Петро якраз в садку порядкував,
Як з хати жінка вискочила,наче,
Махно із військом вслід за нею скаче
І,тільки-но він голову підняв,
Як застрочила,мов із кулемета:
- Ти тут…А там…Дзвонила он кума,
«Гуманітарну»роздають дарма.
А я якраз затіялась котлети.
Біжи. Які бо люди,знаєш сам.
Все розгребуть,нічого не залишать!..
Петро в отвіт махнув рукою лише:
«Та вже схожу,погляну,що то там!»
Хоча жили не зовсім бідняки
Та дармове не зайва річ в господі,
Згодиться. Он,хоча б і на городі
Опудало вдягти. В таких думках
Дістався врешті він до того місця.
Народ юрмився,ґвалт навкруг стояв.
Хтось тільки пхався,хтось уже тримав,
Але іти не поспішав,глядівся,
Якби іще чого-небудь вхопить.
Петро й собі в юрму оту упхався,
Розштовхував,кричав,не розбирався
Старе – мале: «Не лізьте,пропустіть!»
А силою його Бог не зобидив,
Тож пер,як танк. Ще трохи налягти
І він уже,вважай,біля мети.
«Гей,розступіться!Дай дорогу,діду!»
Аж під ногами щось маленьке пхне.
Штовхнув,як слід:
«Не лізь мені під ноги!»
Воно ж мале поглянуло на нього
І біль в очах,і сльози. Не моргне,
А дивиться,немов: «За що?» - пита.
Замурзане,в плохенькій одежині,
Якась життям знедолена дитина.
Чи при батьках живих,чи сирота.
І у Петра увесь запал пропав.
«Та що ж я,справді?!Чи не обійдуся?
Та ж не голодний. Є у що вдягнуться.
Другим потрібніш!» А малий стояв
Затравлено в юрбі тій озирався,
Маленький,сам,покинутий всіма,
Якусь скоринку у руках тримав
І ні на що уже не сподівався.
Щось у Петра у грудях запекло
І відчуття якесь напівзабуте
Прокинулось в душі. Не може бути
Того?!Але ж воно-таки було!
Він розштовхав юрбу і геть пішов.
В душі пекло аж плакати хотілось.
Що ж з ними сталось? І куди поділось
Добро з їх душ? Невже його зборов
Зловісний привид жадоби людської.
Шматок із рук стражденних виривать!
Душі його хотілося кричать,
Щоб кожен чув,що він зі світом коїть.