Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.16
2026.11.12
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
* * *
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
* * *
Петро якраз в садку порядкував,
Як з хати жінка вискочила,наче,
Махно із військом вслід за нею скаче
І,тільки-но він голову підняв,
Як застрочила,мов із кулемета:
- Ти тут…А там…Дзвонила он кума,
«Гуманітарну»роздають дарма.
А я якраз затіялась котлети.
Біжи. Які бо люди,знаєш сам.
Все розгребуть,нічого не залишать!..
Петро в отвіт махнув рукою лише:
«Та вже схожу,погляну,що то там!»
Хоча жили не зовсім бідняки
Та дармове не зайва річ в господі,
Згодиться. Он,хоча б і на городі
Опудало вдягти. В таких думках
Дістався врешті він до того місця.
Народ юрмився,ґвалт навкруг стояв.
Хтось тільки пхався,хтось уже тримав,
Але іти не поспішав,глядівся,
Якби іще чого-небудь вхопить.
Петро й собі в юрму оту упхався,
Розштовхував,кричав,не розбирався
Старе – мале: «Не лізьте,пропустіть!»
А силою його Бог не зобидив,
Тож пер,як танк. Ще трохи налягти
І він уже,вважай,біля мети.
«Гей,розступіться!Дай дорогу,діду!»
Аж під ногами щось маленьке пхне.
Штовхнув,як слід:
«Не лізь мені під ноги!»
Воно ж мале поглянуло на нього
І біль в очах,і сльози. Не моргне,
А дивиться,немов: «За що?» - пита.
Замурзане,в плохенькій одежині,
Якась життям знедолена дитина.
Чи при батьках живих,чи сирота.
І у Петра увесь запал пропав.
«Та що ж я,справді?!Чи не обійдуся?
Та ж не голодний. Є у що вдягнуться.
Другим потрібніш!» А малий стояв
Затравлено в юрбі тій озирався,
Маленький,сам,покинутий всіма,
Якусь скоринку у руках тримав
І ні на що уже не сподівався.
Щось у Петра у грудях запекло
І відчуття якесь напівзабуте
Прокинулось в душі. Не може бути
Того?!Але ж воно-таки було!
Він розштовхав юрбу і геть пішов.
В душі пекло аж плакати хотілось.
Що ж з ними сталось? І куди поділось
Добро з їх душ? Невже його зборов
Зловісний привид жадоби людської.
Шматок із рук стражденних виривать!
Душі його хотілося кричать,
Щоб кожен чув,що він зі світом коїть.
Як з хати жінка вискочила,наче,
Махно із військом вслід за нею скаче
І,тільки-но він голову підняв,
Як застрочила,мов із кулемета:
- Ти тут…А там…Дзвонила он кума,
«Гуманітарну»роздають дарма.
А я якраз затіялась котлети.
Біжи. Які бо люди,знаєш сам.
Все розгребуть,нічого не залишать!..
Петро в отвіт махнув рукою лише:
«Та вже схожу,погляну,що то там!»
Хоча жили не зовсім бідняки
Та дармове не зайва річ в господі,
Згодиться. Он,хоча б і на городі
Опудало вдягти. В таких думках
Дістався врешті він до того місця.
Народ юрмився,ґвалт навкруг стояв.
Хтось тільки пхався,хтось уже тримав,
Але іти не поспішав,глядівся,
Якби іще чого-небудь вхопить.
Петро й собі в юрму оту упхався,
Розштовхував,кричав,не розбирався
Старе – мале: «Не лізьте,пропустіть!»
А силою його Бог не зобидив,
Тож пер,як танк. Ще трохи налягти
І він уже,вважай,біля мети.
«Гей,розступіться!Дай дорогу,діду!»
Аж під ногами щось маленьке пхне.
Штовхнув,як слід:
«Не лізь мені під ноги!»
Воно ж мале поглянуло на нього
І біль в очах,і сльози. Не моргне,
А дивиться,немов: «За що?» - пита.
Замурзане,в плохенькій одежині,
Якась життям знедолена дитина.
Чи при батьках живих,чи сирота.
І у Петра увесь запал пропав.
«Та що ж я,справді?!Чи не обійдуся?
Та ж не голодний. Є у що вдягнуться.
Другим потрібніш!» А малий стояв
Затравлено в юрбі тій озирався,
Маленький,сам,покинутий всіма,
Якусь скоринку у руках тримав
І ні на що уже не сподівався.
Щось у Петра у грудях запекло
І відчуття якесь напівзабуте
Прокинулось в душі. Не може бути
Того?!Але ж воно-таки було!
Він розштовхав юрбу і геть пішов.
В душі пекло аж плакати хотілось.
Що ж з ними сталось? І куди поділось
Добро з їх душ? Невже його зборов
Зловісний привид жадоби людської.
Шматок із рук стражденних виривать!
Душі його хотілося кричать,
Щоб кожен чув,що він зі світом коїть.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
