
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.15
22:32
Новорічні іграшки в середині травня -
що може бути абсурдніше?
Можна кожен день починати
як Новий рік.
Новорічні іграшки лежать
як свідчення швидкоплинності
часу. Вони лежать
у бетоні, у піску,
що може бути абсурдніше?
Можна кожен день починати
як Новий рік.
Новорічні іграшки лежать
як свідчення швидкоплинності
часу. Вони лежать
у бетоні, у піску,
2025.07.15
17:05
Відомий поетичний троль
Стріляє знову з лайномета.
Стріляй! Така твоя юдоль,
Коли немає пістолета.
Стріляє знову з лайномета.
Стріляй! Така твоя юдоль,
Коли немає пістолета.
2025.07.15
11:51
На Меа-Шеарім здалось мені,
Що Рабін йде навстріч.
Якби не цей примружений
Тепер уже хрестоматійний погляд,
Нізащо б не подумав, що це він:
У шортах (знаю, що в теніс грав),
В капцях на босу ногу,
Голомозий, як цабарі усі...
Що Рабін йде навстріч.
Якби не цей примружений
Тепер уже хрестоматійний погляд,
Нізащо б не подумав, що це він:
У шортах (знаю, що в теніс грав),
В капцях на босу ногу,
Голомозий, як цабарі усі...
2025.07.15
07:54
Воркують горлиці, та що їм,
до лютих проявів війни?
Щоденно сіллю рани гоїм,
гарчать над світом двигуни.
Втрачаємо останні сили
в хімічно-ядерній війні,
копає смерть сирі могили —
хрестами круки вдалині.
до лютих проявів війни?
Щоденно сіллю рани гоїм,
гарчать над світом двигуни.
Втрачаємо останні сили
в хімічно-ядерній війні,
копає смерть сирі могили —
хрестами круки вдалині.
2025.07.15
05:50
Закурликавши зраділо,
Мов уздріли диво з див, –
Чорногузи чорно-білі
Подалися до води.
Довгоногі, гостродзьобі,
Старуваті й молоді, –
Віддалися дружно хобі –
Бути довго на воді.
Мов уздріли диво з див, –
Чорногузи чорно-білі
Подалися до води.
Довгоногі, гостродзьобі,
Старуваті й молоді, –
Віддалися дружно хобі –
Бути довго на воді.
2025.07.14
22:13
Хто я?
Яке із моїх облич
справжнє?
У човні часу
так легко втратити себе,
стерти своє обличчя.
Так легко втратити голос,
замість якого лунатимуть
Яке із моїх облич
справжнє?
У човні часу
так легко втратити себе,
стерти своє обличчя.
Так легко втратити голос,
замість якого лунатимуть
2025.07.14
19:52
Не бережи на завтра завше те,
що може легко скиснути сьогодні,
і пам’ятай про правило просте –
усе потоне у часу безодні.
Згорить усе, розчиниться як дим,
спливе весняним цвітом за водою –
ніхто не буде вічно молодим,
що може легко скиснути сьогодні,
і пам’ятай про правило просте –
усе потоне у часу безодні.
Згорить усе, розчиниться як дим,
спливе весняним цвітом за водою –
ніхто не буде вічно молодим,
2025.07.14
19:50
Народився експромт.
Він був і Дефлоратором,
І фалоімітатором,
Ким тільки вже не був наш Самослав!
Пустинником, Пустельником,
Аж раптом став Смиренником -
Невдало сам себе дефлорував.
Він був і Дефлоратором,
І фалоімітатором,
Ким тільки вже не був наш Самослав!
Пустинником, Пустельником,
Аж раптом став Смиренником -
Невдало сам себе дефлорував.
2025.07.14
14:22
Катальпа, туя, барбарис,
черешенька, розарій —
тут ніби всесвіт зупинивсь,
щоб викурить сигару.
І споглядає на красу
затишного обійстя;
як сонце струшує росу
черешенька, розарій —
тут ніби всесвіт зупинивсь,
щоб викурить сигару.
