ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.29
00:44
Прагматики романтика ховали.
У тьмяній тиші мовчазного залу
Стояла грубо зроблена труна.
В труні лежало тіло чоловіка,
В якого не було, принаймні, віку...
Зима і літо, осінь і весна -
Однакового сірого відтінку.
У тьмяній тиші мовчазного залу
Стояла грубо зроблена труна.
В труні лежало тіло чоловіка,
В якого не було, принаймні, віку...
Зима і літо, осінь і весна -
Однакового сірого відтінку.
2024.05.29
00:01
Коли про нас напишуть книжку,
Нехай це буде пан Ремарк.
Та чи покаже він, як нишком
Встромляли в спини жаннам д'Арк
Ножі весільні генерали
Чи поховальні тамади?
Як землю бомбами орали,
Щоб жати урожай біди
Нехай це буде пан Ремарк.
Та чи покаже він, як нишком
Встромляли в спини жаннам д'Арк
Ножі весільні генерали
Чи поховальні тамади?
Як землю бомбами орали,
Щоб жати урожай біди
2024.05.28
18:32
Це для тебе усе зрозуміло і тхне банальністю,
Та для неї — світ заходиться радістю...
Ти збиваєш рядки мов у термометрі ртутні градуси
Спускаючи до тридцяти п’яти...
Це тобі набридли поети та романтизм...
Та для неї — світ заходиться радістю...
Ти збиваєш рядки мов у термометрі ртутні градуси
Спускаючи до тридцяти п’яти...
Це тобі набридли поети та романтизм...
2024.05.28
17:18
Якийсь старий у подертій свиті
З бородою, що обшарпана колючками
На березі ріки каламутної мілкої,
Яку навіть чорні козенята
(Насіння рогатого)
Долають необачно вбрід,
Питав, чи споглядаємо ми очерет,
Що гойдає нестримний вітер.
З бородою, що обшарпана колючками
На березі ріки каламутної мілкої,
Яку навіть чорні козенята
(Насіння рогатого)
Долають необачно вбрід,
Питав, чи споглядаємо ми очерет,
Що гойдає нестримний вітер.
2024.05.28
14:53
Вагітні музи плодяться щодня,
Плету вервечки слів, неначе віник.
Бісексуал-Пегасик не куня,
У стайні нудно - лізе у корівник.
У нього незвичайні масть і стать,
Давно пора на ковбасу чи в Лету.
Але із ним літати - благодать!
Плету вервечки слів, неначе віник.
Бісексуал-Пегасик не куня,
У стайні нудно - лізе у корівник.
У нього незвичайні масть і стать,
Давно пора на ковбасу чи в Лету.
Але із ним літати - благодать!
2024.05.28
12:13
Віч-н-віч з минулим у батьківській хаті
лишатися лячно посеред жалів.
Заклякнули стрілками на циферблаті
секунди й години минулих часів.
Щем кігтями шкрябає згоєні рани,
мов привид туманний повзе по стіні.
На ніжні зап'ястки залізні кайдани
лишатися лячно посеред жалів.
Заклякнули стрілками на циферблаті
секунди й години минулих часів.
Щем кігтями шкрябає згоєні рани,
мов привид туманний повзе по стіні.
На ніжні зап'ястки залізні кайдани
2024.05.28
11:47
червня відбудеться 190-й показ легендарної вистави «Швейк»
за участю зірок Національного театру ім. Івана Франка Богдана Бенюка та Анатолія Хостікоєва.
Двадцять років аншлагів!
Театр Франка. Ми - на балконі.
На сцені - Бенюк і Хостікоєв.
У залі
за участю зірок Національного театру ім. Івана Франка Богдана Бенюка та Анатолія Хостікоєва.
Двадцять років аншлагів!
Театр Франка. Ми - на балконі.
На сцені - Бенюк і Хостікоєв.
У залі
2024.05.28
10:28
І за околиці люблю Єрусалим.
Найпаче за Ейн-Керем .
