ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ


Історію села Марківки (колишньої Верхосульської слободи з численними хуторами пооберіж Сули та степових урочищах) мріяли свого часу написати кілька визначних марківців, і серед них – ті, кого я добре знав. Це насамперед колишній фронтовик, інвалід завідувач сільського клубу, а пізніше – бібліотекар Григорій Іванович Падалка. Я любив його, бо було за що: розумний, виважений, по-справжньому інтелігентний, мав талант організатора, був добрим режисером усіх вистав на клубній сцені, характерним актором з розвиненим музичним слухом. Багато читав і приохочував до книги своїх односельців, у тому числі й мене, школяра місцевої десятирічки. Так от, поміркований і скрупульозний Григорій Іванович збирав різні публікації та свідчення про минуле та сучасне життя села, записував розповіді старожилів, зберігав старі фотографії та документи. Де воно все поділося, я не знаю, і поспитати нема в кого, оскільки сам Григорій Іванович помер ще в сімдесяті роки минулого століття; немає серед живих і його дружини, а єдина донька Таміла, із якою я в ранній юності цілувався під ворітьми, кудись виїхала.
Другим збирачем матеріалів і документів з історії села був, наскільки мені відомо, Борис Явдокимович Лобода, людина непересічна, безумовно талановита (чудовий музикант, обдарований художник, актор і режисер), пішов із життя наприкінці дев’яностих років, а всі його записи, очевидно, зберігаються у вдови, колишньої медичної сестри сільської лікарні. Отже, сліди не загублені, і я маю намір зустрітись із вдовою свого колишнього вчителя малювання й співів, треба знову збиратися в дорогу, нехай тільки завесніє.
Якісь плани щодо створення історії Марківки, на мою думку, мав і колишній голова сільради, добрий художник, до речі, мій родич і товариш молодих років Григорій Гупал. На жаль, і його вже немає на цьому світі. Але в селі мешкають його вдова та, здається, діти й онуки. З ними також варто зустрітися й поспілкуватися.
Переконаний, що і в шкільному музеї, у сільській бібліотеці, в архівах сільради, лікарні (якщо вони збереглися) і в районній та обласній архівних установах ще можна щось «розкопати» й оживити у вигляді історично-художніх епізодів. Якби я жив у Марківці, то вже давно зробив би це, а так, короткими наїздами вряди-годи жаданих результатів не здобути. Мав намір (ще у вісімдесяті роки) на кілька місяців оселитися при тодішньому колгоспі та ревно взятися за справу, про що й написав голові колгоспу «Дружба» Олексієві Олексійовичу Шкурату, але відповіді від нього не отримав. А зовсім недавно подібного листа написав і до новообраного голови Марківської сільради Миколи Мельника – теж не одержав відповіді. Невже мої земляки-начальники бояться, що я за місяць-другий проживання на кошт місцевої громади обанкручу рідне село та наживуся на бідах марківчан? Жив би я, скажімо, в одній із кімнат сільського профілакторію, платив за яке-небудь харчування гривень зо двісті на місяць, не вимагаючи ніяких делікатесів чи особливих пільг. Їм я дуже мало, до того ж невибагливий – задовольнився б картоплею та молоком чи салом, купленим на власні гроші.
Так от: діжду весняного тепла і поїду знову до рідної Марківки, поговорю з головою сільради та керівниками місцевого КСП – може, і дійдемо згоди. Є надія й на родичів та добрих знайомих, які захочуть прихистити мене в себе – на тиждень чи місяць.



З ДОВОЄННОГО ТА ВОЄННОГО

За розповідями бабусі


За кілька років до початку війни мій дядько Іван Великород напитав на Рудці дешеву глинянку під солом’яною стріхою та й перевіз свою матір і старшу сестру з дощенту розкуркуленої та наполовину вимерлої в часи повального голодомору Марківки. Хата була старенька й підсліпувата, зате стояла в розкішному вишневому садочку, а садиба виходила до тінистого вербного урочища з глибокими й чистими копанками. До того ж поруч, через обніжок, жила з дочкою та онуками старша бабина сестра Мавра, яка віддалася за рудянського Гупала ще задовго до першої світової.
Баба моя Уляна, або, по-вуличному, Улита Личманиха, працювала в місцевому колгоспі імені Сталіна, що називається, за нарядом (за старшого куди пошлють), а Настя, моя майбутня мама, улаштувалася нянею в артільні ясла. Дядько ж Іван, відслуживши строкову в будьоннівській кавалерії, поперемінно мав роботу то в калинівському радгоспі, що в сусідньому Улянівському районі, то в рудянському колгоспі. Був майстровитий і бідовий, усе в його руках горіло. Довгий час не одружувався, бо любив самостійність, але до дівчат залицявся, а з одною зі своїх любасок, Лізою, навіть прижив доньку, яку назвали Галею. Дуже схожа була на дядька Йвана, тож і записали її під його прізвищем, а сам він нібито й не заперечував проти цього. Нарешті, незадовго до початку війни, узяв шлюб із Марусею Чмуревою (це по-вуличному), а дівоче її прізвище було, здається, Самійленко. Маруся невдовзі завагітніла, та розпочалася війна і дядька Йвана мобілізували до діючої армії, а Маруся розродилася донькою Галею вже за його відсутності, у квітні сорок другого року.