І споглядає на красу
затишного обійстя;
як сонце струшує росу
2025.07.14
05:53
Не хизуйся пишним станом
І волоссям золотим, –
Не майструй собі придане
Та не думай про калим.
Не надійся на удачу,
Бо це справа не свята,
Раз діваха ти ледача
І обманщиця ще та.
І волоссям золотим, –
Не майструй собі придане
Та не думай про калим.
Не надійся на удачу,
Бо це справа не свята,
Раз діваха ти ледача
І обманщиця ще та.
2025.07.14
00:55
Вночі наш двір оживає,
він пам’ятає все:
кожне хатнє вікно
ще бачить Твоє лице,
тепле черево стежки
відчуває Твою ходу
і червоніє черешня
для Тебе у цім саду…
він пам’ятає все:
кожне хатнє вікно
ще бачить Твоє лице,
тепле черево стежки
відчуває Твою ходу
і червоніє черешня
для Тебе у цім саду…
2025.07.13
23:19
Хилитає вітер тую
Сонце зникло, не сія.
Так сумую, так сумую
За тобою, мила я.
З-під вечірньої вуалі
І гіркої самоти --
Від печалі, від печалі
Сонце зникло, не сія.
Так сумую, так сумую
За тобою, мила я.
З-під вечірньої вуалі
І гіркої самоти --
Від печалі, від печалі
2025.07.13
22:09
Я шукаю істину в травах,
я хочу почути голос трави,
я шукаю у травах
подробиці минулих епох,
я шукаю голоси,
які засипала земля часу,
які сховалися під пилом архівів,
але їх неможливо почути,
я хочу почути голос трави,
я шукаю у травах
подробиці минулих епох,
я шукаю голоси,
які засипала земля часу,
які сховалися під пилом архівів,
але їх неможливо почути,
2025.07.13
19:02
Ранкове червневе Сонце встигло зазирнути у всі куточки вічного міста Риму і примудрилось навіть торкнутися днища завжди каламутного (але не сьогодні) Тибру. Марк залишив позаду свою інсулу (як залишають в минулому порвані сандалії) і крокував бруківкою, т
2025.07.13
16:10
Сльозами й кров'ю стелиться дорога,
Немає порятунку вже ніде.
Гуде в містах повітряна тривога -
Та як вона по-різному гуде!
По всій країні - обстріли ворожі.
Допомагає крізь цей жах пройти
Несамовитий шепіт: "Боже! Боже!
Немає порятунку вже ніде.
Гуде в містах повітряна тривога -
Та як вона по-різному гуде!
По всій країні - обстріли ворожі.
Допомагає крізь цей жах пройти
Несамовитий шепіт: "Боже! Боже!
2025.07.13
13:55
В часи, коли ще і Січі не було в помині.
Як тяглося Дике поле ледве не до Росі.
А козацтво у степах тих хоч і завелося,
Та ватагами ховалось в байраках, долинах
Та у плавнях. Отаманів собі вибирали,
А про гетьманів козацьких ще тоді не чули.
Хоробрі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Як тяглося Дике поле ледве не до Росі.
А козацтво у степах тих хоч і завелося,
Та ватагами ховалось в байраках, долинах
Та у плавнях. Отаманів собі вибирали,
А про гетьманів козацьких ще тоді не чули.
Хоробрі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Кохання і пацятка
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Кохання і пацятка
Ніколи не думав, що сяду колись за письмовий стіл, аби написати цю сповідь, бо я людина проста, працюю на пилорамі, тримаю підсвинків та вирощую городину. Самі розумієте, що займатися дурницями часу у мене немає. А тут припекло.
“А яка ж причина?” - слушно запитаєте ви.
ЛЮБОВ, дорогенькі мої. Більш ніщо на світі не здатне з терплячого, зашкарублого як підошва дідівського чобота, чоловіка зробити плаксиву мишу. Та ви, мабуть, теж у юнацькому чи парубочому віці проходили цю школу життя: мало кому доля намастила губи медом, майже кожен відчув на смак, що таке подружня зрада, охолодження почуттів, а то й банальна зневага, яка призводить до розриву між колись люблячими партнерами. А все почалося з рохкаючої братії та поезії.
