Ходили якось коза́ки морем
Аж до турецьких до берегів.
Та й повернулись додому скоро,
Привезли хто що собі вхопив.
Той злато – срібло, той гарний одяг,
Той гарну зброю, той самоцвіт.
Козак Микола привів з походу
Собі дівчину – сімнадцять літ.
Чорнява, наче та темна нічка,
Така тендітна – дитя немов,
Великі очі, смагляве личко.
Де її тільки козак знайшов?
Не взяв нічого з походу того,
Хоч насміхались козаки всі.
Та він неначе й не чув нічого,
Все милувався її красі.
Привіз додому та й Січ полишив,
Поставив хату в селі однім.
Все коло неї крутився лише,
Щоб догодити її усім.
Вона ж заб’ється собі в куточок
Та так дрібненько весь час дрижить,
А він питає: що ж вона хоче
І чим же бідній їй догодить:
‘’Чи, може, зимно тобі, бідненька?
У твоїх землях зими ж нема.
Нічого, хата у нас тепленька,
В ній не страшною буде зима.’’
Протопить хату аж у ній парко,
Закута бідну у кожухи,
Запропонує ще й меду чарку,
Щоб не морозив мороз лихий.
Вона ж, бідненька, дрижить одначе,
Козак не знає, що і робить.
І від нестями вже ледь не плаче,
Як його любій ще догодить?
‘’Ти, може, люба, дрижиш від страху?
Та я ж погане, бач, не роблю!
Та я за тебе піду на плаху,
Бо карооку тебе люблю.’’
Шепоче ніжні слова дівчині
Та одягає і прикраша.
То гарним платтям, а то хустиной,
А то намистом її втіша.
Вона ж приймає його дарунки,
Та не всміхнеться, не заспіва,
Та усе сохне, немов від трунку,
Незрозуміло, як ще жива.
Її не холод туманить очі
І не від страху вона дрижить.
Вона додому вернутись хоче,
Вона без дому не може жить.
Бо там не страшно, бо там не зимно,
Там мала рідну вона сім’ю
І там їй краще було все рівно,
Ніж в цім далекім чужім краю.
Раз відвернувся козак із хати
І вона миттю геть подалась.
Не знала навіть куди втікати,
Але все рівно втікать взялась.
Біжить і плаче, дрижить небога
Та поглядає усе назад,
На босі ноги, та на дорогу –
Чи не женеться услід козак.
Козак вернувся – нема дівчини,
Коня виводить, за нею мчить.
Он при дорозі її хустина,
А он намисто її лежить.
Ось вже й дівчину козак побачив
‘’Куди ти, мила?’’- услід кричить, -
‘’Вернись, кохана!’’А та все плаче
Та іще швидше від нього мчить.
Вона біжить все та примовляє
До свого бога – хай захистить.
А та дрижить все, та все втікає,
В чужому краї не хоче жить.
Мабуть , на небі благання вчули,
Хтось, мабуть, зглянувсь до її слів,
Бо раптом зникла, мов і не було.
Козак із дива коня спинив.
Була дівчина і десь поділась
Лиш деревина якась росте.
Звідкіль взялася, тут уродилась?
Козак нічого не зна про те.
Під’їхав ближче та придивився –
Дрижать листочки на деревці.
І зрозумів він, що запізнився,
Стемнів із горя враз на лиці.
Вертав додому з недобрим серцем
Не знає далі, як буде жить.
Та деревина осика зветься
І листя й нині її дрижить.