Мені ж, її двоюрідному братику, на той час було вже три місяці. Але варт розказати про свою власну появу на білий світ, і почну я цю розповідь здалеку, із появи на Рудці Данила Низового, мого майбутнього батька. Як члена компартії та більш-менш освічену людину Штепівський райком направив його на підсилення партгрупи в рудянському колгоспі імені Сталіна, а заодно – обліковцем господарства. Отож, з’явився він на Рудці в другій половині тридцятих. Почав залицятися до моєї майбутньої мами Насті, і вона, не зважаючи на заперечення своєї матері та характеристики обізнаних людей, зрештою піддалася на вмовляння набагато старшого за неї Данила. Офіційно зареєстрували шлюб у сільраді й почали жити в тій глинянці, яку прикупив Іван, мій дядько.
В останні дні грудня тридцять дев’ятого року з’явилася на світ моя сестричка Люда. Та Данило так і не усвідомив себе батьком, відповідальним за свою сім’ю та майбутнє рідної дитини, продовжував вести легке та розгульне життя: випивав із начальством в усіх усюдах, де йому доводилося бувати, у відрядженнях, заводив собі любасок. Знаю про це з пізніших розповідей бабусі, яка ніколи не любила зятя і довго ще по війні проклинала його: зав’язав, мовляв, світ бідній Насті, та й покинув під час другої вагітності. Услід за відступаючим військом він подався з Рудки на схід, супроводжуючи артільну худобу та реманент. До війська його не брали через поганий зір, але він був партійний, і тому боявся залишатися на окупованій території, бо його розстріляють. Що ж, він мав рацію, але бабуся не зважала на це й дорікала навздогін: «Ми тебе, приймака, взували-одягали, прощали гулянки-пиятики, а ти так віддячуєш!». Нічого позитивного про батька я від бабусі ніколи не чув. Розказувала ж вона й таке: буцім, до одруження з Настею він був засуджений до трьох років таборів, відбув термін від дзвінка до дзвінка, але з партії його не потурили й з посади обліковця не усували. Тут мені щось не все зрозуміло, а перевірити розповіді-балачки я вже ніколи не зможу. Батька ж свого, яким би він не був, я, коли вже став дорослим, ніколи не осуджував, оскільки він пропав безвісти десь на Дону, а це рівнозначне загибелі. Мертві ж сорому не мають – так і в Біблії написано.
Німці ввійшли в Марківку та з’явилися на Рудці ранньої осені сорок першого. А до того трапилося ще й таке. Бабуся разом із хутірськими жінками працювала в полі. Звідкись прилетів німецький літак, і по ньому стали стріляти радянські зенітки. Влучили – літак задимів. Пілот викинувся з парашутом прямо на поле біля колгоспниць, а палаючий літак спікірував на нашу глинянку, підпаливши її. Жінки, і моя бабуся разом із ними, накинулися на фашиста, маючи намір забити його до смерті, але тут підбігли червоноармійці й відбили невільного палія нашої хати. Бабуся ж разом із вагітною Настею і маленькою Людою перебралися жити до глибокого земляного льоху. Там, третього січня сорок другого року, я й народився. (Лише через шістдесят п’ять років я довідався від свого колишнього однокласника-рудянина Івана Васильовича Івануни про те, що разом із нашою хатою внаслідок падіння літака згоріла і їхня хата.)
Народився я, зі слів бабусі, ледве живим, із величезною рахітичною голівкою і малим, кволим тільцем. З маминих грудей не видобулося жодної краплини молока, тож бабуся у відчаї нажувала чорного хлібця, закушкала м’якуш у марлю й тицьнула мені до ротика. «Даремно ви стараєтеся, мамо, – видихнула ослабла від тяжких пологів Настя. – Не буде воно жити…». А я вхопив штучну «цицьку» і жадібно зацмокав. Ця подія сталася в ніч з другого на третє січня холодного й голодного сорок другого року. Батька Данила на той час уже не було на світі, але ми про це не знали й знати не могли ще принаймні чотири-п’ять років. Аж поки з Німеччини не приїде тітка Ганна, яка ще сорок першого року восени супроводжувала в радянський тил евакуйовану колгоспну худобу й сільськогосподарський реманент. Вона й розказала таку історію: «На березі Дону, у великій його звивині, скупчилася сила-силенна народу й худоби – їх не пропускали на переправу, зайняту відступаючими військами. Якось уранці на переправу налетіла німецька авіація. Данило в цей час умивався на березі річки… Раптом біля нього виросло чорне дерево (слова тітки Ганни) й накрило Данила собою…». Тут тітка Ганна впала на долівку, зачовгала ногами, із рота в неї заклубочилася піна. «То чорна хвороба в неї, – зазначила сусідська баба Монашка, – падуча…». Епілепсія – по-науковому називається ця хвороба, про що дізнався я в дорослому вже віці.
Серед зими сорок другого – сорок третього років у землянку до бабусі постукали нічні гості. Бабуся мимоволі захвилювалася, передчуваючи щось недобре. «Це я, тітко Улито, – почувся в темряві напівшепіт, – Прокіп Щербинин. Ми з вашим Іваном утекли з німецького полону, пробиралися від самої Польщі ночами, а вдень ховалися, де прийдеться. Оце вже неподалік Рудки Іван провалився в старий колодязь. Аби витягти його звідти, потрібні віжки…». Бабуся заметушилася, знайшла якусь мотузку й разом із Прокопом заспішила в нічний степ до того злополучного колодязя. До світанку Іван Великород уже грівся в льоху, сьорбаючи гарячу картопляну юшку. Бабуся біля нього ожила, помолодшала.