- Миколо,- гукає з вікна жінка,- зроби мені чаю, бо я зайнята.
- Не можу, кохана! - кричу у відповідь крізь прочинені двері свинарника. - Я з-під кабана гній вигрібаю, руки брудні. Нагрій собі води в електрочайнику сама.
- Ах ти так? Я тут вірші пишу про високе, а ти не можеш жінці зробити приємність?
Довелося застромити вила в гній і піти до хати, аби вдовольнити прохання дружини, яку безмежно люблю. Після праці біля рохкаючої братії мало зняти заквецяні у лайно чоботи, потрібно ще й добряче вимитися, бо дух від мене йшов такий густий і пахучий, що духм’яного запаху чаю чути не буде взагалі. І руки потрібно потерти добряче тертушкою, а потім ще й лимоном.
Чай кохана любить пити з еклерами. Тож довелося паралельно морочитися і з цими кондитерськими виробами: робити крем з масла, яєць та шоколаду і тісто за спецрецептом. Та й чай не простий, не з пакетованого сушеного листя, а з глодом, курагою, м’ятою та медом. Тож доки приготував усе як треба, то настала пора обіду.
Ставлю на таці перед коханою паруючий в заварнику чай та еклери і хутенько біжу знову до клуні, де голодний кабан вже півгодини верещить як на пуп.
Нагодував заодно і кота, який терся об ноги, випрошуючи рибки, і курей, і собаку. Тільки взяв косу в руки, аби піти на луг, кохана вискочила з хати, руки в боки і давай мене чехвостити:
- Що це за чай ти мені приготував, чоловіче? Як так можна не поважати власну жінку!
- А що ж не так? - питаю засмучену кохану.
- Курага несвіжа, віддає пилом. Я від того післясмаку тепер ходжу як причмелена, вірш закінчити не можу. А тема ж не проста, а про кохання. Тут настрій потрібен відповідний, а ти мені його тим чаєм зіпсував.
- Так допишеш увечері чи завтра на роботі. Ось побачиш — все буде гаразд.
- Яке завтра? Мені зараз треба дописати? Знаєш як воно муляє, як пече? Ти не творча людина, тобі невідомі ці танталові муки! Тому або зараз, або ніколи!
- То що ж мені робити, сонце? - ошелешено питаю в жінки.
- Збігай до крамниці, купи свіжої кураги і приготуй чай ще раз. Можливо натхнення і повернеться.
Що вдієш - потрібно йти, бо увечері невдоволена кохана може влаштувати скандал, а то й чкурнути з подружнього ліжка спати до сусідньої кімнати. Кинув косу, одягнув стару свитину і пішов по курагу до сільського генделика. Тлуста продавчиня гарчливим голосом гавкнула:
- Кураги немає, є родзинки.
- Мені кураги треба.
- Кажу ж — немає, післязавтра привезуть.
Пішов до другого генделика на протилежному кутку села. І там очікувало фіаско.
- Є туніські фініки, свіжі. А кураги немає.
- А де ж її можна купити?
- Їдьте у “Фору” до Тетерева, або до Радомишля. Ближче не знайдете.
Легко їй таке радити, а в мене голодні свині скоро верещати почнуть, все село збіжиться.
“Що ж робити?”- міркував я. Якщо не куплю кураги - дружина запиляє, а поїду купувати до райцентру, то поки повернуся - на кабанячий вереск збіжаться сусіди зі всього кутка. Та й автобус буде йти тільки о третій годині дня. Нині, під час барановірусної інфекції, держава повідміняла мало не всі рейси і на міжрайонних автобусних маршрутах, і в електричках, щоб люди пішки долали десятки кілометрів з роботи і на роботу, та ставали здоровішими. Зайве сало на кістяках пасує тільки американцям, а українці мусять буди підтягнутими, з прилиплими до хребтів ковбиками як у хортів.
