назвою «Пихокардія», що аж мураші по тілу бігали під час читання цього опусу безсмертя. Кожна строфа закінчувалася провідмінюваними братами по нещастю – займенниками моє, мене, мої, мій, мого.
Каюся, - і я погортав це «святе письмо». Проштудіював капітально. І сталося непередбачуване: від регулярного читання колоритних мудрувань спочатку пропала потенція, а згодом з’явилися думки про суїцид. Першою сполошилася жінка. Вона миттєво розпізнає напасті, які загрожують сімейному благополуччю.
- Чоловіче,- питає у мене,- що ти під подушкою ховаєш? За розмірами, наче, цеглина…
- Книжку.
- А ну дай сюди, - гукнула берегиня і не чекаючи моєї реакції цапнула рукою бібліографічну рідкість. Наморщила лоба, послинила вказівного і давай читати запоєм божественні скрижалі.
Через годину підняла на мене очі і мовила загробним голосом:
- Погибельне це письмо. Сили в людей відбирає. Ось чому ти вже тиждень як боровом став. Якщо ще почитаєш трохи – залишишся ним назавжди. Прорекла цю істину, склепила повіки і впала без сил на ліжко.
Перехрестився я нажахано, плюнув тричі на «Пихокардію», взяв обережно за палітурку і поніс в курник аби підмостити нею сідало курці. Зверху сіном притрусив аби тепліше було нести яйця.
Не подумав, сестри, бо кожна пташка, яка хоч раз примостила свій зад на це місце – назавжди ставала безплідною. Але ж хіба я знав, що такою демонічною силою заряджена кожна річ приблудної месії!
Уранці жінка відвела мене подалі від хати і каже:
- Три дні ця шльондра живе у нашій господі. Від тарілки не встає, їсть більше за кабана. В талії його вже обігнала. Може, пора її витурити з хати? Скільки вона ще буде на наших шиях сидіти?
- Але ж це месія? Як можна такій істоті вказувати на двері?
- Тоді хай гроші на харчі дає. Або бере сапу і щодня разом з нами ходить на город працювати.
- А як їй про це натякнути? – питаю у жінки.
- Кажи прямо: халява закінчилася. Гони гроші на м'ясо та сало.
Ну, так брутально я казати не посмів, бо людина вихована, сором'язлива, з села. Спробував благородно, почав здалеку. Прийшов у світлицю, а вона за столом сидить, підсунула до себе каструлю з борщем і їсть його ополоником.
- Пані Аглає! Як вам борщ подобається?
- Гарний борщ, м'ясистий, наваристий. Я його описала у своїй «Пихокардії» на тисяча шістсот дванадцятій сторінці. Є там вірш під назвою «Ням-ням». Читав?
- Ага,- розгублено відказав світочу мудрості.
- А плов описано на сторінці двохтисячній. Там і десять рецептів його приготування завіршовано. Сьогодні приготуйте його мені за рецептом номер шість. З ананасами та хурмою.
Ствердно хитнув головою і кажу:
- Є одна проблема…
- Яка саме?– запитала Аглая Саловсмак, продовжуючи плямкотіти вареною курячою лапою.
- М'ясо закінчилося. І сало. І яйця. Одні солоні огірки лишилися. А грошей немає.
- Що ж ти за господар, якщо сімейство до голоду довів? Ну, добре. Вирішимо цю проблему.
Аглая витерла масні руки об скатерку, хоча на колінах лежав рушник, поцмокала мудро губиськами і видала:
- Мені потрібен літагент. Призначаю ним тебе. Будеш продавати мою «Пихокардію» трударям. Вистачить не тільки на хліб із маслом, а й на машину та квартиру у столиці.
Саловсмак намацала голою п'яткою під столом стопку своїх безсмертних творінь і посунула її до мене ногою.
- Бери. Піди по селу і продай нетямущому людові. Хай доторкнуться до вічного і прекрасного. А то в голові одні свині та корови.
Пішов спочатку до куми. Вона часто читає усілякі премудрощіі: анектоди, куплені у циган в електричці, астрологічні та хіромантичні гроссбухи. Отже, людина ерудована безмірно.
-Здоров, Мотре! Приніс тобі писання шалене. Купи, не пожалкуєш.