Та ось знову на сході загримотіло, заблискало, і рано-вранці до хутора завітали червоні розвідники. Перш за все вони допитали старосту Луку Яковошку: хто й де переховується від окупаційних властей? «А Йван Крапка та Прокіп Щербина, кавалеристи… Кажуть, вони втекли з німецького полону й протягом кількох місяців добиралися до рідного хутора…».
Хлопців схопили сонними, не готовими до опору. Після допиту й жорстокого побиття їх конвоювали спочатку до Марківки, а згодом і до Штепівки, в околицях якої, у межах Михайлівського заповідника «Цілина», планувалася танкова битва між генералом Шашлом і німецькими генералами (хто їх знає, та й кому вони сьогодні потрібні?!). Із кількох звільнених районів Сумщини визволителі нахапали дві тисячі жовторотих підлітків і, неозброєних, необмундированих, кинули під танкові траки. У зґвалтовану, розпанахану осколками землю були вчавлені пробиті черепи, потрощені ребра. Там стриміла нога, там чорніла закривавлена рука…
Наступного дня михайлівською цілиною, мов граки, блукали жіночі постаті. Серед них і моя бабуся Улита. Та ніхто нікого не знайшов: кров була одного кольору й диміла повсюди, де ще не вщух вогонь битви…
За останнього сина, наскільки я пам’ятаю, бабуся мала місячно п’ятдесят рублів компенсації (сталінськими купюрами, дореформеними), хрущовськими – дванадцять п’ятдесят, а в останні роки свого життя – двадцять вісім рублів із половиною. А ще від колгоспу імені Сталіна – вісім кілограмів посліду. Єдиній донечці дядька Йвана, Галині, не діставалося й того, бо жила вона з матір’ю, Марусиною-комірницею, моєю дядиною. Дядина сварилася зі свекрухою, однак час від часу приносила нам то меляси, то макухи, то рижієвої олії… Уважайте, урятувала нас у голодному сорок сьомому від неминучої смерті, земля їй пухом та добра пам’ять у віках!
Оскільки хата наша рудянська згоріла від палаючих уламків німецького «єроплана», навесні сорок третього нас переселили до колишнього крамаренкового фільварку, де ще наприкінці двадцятих було засновано експериментальну Комуну. Бабуся працювала у свинарнику й ночами носила додому варену картоплю та калійну сіль, цукрові буряки й підгодовувала нас, онуків своїх, та Марчихиного Віктора, якого їй дали під опіку.
Хворіли ми постійно: вітряна віспа, жовтуха, кір; лікувалися травами й попелом (так, попелом, який очищав тільця від блошиних укусів та чиряків).
У пам’яті дитячій закарбувалися «білий» дім, будинок поміщиків, хата над ставком, двоквартирний будиночок у старому саду, біля пасіки. У всіх нам у різний час випало мешкати. Найцікавішими сусідами була сім’я колгоспного бухгалтера Коваленка. У них навіть самовар був, справжній, тульський, жар у якому роздмухували шкіряним чоботом. А ще в них був породистий пес Мурзай. Наймолодший, Славко, чухав йому живота і примовляв незрозуміле: «Хи-ли-хи…». Старший, Женька, добре малював і вчив цієї справи мене, очевидячки здібного до прекрасного мистецтва.
Після того, як небідні Коваленки емігрували з Комуни в кращі світи, їхнє помешкання зайняли баба Палажка та Федір Кононяка. Свого небожа, Грицька Лапушку, вони вигнали геть, аби не об’їдав опікунів і харчувався одноосібно. Добряче наголодувавшись у Комуні, підліток притулився був до рідного батька й мачухи Насті на Рудці. Але й там не було шматочка зайвого хліба, тож Грицько гайнув від Лапушок до сусіднього хутора Любимого, де невдовзі й знайшов свою смерть від сокири місцевого куркуляки-одноосібника. Кажуть, його м’ясо здали в їдальню Суханівського спиртового заводу. Та це, мабуть, пусті балачки…
Що я знаю від бабусі про свій древній козацько-хліборобський рід? На жаль, мало… Дід Гнат, із Великородів, мав сорок десятин землі, на якій господарював зранку допізна, визискуючи малолітніх моїх дядьків та мою майбутню маму. Бабу Улиту він із ревнощів бив смертним боєм. Після повного розкуркулення дід Гнат зліг і помер на припічку на козячій шкурі. Коли прийшли «ахтивісти» ламати оплот закоренілого ворога колективізації, то під очеретяною стріхою знайшли два лантухи всіляких грошей: катеринок, керенок, німецьких марок, скоропадської валюти… То був звичайнісінький мотлох, і його спалили на руїні дідового маєтку.
«Ахтивістам» Бог не дав безтурботного життя. Запопадливу Лідку-Людоїдку, яка з’їла рідну матір, убили інші людоїди в лісі під Суханівкою; її поплічника й коханця Сороку зарубав сусіда; інших репресувала влада, яка хотіла відхреститися від терору тридцять третього року.
