Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
в яку ота сволота нас веде,
бо нове мінісерство – нову вирву,
пробачте міну нову, підкладе…*
Єднаймося мерщій, аби спаситися,
а радше – врятувати хоч дітей!
Усе ж допоки будемо трястися,
Сьогодні він творить своє унікальне мистецтво під обстрілами у деокупованих містах. Його нап
Усмішки дарували не мені, –
Чому донині болісно гадати:
Чому холодні квіти весняні?
Чому комусь блакитним цвітом рясту
Вкриває доля обрані шляхи,
А я лиш терну прорості голчасті
Підошвами вчуваю навкруги?
Шукає вітер правди на землі.
Сирі підвали. Втеча з буцегарні.
Далекі, недосяжні кораблі…
Нехай пороги розіб’ють на друзки
ворожий флот і полчища орди.
Не стане московит ніколи руським,
в улус до хана йдуть його сл
Прочанина, що приходить щоночі
На горище, де сплять кажани
До весни – дзьобатої сірої птахи,
І шукає пошерхлі слова
Зітлілої книги старої поезії,
Яку можна лише шепотіти,
Ковтаючи звуки еламські
Од ласки й доброти з десяток мужиків зомліло б,
А то лиш я один та ще онук й сини...
Немає простору у повноті розправить крила.
Отож, як на останню приступку життя зійду,
Відкіль в інші світи вже мерех
у свої залізні лещата.
Замерзлі думки
висять бурульками
на деревах.
Почуття ледь визирають
з-під заледенілих калюж.
Крижаніє свідомість,
І його ні мечем, ні облогою — ніяк не здужати,
Слова атакують інші слова на серці,
Чорніє земля, а фортеця тримається мужньо.
На схили театру війни приходять союзники
Тримають герби, що в девізах минулих
Бо я ж таки Поезії солдат,
І восени я став лауреат,
Забивши на тривоги та відбої.
Пегаса осідлавши у політ,
Ця осінь повела мене з собою.
Домінувала в небі наді мною,
І якого біса, звідкіля?..
Тільки відштовхнешся від порога
Згадуєш потвору-москаля
І сердешно шлеш йому прокляття
По-іменно ен-но сотні раз…
Хлопці — дорогесінькії браття —
Зупиніть маскви звіринний сказ
Що блискавками чиркають до смерті
І освітляють вибухами вперто
Ослаблені бідою й страхом сни.
Є в пам’яті миттєвості війни, –
Вони повз мене не проходять мимо,
А щодоби стоять перед очима,
Пояснюючи з’яву сивини.
це золотаве сяйво жовтня,
де неба зоряна безодня
в якій з тобою потону.
Давай пограєм у мовчанку
і будь-що-буде, аж до ранку,
хай заблукають у диму
ще сонні, мов коти, трамваї,
адже люди завжди порядні
і навіщо ж тобі перейматися
як заходять сюди з полювання
закинути в себе пиріг
чи суттєво — втратити зір
славна праця є для осліплих
Бо ж так несешся-рвешся по рівнині,
Так безнастану крутиш течію свою
І береги нещадно крушиш.
Я думав, Десно, десь з далеких гір,
Коли ще на Землі дива вершились,
Ти вийшла якось на слов”янський слід,
А повернутися
і шукаю там минулий рік.
Я хочу подолати
розрив часів.
Він повинен пролягати
отут, на цьому пеньку,
ніби по краю серця.
Крижана бурулька стікає,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Блакитний корабель відчалив уночі…
повільно і печально пливучи.
Повз акваторію земного океану
він віз до мене смерть мою кохану.
Без нашого злиття ще на світанку
вона, немов холодна лесбіянка.
Слизька – як риба, сонна – як змія,
співала, називала на ім’я…
А я – собі зелене море мав,
забув про мам, розводив пав і мавп.
Я існував як принц, поет, нероба –
я лікувавсь, бо це морська хвороба…
Життя на пірсі й романтичні будні –
це ще не все, це ще не смерть на судні!
Щоночі нищив я кошмари злі,
а ранки зустрічав, мов кораблі.
9 жовтня 1996 р., Київ
Буріме
* * *
З вітрилами грав вітер уночі.
Ми вдвох, на бригантині пливучі,
дивилися на хвилі океану.
Ти згадував в цей час свою кохану,
і згадував до самого світанку.
Ти їй пробачив те, що лесбіянка
вона була. Якби була змія –
пробачив б теж. Ти кликав на ім’я
її – кохану. Ти її не мав…
Знайти б нам острів… острів пальм і мавп–
(Про що ще може мріяти нероба?
Неробство – це душі страшна хвороба) –
на ньому б провести свя́та і будні…
Назавжди ми залишимось на судні,
бо наздогнали нас діяння злі…
Ми згинемо на цьому кораблі.
Лілія Шиповничок
* * *
Пірнули серед хвиль і зорь ми уночі
і цілувалися, на зорі пливучі,
знов поверталися на берег океану.
Приймав мене на срібну хвилю, мов кохану,
цей океан старий… І пестив до світанку.
Торкнулася мене медуза-лесбіянка –
і те вже добре, що медуза – не змія.
А на моїх вустах було твоє ім’я,
та змоги знати ти про це ніяк не мав…
А хвилі гралися, неначе зграя мавп,
і океан чомусь вдавав, що він нероба,
вдавав, що лінь ніяким чином не хвороба,
що лінь – це свято і що лінь – це будні…
Додому повертались ми на судні –
ніякі не веселі і не злі…
Не капітани ми на кораблі.
Ольга Федорова
* * *
У буріме ми грали уночі,
від рими і до рими пливучі.
І рими, наче хвилі океану,
гойдали нас… Писав хтось про кохану,
яку зустріти може на світанку.
Всім заважала рима «лесбіянка»,
і навіть більш, ніж рима, ця «змія»…
Жіноче хтось пригадував ім’я –
обра́зу ж на кохану жінку мав.
Обра́зу б цю сховати серед мавп,
забути б… і не скиглити: «нероба»,
але образа – гордості хвороба,
що свя́́та перетворює на будні…
І ми пливли на римах, як на судні,
купалися у римах і не скупались в злі.
На римах в вірш впливли ми цей, як на кораблі.
Ольга Діденко-Шипкова
Контекст : «У колисці мрій», с. 21
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"Листопад підсковзнувсь на підлозі Києва…"