Ось ще до третіх півнів, як усі набожні юдеї,
Неспішно він простує в синагогу.
Таліт його такий просторий, що покрива
Довколишні церкви і мало не сяга вершечка гір.
Таліт цей зіткано із сонця та д
Найпаче за Ейн-Керем .
Ось ще до третіх півнів, як усі набожні юдеї,
Неспішно він простує в синагогу.
Таліт його такий просторий, що покрива
Довколишні церкви і мало не сяга вершечка гір.
Таліт цей зіткано із сонця та д
2024.05.28
10:02
Коли стогне Дніпро за Шевченковим словом, зневіра
заповзає вужем у найглибші куточки душі
і тоді я мечем убиваю підступного звіра
та спиняю коня, що весь змилений мчить до межі.
Горизонти хиткі вони ближчають з видихом кожним
і яснішим стає журавлине
заповзає вужем у найглибші куточки душі
і тоді я мечем убиваю підступного звіра
та спиняю коня, що весь змилений мчить до межі.
Горизонти хиткі вони ближчають з видихом кожним
і яснішим стає журавлине
2024.05.28
08:47
Ірисів полум'я вже загорілось,
Ніби Ірида спустилась з небес.
Райдужні в неї божественні крила,
А для землі - подарунок чудес.
Грація, магія, тайна травнева -
Все в оксамитових рисах квіток.
Гама відтінків, мов хвіст павичевий,
Ніби Ірида спустилась з небес.
Райдужні в неї божественні крила,
А для землі - подарунок чудес.
Грація, магія, тайна травнева -
Все в оксамитових рисах квіток.
Гама відтінків, мов хвіст павичевий,
2024.05.28
05:15
Краса приваблює помалу,
Хоча такою вічно є, –
За світлі сни світліша далеч
Сріблом і злотом виграє.
Прозріння сповнює до краю,
Від сну пробуджуючи, зір
І по новому відкриває
Все те, що бачив до цих пір.
Хоча такою вічно є, –
За світлі сни світліша далеч
Сріблом і злотом виграє.
Прозріння сповнює до краю,
Від сну пробуджуючи, зір
І по новому відкриває
Все те, що бачив до цих пір.
2024.05.28
00:28
Так буває, що серце бодай у сміливця
Може раптом дізнатися, що таке жах.
Не фатально, можливо, але помилився.
І все вийшло не так, як хотіла душа…
Вислизає із рук майже втілена мрія.
Взагалі-то стосунки – неначе зірки,
Що привабливо світять, та з
Може раптом дізнатися, що таке жах.
Не фатально, можливо, але помилився.
І все вийшло не так, як хотіла душа…
Вислизає із рук майже втілена мрія.
Взагалі-то стосунки – неначе зірки,
Що привабливо світять, та з
2024.05.28
00:14
Мене немає в списках сьогодення.
Мої слова - розпливчасте відлуння
Минулих днів. Занедбані бажання
Перетікли у скривджений талан.
Пишу нікому не потрібну книгу,
Де кожне слово - відголосок туги.
Від'ємне все: натхнення і наснага.
Майбутнє - наче п
Мої слова - розпливчасте відлуння
Минулих днів. Занедбані бажання
Перетікли у скривджений талан.
Пишу нікому не потрібну книгу,
Де кожне слово - відголосок туги.
Від'ємне все: натхнення і наснага.
Майбутнє - наче п
2024.05.27
23:44
Коли п. Гундарєв запропонував мені написати таке есе, то перше, що мені спало на думку, це те, що тема трюїстична, збита, сама собою зрозуміла. Але я швидко згадав сьогоденну соціально-політичну ситуацію й змінив своє ставлення. Отже мені, як українцю
2024.05.27
19:03
На згарищі покинутих надій,
В руїнах марнославства та обману
Сховали честь і совість під завали,
А далі всіх навчаємо: "Не вір!"
Невже забули, хто ми є такі?