Усі байстрюки на Рудці та в Комуні виросли українськими патріотами. Думаю, цьому сприяли матері, які зуміли переконати рудих синочків, що вони є сіллю цієї землі, поораної війною та репресіями. Жаль, що життя багатьох безбатченків було нетривалим – через недоїдання в ранньому віці та слабкі європейські гени...



...Чекаю із Сум бандероль з документами про Верхосулля – Білопілля та видання Гриця Хвостенка про відомих земляків-білопільців: Олександра Олеся, Марію Башкирцеву, Євгена Васильченка, Івана Манжару, Бориса Лободу, Грицька Круподера, Михайла Тронька… Тоді моя робота помітно пожвавиться, а перспектива видання книжки «А Марківка – як маківка» стане більш реальною. Думаю, що спонсори знайдуться, охочі мати її в себе, з готовністю оплатять примірник для себе та своїх дітей і онуків.



...Найближчими нашими сусідами в «білому» будинку були Марвина з двома дітьми, Миколою та Оленкою, і жіноче сімейство Радченків: мати, старша донька й молодша, Галя. Молодша була моєю ровесницею, ми разом ходили до школи, були нерозлучні й поза школою, тож нас і дражнили «женіх і нєвєста». Ми ж, малі, згоджувались одружитися, коли виростемо. Ще було сімейство дядька Федора: він, його дружина, син Грицько та дві доньки, старша – ровесниця моєї сестри, молодша – моя однолітка. У сорок сьомому Грицька (йому було, здається, чотирнадцять чи п’ятнадцять років) загребло НКВДе – за те, що вночі з батьком украв із колгоспної комори кілька кілограмів проса чи рижію. Дали п’ятнадцять років таборів. Федір якось їздив у ті табори, та його не підпустили до сина – тільки й побачив звіддалік, як Грицько показував голе тіло під благенькою табірною куфайкою.
Керівництво колгоспу імені Сталіна було нестабільним. Після більш-менш доброго приходив злий і мстивий. Красношапка був різноманітний (а може, то був і не Красношапка, важко сказати мені, а спитати нема в кого). Одразу після жнив замовляв із району бродячих циркачів або екстрасенсів. Біля контори (там же були клуб, школа та молочно-приймальний пункт) напинали білий екран, крутили «Молоду гвардію» або «Райдугу», а затим мужики розбивали лобами каміння, а здоровенні баби жували підкови та гвинти. О, то було ще те видовище! Ахали й охали доярки та свинарки, гидливо спльовували бувалі в бувальцях інваліди війни.
Узимку колгоспний голова робив наскоки: хто чим харчується? Якщо виявляв украдену в корів калійну сіль чи свинячу картоплю, карав зняттям трудоднів або й здавав до міліції. Залежало це від того, скільки він випив зранку. Марвину й мою бабусю голова обходив десятою дорогою: боявся потрапити під град Марвининих матюків і бабусиних прокльонів.
Об’єднання комуно-рудянської «шарашки» із барабо-кучерівською сільгоспартіллю оформили як урочисту подію, домірну до об’єднання України з Росією. А що це дало селянам? Анічогісінько, крім довших бурякових гонів та розширення пастівня по скошених ділянках поля…
А ще крім одного бригадира рудянського Василя Івануни, який мав добру вдачу й мирний характер (був непитущий та сімейний), комуно-рудянам нав’язали кількох марківських наглядачів: Федора Жабського, Федора Круподера та міліціянта Степана Кузьмича. Від цієї «трійці» неможливо було сховати за пазуху не те що бурячину – колосочка житнього!
Про колгоспну механізацію. Останнім словом тогочасної сільськогосподарської техніки були кінські жатки, молотарка і, звичайно ж, іще довоєнна машина-полуторка дядька Миколи Судевського, мого хрещеного. А героями жнив були однорукий та одноногий Прокіп, мій хрещений, об’їждчик Петро (він же й поліцай німецький), сам голова колгоспу, артільний коваль Кирило Діденко і районний фінаґент, якому вдавалося зловити з добрий десяток розкрадачів народного добра. Та вся слава діставалася єдиному й безсумнівному Героєві – батькові всіх сиріт Сталіну! Якби не він, то…
Висока радянська культура доходила до нашого глухого фільварку-комуни не лише через циркачів та екстрасенсів, але й через новинки повоєнного кінематографа: «Повесть о настоящем человеке», «Падение Берлина», «Парень из нашего города»… Були носіями культури й заїжджі лектори. Вони переконували, що кращої країни, ніж наш СРСР, у світі нема, не було й не буде.
Великородів тоді було ще чимало. Крім бабусі Улити прізвище Великород носили рудянські Гайворонські, брати Микола (або Григорій) і Федір, у Марківці була трактористка з Великородів, довгожителька, наскільки мені сьогодні відомо… Були ще й у Печищі та Кобзарях. Оскільки мужчини роду вимерли, а жінки повиходили заміж, прізвище геть зникло, і сьогодні його навряд чи почуєш на Рудці та в Марківці… Вимирають і Пигулі та Супруни. Годі шукати й Грамів – хіба що по Харковах та Києвах… Збереглися подекуди Гуйви, але вони наші родичі в десятому вимірі.
