* * *

– Чого жадаєте, пане-товаришу?
Пан-товариш просить водиці.
– Цо пан хце?
Пан також хоче попити джерельної.
– Что господін ізволіт?
Господін «очень ізволіт» угамувати спрагу, та не банальною водичкою, а «желательно водочкой»... Кожному – своє. Так просто і так мудро!




* * *

Запитую в перехожого-москвича, як пройти на Маросєйку.
– Спрасі на нармальном язикє, тогда, может, і подскажу! – різко кидає «старший брат». – Панаехало вас, нацменов, прахода нє дайоте...
І непевною ходою «гаспадіна» попрямував до чергової пивнушки.




* * *

У плацкартному вагоні пасажирського потяга «Москва – Рига» тісно й задушливо. В усіх проходах і закутках – люди, чамайдани, баули, клунки... Ні сісти, ні лягти.
– Роздвінься, народ, паширьше, асвабаді поліцу для моєй дружинонькі, – командує підпилий прапорщик. – Прямо цигане какієсь, а не словене!
– Идем в тамбур, земляк, – кажу вояці. – Покурим с устатку. – І простягаю «землячку» пачку львівської «Ватри».
Виходимо. Вояка запалює сигарету, задоволено смакує.
– С України, значіть, в Прібалтіку на отдих? – цікавиться.
– Угадав, – переходжу на рідну мову. – До морської прохолоди. Спекотно нині в Луганську, дихати нічим. Спекотно й на твоїй рідній Вінничині, земляче...
«Землячок» аж димом поперхнувся:
– А звідки ти знаєш, що я – з Бершаді?! Я ж російською розмовляю...
– Хамиш ти по-російськи, а говориш старшобратською мовою, як найостанніший «хохлюга».
Земляк густо почервонів. Але змовчав.




* * *

А ось іще випадок. У стародавньому Валдаї. Біля пивної ятки.
Першу гальбу привозного «бархатного» пива випиваю залпом. Наступну смакую короткими ковтками, заїдаю воблою.
Підходить якийсь обсмиканий чи то гіркий п’яничка, чи то професійний бомжик. Просить дозволу допити залишок. Жалюгідний такий! Купую для нього пива, підсовую ошмаття вобли. П’є пожадливо, аж плакати мені хочеться.
Зав’язалася розмова. Виявилось, що хлопець служив тут у війську, одружився з місцевою, але не прижився, пішов із сім’ї, перебивається де-небудь і як-небудь.
– То їдь додому, в Україну. У селі роботи зараз повно – сіно коситимеш, город батькам допоможеш упорати...
Хлопець уважно слухав, кивав головою. Його нітрохи не здивувало те, що я «вичислив» його, навіть місце народження вгадав – Поділля. Спитав лише: «А чи приймуть вдома мене такого... опущеного?».
– Приймуть! – запевнив я.




* * *

Спогад із моїх ранніх літ. Селище лісосплавників на північній Онезі. Біла ніч, мошкара, різкий запах одеколону, щойно розпитого місцевими мужиками на соснових мокрих колодах. Рудий, аж вогненний, бригадир, розімлівши від путньої дози, просить мене чемно:
– Спой хахляцкой, сынок, слезу пустить на волю хочется!
Я затягую «Розпрягайте, хлопці, коней»... Луни розносять українську класичну пісню по онезькій бережині, заполошують дрімучу тайгу. По зморшкуватій щоці архангельського лісосплавника і справді котяться щирі сльози. От вам і загадкова російська душа!




* * *

Знов повернусь у Валдай. Здоровенні місцеві парубки-браконьєри наловили вночі риби й пропонують її мені в обмін на пляшку горілки. Горілку даю їм за так, а від риби відмовляюся, бо навіщо мені стільки?! Питаю тільки:
– У вас немає постійного заробітку?
– А де тут працювати? Валдай – велика дерьовня... Рибою промишляємо.
– А ви б накосили трави на сіно та й повезли б в Україну чи в Білорусь... Там від спеки вигоріло все. Можете за літо добряче заробити, на цілий рік уперед.
Парубки допили горілку, подякували та й подалися до іншого озерного острівця – промишляти. Чи не зрозуміли вони мене, чи я їх не зрозумів?
Знову ж таки – загадкова російська душа!




* * *

Словак-інженер Ярослав. Із найкращих, як він хвалиться, Пардубиць. А працює в найкращому, як він уважає, Оломойці.
Живемо з ним у сусідніх готельних номерах. Віднедавна, із чемності, почали вітатися. А невдовзі й почаркувалися. Ярослав любить сухе вино, я ж віддаю перевагу оковитій. Розмовляємо кожен своєю рідною мовою. І прекрасно розуміємо один одного. Оце і є справжнє, а не вигадане совковою пропагандою, добросусідство. Я тоді ж зробив висновок: українці та словаки можуть уважати себе братами, не рідними, звичайно, може, троюрідними, але не старшими-молодшими, а – рівними. Щоправда, словаки – таки ж європейці, а ми, українці підсовєтські – на третину азіати, на четвертину «безбатченки».