На диво швидко вигоїли рани
На згарищі покинутих надій.
В руїнах марнославства та обману
Сховали честь і совість під завали,
А далі всіх навчаємо: "Не вір!"
Невже забули, хто ми є такі?
На диво швидко вигоїли рани
На згарищі покинутих надій.
2024.05.27
18:31
Ніколи я не знав такого щастя,
З роками усе більш тебе люблю!
Які би не спіткали нас напасті --
Переживу усі, переболю.
Перепливу ці океани горя,
Перелечу лелекою у рай.
Лиш будь зі мною, будь зі мною поряд,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...З роками усе більш тебе люблю!
Які би не спіткали нас напасті --
Переживу усі, переболю.
Перепливу ці океани горя,
Перелечу лелекою у рай.
Лиш будь зі мною, будь зі мною поряд,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.05.20
2024.05.17
2024.04.30
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Балада про абрикос
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Балада про абрикос
Мустафа – іще маленький хлопчик,
Оце п’ята минула зима.
Він свої великі чорні очі
Увесь час відкритими трима.
Хоче все побачити і почути,
У шпарину кожну зазирне,
Весь пісок слідами переплута,
Ні одну калюжу не мене.
Він-одна дитина в мами й тата,
Навіть з ким погратись не мав
Було в нього, правда, це три брата,
Але їх Аллах до себе взяв.
А жили вони на Арабаті.
Батько по толоці вівці пас,
Отож були люди небагаті
В той і зовсім небагатий час.
Море, чайки та пісок навколо-
Все ,що бачив хлопчик з ранніх літ,
Бігав понад морем напівголий
Та вивчав цей чудернацький світ.
І не знав, що є світи і інші,
Що росте десь не лише трава,
Камінцями душу свою тішив,
Імена їм різнії давав.
На чужих із острахом дивився.
Якщо хтось, бувало заїжджав,
Він десь понад берегом таївся
Чи в траві ріденькій залягав.
Так було аж до одного разу.
Мама готувала їм обід.
Мустафа із нею поряд лазив
Та вивчав мурахів дивний світ.
І йому було це так цікаво,
Споглядати їх у метушні,
Що впіймав він, як то кажуть,”гаву”,
Не почув; як поряд на коні
Зупинився незнайомець. Хлопчик
Спохватився, як той привітавсь
На весь голос. Мустафа звів очі,
Миттю підхопився і сховавсь
За спідницю мамину широку.
Звідти раз по разу виглядав
То з одного, то з другого боку.
Незнайомець перед ними став,
Посміхнувся широко, привітно
З-під уже посивілих вусів:
- Гей , герою, а виходь- но звідти !-
Дядько аж навчіпочки присів,-
Дам тобі гостинчика смачного!
І простяг долоню , а на ній ,
Мустафа не бачив ще такого,
Абрикос рум’яний, запашний.
Хоч і страшно , але закортіло
Скуштувати дива отого.
Крок – другий ступив – таки не сміло,
Ухопив до кулачка свого ,
Знов метнувся хутко за спідницю,
Там одразу зубками уп’явсь,
Не устигши навіть роздивиться,
Бо ще передумають - боявсь.
Дядько на те весело дивився.
- Що, смачне ? – у хлопчика пита,-
Ну ти брате-голубе й заївся?!
Знаєш, як те диво вироста?
Кісточку , що у руках тримаєш,
Посади у землю та полий.
Зиму лиш одну перечекаєш –
Деревина виросте. На ній.
Цього плоду чималенько вродить .
Тільки треба ж добре доглядать:
Поливати- не жаліти воду
І бур’ян навколо виривать.
Слухав хлопчик і вухам не вірив:
Чи то справді може так бувать?
Та, здаеться, дядько каже щиро?!
Та й чого б ото йому брехать?!