Якщо наших пращурів привезли до витоків Сули з Черкас і Канева, то ми й маємо прозиватися черкасами, а не гайдамаками-паліями. Грами, Семи, Урди, Гуйви, Пигулі, Відьми, Сагарі, Гоги, Жовби, Безсмертні, Низові, Осадчі, Лободи – це черкаси, а Плетньови, Зенцови, Кудіни, Коржови (?) – це вже з москалів і кацапів, з північного сходу. Останніх асимілювали, а їхні діти стали черкасами в третьому та четвертому поколіннях. Німецькі байстрюки – ті одразу вписалися до черкаського реєстру, поповнили список українських патріотів.



МОЇ СПОГАДИ


Щодня бігаю на пошту: чи не надійшла мені бандероль із Сум із документами про історію Білопільщини, а в тому числі й моєї Марківки. Нема… Чи десь загубилася, чи досі не відправлена? Моя постійна білопільська кореспондентка Людмила Калиновська на моє прохання зв’язалася телефоном з Олександром Вертілем. Той дав роз’яснення: він доручив краєзнавцеві Григорію Хвостенку зібрати всі джерела, документи давні й пізніші, фото, малюнки, газетні публікації, спогади відомих людей докупи, додати до них свої історичні монографії та в одній посилці відправити мені. Виявляється, Гриць досі цього не зробив за браком вільного часу та через неплановані ускладнення побутового характеру. Доведеться набратися терпіння й чекати, чекати… А час невмолимо летить, здоров’я моє бажає бути кращим, і я не знаю, скільки мені відміряно… А між тим потенційні свідки вимирають, і скоро ні в кого буде звірятися: так чи не так ми трактуємо ту чи іншу подію, висвітлюємо ту чи іншу дату як знакову? Нема вже на світі найбільш посвяченого в тему Григорія Івановича Падалки, Віктора Григоровича Коржова, Бориса Явдокимовича Лободи… Не стало Євгена Гуйви, Олександра Загинайка, Івана Денисовича Пигуля, Івана Прокоповича Гуйви, дядька Михайла Тронька… У селі з’явилося чимало некорінних, приїжджих з інших реґіонів після Чорнобиля й розпаду Радянського Союзу. Сподіваюся, що історія Марківки є і для них небайдужою, що вони підпишуться на примірник майбутньої книжки.
Маю домовленість з Іваном Васильовичем Івануною, який обіцяє надавати мені всебічну допомогу в збиранні фотоматеріалів і свідчень як на Рудці, так і в Марківці. Я наприкінці травня приїду до Марківки, осяду або в профілакторії, або у двоюрідної сестри на хуторі й велосипедом (треба швидше підібрати собі путні окуляри!) курсуватиму від хати до хати, від виселка до виселка. Не виключаю поїздок до Сум, Білопілля, Жовтневого, Улянівки, Штепівки, Лебедина… Може, виберусь також до Верхосулки, де не був ніколи, до Печищ і Терешківки, до Тернів і Вирів… Оскільки мене найбільш цікавить доля Великородів (і Пигулів), то я в сільраді виберу всіх представників цих сімейств, завітаю до них додому та проведу бесіди…



...Німецькі окупаційні війська любили порядок, тому не особливо втручалися в розклад життя місцевого населення. Сталінські колгоспи вони зберегли, бо через них легше було викачувати збіжжя для рейху, не чіпали колишніх бригадирів-наглядачів, які прислужувалися їм охоче й без особливого тиску. Колишніх куркулів вони обирали сільськими старостами. Окремі польові командири навіть підгодовували хутірську бідноту, закохувалися в українських красунь. Лютували хіба що гестапівці та зарізяки з есес. А цих у нашій глибинці було мало.
По війні, коли вже ми з сестрою ходили до комунівської початкової школи, Штепівський райсоцзабез щороку виділяв осиротілим дітям трофейні одяг та взуття. Мені, як правило, діставалося дівчаче лахміття, більшого, ніж треба, розміру. До того ж на плащиках і пальтах були помітні іржаві од крові плями, заштопані нашвидкуруч дірки від куль та осколків. Соромитися тоді я ще не вмів, та комплекс неповноцінності, другосортності вже був набубнявів у дитячій свідомості.
Якось, коли я лежав у сільській лікарні, згораючи від скарлатини, ненароком, у гарячці, я розбив єдиного на всю лікарню градусника. Головлікар суворо наказав моїй бабусі будь-що компенсувати втрату цього безцінного предмета, отож бабуся, у розповні березневої відлиги наважилася йти до райцентру, Штепівки, за дванадцять кілометрів. Градусник вона таки купила, але дорогою до Марківки провалилася в гутницьку яругу й ледве не загинула. Мабуть, сама Божа Мати врятувала її, ту, котра замінила дітям-сиротам їхню рідну матінку Настю.
Якось, повернувшись узимку зі школи, ми застали свою бабусю заплаканою. Виявилося, що наша свиня Машка поламала старий саж і втекла невідомо куди. Ми знайшли в снігу глибокі сліди від свинячих копитець і, орієнтуючись по них, пішли на розшуки. Пройшли всю лівобічну Рудку, через поле вийшли до Любимого (нині його немає на карті – вилюдніло геть). З двору до двору ходили ми із сестрою, розказували людям про втікачку та бабусине горе. Люди щиро співчували сиротам, а коли дізналися, що наша мама загинула в любимівському глинищі, відвели нас до дядька, який упіймав нашу свиню та зачинив у своєму хліві. Той повагався-пом’явся, та свиню все ж віддав. Залигавши її мотузкою за огузок, погнали навпростець до Комуни. Наступного дня вранці колій Мишко встромив їй ножаку в самісіньке підле серце та випив її густу кров – рятівні ліки від чахотки, привезеної з гнилої Німеччини.