- І що то за диво таке? А ну дай погортати, - мовила Мотря і устромила носа між глянцевих сторінок. А за хвилину вистромила і каже:
- Тю! Я думала, що це сучасна версія «Камасутри». Дуже корисна штука для укріплення сімейних уз. А це що? Хто буде читати опоетизовані рецепти приготування борща та перлової каші? Я й так їх знаю напам'ять штук сорок.
- Може, дітям придбаєш? Хай долучаються до прекрасного…
- Мої діти не скніють над таким дурницями, а торгують під Святошинським мостом м'ясом. Іди до Катерини, вчительки з нашої школи. Може, вона візьме. У неї клепки в голові однієї немає.
Поцургикав до Катерини. Двері в хаті були прочиненими, постукав чемно, зайшов до світлиці. На ліжку під ковдрою бухикала сива жінка. На столику поруч стояла літровий кухоль з трав'яним чаєм та банячок з малиною.
-Здрастуй, Катерино. Бачу, захворіла.
-Так, у школі холодно, не топлять вже третій тиждень, економлять дрівцята. З позавчора злягла. А на роботу йти треба, бо підмінити ніким. Що робити - не знаю.
- А коли ж ти їла востаннє?
- Може, позавчора і їла…не пам'ятаю,- мовила сердешна жінка, зайшовшись сухим затяжним кашлем.
Пішов до крамниці, купив олії, рису, ковбаси та сиру. Змотався додому і набрав у погребі мішок картоплі. Нагріб городини, звантажижив усе на возика. Дружина мовчки спостерігала, як я лаштую продукти.
- Катерина знову захворіла? – запитала у мене.
- Так, лежить з температурою, голодна.
- Зачекай,- мовила дружина і заскочила в хату. Пошаруділа по своїх засіках і винесла вузлика з травами.
- Оце завариш їй прямо зараз. Хай п'є щогодини. А оце даси їй після того, як нагодуєш. І скажи, що я увечері зайду, тож двері на ніч хай не замикає.
Поцілував дружину і покотив возика до хворої сусідки.
Хотів натопити в хаті, але дрів не було. Не було і глиці для розпалювання.
- Катерино! Як сталося, що на зиму не буде чим опалювати хату?
- Матір розбив інсульт, довелося всі гроші віддавати на лікування. Місяць тому померла, Я ще людям тисяч двадцять вина. А зарплатня сам знаєш яка – ледь п'ять тисяч набігає. Не можу я більше в людей позичати, не маю права.
Повернувся додому, навантажив з горою возика порізаними обаполами і повіз до Катерини. Жінка скрушно хитала головою, втираючи кінчиком хустки заплакані очі. Видер із «Пихокардії» жмут сторінок та вкинув іх грубу. Підпалив. Потроху наклав дрівцят.
За півгодини хатою розлилося тепло. Поставив чайника аби нагріти води і підсів до Катерини аби погодувати. Притулив руку до її лоба і запанікував: хвора горіла вогнем.
- Катерино» Треба в лікарню. Негайно.
- А за що я там лікуватимуся? І взагалі – завтра до школи треба. Якось минеться, вже не вперше.
Я дивився на самотню і хвору жінку похилого віку, не взмозі вимовити і слова. Вона нікому не була потрібною. Дітей не було, чоловік спився і замерз минулої зими в кучугурі снігу прямо під воротами власної хати.
Прийшла дружина,
- Іди додому,- сказала мені. Тут я до ранку лишуся. Спробуй викликати швидку, можливо приїдуть.
Я викликав, Пояснив ситуацію.
«Чекайте уранці. Нині машина поїхала в інший кінець райцентру. Там у людини інфаркт.»
А вранці Катерина померла, не дочекавшись допомоги. Не витримало її серце боротьби з хворобою, зупинилося.
Після похорон забив вікна в її оселі дошками, аби дітлахи випадково не побили вікна камінцями. Повернеться з заробітків Катеринина племінниця – віддам їй ключі.. Перед тим як замкнути хату оглянув кімнату. Погляд зупинився на пошматованій «Пихокардії».
Якби не ця книжка – я б і не довідався, що помирає моя сусідка.
Повернувся додому, сів за столика і зажурливо підпер щоку рукою. Чогось не вистачало: озирнувся і не побачив Аглаї Саловсмак. А в дружини під лівим оком розпливався синець.

03.07.2019р.