Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
За спогади про вересень пробач!
Твої пісні - не світлі серенади...
Покриєш сумом втомлені левади...
А я - єдиний вдячний твій глядач.
Забувши про весни легку браваду,
Поплач!
У краю суму, болю і молінь.
Ніхто не подарує добрі вісті,
Мов шлейфи від минулих поколінь.
Схиляються тополі міднодзвонно.
Щось клени прошепочуть у пітьмі.
І спогади, немов сумні ікони,
Голосила: «Де вони, руді,
Ті, що рай знайшли за видноколом
У густій розлогій лободі?!»
Може, доручити будякові,
Він зазвичай вищий, ніж усі,
Виглядати радісне довкола,
Набридав настирно: може, я зайду?
Рама відчинялась, озивалась рипом,
У нутро впускала віхолу руду.
Засипало мокре листя підвіконня:
Цю ніч роздягалось гілля догола.
Дощ зайшов до хати й оголилась повня —
Лиш тума
Сьогодні життя і смерть, як ніколи, - поруч. Життєсмерть, як сказав поет…
У День пам'яті помер
В руці я, звільнившись від сну,
Пригадую очі ласкаві
І повну цвітіння весну.
Пригадую співи пташині
І губи солодкі, як мед, -
І ночі небачено сині
Від зблисків хвостатих комет.
Воно просто дарує промені мені.
Куди ти біжиш?- Зупинися, постій,
Відчуй цей момент: він повністю твій.
Позитивний вайб, сонячний ранок,
Любов на вечерю, любов на сніданок.
Годинник цок-цок, та мені все одно,
такий пасьянс
у декадансі
такім осіннім
наступний поїзд
минає станцію
ми теж могли бути
пасажирами
Відродження та епохи Бароко)
І. ЕПОХА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ: Містика віри та вигнання.
«ФРАНЦИСК АССІЗЬКИЙ: ХВАЛА МОЇМ СЕСТРАМ-ПТИЦЯМ»
Ледь не до самого ранку на нім «тирлувалась».
Веселились, жартували і пісні співали,
Історії десь почуті переповідали.
Історії то веселі, то до серця в п‘ятах.
Чулось часом, як від страху охають дівчата.
Х
як в’януть вуха, а свої роти
пороззявляли на чуже корито
лукаві воріженьки і брати.
Зійшли зі сцени головні ґаранти
безпеки, миру, дружби і добра
і настає обіцяна пора
Я прийму перед стратою, в лати закутий.
І у нім я розкрию великі сонати
Перед тим, як піти у небесні пенати.
В цім важливім горнятці відкрию поеми,
Неповторні трактати, рядки, теореми.
А чому не українську? Чотири рядки - чотирик!
Синиця на підвіконні -
добра прикмета.
Це як баховська Чакона
після ракети.
Уздовж піщаних берегів, -
Вода в Дніпрі гірка, як сльози
Убитих горем матерів.
Вже кожен камінь тихо плаче
І криком сходить німота
Від хвиль, що плещуть нетерпляче:
Біда, біда, біда, біда...
Сліди піску і хвиль на них
Наповзає тінь, відкинута хмарою
Ковзає, очима минулих часів
Ось приплив їх поглинає
Без зусиль, як-небудь
Є розповідь, один король
завершується
майже релігійно
ясно у всякого власна релігія
погода міняється
тьмариться передобіднє світло
крізь холодну вогкість
сорка у громіздкому
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Блакитний корабель відчалив уночі…
повільно і печально пливучи.
Повз акваторію земного океану
він віз до мене смерть мою кохану.
Без нашого злиття ще на світанку
вона, немов холодна лесбіянка.
Слизька – як риба, сонна – як змія,
співала, називала на ім’я…
А я – собі зелене море мав,
забув про мам, розводив пав і мавп.
Я існував як принц, поет, нероба –
я лікувавсь, бо це морська хвороба…
Життя на пірсі й романтичні будні –
це ще не все, це ще не смерть на судні!
Щоночі нищив я кошмари злі,
а ранки зустрічав, мов кораблі.
9 жовтня 1996 р., Київ
Буріме
* * *
З вітрилами грав вітер уночі.
Ми вдвох, на бригантині пливучі,
дивилися на хвилі океану.
Ти згадував в цей час свою кохану,
і згадував до самого світанку.
Ти їй пробачив те, що лесбіянка
вона була. Якби була змія –
пробачив б теж. Ти кликав на ім’я
її – кохану. Ти її не мав…
Знайти б нам острів… острів пальм і мавп–
(Про що ще може мріяти нероба?
Неробство – це душі страшна хвороба) –
на ньому б провести свя́та і будні…
Назавжди ми залишимось на судні,
бо наздогнали нас діяння злі…
Ми згинемо на цьому кораблі.
Лілія Шиповничок
* * *
Пірнули серед хвиль і зорь ми уночі
і цілувалися, на зорі пливучі,
знов поверталися на берег океану.
Приймав мене на срібну хвилю, мов кохану,
цей океан старий… І пестив до світанку.
Торкнулася мене медуза-лесбіянка –
і те вже добре, що медуза – не змія.
А на моїх вустах було твоє ім’я,
та змоги знати ти про це ніяк не мав…
А хвилі гралися, неначе зграя мавп,
і океан чомусь вдавав, що він нероба,
вдавав, що лінь ніяким чином не хвороба,
що лінь – це свято і що лінь – це будні…
Додому повертались ми на судні –
ніякі не веселі і не злі…
Не капітани ми на кораблі.
Ольга Федорова
* * *
У буріме ми грали уночі,
від рими і до рими пливучі.
І рими, наче хвилі океану,
гойдали нас… Писав хтось про кохану,
яку зустріти може на світанку.
Всім заважала рима «лесбіянка»,
і навіть більш, ніж рима, ця «змія»…
Жіноче хтось пригадував ім’я –
обра́зу ж на кохану жінку мав.
Обра́зу б цю сховати серед мавп,
забути б… і не скиглити: «нероба»,
але образа – гордості хвороба,
що свя́́та перетворює на будні…
І ми пливли на римах, як на судні,
купалися у римах і не скупались в злі.
На римах в вірш впливли ми цей, як на кораблі.
Ольга Діденко-Шипкова
Контекст : «У колисці мрій», с. 21
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"Листопад підсковзнувсь на підлозі Києва…"
