Блакитний корабель відчалив уночі,
повільно і печально пливучи.

Повз акваторію земного океану
він віз до мене смерть мою кохану.

Без нашого злиття ще на світанку
вона, немов холодна лесбіянка.

Слизька – як риба, сонна – як змія,
співала, називала на ім’я…

А я – собі зелене море мав,
забув про мам, розводив пав і мавп.

Я існував як принц, поет, нероба –
я лікувавсь, бо це морська хвороба…

Життя на пірсі й романтичні будні –
це ще не все, це ще не смерть на судні!

Щоночі нищив я кошмари злі,
а ранки зустрічав, мов кораблі.

9 жовтня 1996 р., Київ

Буріме

* * *
З вітрилами грав вітер уночі.
Ми вдвох, на бригантині пливучі,
дивилися на хвилі океану.
Ти згадував в цей час свою кохану,
і згадував до самого світанку.
Ти їй пробачив те, що лесбіянка
вона була. Якби була змія –
пробачив б теж. Ти кликав на ім’я
її – кохану. Ти її не мав…
Знайти б нам острів… острів пальм і мавп–
(Про що ще може мріяти нероба?
Неробство – це душі страшна хвороба) –
на ньому б провести свя́та і будні…
Назавжди ми залишимось на судні,
бо наздогнали нас діяння злі…
Ми згинемо на цьому кораблі.

Лілія Шиповничок

* * *
Пірнули серед хвиль і зорь ми уночі
і цілувалися, на зорі пливучі,
знов поверталися на берег океану.
Приймав мене на срібну хвилю, мов кохану,
цей океан старий… І пестив до світанку.
Торкнулася мене медуза-лесбіянка –
і те вже добре, що медуза – не змія.
А на моїх вустах було твоє ім’я,
та змоги знати ти про це ніяк не мав…
А хвилі гралися, неначе зграя мавп,
і океан чомусь вдавав, що він нероба,
вдавав, що лінь ніяким чином не хвороба,
що лінь – це свято і що лінь – це будні…
Додому повертались ми на судні –
ніякі не веселі і не злі…
Не капітани ми на кораблі.

Ольга Федорова

* * *
У буріме ми грали уночі,
від рими і до рими пливучі.
І рими, наче хвилі океану,
гойдали нас… Писав хтось про кохану,
яку зустріти може на світанку.
Всім заважала рима «лесбіянка»,
і навіть більш, ніж рима, ця «змія»…
Жіноче хтось пригадував ім’я –
обра́зу ж на кохану жінку мав.
Обра́зу б цю сховати серед мавп,
забути б… і не скиглити: «нероба»,
але образа – гордості хвороба,
що свя́́та перетворює на будні…
І ми пливли на римах, як на судні,
купалися у римах і не скупались в злі.
На римах в вірш впливли ми цей, як на кораблі.

Ольга Діденко-Шипкова