Дядько перемовився й подався
Батька десь з отарою шукать,
А хлопчина все услід вдивлявся
І в руці продовжував стискать
Кісточку , і подумки вже бачив
Дерево високе , а на нім
Абрикоси дозрівають смачні…
Мустафа на березі пустім
Вирив ямку, посадив те диво
І відтоді кожен день ходив,
У пісок вдивлявся терпеливо
Та водою раз по раз кропив.
Небагато, бо сутожно було
На косі з водою у той час.
Осінь із зимою проминули
І весною ранньою, якраз
Трави вже добряче зеленілись,
Бачить хлопчик диво – дивину:
Щось зелене крізь пісок пробилось
На траву не схоже ні одну.
Як його душа тоді співала!
Кинувся, мерщій приніс води,
Щоб рослина часом не зів’ яла,
Пропадуть солодкії плоди.
Кожен день він біля неї вився,
Поливав , травичку виривав
Та сидів годинами дивився,
Як маленький пагінець зростав.
В небі птахи дивні пролітали,
Десь гримів безперестанку грім.
Та до того діла йому мало –
Чудувався паростком отим.
Відгриміло, птахи відлітали,
Вже по літнім сонечко пече.
На косі тоді іще не знали
Багатьох страшних для них речей.
Що народ їх без вини судили
І вже стогне і ридае Крим.
Ешелони вже битком набили –
Все жінки та діти – хто у чім.
А навколо люди, автомати
І собаки рвуться з повідків.
А на вікнах металеві грати,
Щоб ніхто втікати не посмів.
Весь народ, мов злодія якогось
Повезли на смерть у вигнання,
Всіх підряд – малого і старого,
Вік і стать нікого не спиня.
Є наказ… і, наче мор промчався,
У аулах мовби вимер люд.
Якщо хтось, можливо і сховався,
То ;все рівно , як знайдуть, то вб’ють.
На косі цього всього не знали
Тих десятків кілька пастухів
І овець спокійно випасали
Поміж ковили і типчаків.
Може їх Аллах таки врятує
На забутій ним самим косі?
Хто в Москві про Арабат той чує?
Хай гадають - вивезли усіх…
Та даремно .У “вождя народів”
Пам’ять – краще б її не було .
Вислухав , що всі уже на Сході,
Скільки вбито, скільки утекло
Та й пита: - Про Арабат забули?
Генерал миттєво сполотнів,
Наче у обличчя смерть війнула.
І наказ миттєво полетів
Що робить? Пішли вже ешелони.
Задля купки їх назад вертать?
А лишить – то не одні погони,
Голови за ними полетять.
І юрба ревнителів закону
Подалась прочісувать косу.
Хто зустрівся – перед себе гоне
Якнайшвидше – бо нема часу.
Мустафа із ранку і до ночі
Все побіля паростка сидів,
Відвести не міг від нього очі.
Той уже й листочки розпустив.
Він оце приніс водички саме,
Щоб полити паросток живий,
Коли бачить, а до нього прямо
Якийсь дядько поспіша чужий.
Хлопчик його зовсім не злякався,
В пам’яті ще був отой чужий.
Але цей зовсім не посміхався
І здавався дуже-дуже злий.
Підлетів, під ноги не дивився,
Грубий чобіт паросток прим’яв.
За хлопчину міцно ухопився,
Невагомо у руці підняв
І потяг зіщулене, зім’яте
Тільце до машин залізних грат
Злякані хлоп’ячі оченята
Все ще озиралися назад.
У надії – паросток піднявся,
Грубий чобіт його не зламав.
І в юрбі до мами притискався
Та усе на берег поглядав…
Їх повезли ,на баржу загнали
Недалеко в море відтяли,
А тоді дірки повідкривали
І усіх топити почали.
А самі на березі стояли,
Поглядали , аби хто не втік,
З автоматів по баржі стріляли…
Йшов якраз сорок четвертий рік.
Він так і лишився п’ятилітнім
Той маленький хлопчик Мустафа
І у книзі про Буття всесвітній
Так і недописана графа.
Та росте на Арбатській стрілці
Абрикос , що хлопчик посадив
І рум’янитьтся на кожній гілці
Те його жадане диво з див.