Коли мені було дев’ять років, мені довірили пасти молоденьких жеребчиків і кобилиць. Їздити верхи на них було ще зарано, та конюх заохочував мене й моїх друзів потихеньку, загнуздавши мотузкою-віжкою, об’їжджати диких скакунів. Що ми й робили охоче та досить вправно.
Одного разу вистеропські хлопчаки вкрали пару жеребчиків і взяли в полон Ванька Фесенка. Хлопчина, перелякавшися катувань та насміхів, якимось чином утік, і ми всім кагалом захистили його від нового полону, прогнавши нападників атакою в лоб… Особливо відзначився при цьому Микола Олексенко.
Шутчина, або Любчина, гора була неймовірно крута й небезпечна для спуску. Тому я сідав на полотняну торбу і стрімко злітав униз, аж на сошу. Угору дертися доводилося важче, а іншого, легшого підйому поблизу не було. Та їсти хотілося до млості, і я вгризався в кручу зубами, чіплявся нестриженими нігтями. У нагороду за цей альпінізм мав від бабусі запеченого цукрового буряка або картоплю, засмажену на солідолі…
Повоєнна Марківка – це багатолюдне село з кількома хуторами, найбільшим серед них була Рудка. Люди, змучені тривалим голодом, гнітом районних фінаґентів, підсвідомо прагнули до культури, книжного слова. При сільському клубі, пам’ятаю, діяли народний драматичний театр, танцювальний гурток і чималий хор, бібліотека налічувала кількасот постійних читачів. Справжніми подвижниками культури були вже не раз згадувані Г.І. Падалка, В.Г. Коржов, Б.Я. Лобода, І.О. Копиця, а пізніше – Є.М. Гуйва і Г. Гупал. Навіть кацап Костя (для всіх – «Маш, маш…», мабуть, скорочене «понімаєш»), кіномеханік і п’яничка, підживлював культуру своїм подвижництвом.
А ще були шахово-шашковий гурток, художня студія, різні спортивні секції…
Незрідка радували марківців і столичні знаменитості, зокрема Тарапунька і Штепсель (вони виступали в урочищі Дубина між Миколаївкою та Улянівкою, і ми, сільські метелики, ходили туди пішодрала). Заїжджали й дуже розумні лектори, які просвічували селянам засмічені мізки знаннями про космос або прадавню історію, пов’язану, звісно ж, із братньою Москвою.
Усенародним горем мала би стати смерть батька всіх сиріт і втішальника всіх удовиць – Сталіна. Пам’ятаю, як гірко ридали директор школи Іван Оврамович Копиця, завуч Микола Андрійович Кожушко, голова сільради Муха (ім’я й по батькові загубилося), дільничний міліціонер Степан Кузьмич Соломка, голова об’єднаного колгоспу Онопрієнко. А моя бабуся щиро раділа, молилася на покуть та раз по раз примовляла: «Слава Богу, здох рябий грузин!». Їй вторили всі Пигулі, Гупали й Грами...



Сподіваюся все ж одержати зібрані Хвостенком матеріали, вивчу їх, опрацюю творчо й поповню ними цю книжку. А вже потім – на малу батьківщину, збирати фотографії та записувати усні свідчення земляків. Я не думаю, що Великородам, Пигулям, Гупалам, Круподерам, Грамам чи Деркачам буде байдужою поява цієї книжки на світ. Надіюся, що вони придбають за передплатою по примірнику – для себе, своїх дітей та онуків. Діденки-Чумаки зацікавляться історією свого роду, Скляренки й Лісовенки – свого, пориються в сімейних архівах та обов’язково знайдуть щось безперечно цінне та цікаве. Жаль, що я не маю (та навряд чи й матиму!) змоги проникнути в дев’ятнадцяте або сімнадцяте століття, не зможу розшифрувати таємницю прізвищ Відьма, Сема, Урда, Жовба, Грама, Плиска… Певно, це були колись вуличні прізвиська козацько-хліборобських сімей, а коли відбувався перепис, то вони й стали офіційними прізвищами. Не дано мені розгадати, чому місцевий (московський, не інакше) піп давав дівчаткам такі плебейські імена, як Улита, Гапка, Химка, Хівря, Мокрина, Оришка, Маланка, Пріська. Нібито інших, милозвучних, таких, приміром, як Олена, Галина, Настя, Людмила, Лідія, Світлана, Марія, не було.
А ще мені цікаве походження географічних назв: Бараба, або ж Козків хутір чи Башкиреве. Жабська – зрозуміло: внизу, біля болота, де повно-повнісінько жаб. Кучерівка – від кучерявості садів. Куток – безвихідний закут, перед болотом. Холодна Гора – узвишшя, прохолодніший мікроклімат. Пигулева та Соловйова – від першопоселенців. Базарна, Шкільна – тут і без пояснень усе зрозуміло…
Дай, Боже, мені сил дожити до тепла! Сяду на потяг – і до Сум, до Марківки. А там я не помру, бо ніколи буде розслаблятися.



...Несподівано для всіх у село залетіли махновські тачанки. Коней гнуздали біля воріт спиртового заводу. З відрами й кухлями кинулися розбійники в цех розливу. Пили навхильці й тут же падали в чани з рідиною, яка обпалювала все тіло. Бачачи таке п’яне привілля, до бандитів приєднувалися й місцеві пияки, як правило, остання сільська голота. Хтось, певно, заради жарту, запалив сірника. Яскраве полум’я вихопилося з-під бляшаного даху й ударило тугою хвилею в небо. З усіх будівель винокурні тоді вціліла лише контора. У ній і було перегодом влаштовано так звану «маленьку школу», у якій довелося навчатись і мені. Сьогодні тут пустирище та болото.
Церкву, що височіла неподалік спаленої гуральні, двадцять четвертого року висадили в повітря радикальні атеїсти, очолювані присланими з центру юдеями. З уламків червоної цегли було споруджено свинарник, але й він недовго простояв. По війні, пам’ятаю, тут валялися жалюгідні уламки. Усі спроби відновити храм на пожертви віруючих не дали бажаних наслідків. Звідки в марківської бідноти візьмуться мільйони та мільйони?! Отож і влаштували церкву в цегляній «великій школі» – колишній церковноприходській. А на місці великого попівського будинку в сімдесяті роки виросла двоповерхова школа, у якій нині педагогічний колектив (близько двох десятків учителів) навчає сотню дітей. У школі є спортивна зала, музей історії села, бібліотека. Учительський сімейний будинок догниває, будівлі колишньої сільради та шкільного інтернату знесені. Вулиця Шкільна стала безлюдною, малопроїжджою. Молодий сад біля школи зачахнув без належного догляду…



Нарешті Олександр Вертіль зумів пробитися до мене по мобільному. Він щойно повернувся з Кролевця, де мав зустріч з Михайлом Шевченком. Схоже на те, що мені ніколи не бути лауреатом Олесевої премії, оскільки Шевченко роздає її своїм лакузам, давно похеривши нашу примарну дружбу. А ще Вертіль повідомив, що Світлана Лукова обіцяє надіслати мені історичні матеріали з районного музею: може, що виберу для своєї книжки. У Гриця ж Хвостенка надмір матеріалу, але він толком не знає, що мені потрібно, а весь гамуз фізично не може переслати до Луганська. Зараз він, поховавши матір, живе у батьківській хаті в Улянівці, і щоби зв’язатися з ним, я маю телефонувати йому по дев’ятій вечора. А весь «гамуз» перегляну, мабуть, коли приїду на тиждень-два до Марківки. Знову прошу Господа: «Дай змогу дожити до травневого тепла!». Донька Леся все робить для того, щоби я зміцнів до подорожі на батьківщину, набрався сил для перебування там без лікарської опіки.
П’ю пігулки жменями, тяжко переношу різку переміну погоди. Досі ще не нормалізував свій сон.



...Дядько Михайло Тронько з Любчиної гори з кулемета «Максим» обстрілював п’яних махновців, які громили гуральню. Скількох убив, сказати не зміг, бо відстань була чималою і кулі здебільшого падали в болото.
З-під кручі на Холодній Горі б’є холоднюще джерело льодовикової епохи. Микола Низовий переконував мене, що то і є справжній свідок далекої минувшини.
Оболонь висушили, течію Сули загнали в трубу, чим доконечно знищили древню річку. А там ще й гребля в Печищі, яка перетнула горло живильним джерелам. Тепер кучерівські городники не мають ні путніх огірків на засіл, ні соковитої капусти.
Якби я після розлучення із львівською дружиною повернувся до рідного села, то, мабуть, одружився на одній із Чумакових Катерин та й народив би купу-малу карооких Низових-Діденків. А так…
Ким був той легендарний Марко Алфьоров, якому імператриця-кріпосниця подарувала у вічне володіння козацькі хутори по Верхосуллю? Героєм якоїсь війни чи задолизом місцевих вельмож? Невідомо. Достеменно одне: колишніх вільних поселенців позбавили самостійності, відібрали одвічне право розпоряджатися власною землею, часом, реманентом і худобою. Через століття будівники розвиненого соціалізму використали методи поміщика – відбирати все й не давати взамін анічогісінько. Коли з’явився на Білопільщині перший цукрозаводчик Харитоненко, молоді й повні сил селяни переметнулися до фільварків, де практикувалося вирощування цукрового буряка для Миколаївського та Куянівського цукрозаводів і картоплі – для Суханівської та Марківської гуралень. Дехто перебрався до міста Сум, де започаткувалася перша промисловість: рафінадна, гончарна, металообробна. Поступово перетворюючись на міщан, учорашні селяни ставали пролетарями, хмизом для полум’яних бунтів, їхні діти – гарматним м’ясом для російсько-турецьких і російсько-японських воєн, а внуки чомусь ставали завзятими революціонерами-більшовиками.
Звідки ж походять пролетарі Круподери, Онопрієнки, Підопригори, Грицаї, Соломки?! Їх же не готували в Москві та Петербурзі, не завезли зі Швейцарії чи Франції… Так само як і Примакових, Коцюбинських, Пархоменків, Цупових, Ворошилових… Це – продукт дореволюційної майнової нерівності. Реакція на вседозволеність: «Поділяй і володій!», «Кто был никем, тот станет всем!», «Уся влада Радам!».
