Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Коштовні, численні – лежать і блищать.
Зима білобока розпушеним пір’ям
притрушує сльоту буденних понять.
Легкий морозець доторкається носа.
Рум’янить пестливо закруглини щік.
Вигулює себе зима білокоса,
Тягнути у безсовісні угоди -
Та тільки знайте: гнів мого народу
Не спинять вже ніякі стрибунці.
Вам затишно? Не бачили ви тих
В Ізюмі вбитих, страчених у Бучі?
Запам'ятайте: помста неминуча
Попри слюнь і всячини —
Я не згоден, не прощу,
Краще б розтлумачили…
Попередження своє,
Попри зауваженням,
Настрій кожен з них псує
В мінус зоощадженням…
Явних проявів зими -
Прошуміла завірюха,
Вкривши землю білим пухом,
А опісля на мороз
Несподівано взялось,
Ще й канікули тривалі
На догоду нам настали...
а ти про що мрієш, панянко?
Усе в тебе є: на полиці — Ван Гог,
у серці палаючім — Данко.
В піалі фаянсовій щедрі дари:
червона смородина, сливи.
Корицею пахнуть твої вечори,
терпкими кислицями зливи.
Непрошений сніг скиглить, проситься в рими.
Куди ж закотилась її булава?
Напевно, порожня зими голова.
Ми втратили зиму, як грізний двобій
Переднього краю ідей і вогнів.
Що квіти продають на Байковім, –
Здається вічний.
Їх або смерть обходить стороною,
Або ж вони…
Bже встигли побувати на тім світі.
Порозумілися з Хароном
І вдосвіта вертаються до нас.
А море зелене озерне
підспівує шелестом:
Тихо падають краплі, пугач Улісс
Чекає рибалку, в якого кишені
Повні каштанів, які назбирав
У світлі жовтого ліхтаря Місяця
На вулиці нео
Угоряють від спеки пінгвіни,
Перевернута метеосуть -
Модернового хеллоуіну.
Все у світі тепер навпаки --
Вже снігами мандрують верблюди...
Сніг скупий, ніби зниклі рядки,
В такому дуже легко заблукати.
І будеш вихід цілий день шукати,
І колами ходити в пастці тій.
Коли він свою гаву упіймав
І не помітив. Мов мара вхопила
В свої обійми. Коли відпустила,
Товаришів уже і слід пропав.
То, звісно, в думці не було б війни.
Але в сучасників гора вини,
Яка і породила бійню.
Зупинить хто це божевілля,
Що вміщує в собі ненависть,зло.
Горить у полум'ї людина й тло,
літав за туманами в брід.
Тонув комашнею у чаші —
п'янким і бентежним був світ.
Із кокона гусені вийшов
метелик у ясну блакить.
Віночком заврунилась вишня —
сніжисто на сонці ярить.
Натюрморти малі -
Чай видніється в склянці
Та папір на столі.
А ще фрукти і квіти
Кличуть часто в політ
Мрії з настрою звиті,
Думам різним услід.
По швах потріскує
На інструменті смерті ще
Яскраві сонця вилиски
Ще навпіл роздираєшся
І снами і кошмарами
О хто вінка поклав би там
Де тиша крик затьмарить?
Я навіть не навиджу тебе.
Можливо, зазнайомимося близько й
колись-то збіг обставин приведе
нам кілька років пережити разом.
Тобі подібну я подеколи шукав
і ти не проти. Звісно, не відразу.
Страшний бо Суд іде,
почеплений, як материнська плата,
немов дощу тяжка мені заплата,
та батьківський нечуваний
хардрайв.
Прівіт, мала.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Блакитний корабель відчалив уночі…
повільно і печально пливучи.
Повз акваторію земного океану
він віз до мене смерть мою кохану.
Без нашого злиття ще на світанку
вона, немов холодна лесбіянка.
Слизька – як риба, сонна – як змія,
співала, називала на ім’я…
А я – собі зелене море мав,
забув про мам, розводив пав і мавп.
Я існував як принц, поет, нероба –
я лікувавсь, бо це морська хвороба…
Життя на пірсі й романтичні будні –
це ще не все, це ще не смерть на судні!
Щоночі нищив я кошмари злі,
а ранки зустрічав, мов кораблі.
9 жовтня 1996 р., Київ
Буріме
* * *
З вітрилами грав вітер уночі.
Ми вдвох, на бригантині пливучі,
дивилися на хвилі океану.
Ти згадував в цей час свою кохану,
і згадував до самого світанку.
Ти їй пробачив те, що лесбіянка
вона була. Якби була змія –
пробачив б теж. Ти кликав на ім’я
її – кохану. Ти її не мав…
Знайти б нам острів… острів пальм і мавп–
(Про що ще може мріяти нероба?
Неробство – це душі страшна хвороба) –
на ньому б провести свя́та і будні…
Назавжди ми залишимось на судні,
бо наздогнали нас діяння злі…
Ми згинемо на цьому кораблі.
Лілія Шиповничок
* * *
Пірнули серед хвиль і зорь ми уночі
і цілувалися, на зорі пливучі,
знов поверталися на берег океану.
Приймав мене на срібну хвилю, мов кохану,
цей океан старий… І пестив до світанку.
Торкнулася мене медуза-лесбіянка –
і те вже добре, що медуза – не змія.
А на моїх вустах було твоє ім’я,
та змоги знати ти про це ніяк не мав…
А хвилі гралися, неначе зграя мавп,
і океан чомусь вдавав, що він нероба,
вдавав, що лінь ніяким чином не хвороба,
що лінь – це свято і що лінь – це будні…
Додому повертались ми на судні –
ніякі не веселі і не злі…
Не капітани ми на кораблі.
Ольга Федорова
* * *
У буріме ми грали уночі,
від рими і до рими пливучі.
І рими, наче хвилі океану,
гойдали нас… Писав хтось про кохану,
яку зустріти може на світанку.
Всім заважала рима «лесбіянка»,
і навіть більш, ніж рима, ця «змія»…
Жіноче хтось пригадував ім’я –
обра́зу ж на кохану жінку мав.
Обра́зу б цю сховати серед мавп,
забути б… і не скиглити: «нероба»,
але образа – гордості хвороба,
що свя́́та перетворює на будні…
І ми пливли на римах, як на судні,
купалися у римах і не скупались в злі.
На римах в вірш впливли ми цей, як на кораблі.
Ольга Діденко-Шипкова
Контекст : «У колисці мрій», с. 21
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"Листопад підсковзнувсь на підлозі Києва…"