Стовбур криво тягнеться до неба,
Руки – віття зупиняють час,
Хочуть залишити біля себе,
Зберегти, як пам’ятник для нас
Пам’ятник біди всього народу
Хлопчика маленького біди.
Заглядае абрикос у воду
Та вода змивае всі сліди.
Оце п’ята минула зима.
Він свої великі чорні очі
Увесь час відкритими трима.
Хоче все побачити і почути,
У шпарину кожну зазирне,
Весь пісок слідами переплута,
Ні одну калюжу не мене.
Він-одна дитина в мами й тата,
Навіть з ким погратись не мав
Було в нього, правда, це три брата,
Але їх Аллах до себе взяв.
А жили вони на Арабаті.
Батько по толоці вівці пас,
Отож були люди небагаті
В той і зовсім небагатий час.
Море, чайки та пісок навколо-
Все ,що бачив хлопчик з ранніх літ,
Бігав понад морем напівголий
Та вивчав цей чудернацький світ.
І не знав, що є світи і інші,
Що росте десь не лише трава,
Камінцями душу свою тішив,
Імена їм різнії давав.
На чужих із острахом дивився.
Якщо хтось, бувало заїжджав,
Він десь понад берегом таївся
Чи в траві ріденькій залягав.
Так було аж до одного разу.
Мама готувала їм обід.
Мустафа із нею поряд лазив
Та вивчав мурахів дивний світ.
І йому було це так цікаво,
Споглядати їх у метушні,
Що впіймав він, як то кажуть,”гаву”,
Не почув; як поряд на коні
Зупинився незнайомець. Хлопчик
Спохватився, як той привітавсь
На весь голос. Мустафа звів очі,
Миттю підхопився і сховавсь
За спідницю мамину широку.
Звідти раз по разу виглядав
То з одного, то з другого боку.
Незнайомець перед ними став,
Посміхнувся широко, привітно
З-під уже посивілих вусів:
- Гей , герою, а виходь- но звідти !-
Дядько аж навчіпочки присів,-
Дам тобі гостинчика смачного!
І простяг долоню , а на ній ,
Мустафа не бачив ще такого,
Абрикос рум’яний, запашний.
Хоч і страшно , але закортіло
Скуштувати дива отого.
Крок – другий ступив – таки не сміло,
Ухопив до кулачка свого ,
Знов метнувся хутко за спідницю,
Там одразу зубками уп’явсь,
Не устигши навіть роздивиться,
Бо ще передумають - боявсь.
Дядько на те весело дивився.
- Що, смачне ? – у хлопчика пита,-
Ну ти брате-голубе й заївся?!
Знаєш, як те диво вироста?
Кісточку , що у руках тримаєш,
Посади у землю та полий.
Зиму лиш одну перечекаєш –
Деревина виросте. На ній.
Цього плоду чималенько вродить .
Тільки треба ж добре доглядать:
Поливати- не жаліти воду
І бур’ян навколо виривать.
Слухав хлопчик і вухам не вірив:
Чи то справді може так бувать?
Та, здаеться, дядько каже щиро?!
Та й чого б ото йому брехать?!
Дядько перемовився й подався
Батька десь з отарою шукать,
А хлопчина все услід вдивлявся
І в руці продовжував стискать
Кісточку , і подумки вже бачив
Дерево високе , а на нім
Абрикоси дозрівають смачні…
Мустафа на березі пустім
Вирив ямку, посадив те диво
І відтоді кожен день ходив,
У пісок вдивлявся терпеливо
Та водою раз по раз кропив.
Небагато, бо сутожно було
На косі з водою у той час.
Осінь із зимою проминули
І весною ранньою, якраз
Трави вже добряче зеленілись,
Бачить хлопчик диво – дивину:
Щось зелене крізь пісок пробилось
На траву не схоже ні одну.
Як його душа тоді співала!
