Чи було так треба провидінню,
Чи то мозку фантастична гра?
Та йому вночі було видіння,
Що тепер пройшла його пора.
Ангел, розпростерши свої крила,
Мовив йому голосом гучним:
«Йди між люди, в тОбі Божа сила,
Проповідуй Боже слово їм!»
Він пішов, несучи Божу іскру,
Говорив, допомагав, зціляв.
Був простим, без шику і без блиску,
Тільки у очах вогонь палав.
Несповідні ви, путі Господні.
Що й навіщо знає тільки він.
Ми чомусь упевнені сьогодні,
Що то був його єдиний син.
Люди його мовчки зустрічали,
Споглядали радо чудеса,
Допомоги у біді благали,
Зводячи свій зір у небеса.
Він робив усе, про що просили.
Ніс добро у світ у всій красі.
«Мабуть, справді
в ньому Божа сила!?"—
Говорили навкруги усі.
Та людина не завжди людина,
Її заздрість точить день у день.
Їй не можна підставляти спину –
Це прекрасна для ножа мішень.
Варто було лише оступитись
Чи в немилість втрапить до чинуш
І спасенні мчали подивитись
На його засудження чимдуж.
І волали: «Кара йому! Кара!»
Ті, хто вчора ще йому плескав.
Хтось збирав каміння для удару,
Хтось хреста із дерева тесав.
У невдячні дивлячись обличчя,
Він спокійно присуд свій сприйняв.
Шепотів: «Спаси їх, Боже, грішних.
Я віддав їм все, що тільки мав!»
Ніс свій хрест знесилено на гору
І невдячний люд не проклинав,
Хоча натовп і шалів навколо,
І плював, й камінням обкидав.
Ким він був? Чи справді сином Божим?
Ми навряд чи знатимем отвіт,
Але хай задумається кожен,
Гляне і на себе, і на світ.
І якщо у кого Божа іскра
І він зовсім не такий як ми.
Не спішіть поставити на місце,
Залишайтесь до кінця людьми.