Час до автобусного рейсу ще був, тож я бігцем кинувся годувати поросяток. Тільки взяв правицею ручку січкарні, а кохана тут як тут:
- Де моя курага, я питаю? Чому ти ще не в магазині?
- Я там уже був. І в іншому також. Немає кураги. Є родзинки та фініки. То як — будеш фініки?
- Ні. Тільки курагу.
- Автобус їде через півгодини, я встигну.
- Бігом перевдягайся, бери гроші і хутко на зупинку, інакше спізнишся!
- Не спізнюся.
- Спізнишся, кому кажу!
Подригавши трохи ногами зняв заквецяні лайноступи та зітхнув з полегкістю: на них стільки “добра” поналипало, що кожен важив з п’ять кіло. А то й більше. День в таких гирях почовпаєш, то увечері нижні кінцівки, мов ватяні. Взуваюся у сандалики “Петрик” та шорти з обчикрижених мало не до сідниць зі старих і рваних джинсів. Мене такі донька привчила носити. Каже: “Татку, нині це писк моди. Головне щоб пару діромах на дупі було”.
Ну, дірок у мене немає, бо не люблю, коли виглядають сімейні труси з перчиками. Зате є ремінь з блискучою бляхою у вигляді баранячих рогів, закручених як у єдинорога. Бляха за розмірами така десь як тарілка, тож люди при зустрічі витріщаються не на мене, а на металевий виріб. Це так і задумано, аби хтось не наврочив, бо я дуже пристріту боюся.
Їду в автобусі до Тетерева, поруч сидить буцмата молодиця, в ногах якої лежить кропив’яний мішок. По рохканню чую, що там пацятко.
- Купили в райцентрі? - питаю пасажирку.
- Нє, свекруха подарувала,- сердито одказує вона і копає ногою мішок.
- То нащо б’єте нещасну твар? Воно ж іще маленьке, можна легко нирку відбити, а то й рило пошкодити.
- Чого, чого,- яке ваше діло?
- Та це взагалі не моя справа, але якщо воно вам не подобається, то віддайте мені. Або продайте.
- А скільки дасте? - загорілися очі у молодиці.
- Ось, є двісті гривень, це все що є.
- Тю! Хіба це серйозна розмова? Давайте тисячу і по рукам.
- Кажу ж, немає тисячі, є тільки двісті гривень. Може у когось допозичу. Агов, Йване,- гукаю до водія. - Скільки можеш позичити? Хочу порося викупити.
- Триста гривень, більше немає.
- Всього п’ятсот. То як - домовилися?
- Малувато.
- Ну, воля ваша. Нав’язуватися не буду.
Хвилин п’ять сиділи спокійно. Нарешті молодиця не витримала:
- Гаразд, давайте за п’ятсот. Бо мені це порося як кістка в горлі. Я ж поетеса, мені вірші писати треба, а свекруха каже:
- Досить займатися дурницями. Вчися вести домашнє господарство, не все ж чоловік буде робити. А я до весілля й курки в домі не тримала, не те що свині. Скажу згодом, що порося здохло, а гроші пригодяться, хочу книжку нову купити Олександра Сушка “Скарбничка усмішок”. А то й дві.
- Так, книжка в наш час - надзвичайно корисна річ у господарстві. Нею можна і мух бити, і гроші в неї заховати. Та й читати хоч інколи треба, бо некультурні та невиховані люди нікому не цікаві. Наче.
Подивилася на мене косо молодиця, перехрестилася і вийшла з автобусу на своїй зупинці. А я приїхав на автостанцію в Тетерів, вийняв з мішка поросятко, почухав йому рожеве рильце та й зажурився.
Це ж що виходить? Кохана послала за курагою аж під три чорти, а я замість неї купив свинку? Ой вереску буде! Ой буде! Може й усе село збігтися. Та це ще півбіди,- грошей на зворотний шлях у мене немає.
- Йване, звертаюся до водія,- може підкинеш мене назад у село в борг. Я тобі завтра піднесу, гаразд.