Кинувся, мерщій приніс води,
Щоб рослина часом не зів’ яла,
Пропадуть солодкії плоди.
Кожен день він біля неї вився,
Поливав , травичку виривав
Та сидів годинами дивився,
Як маленький пагінець зростав.
В небі птахи дивні пролітали,
Десь гримів безперестанку грім.
Та до того діла йому мало –
Чудувався паростком отим.
Відгриміло, птахи відлітали,
Вже по літнім сонечко пече.
На косі тоді іще не знали
Багатьох страшних для них речей.
Що народ їх без вини судили
І вже стогне і ридае Крим.
Ешелони вже битком набили –
Все жінки та діти – хто у чім.
А навколо люди, автомати
І собаки рвуться з повідків.
А на вікнах металеві грати,
Щоб ніхто втікати не посмів.
Весь народ, мов злодія якогось
Повезли на смерть у вигнання,
Всіх підряд – малого і старого,
Вік і стать нікого не спиня.
Є наказ… і, наче мор промчався,
У аулах мовби вимер люд.
Якщо хтось, можливо і сховався,
То ;все рівно , як знайдуть, то вб’ють.
На косі цього всього не знали
Тих десятків кілька пастухів
І овець спокійно випасали
Поміж ковили і типчаків.
Може їх Аллах таки врятує
На забутій ним самим косі?
Хто в Москві про Арабат той чує?
Хай гадають - вивезли усіх…
Та даремно .У “вождя народів”
Пам’ять – краще б її не було .
Вислухав , що всі уже на Сході,
Скільки вбито, скільки утекло
Та й пита: - Про Арабат забули?
Генерал миттєво сполотнів,
Наче у обличчя смерть війнула.
І наказ миттєво полетів
Що робить? Пішли вже ешелони.
Задля купки їх назад вертать?
А лишить – то не одні погони,
Голови за ними полетять.
І юрба ревнителів закону
Подалась прочісувать косу.
Хто зустрівся – перед себе гоне
Якнайшвидше – бо нема часу.
Мустафа із ранку і до ночі
Все побіля паростка сидів,
Відвести не міг від нього очі.
Той уже й листочки розпустив.
Він оце приніс водички саме,
Щоб полити паросток живий,
Коли бачить, а до нього прямо
Якийсь дядько поспіша чужий.
Хлопчик його зовсім не злякався,
В пам’яті ще був отой чужий.
Але цей зовсім не посміхався
І здавався дуже-дуже злий.
Підлетів, під ноги не дивився,
Грубий чобіт паросток прим’яв.
За хлопчину міцно ухопився,
Невагомо у руці підняв
І потяг зіщулене, зім’яте
Тільце до машин залізних грат
Злякані хлоп’ячі оченята
Все ще озиралися назад.
У надії – паросток піднявся,
Грубий чобіт його не зламав.
І в юрбі до мами притискався
Та усе на берег поглядав…
Їх повезли ,на баржу загнали
Недалеко в море відтяли,
А тоді дірки повідкривали
І усіх топити почали.
А самі на березі стояли,
Поглядали , аби хто не втік,
З автоматів по баржі стріляли…
Йшов якраз сорок четвертий рік.
Він так і лишився п’ятилітнім
Той маленький хлопчик Мустафа
І у книзі про Буття всесвітній
Так і недописана графа.
Та росте на Арбатській стрілці
Абрикос , що хлопчик посадив
І рум’янитьтся на кожній гілці
Те його жадане диво з див.
Стовбур криво тягнеться до неба,
Руки – віття зупиняють час,
Хочуть залишити біля себе,
Зберегти, як пам’ятник для нас
Пам’ятник біди всього народу
Хлопчика маленького біди.
Заглядае абрикос у воду
Та вода змивае всі сліди.
Найвища оцінка | Ірина Людвенко | 5.5 | Майстер-клас / Майстер-клас |
Найнижча оцінка | Юрій Сидорів | 5 | Любитель поезії / Майстер-клас |
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію