Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Блакитний корабель відчалив уночі…
повільно і печально пливучи.
Повз акваторію земного океану
він віз до мене смерть мою кохану.
Без нашого злиття ще на світанку
вона, немов холодна лесбіянка.
Слизька – як риба, сонна – як змія,
співала, називала на ім’я…
А я – собі зелене море мав,
забув про мам, розводив пав і мавп.
Я існував як принц, поет, нероба –
я лікувавсь, бо це морська хвороба…
Життя на пірсі й романтичні будні –
це ще не все, це ще не смерть на судні!
Щоночі нищив я кошмари злі,
а ранки зустрічав, мов кораблі.
9 жовтня 1996 р., Київ
Буріме
* * *
З вітрилами грав вітер уночі.
Ми вдвох, на бригантині пливучі,
дивилися на хвилі океану.
Ти згадував в цей час свою кохану,
і згадував до самого світанку.
Ти їй пробачив те, що лесбіянка
вона була. Якби була змія –
пробачив б теж. Ти кликав на ім’я
її – кохану. Ти її не мав…
Знайти б нам острів… острів пальм і мавп–
(Про що ще може мріяти нероба?
Неробство – це душі страшна хвороба) –
на ньому б провести свя́та і будні…
Назавжди ми залишимось на судні,
бо наздогнали нас діяння злі…
Ми згинемо на цьому кораблі.
Лілія Шиповничок
* * *
Пірнули серед хвиль і зорь ми уночі
і цілувалися, на зорі пливучі,
знов поверталися на берег океану.
Приймав мене на срібну хвилю, мов кохану,
цей океан старий… І пестив до світанку.
Торкнулася мене медуза-лесбіянка –
і те вже добре, що медуза – не змія.
А на моїх вустах було твоє ім’я,
та змоги знати ти про це ніяк не мав…
А хвилі гралися, неначе зграя мавп,
і океан чомусь вдавав, що він нероба,
вдавав, що лінь ніяким чином не хвороба,
що лінь – це свято і що лінь – це будні…
Додому повертались ми на судні –
ніякі не веселі і не злі…
Не капітани ми на кораблі.
Ольга Федорова
* * *
У буріме ми грали уночі,
від рими і до рими пливучі.
І рими, наче хвилі океану,
гойдали нас… Писав хтось про кохану,
яку зустріти може на світанку.
Всім заважала рима «лесбіянка»,
і навіть більш, ніж рима, ця «змія»…
Жіноче хтось пригадував ім’я –
обра́зу ж на кохану жінку мав.
Обра́зу б цю сховати серед мавп,
забути б… і не скиглити: «нероба»,
але образа – гордості хвороба,
що свя́́та перетворює на будні…
І ми пливли на римах, як на судні,
купалися у римах і не скупались в злі.
На римах в вірш впливли ми цей, як на кораблі.
Ольга Діденко-Шипкова
Контекст : «У колисці мрій», с. 21
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"Листопад підсковзнувсь на підлозі Києва…"