- Та сідай уже, любитель живності. Підвезу.
За півгодини, набивши салон робочим людом з київської електрички, рушили у зворотному напрямі. Виходжу з автобусу і чую дикий поросячий вереск. Бігцем кинувся на рідне подвір’я, тримаючи мішок з поросям як багнета.
- Щоб ви поздихали! - вплітається в поросячий виск голос моєї дружини. - А бодай вас пранці поз’їдали! - доповнює свою тираду моя кохана.
А коли мене побачила, то як гарикне:
- Ти де швендяєш, га? Худоба голодна, зараз сусіди поприбігають лаятися!
- По курагу їздив, ти ж сама і послала!
- Ну, і де ж та курага?
- Та ось,- знічено відповідаю, - кураги не було, то купив ось це, - виймаю з мішка поросятко і показую його дружині.
Такий дикий рев, шановні читачі, я чув тільки одного разу, коли був ще підлітком. Тоді ми з татком ходили до київського зоопарку, де якийсь пришелепок вийняв з-за пазухи домашнього кота і показав його амурському тигрові у клітці.
Не вийшло з мене Малюка Мак-Гаррі з оповідання О’Генрі “ Персики”. Там літгерой цілу ніч шукав для коханої персики і таки знайшов. А у мене вийшло трохи інакше: кохана просила солодкого, а я їй приніс порося. І хоч спас божу твар від знущань, але тяжко образив власну дружину.
Покинула вона мене, втекла до матері, сидить днями і ночами в хаті і вірші пише про нещасливе кохання. А я став бобилем, обнімаюся відтепер тільки зі старим блохастим Сірком.
Все, звільнив свою душу від наболілого, скинув каменюку яка не давала дихати. Тепер піду поросяток годувати, а то щось вельми невдоволено рохкають. Чуєте?
29.06.2020р.
“А яка ж причина?” - слушно запитаєте ви.
ЛЮБОВ, дорогенькі мої. Більш ніщо на світі не здатне з терплячого, зашкарублого як підошва дідівського чобота, чоловіка зробити плаксиву мишу. Та ви, мабуть, теж у юнацькому чи парубочому віці проходили цю школу життя: мало кому доля намастила губи медом, майже кожен відчув на смак, що таке подружня зрада, охолодження почуттів, а то й банальна зневага, яка призводить до розриву між колись люблячими партнерами. А все почалося з рохкаючої братії та поезії.
- Миколо,- гукає з вікна жінка,- зроби мені чаю, бо я зайнята.
- Не можу, кохана! - кричу у відповідь крізь прочинені двері свинарника. - Я з-під кабана гній вигрібаю, руки брудні. Нагрій собі води в електрочайнику сама.
- Ах ти так? Я тут вірші пишу про високе, а ти не можеш жінці зробити приємність?
Довелося застромити вила в гній і піти до хати, аби вдовольнити прохання дружини, яку безмежно люблю. Після праці біля рохкаючої братії мало зняти заквецяні у лайно чоботи, потрібно ще й добряче вимитися, бо дух від мене йшов такий густий і пахучий, що духм’яного запаху чаю чути не буде взагалі. І руки потрібно потерти добряче тертушкою, а потім ще й лимоном.
Чай кохана любить пити з еклерами. Тож довелося паралельно морочитися і з цими кондитерськими виробами: робити крем з масла, яєць та шоколаду і тісто за спецрецептом. Та й чай не простий, не з пакетованого сушеного листя, а з глодом, курагою, м’ятою та медом. Тож доки приготував усе як треба, то настала пора обіду.
Ставлю на таці перед коханою паруючий в заварнику чай та еклери і хутенько біжу знову до клуні, де голодний кабан вже півгодини верещить як на пуп.
Нагодував заодно і кота, який терся об ноги, випрошуючи рибки, і курей, і собаку. Тільки взяв косу в руки, аби піти на луг, кохана вискочила з хати, руки в боки і давай мене чехвостити:
- Що це за чай ти мені приготував, чоловіче? Як так можна не поважати власну жінку!