* * *

Білоруси (я знав письменників Олексія Писіна й Володимира Караткевича, чаркувався з ними) – наші істинні брати: такі ж розсудливі, щирі та щедрі. І так само м’які й поступливі, чим завжди користалися то поляки, то росіяни. Якщо нам, українцям, ще дивом вдалося зберегти і мову свою, і гонор свій козацький, то білоруси, здається, уже втратили все. Може, уже й забули, що їхнє плем’я дало світові й Франциска Скорину, й Адама Міцкевича, і Василя Бикова... Усіх і вся замінив їм, бідолашним, «харизматичний» бацька Лукашенка!




* * *

Власне, на землі немає народів гірших чи кращих. За взаємного бажання можна дружити з усіма, знаючи міру дозволеного й недозволеного. Я, приміром, знаходив порозуміння з нікарагуанцями, які навчалися в Луганському машінституті, з неграми з Мозамбіку й арабами з Йемену та Сирії. Пив пиво з угорцями й німцями, горілку – з фінами та канадійцями. Серед моїх друзів-приятелів, із якими я навчався в Москві, були монголи й панамські комуністи, не кажучи вже про совєцьких прибалтів, татар, чувашів, калмиків, узбеків, таджиків, дагестанців різних племен і родів, якутів, чукчів, долганів і дунганців... А ще були уйгури, корейці, нівхи, ханти, хакаси, алтайці, вепси... Люди як люди, якщо ти сам людина. У кожного своя доля, свій характер, звичай, норов, гордість, менталітет. На це треба зважати. Інакше ніяка горілка, ніякий «Союз», ніяка «капеесес» не злучить докупи, не поєднає і не здружить!




* * *

Пригадується вельми цікавий факт з мого літінститутського життя. Під час традиційної п’янки в гуртожитку двоє русаків жорстоко побили заочника-якута. Чутка про це облетіла всі поверхи, заселені як студентами-стаціонарниками, так і заочниками. За якута вступилися буряти, алтайці та хакаси. Почалася всезагальна колективна бійка. Лави захисників зобидженого якута поповнили татари, чуваші, представники Середньої Азії, Кавказу, Прибалтики. Українці та білоруси теж не пасли задніх – охоче й натхненно молотили москалів. А найдивніше те, що навіть панамський комуніст Педро запально репетував: «Бей подлых москвичей!».
Нейтралітет у цьому інтернаціональному побоїщі тримали хіба що болгари та вірмени. Здається, ухилилися від участі в подіях араби, а євреї завбачливо «емігрували» із гуртожитку до родичів і знайомих.
…Сьогодні, через роки і роки, я вважаю цю подію знаковою. Чому – подумайте.
Музика. Вона має давні традиції – підігравання та підспівування владі. Ці традиції нині успішно примножуються цілим регіональним легіоном «самобутніх творців прекрасного».
Театр. Театрів у Лугарії багато: руськоязичний, україноязичницький, треба ще й опери та балету. Шукають кошти на створення. А поки що на повну потужність працює «всерегіонний» театр абсурду.
Література. Була колись велика література – російська (М. Матусовський, Т. Рибас, В. Титов, М. Чернявський, Іван Савич). Теперки ж лише «руськоязична», московсько-патріотична (В. Спектор, С. Кривонос, Ю. Циганков-Серебряков… тьма-тьмуща!). Сумнівну в плані «регіонального» патріотизму «інородчеську» літературу «на непонятном языке» далекоглядна лугарійська влада завбачливо списала в архів: навіщо брату-електорату знати «творчість» І. Низового, А. Листопад, В. Старуна, О. Неживого, В. Голобородька?!
Деякі авторські примітки – у порядку рекомендацій мудрій, та не дуже, владі Лугарії-Лугарщини:
Оскільки ще в старовинних народних казках було заявлено про те, що «здесь русский дух, здесь Русью пахнет!», необхідно провітрити загазовану чужинецьким духом ісконноруську Луганщину й геть вимести з неї «регіональною мітлою» усе привнесене ззовні, а особливо те, що «попахивает» Галичиною, Буковиною, стольним Києвом, ба, навіть ющенківською Сумщиною! Легше дихати буде рідним смогом, «выражать свою сущность» руськоматєрним язиком.
І останнє: вулиці, що носять імена Т. Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського, В. Сосюри, терміново перейменувати на рідні-ріднісінькі, кровно-кровнісінькі: Кучманова, Єфременка, Голінкова, Тіхоненка, Кисельовського, Голубовського, Пристюкіна… Що, за життя достойників – не мона?! Мона, мона – влада ж у руках можновладців! Слава «живцем» – найсолодша слава – кожен дурень про це знає.


2006