Такої лагідної та доброзичливої жінки як у мене — ще пошукати. А якщо чесно - і шукати не варто, бо таких уже нема. Перевелися.
Он у Миколи жінка серйозна та непоступлива: корчує чоловіченько пні у лісі, увечері трохи вип’є бормотухи аби розслабилися і душа і руки після тяжкої праці у лісі, а вдома Катря з макогоном в руках на порозі зустрічає. І одразу:
- Ану дихни, іроде!
Хекне Микола, мухи що пролітають поруч, падають замертво, а жінка ні щоб пригорнути мужа, сказати: “Ох ти мій трудівник! Ох ти мій годувальник! Дай тебе приголублю!” - макогоном по пиці “Хрясь!” благовірного. І кричить як на пуп:
- Геть з моїх очей! Іди до кабанів спати!
І втомлений Микола суне спати у хлів, правда не до кабанів, а до кози Жульки. Кладе старого кожуха до ясел, лягає та укривається старим рядном. А вранці миється в потічку, що протікає одразу за хатою і знову чимчикує на роботу з сокирою в руках. І так уже двадцять годочків.
А Степан взагалі додому боїться заходити, бо там не тільки жінка живе, але й теща. Приходить тільки в день получки. Совковою лопатою просовує купюри до кватирки, там чорна і волохата рука з пазурями хапає банкноти, а гарчливе контральто загрозливо виє:
- Шуруй на роботу, каїне! І щоб без грошей у домі ноги твоєї не було!
Степан трюхикає на пилораму і знову гарує там до упаду аж до наступної зарплати. Спить у каптьорці для охоронців, їсть що сам приготує на електроплиті. І так уже двадцять років.
А про Йвана взагалі боляче розповідати. Не людина, а суцільний клубок болю. Був колись здоровенний як бугай. А нині — бухенвальський крем’язень, а не чолов’яга. Бо жінку має вельми велелюбну. Кожного року в неї новий бахур. Якби тихцем робила шури-мури — ще нічого. Так на загал! Власний дім перетворила на альковне гніздо і мостить роги благовірному мало не щодня. А він її любить, троє дітей малолітніх на руках. Можна було б її одгепати за таке неподобство, але хіба личить справжньому чоловікові піднімати руку на жінку? Звісно ж що ні! То він дітей хапає під пахви і йде ночувати до своєї матері. А коли любовний шал у коханої минає — повертається додому.
Я б такого збиткування над собою не витримав, бо глузування з дорогої тобі людини — гріх. Питав якось його жінку:
- Хвесько! Невже тобі власного волохатого мужа мало?
- Мало. Он у мусульман чоловіки мають цілі гареми. І все законно. То чому жінка не може мати чогось подібного? Га? У нас колись був матріархат, всі чоловіки племені належали жінкам, а не один. Той, що постійно під боком. А ви зі своєю берегинею від життя безнадійно відстали. Усе вдвох та удвох. І цілуєтеся удвох, і каші варите, і на городі порпаєтеся, і кіз видоюєте. Нецікаво жевете, сіро, буденно.
А в мене сьогодні чорнявий красень, післязавтра — білявий здоров’як, А то й рудий плечистий вусань. А захочу — всі троє будуть мене тішити. І для здоров’я так корисніше. А ви все життя один фільм крутите. Тьху!
І пішла куховарити. А я почухав макітру і пішов додому ні в сих ні в тих. Наче й логічно жінка говорила, але не до душі мені таке вседозвілля.
Як на мене, то чоловік у жінки повинен бути один. Нащо розпилятися на табун весталок, якщо можна всього себе вихлюпнути на одну-єдину люблячу істоту. То ж на цілий табун треба ту увагу розпилювати, гроші з кишень витрушувати тонким шаром і для коханок, і для дружини. Ліпше все віддавати одній красуні, аби сяяла вона від коштовних прикрас як новорічна ялинка. А найголовніше - не страждала від недостатньої уваги.
Люблячий муж, отакий приблизно як я, уранці встає ні світ ні зоря і до плити: куховарить, експериментує з кулінарими рецептами, думає якими смаколиками сьогодні здивувати половинку серця: печеним рилом каршеронського кабана в ананасовому соусі чи засмаженій в кунжутній олії бульбою з чорносливом та часниковою затіркою?
А закінчить готувати страви - біжить прибирати альковне кубельце. Бо після бурхливої ночі споднє розкидане, як обладунки лицарів по полі бою,- ніякого порядку.
Щойно кохана розліпить свої блакитні оченята - хапає її на руки і несе в теплу ванну, де вода пахне трояндовим шампунем. Чухає їй спинку м’якою щіточкою, а в приступах доброзичливості час від часу цілує рожеві пиптики грудей.
А ви що робите зі своїми благовірними, шановне чоловіцтво? Поставили стражами до борщів та віників, а самі тим часом як не телевізор дивитися, то стрибаєте в гречку?
Ех, марнуєте ви свій час, відпущений Богом, брати мої щетинисті. Замість того аби наповнювати любов’ю кожну мить свого життя — повертаєте фаетон свого щастя на горбкуваті, зарослі осотом манівці глупства. Скільки того життя, а в любові — й того менше.
- Чоловіче! - гукає берегиня.- Хапай хробаків та приманку і йдемо на річку карасів ловити.
- Гаразд, моє сонце! - одказую своєму сонцю піднебесному. - А наливки персикової з собою брати? Кажуть, вона коронавірус відлякує...
- Та бери вже. Тільки небагато, літрів п’ять. Щоб на своїх двох з річки дійшов.
- Домовилися, ягідко моя солоденька! - одказую дружині і хутко засовую суліяку з животворящим нектаром до рюкзака.
- А пиво брати?
- Нє.
- А горілку?
- Нє, кажу!!! Яка горілка!!! Хіба кум теж йде?
- Наче йде, казав...
- Тьху! Знову нам празник зіпсує,- скрушно вимовила кохана.
У двері непоштиво погрюкали.
- Заходь,- гукаю.
Кум, як завжди, вже зранку був напідпитку. Але в міру. Отже, до берега дійде ще на своїх двох. А от під вербами можна вже й налигатися та спокійно влягтися, і дивлячись в шумливі крони дерев варнякати про складне життя-буття.
- То що — йдемо до Бобрового затона? - питає кум.
- Нє, сьогодні ми їдемо до тещі в Сухолісся,- брешу йому та непомітно підморгую дружині.
А та як почула мої брехні, то аж розцвіла. Розуміє, що хочу їй догодити, а кума спровадити аби не заважав нам тішитися хоч на вихідних сімейним щастям.
- Ех, не пощастило,- бідкається кум. - А я бормотухи у Чикилдихи взяв знаменитої. Трилітрового баняка! Це ж тепер все мені одному доведеться випити!
- Не страшно, куме,- одказує з гумором жінка.- зате карасі в річці і цього разу лишаться живими.
Пішов затятий рибалка, а ми з берегинею сіли в гравільот - і гайда до Дніпра в Чорнобильську зону. Там у нас є місце чарівне на березі, з хатинкою на курячій ніжці та з півнячим огузком зі сторони, яка дивиться на старий поліський ліс. Де саме — не розкажу, вибачайте, бо там соми стокілограмові водяться і карасі по десять кілограмів. Наливкою б почастував, але навряд чи вийде, бо ми з жінкою лишаємося на ночівлю, будемо чар-зілля уночі шукати. А без гарної наливки знайти її просто неможливо. До ранку всю висьорбаємо. А от іншого разу — обов’язково почастуємо. Головне аби кум раптово не навідався. Він сам і бодню заковтнути може.
Кохана стоїть з вудкою в руках в заростях осоки, а я сиджу на березі і компоную їй віршика про любов. Пророчого віршика, з натяком. Бо попереду — купальська ніч.

За що такий коштовний дар?
Я ж — грішник! Пустобріх відомий!
Моя ж дружина — золота!
Богиня в образі мадонни!

Усе у неї до ладу:
І ніжка, і вуста, і перса.
А я уже — трухлявий дуб
Бабам - і то неінтересний.

Як вип’ю — дихаю вогнем,
Душок відчутно аж в Огайо.
Та любить тільки лиш мене,
Щоночі кріпко обіймає.

Кричу приречено “Бонсай!”
Знімаю ліфчика й колготи...
Несе аж попід небеса,
І хай несе, бо я не проти.

13.05.2020р.