- А що ж не так? - питаю засмучену кохану.
- Курага несвіжа, віддає пилом. Я від того післясмаку тепер ходжу як причмелена, вірш закінчити не можу. А тема ж не проста, а про кохання. Тут настрій потрібен відповідний, а ти мені його тим чаєм зіпсував.
- Так допишеш увечері чи завтра на роботі. Ось побачиш — все буде гаразд.
- Яке завтра? Мені зараз треба дописати? Знаєш як воно муляє, як пече? Ти не творча людина, тобі невідомі ці танталові муки! Тому або зараз, або ніколи!
- То що ж мені робити, сонце? - ошелешено питаю в жінки.
- Збігай до крамниці, купи свіжої кураги і приготуй чай ще раз. Можливо натхнення і повернеться.
Що вдієш - потрібно йти, бо увечері невдоволена кохана може влаштувати скандал, а то й чкурнути з подружнього ліжка спати до сусідньої кімнати. Кинув косу, одягнув стару свитину і пішов по курагу до сільського генделика. Тлуста продавчиня гарчливим голосом гавкнула:
- Кураги немає, є родзинки.
- Мені кураги треба.
- Кажу ж — немає, післязавтра привезуть.
Пішов до другого генделика на протилежному кутку села. І там очікувало фіаско.
- Є туніські фініки, свіжі. А кураги немає.
- А де ж її можна купити?
- Їдьте у “Фору” до Тетерева, або до Радомишля. Ближче не знайдете.
Легко їй таке радити, а в мене голодні свині скоро верещати почнуть, все село збіжиться.
“Що ж робити?”- міркував я. Якщо не куплю кураги - дружина запиляє, а поїду купувати до райцентру, то поки повернуся - на кабанячий вереск збіжаться сусіди зі всього кутка. Та й автобус буде йти тільки о третій годині дня. Нині, під час барановірусної інфекції, держава повідміняла мало не всі рейси і на міжрайонних автобусних маршрутах, і в електричках, щоб люди пішки долали десятки кілометрів з роботи і на роботу, та ставали здоровішими. Зайве сало на кістяках пасує тільки американцям, а українці мусять буди підтягнутими, з прилиплими до хребтів ковбиками як у хортів.
Час до автобусного рейсу ще був, тож я бігцем кинувся годувати поросяток. Тільки взяв правицею ручку січкарні, а кохана тут як тут:
- Де моя курага, я питаю? Чому ти ще не в магазині?
- Я там уже був. І в іншому також. Немає кураги. Є родзинки та фініки. То як — будеш фініки?
- Ні. Тільки курагу.
- Автобус їде через півгодини, я встигну.
- Бігом перевдягайся, бери гроші і хутко на зупинку, інакше спізнишся!
- Не спізнюся.
- Спізнишся, кому кажу!
Подригавши трохи ногами зняв заквецяні лайноступи та зітхнув з полегкістю: на них стільки “добра” поналипало, що кожен важив з п’ять кіло. А то й більше. День в таких гирях почовпаєш, то увечері нижні кінцівки, мов ватяні. Взуваюся у сандалики “Петрик” та шорти з обчикрижених мало не до сідниць зі старих і рваних джинсів. Мене такі донька привчила носити. Каже: “Татку, нині це писк моди. Головне щоб пару діромах на дупі було”.
Ну, дірок у мене немає, бо не люблю, коли виглядають сімейні труси з перчиками. Зате є ремінь з блискучою бляхою у вигляді баранячих рогів, закручених як у єдинорога. Бляха за розмірами така десь як тарілка, тож люди при зустрічі витріщаються не на мене, а на металевий виріб. Це так і задумано, аби хтось не наврочив, бо я дуже пристріту боюся.
Їду в автобусі до Тетерева, поруч сидить буцмата молодиця, в ногах якої лежить кропив’яний мішок. По рохканню чую, що там пацятко.
- Купили в райцентрі? - питаю пасажирку.
- Нє, свекруха подарувала,- сердито одказує вона і копає ногою мішок.