Не знаю, правда чи легенда те, що по дорозі на Полтаву Петро Перший зупинявся в Марківці й звідси розсилав своїх лазутчиків до Меншикова, у Глухів і Суми. Не певен, але припускаю, що душителю залишків мазепинської гетьманщини було в Марківці затишно: горілки-закуски неміряно, молодиць грудастих не бракувало – для нічних п’яних утіх. І прислужники вірні знаходилися серед місцевого населення. Добре перепочивши, лютий на Мазепу Петро зі свіжими силами рушив на Лебедин і далі, на Полтаву… У Лебедині він добряче розважився відрубуванням чубатих козацьких голів, колесуванням і повішеннями на гіллі та на пересувних шибеницях, спаленнями живцем біля ганебних стовпів. Закатованих у різний спосіб стягли докупи та майже в центрі міста засипали землею. Утворився цілий курган – ще одна «братська» (від «старшого брата»-москаля) могила на всеукраїнському цвинтарі.
А в цей час, північніше, по Сейму й Десні пливли плоти з шибеницями, сотні трупів козаків-батуринців.
Історія – палиця, що має два кінці. Когось вона погладить злегка по голівці, а когось так оперіщить, що мало не здасться! Я не історик, тож не беру на себе відповідальність за точність свідчень і припущень. Не я ділив суспільство на білих і червоних, на лівих і правих. Не я благословляв здавати Україну північно-східним імперіалістам, не я прикликав до Києва ленінського ката Муравйова, не я поблизу Крут проколював багнетом серця київським студентам, гімназистам і кадетам. Останнє слово – за дітьми, онуками та правнуками погублених у 1921 – 1922, 1931 – 1933, 1946 – 1947 роках…
На превеликий жаль, я, людина двох тисячоліть (1942 – 20??), не можу відтворити у своїй суб’єктивній книжці більш-менш повний список марківських освітян, які несли світло знань у серця моїх земляків. Пам’ятаю лише тих, котрі мали неабиякий вплив на мій світогляд. Це насамперед Ольга Тарасівна Круподер, яка навчила мене писати й читати; далі – Меланія Михайлівна Дідевич – від неї я навчився любити не лише рідну мову та літературу, але й літературу світову. І, звісно ж, я щиро вдячний Раїсі Олексіївні Алексеєвій, Василю Кононовичу (географія), Іванові Пигулю (зоологія та ботаніка), Василеві Осадчому (фізкультура та військова справа). Вони орієнтували мене на подальші дії. І, безумовно, добре прислужилася сільська бібліотека, яку очолювала свого часу дружина голови колгоспу Гордієнка…
Кутовий Антон – один із піонерів у справі приборкування сталевих коней. Загнуздавши свого «Мурсала» («Універсала») на сталевозагострених шипах, він із піснями перехрещував гони глибокими масними борознами. Мене, тринадцяти-чотирнадцятилітнього підпарубка, приставили до нього причіплювачем. працювали зазвичай уночі, при єдиній кліпаючій фарі. Я сидів у незручному крісельці на широкозахватному плузі, який тягнув за собою ще й борони, і пильнував, аби агрегат не забурився в купу перегною та не зламався посеред загінки.
Під самісінький ранок дядько Антон відчув невгамовну спрагу і, доручивши мені норовистого коня-горбуна, гайнув на Барабу до своєї любаски: там і спрагу можна вгамувати, і хіть удовольнити – молодиця була соковита й пожадлива до любові.
Я, гордий дорученням, осідлав «горбунка» і погнав його в напрямку Глибокого яру. Та, мабуть, задрімав за кермом на якусь мить… Ангел мій, хоронитель від смерті, розтулив мені важкі повіки, і я вчасно круто вивернув загінку, мало не звалившись у прірву. Щось хруснуло, заіскрило – трактор чмихнув і завмер. Антон, прибігши з Бараби, виявив: згоріло якесь дефіцитне «фередо». Кинувся мене бити… А я біг по груддю, падав і волав на весь нічний простір: «П’яндилига ви, дядьку Антоне, і розпусник! Чому я повинен розплачуватися за ваші хтиві походеньки?! Більше не вийду на роботу, краще вантажником піду до комори!».
Не думаю, що у війську Івана Виговського було багато марківців – хіба що ті молоді, хто подався на Січ у пошуках слави та примкнув там до коша отамана Гордієнка. А от у війську Петра, допускаю, моїх земляків було чималенько, якщо не воїнів, то челяді: кухарів, лакеїв, нічних наложниць. Катів серед них, думаю, не було…
Цілком імовірно, що деякі найрадикальніші молоді козаки-марківці подалися за Дунай або на Кубань, у передгір’я Кавказу чи на нижнє Подунав’я. І тепер там у святкові дні звучать наші, верхосульські, пісні.
Моє раннє дитинство в Комуні було перенаселене нечистою силою: відьмами, домовиками, русалками, злими чаклунами. Подейкували, що баба Монашка вночі перекидається на кішку та здоює корів, а мертві відьмаки місячними ночами приходять до грішників, щоб накоїти їм лиха. Моя віра в нечисту силу була такою могутньою, що я жахався темряви й місячного світла, намагався не ходити лісопарком без супроводу старших людей. Лягаючи спати, я тричі осіняв себе святим хрестом-оберегом: збережи й заступи! Досі я роблю це – потайки від усіх.


2010