- То нащо б’єте нещасну твар? Воно ж іще маленьке, можна легко нирку відбити, а то й рило пошкодити.
- Чого, чого,- яке ваше діло?
- Та це взагалі не моя справа, але якщо воно вам не подобається, то віддайте мені. Або продайте.
- А скільки дасте? - загорілися очі у молодиці.
- Ось, є двісті гривень, це все що є.
- Тю! Хіба це серйозна розмова? Давайте тисячу і по рукам.
- Кажу ж, немає тисячі, є тільки двісті гривень. Може у когось допозичу. Агов, Йване,- гукаю до водія. - Скільки можеш позичити? Хочу порося викупити.
- Триста гривень, більше немає.
- Всього п’ятсот. То як - домовилися?
- Малувато.
- Ну, воля ваша. Нав’язуватися не буду.
Хвилин п’ять сиділи спокійно. Нарешті молодиця не витримала:
- Гаразд, давайте за п’ятсот. Бо мені це порося як кістка в горлі. Я ж поетеса, мені вірші писати треба, а свекруха каже:
- Досить займатися дурницями. Вчися вести домашнє господарство, не все ж чоловік буде робити. А я до весілля й курки в домі не тримала, не те що свині. Скажу згодом, що порося здохло, а гроші пригодяться, хочу книжку нову купити Олександра Сушка “Скарбничка усмішок”. А то й дві.
- Так, книжка в наш час - надзвичайно корисна річ у господарстві. Нею можна і мух бити, і гроші в неї заховати. Та й читати хоч інколи треба, бо некультурні та невиховані люди нікому не цікаві. Наче.
Подивилася на мене косо молодиця, перехрестилася і вийшла з автобусу на своїй зупинці. А я приїхав на автостанцію в Тетерів, вийняв з мішка поросятко, почухав йому рожеве рильце та й зажурився.
Це ж що виходить? Кохана послала за курагою аж під три чорти, а я замість неї купив свинку? Ой вереску буде! Ой буде! Може й усе село збігтися. Та це ще півбіди,- грошей на зворотний шлях у мене немає.
- Йване, звертаюся до водія,- може підкинеш мене назад у село в борг. Я тобі завтра піднесу, гаразд.
- Та сідай уже, любитель живності. Підвезу.
За півгодини, набивши салон робочим людом з київської електрички, рушили у зворотному напрямі. Виходжу з автобусу і чую дикий поросячий вереск. Бігцем кинувся на рідне подвір’я, тримаючи мішок з поросям як багнета.
- Щоб ви поздихали! - вплітається в поросячий виск голос моєї дружини. - А бодай вас пранці поз’їдали! - доповнює свою тираду моя кохана.
А коли мене побачила, то як гарикне:
- Ти де швендяєш, га? Худоба голодна, зараз сусіди поприбігають лаятися!
- По курагу їздив, ти ж сама і послала!
- Ну, і де ж та курага?
- Та ось,- знічено відповідаю, - кураги не було, то купив ось це, - виймаю з мішка поросятко і показую його дружині.
Такий дикий рев, шановні читачі, я чув тільки одного разу, коли був ще підлітком. Тоді ми з татком ходили до київського зоопарку, де якийсь пришелепок вийняв з-за пазухи домашнього кота і показав його амурському тигрові у клітці.
Не вийшло з мене Малюка Мак-Гаррі з оповідання О’Генрі “ Персики”. Там літгерой цілу ніч шукав для коханої персики і таки знайшов. А у мене вийшло трохи інакше: кохана просила солодкого, а я їй приніс порося. І хоч спас божу твар від знущань, але тяжко образив власну дружину.
Покинула вона мене, втекла до матері, сидить днями і ночами в хаті і вірші пише про нещасливе кохання. А я став бобилем, обнімаюся відтепер тільки зі старим блохастим Сірком.
Все, звільнив свою душу від наболілого, скинув каменюку яка не давала дихати. Тепер піду поросяток годувати, а то щось вельми невдоволено рохкають. Чуєте?
29.06.2020р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію